Години

Місіс Делловей

Треба ще купити квіти. Кларисса вдає роздратування (хоч насправді страшенно любить такі справи), залишає Саллі прибирати у ванній і вибігає з помешкання, обіцяючи повернутися за півгодини.

Нью-Йорк. Кінець двадцятого сторіччя.

Вестибюльні двері прочиняються в такий чистий і погожий червневий ранок, що Кларисса мимоволі застигає на порозі, як завмерла б коло басейну, де бірюзова вода плеще об кахлі, а тонкі сонячні павутинки гойдаються в блакитній глибині. Стоячи на крайці басейну, вона так само відкладала б стрибок крізь прозору мембрану холоду, отой шок занурення. Попри свою приголомшливу безжальну брунатну старезність і невпинний занепад, Нью-Йорк неодмінно дарує кілька отаких літніх ранків, — ранків, сповнених усеосяжної непохитної віри в нове життя, яка часом аж видається комічною, немов мультиплікаційний персонаж, що без кінця-краю вскакує в неймовірні халепи й вискакує з них цілий і здоровий, без жодної подряпинки, готовий до нових пригод. Цього червня дерева вздовж Західної Десятої вулиці, які стирчать на квадратних клумбах поміж собачого лайна й зіжмаканих обгорток, знову вкрилися прегарним маленьким листячком. А у віконному горщику старенької пані, що мешкає поряд, серед тьмяно-червоних запилюжених гераней пробилася пустотлива кульбабка.

Яка ж насолода, яке ж диво — бути такого червневого ранку живою, успішною, майже непристойно заможною і бігти в дрібних справах. Вона, Кларисса Вон, звичайна жінка (у її літах цього вже можна не приховувати) має купити квіти й улаштувати вечірку. Кларисса виходить із вестибюля, і її нога відразу торкається шорсткої й блискавої, мов слюда, поверхні червоно-брунатної кам’яної сходинки. Клариссі п’ятдесят два, лише п’ятдесят два, і вона в майже неприродно чудовій фізичній формі. Вона почувається не менш бадьоро, ніж того ранку у Веллфліті, коли вісімнадцятирічною через скляні двері вийшла в такий самий свіжий і аж до болю ясний день, заквітчаний зеленню. Поміж рогозу зиґзаґами літали бабки. Пахло травою й соснами. Річард теж вийшов слідом за нею, поклав руку на її плече й сказав: «Ну, вітаю тебе, місіс Делловей». Саме Річард приклав їй це ім’я на котрійсь п’яній вечірці, коли ні сіло ні впало кинувся запевняти її, що прізвище Вон до неї зовсім не пасує. Він заявив, що їй годилося б назватися на честь якоїсь значної літературної героїні, і, відкинувши зрештою всі її варіанти, як-от Ізабелла Арчер чи Анна Кареніна, наполіг на місіс Делловей як на єдино прийнятному й очевидному виборі. Річ була не тільки в збігу імен (хоч саму вже цю обставину важко було знехтувати), а головно в передчутті схожості доль. Їй, Клариссі, явно не судилося стати жертвою невдалого шлюбу чи загинути під колесами поїзда. Вона народилася, щоб чарувати й процвітати. А з цього неминуче випливає, що Кларисса є і буде тільки місіс Делловей. «Хіба ж це не краса?» — спитала вона Річарда того ранку. «Краса — повія, — відповів він. — Я віддаю перевагу грошам». Йому подобалося пускати дотепи. Кларисса ж, як наймолодша в їхній компанії і до того ж єдина жінка, завжди дозволяла собі краплину сентиментальності. Якщо тоді червень добігав кінця, то вони з Річардом уже були коханцями. Минув майже місяць, відколи Річард перестав ділити ліжко з Луїсом (Луїс був такою собі фантазією на тему «хлопчина з ферми», живим утіленням чуттєвості з млосними очима) і почав спати з нею.

«Що ж, а я віддаю перевагу красі», — сказала Кларисса. Вона зняла його руку зі свого плеча й укусила за кінчик указівного пальця трохи сильніше, ніж хотіла. Проте їй було лише вісімнадцять, і в неї з’явилося нове ім’я. Тож вона могла робити все, що заманеться.

