Години

Місіс Делловей

— Бідолашний Луїс.

Джулія зітхає якось по-старечому, скрушно й роздратовано, уособлюючи споконвічне материнське ремствування — оту багатовікову традицію жінок скрушно й роздратовано зітхати через дивні, незрозумілі їм чоловічі захоплення. Раптом Кларисса уявляє дочку в п’ятдесят років. Вона, безперечно, належатиме до тих жінок, яких називають самодостатніми, сильними духом і тілом, напрочуд талановитими, рішучими та яскравими. А ще — ранніми птахами. У цю хвилину Клариссі хочеться бути Луїсом — не бути з ним (ідучи тернистою, важкою стежкою), а саме бути ним — нещасним зрадливим безпринципним диваком, який давно загубив себе на вулицях великого міста.

— Так, — погоджується вона з дочкою, — бідолашний Луїс.

А чи не зіпсує Луїс Річардові вечірку? І навіщо вона покликала того Волтера Гарді?

— Він такий дивакуватий, — каже Джулія.

— Ти не проти, якщо я тебе обійму?

Джулія сміється і знову обертається на дев’ятнадцятирічне дівча. Вона неймовірно вродлива. Вона ходить на фільми, про які Кларисса ніколи не чула, а ще на неї нападає то нудьга, то ейфорія. Її ліву руку прикрашають аж шість перснів, проте серед них, на жаль, немає того, який Кларисса подарувала їй на вісімнадцятиріччя. У Джуліїному носі красується срібна каблучечка.

— Звісно, ні, — мовить Джулія.

Кларисса міцно обіймає дочку й швидко відпускає.

— Як ти? — питає вона і зараз-таки похоплюється.

Вона побоюється, що дочка сприйме це запитання за нав’язування, за одну з тих невинних батьківських звичок, які будять у підлітках думки про самогубство. Її власна мати інстинктивно прокашлювалася, а кожне своє заперечення починала зі слів: «Не хочу видатися занудою, але…» Кларисса досі це пам’ятає й час від часу шаліє, натомість від спогадів про материну добрість, стриманість та милосердя не лишилося й сліду. Вона завжди звертається до Джулії із цим «як ти?». Почасти через свою тривожність (чи ж може вона після всього, що сталося, відчувати себе з дочкою спокійно й розслаблено?), а почасти через щире бажання почути відповідь.

Їй здається, що вечірка зійде на пшик. Річардові буде марудно та незатишно. І не без причин. Ну й дріб’язкова ж вона: так турбуватися через абищиці! Джулія, певно, жартує із цього в компанії друзів.

А втім, хіба можна мати таких подруг, як Мері Кралл?

— Зі мною все гаразд, — відповідає Джулія.

— Маєш розкішний вигляд, — зауважує Кларисса з бадьорим розпачем у голосі.

Принаймні вона ніколи не шкодує компліментів, бо належить до тих матерів, що хвалять своїх дітей, дають їм упевненість, а не скаржаться безперестанку на власні негаразди.

— Дякую, — озивається Джулія. — Слухай, я часом не залишила тут учора рюкзака?

— Залишила. На вішаку біля дверей.

— Добре. Ми з Мері підемо по крамницях.

— Де ви зустрічаєтеся?

— Власне, вона вже тут. Чекає надворі.

— О…

— Вона курить.

— Ну, може, коли докурить, усе ж зайде привітатися?

Джулія хмурніє. На її обличчі відбивається каяття і щось іще — чи, бува, не колишня притлумлена злість? А може, це звичайнісіньке усвідомлення провини? Западає тиша, у якій дедалі дужче відчувається вияв сили умовності, такої ж неослабної, як гравітація. Навіть якщо ти раз по раз кидала життю виклик, навіть якщо виховувала дочку без чоловіка так гідно, як тільки могла (Джуліїн батько — лише занумерована пробірка; вибач, доню, але відшукати його не вийде), однаково настане момент, коли ти, сповнена материнського осуду та гніву, стоячи на перському килимі, дивитимешся в очі дівчині, яка тебе зневажає (попри твою турботу) за те, що в неї ніколи не було батька. Може, коли докурить, усе ж зайде привітатися?