Кларисса м’яко скрипить черевиками по сходах, ідучи по квіти. Чому ж вона не може гостріше переживати недоречний збіг Річардового успіху («мученицький пророчий голос американської літератури») і краху («у вас не виявлено жодної Т-клітини, жодної»)? Що з нею? Вона ж любить Річарда, повсякчас думає про нього, але, мабуть, цей день любить усе ж таки трохи більше. Любить оцю Західну Десяту вулицю в розпал звичайного літнього дня. І почувається наче розпусна вдова, яка, вибіливши пергідролем волосся, на чоловікових поминках визирає з-під жалобної вуалі перспективних женихів. З-поміж них трьох — Річарда, Луїса й самої Кларисси — вона завжди вирізнялася черствістю та воднораз схильністю до романтичних пригод. Уже понад тридцять років їй доводиться терпіти через це кпини, хоч вона давно вже постановила собі не зважати на них і втішатися своїми несерйозними чутливими вибриками, які, за Річардовими словами, дуже скидаються на недобру, але сповнену щирого захвату реакцію напрочуд вередливого й розвинутого над свої літа дитяти. Вона знає, що такі поети, як Річард, зустріли б цей ранок інакше: вони кинулися б редагувати його, викреслюючи випадкову потворність разом із випадковою красою й шукаючи економічної та історичної правди в тутешніх старих кам’яницях, у похмурих архітектурних розкошах єпископального собору й у сухорлявому чоловікові середніх літ, що вигулює джекраселтер’єра (ці жваві маленькі кривоногі собаки заполонили раптом усю П’яту авеню), поки вона, Кларисса, просто милувалася б церквою, чоловіком та песиком. Було б, звісно ж, занадто по-дитячому, і вона це усвідомлює. Їй хочеться якихось гострих відчуттів, проте, якби вона зважилася признатись у цьому привселюдно, такий потяг (ще й у її віці!) дорівняв би її до наївних простаків — до християн з акустичними гітарами чи дружин, готових стати безхребетними в обмін на своє утримання. Одначе ці нерозбірливі емоції їй видаються цілком серйозними, наче все на світі — частина величезного незбагненного плану й кожна річ має власне таємне ім’я — ім’я, що його не висловиш жодною мовою, але зможеш побачити й відчути. Це тверде й незмінне захоплення і є, на думку Кларисси, душа (бентежне, сентиментальне слово, але як інакше це назвати?) — та частина, яка, певно, переживе смерть тіла. Кларисса ні з ким цього не обговорює. Вона ніколи не виливає своїх почуттів і не плеще дурно язиком. Хіба тільки зрідка вигукне щось із приводу очевидного вияву краси, зберігши зрілу стриманість. «Краса — повія, — іноді примовляє вона. — Я віддаю перевагу грошам».

Сьогодні ввечері вона вітатиме гостей. Наповнить помешкання стравами й квітами, дотепними та впливовими людьми. На вечірці вона буде Річардовим поводирем — стежитиме, щоб він не перевтомився, а тоді відвезе його на церемонію нагородження.

Зупинившись перед світлофором на розі Восьмої вулиці й П’ятої авеню, Кларисса гордо розпростує плечі. «А ось і вона, — подумки зауважує Віллі Басс, який часто зустрічає її вранці на цьому перехресті. — Літня красуня, довговолоса й зухвало сива хіпі в джинсах, чоловічій бавовняній сорочці та національному взутті (індійському чи центральноамериканському) на своєму ранковому променаді. Вона й досі випромінює якусь дивну сексуальність — такий собі богемний шарм доброї чаклунки. А втім, сьогодні дивитися на неї чомусь сумно: вона стоїть мов аршин проковтнувши у своїй просторій сорочці та екзотичних черевиках і опирається земному тяжінню, неначе мамонтиха, яка, загрузнувши по коліна в смолі, перепочиває між даремними спробами визволитися, величезна та горда, майже безтурботна, і вдає, ніби розглядає принадні соковиті трави на далекому березі, хоч уже знає напевне, що залишиться тут на самоті й стане легкою здобиччю голодних шакалів, але все одно терпеливо чекатиме світанку. Років із двадцять п’ять тому вона, либонь, мала неперевершений вигляд і чоловіки мріяли померти від щастя в її обіймах». Віллі Басс пишається своїм талантом читати по обличчях історії життя й розумінням того, що всі старі люди були колись молодими. Нарешті спалахує зелене світло, і він іде далі.

Кларисса перетинає Восьму вулицю й відчуває безпорадну ніжність до поламаного телевізора, що валяється на крайці тротуару поряд з елегантною білою туфелькою з лакованої шкіри, до візка, на якому дбайливий продавець виклав броколі, персики та манго; біля кожного товару — спеціальний цінник із надлишком розділових знаків: «$1,49!!», «3 за ОДИН долар!?!», «50 центів за штуку.!!!!!». Попереду, під Аркою[1], ставши точнісінько між двома статуями Джорджа Вашингтона — воїна й політика (і в першого, і в другого обличчя понівечені негодою), співає літня жінка в темній, акуратно скроєній сукні. Саме отакою строкатістю, піднесенням і занепадом, заплутаністю та нестримною течією життя захоплює всіх це місто. Ви, звісно ж, знаєте історію Мангеттену й пам’ятаєте, що колись тут була дика місцина, яку викупили лише за кілька разків намиста, та все одно повірити в це годі. Здається, почни копати — і неодмінно знайдеш руїни давнішого міста, а потім іще давнішого, і ще. Під цементом і травою парку (Кларисса зайшла в парк якраз тоді, коли вулична співачка відкинула голову назад) лежать кістки бідняків та безхатьків, похованих у тому «гончарському полі», що його ось уже сто років як вибрукували, обернувши на Вашингтон-сквер. Коли Кларисса простує через цей цвинтар, де тутешні типи пошепки пропонують наркотики (звичайно ж, не їй), повз неї прошмигують троє темношкірих дівчат на роликах, а літня жінка заводить своє протяжне і-і-і-і-і-і-і. Клариссі легко й радісно на серці: вона тішиться своєю удачею та зручними черевиками (купленими на розпродажі в «Барніз»[2], та все ж…), хоч довкола неї — невблаганне вбозтво парку, яке проглядає навіть крізь трави й квіти, а ще — торгівці наркотиками (цікаво, чи зважаться вони на вбивство, коли дійдеться до цього?) і сила-силенна божевільних, нетямких та розгублених людей, чия фортуна, якщо й була раніше прихильна до своїх господарів, тепер остаточно від них відвернулася. А їй однаково подобається цей світ, такий жорстокий та непорушний, і вона певна, що інші люди — і бідні, і багаті — теж його люблять, хоч і не можуть до пуття пояснити, за віщо. Бо чому ж ми тоді попри всі перепони й удари долі так хапаємося за життя? Навіть якщо воно шмагає нас дужче, ніж Річарда, навіть якщо від нас уже майже нічого не лишилося, навіть якщо на наших тілах самі виразки та гнояки й нам судилось аж до скону випорожнятися під себе, ми все одно відчайдушно хочемо жити. І причиною тут, на Клариссину думку, саме ота безоглядна любов. По бетону гуркотять машини — і він аж двигтить від їхніх коліс. З фонтана вириваються яскраві бризки води; поряд голі до пояса юнаки кидають один одному фризбі[3], а продавці з Перу і Гватемали на своїх сріблястих візках-жаровнях смажать у хмарах пряного диму апетитне м’ясо. На залитих сонцем лавках перемовляються літні жінки та чоловіки, раз по раз хитаючи головами; чується гудіння автомобільних клаксонів і бренькіт гітари (он той гурт нечупар — троє хлопців та дівчисько — награє, здається, «Eight Miles High»)[4]; на деревах тріпоче листя; плямистий пес гасає за голубами; з радіоприймача автівки, що проїжджає неподалік, долинає «Always love you…», а жінка в темній сукні досі тягне під аркою своє і-і-і-і-і-і-і.

Переходячи площу, Кларисса відчуває на собі водяний пил фонтана й раптом помічає Волтера Гарді. Ось він, м’язистий, у шортах та білій майці, спортивною ходою прямує в парк на Вашингтон-сквер.

— Привіт, Клер! — жартівливо вигукує він до Кларисси, і вони, долаючи збентеження та ніяковість, цілуються.

Волтер націлюється на Клариссині губи, проте вона інстинктивно ухиляється, підставляючи щоку, а потім, похопившись, повертає голову. Але запізно: Волтерові губи встигають торкнутися тільки кутика її рота. «Яка ж я манірна, — думає Кларисса, — яка старомодна! Я завмираю перед красою навколишнього світу і водночас не можу поцілувати свого приятеля в губи». Річард іще тридцять років тому зауважив, що за маскою сміливого, войовничого дівчиська ховається натура провінційної господині, а останніми роками вона й сама раз по раз фіксує вияви своєї духовної обмеженості та консерватизму, які завдають і їй, і її оточенню чимало клопоту. Тож не дивно, що дочка досі не змогла знайти з нею спільної мови.

— Радий тебе зустріти, — озивається Волтер.