З якого це дива Мері Кралл нехтує правила пристойності? Негоже стояти й чекати надворі, хай навіть ти нетямишся з люті чи зі слави. Треба зайти й привітатися. Переборовши себе.

— Я зараз покличу її, — каже Джулія.

— Не треба, усе гаразд.

— Ні, справді. Вона просто курить. Ти ж знаєш її. Цигарки в неї завжди на першому місці.

— Не варто тягти її сюди силоміць. Повір. Іди собі, я більше тебе не затримую.

— Ні. Я хочу, щоб ви краще пізнали одна одну.

— Ми й так уже чудово пізнали одна одну.

— Не бійся, мамо. Мері — дуже мила дівчина. І зовсім-зовсім не страшна.

— Я й не боюся її. Таке скажеш!

Джулія хитро посміхається, хитає головою й виходить із кімнати. Кларисса схиляється над журнальним столиком і посуває вазу з квітами на кілька сантиметрів ліворуч. Її так і пориває сховати троянди. Якби ж то був хтось інший, а не Мері Кралл! Якби ж то був хтось інший!

Джулія повертається, ведучи за собою Мері. Ось вона знову тут, ця Мері — Мері-сувора, Мері-невблаганна, Мері-праведна, з поголеною головою, на якій проступає темна щетина, у слаксах[41] щурячого кольору, з обвислими грудьми (їй, мабуть, уже перескочило за сорок) під потертою, збляклою майкою. Ось її важка хода, ось її пронизливий, недовірливий погляд. Позираючи на Джулію й Мері, Кларисса уявляє собі маленьку дівчинку, яка тягне додому вуличного собаку — самі ребра та жовті зуби — жалюгідне й украй небезпечне створіння, з примхи долі позбавлене доброго догляду, але таке зголодніле, що його вже не розчулиш ані любов’ю, ані щедрістю. Цей собака тільки їстиме і їстиме, безперестанку. Він ніколи не насититься й не звикне до рук.

— Вітаю, Мері, — озивається Кларисса.

— Здоровенькі були, Клариссо.

Мері перетинає кімнату й потискає Клариссі руку. Долонька в Мері маленька, сильна й несподівано ніжна.

— Як ви? — питає Мері.

— Непогано, дякую. А ви?

Мері знизує плечима. «А як, на вашу думку, я маю почуватися, як узагалі можна почуватися в цьому світі?!» Кларисса спіткнулася на каверзному запитанні. Вона думає про троянди. Цікаво, хто їх зрізує? Може, примушують дітей? А може, цілі родини виходять на поля ще перед світанком і працюють не розгинаючись день у день — спини ниють, пальці кривавляться?

— Ідете по крамницях? — питає Кларисса з підкресленим презирством у голосі.

— По нові чоботи, — мовить Джулія. — А то ці з Мері вже скоро спадуть.

— Ненавиджу ходити по крамницях, — озивається Мері, і по її обличчю перебігає тінь винуватої посмішки. — Це таке марнування часу.

— Слухай, ми йдемо по чоботи сьогодні, — уриває її Джулія. — І край!

Клариссина дочка — дивовижна, розумна дівчина — скидається цієї миті на бадьору дружину, що допомагає чоловікові розібратися зі щоденними справами. Кілька незначних змін — і її можна було б сприйняти за дівчину з п’ятдесятих.

— Сама я не зможу дати собі з цим ради, — каже Мері до Кларисси. — Поліціянтів зі сльозогінним газом я не боюся, а от від продавців волію триматися якнайдалі.

Приголомшена Кларисса усвідомлює, що Мері намагається з нею поладнати. Силкується по-своєму їй сподобатися.

— Ох, не такі вже вони й страшні, — заспокоює її Кларисса.

— Спочатку оті всі крамниці, отой весь непотріб, лайно — ой, вибачте, ота продукція, оті всі товари — укупі з рекламою, яка атакує тебе зусібіч: «Купи-купи-купи-купи-купи…» А. тоді до тебе підходить довговолоса розмальована дівка й питає: «Чи можу я вам допомогти?» У ті хвилини так і хочеться вигукнути: «Суко, та ти й собі допомогти не можеш!»

— Ем-м… — мимрить Кларисса, — це вже серйозно.

— Нумо, Мері, — мовить Джулія.

— Подбай про неї, — звертається Кларисса до Джулії.

«Дурепа! — думає Мері Кралл. — Самовдоволена, зарозуміла відьма!»

«Ні, — виправляється вона, — Кларисса Вон не ворог. Кларисса Вон просто затуманена, не більше й не менше. Вона вірить, що, додержуючись певних правил, житиме не гірше від чоловіків. Вона купила собі цей квиток. Тут нема її провини». І все ж Мері кортить узяти Клариссу за барки й прокричати: «Невже ти справді гадаєш, що під час облави на невгодних тебе обминуть? Тоді ти неприторенна дурепа!»

— Бувай, мамо, — каже Джулія.

— Не забудь рюкзак, — нагадує Кларисса.

— О, дякую, — усміхається Джулія, знімаючи з вішака яскраво-помаранчевий брезентовий рюкзак — одну з тих речей, які, здавалося б, їй зовсім не личать.

Цікаво, чим їй не до душі перстень?

Джулія відвертається, і на якусь мить погляди Кларисси й Мері схрещуються. «Дурепа, — знову доходить висновку Мері, щосили намагаючись залишатися люб’язною чи принаймні спокійною. — Та ні, до біса цю люб’язність! Нема нічого огиднішого за цих підстаркуватих, одягнених за останнім писком моди, буржуазних аж до нутра кісток педерастів і лесбіянок, які щосили вдають із себе справжні подружжя. Краще бути відвертим, щирим кретином, таким собі Джоном — хай йому трясця! — Вейном[42], аніж розчепуреною лесбіянкою з престижною роботою».

«Шахрайка, — думає Кларисса. — Ти змогла задурити голову моїй дочці, але мене ти не обкрутиш. Я відразу бачу пройдисвітів. Знаю їх як облуплених. Звісно, коли дуже довго горлати, то помалу збереться цілий натовп — глянути, чому знявся галас. Такими вже зробила людей природа. Та якщо тобі не вдасться їх зацікавити, вони розійдуться. Ти нічим не краща від багатьох чоловіків — така ж агресивна й чванькувата. Рано чи пізно час твоєї слави спливе».

— Гаразд, — каже Джулія, — ходімо.

— Не забудь про вечірку, — нагадує Кларисса. — О п’ятій.

— Авжеж, — відповідає Джулія й закидає на плече свій яскраво-помаранчевий рюкзак, викликаючи в Кларисси й Мері однакове болісно-гостре почуття обожнювання й захоплення її бадьорою та добротливою впевненістю у своїй силі, у тому, що попереду ще ціле життя.

— До зустрічі, — каже Кларисса.

Яка ж вона все-таки примітивна! Стільки уваги приділяє тим вечіркам! Чи зможе коли-небудь Джулія їй пробачити?..

— Бувайте, — мовить Мері й виходить із кімнати слідом за Джулією.

Ну чому з усіх людей на світі вона обрала саме Мері Кралл? Навіщо дівчині-гетеросексуалці ця роль прислужниці? Невже їй досі так бракує батька?

Мері дозволяє собі відстати. Вона обміряє поглядом широку граційну спину Джулії та пружні півмісяці сідниць. Мері охоплює бажання, що переростає у витонченіше почуття, сповнене якогось елегантного болю. У ній прокидається еротичний патріотизм, неначе Джулія — це далека країна, де вона, Мері, колись народилася, і звідки її вигнали.

— Ходімо, — весело гукає Джулія через плече, на якому висить помаранчевий рюкзак.

Проте Мері не поспішає й далі тішить своє око. Їй здається, що вона ніколи не бачила нічого прекраснішого. «Якби ти мене покохала, — думає вона, — то я б зробила для тебе будь-що. Розумієш? Будь-що».

— Ходімо, — повторює Джулія, і Мері в розпачі та емоційному збудженні (Джулія страшенно ненавидить його й ніколи не вподобає) кидається навздогінці — купувати нові чоботи.