Кларисса розуміє, навіть, можна сказати, бачить, що Волтер за допомогою ланцюжка хитромудрих логічних засновків та висновків силкується визначити її особисту значущість і статус у суспільстві. Так, вона літературна героїня, жінка з довгожданого роману майже легендарного письменника, однак сама книжка зазнала провалу, хіба ні? Лише кілька коротких рецензій, і все — хвилі вщухли. Відтепер Кларисса для Волтера наче та збідніла аристократка — цікава, проте зовсім не впливова. Завдання розв’язано. Кларисса всміхається.

— Що ти робиш у Нью-Йорку в суботу? — питає вона.

— Ми з Еваном вирішили провести вихідні в місті, — відповідає Волтер. — Завдяки цим новим лікам він почувається так добре, що хоче сьогодні ввечері піти на танці.

— А це не занадто?

— Я за ним простежу. Не дам перевтомитися. Просто він хоче знову вийти між люди.

— Як гадаєш, він погодиться прийти до нас сьогодні ввечері? Ми влаштовуємо невеличку вечірку на честь присудження Річардові Карруцерівської премії.

— О! Чудово!

— Ти ж про це чув, правда?

— Звісно.

— Це ж не щорічна процедура. У них там немає чіткої квоти, як у Нобелівському комітеті чи деінде. Вони вручають свою винагороду лише тоді, коли хочуть відзначити по-справжньому талановитого автора.

— Прекрасно!

— Так, — погоджується Кларисса й по паузі додає: — Останнім лауреатом був Ешбері, а перед ним — Меррілл, Річ та Мервін.

Широке невинне обличчя Волтера хмурніє. «Може, його так приголомшили імена? — дивується Кларисса. — Чи це звичайнісінькі заздрощі? Невже він теж претендує на таку честь?»

— Пробач, що не попередила раніше, — мовить Кларисса. — Мені просто не спадало на думку, що ти будеш у місті. Ви ж з Еваном завжди кудись їздите на вихідні.

Волтер обіцяє неодмінно прийти й привести із собою Евана, якщо той, звісно ж, буде не проти і не захоче приберегти силу для танців. Кларисса розуміє, що і Річард, і Саллі, довідавшись, кого вона запросила, знавісніють. Важко знайти щось менш загадкове, ніж презирство багатьох людей до Волтера Гарді, який у свої сорок шість досі походжає в бейсболках та кросівках, заробляє непристойно великі гроші написанням дешевих романів про кохання та розлуки мускулястих юнаків і може цілу ніч протанцювати в ресторані, щасливий і невтомний, наче німецька вівчарка, що безперестанку приносить господареві палицю. Таких чоловіків, як Волтер, у Челсі та Вілліджі можна зустріти мало не на кожному кроці. І хоч скільки їм там набігло — тридцять, сорок чи понад сорок, вони, незмінно бадьорі, упевнені в собі й кремезні, повсякчас твердять, що в дитинстві їх ніхто не мав за білих круків, не дражнив і не зневажав. На Річардову думку, від отаких вічно юних геїв більше шкоди, ніж від чоловіків, які спокушають малолітніх хлопців, не кажучи вже про те, що у Волтеровій пристрасті до слави, моди й ресторанів немає ані тіні дорослої іронії чи цинізму, немає навіть віддаленого натяку на глибину. Проте Клариссі така простодушна ненаситність якраз і подобається. Чи ж не тому ми любимо дітей, що вони живуть поза світом цинізму та іронії? Хіба погано, що чоловік хоче подовжити свою молодість і далі впиватися життям? До того ж Волтер не зіпсований, анітрохи не зіпсований. Він пише найкращі книжки, на які тільки здатен, — книжки, сповнені романтики, самопожертви та хоробрості перед лицем тяжких знегод. Така література теж знаходить своїх шанувальників. Волтер завжди бере участь у доброчинних заходах і підписує листи протесту; його неймовірно пишномовні відгуки прикрашають книжки молодших колег. Волтер віддано й сумлінно піклується про Евана. Сьогодні, на Клариссину думку, у людях цінуєш насамперед добрість і вірність. Дотепність та інтелігентність — усі ці вияви геніальності рано чи пізно втомлюють. І вона відмовляється розлюбити безсоромну поверховість Волтера Гарді, хоч це й доводить Саллі до сказу, а Річарда якось навіть спонукало поцікавитися, чи сама Кларисса, бува, не схожа на Волтера пихою та обмеженістю.

— Гаразд, — каже Кларисса. — Ти ж пам’ятаєш адресу? Вечірка о п’ятій.

— Значить, о п’ятій.

— Так, рано. Але нагородження о восьмій, тож ми змушені зібрати всіх перед церемонією, а не після неї, бо Річардові не можна пізно лягати.

— Добре, о п’ятій годині. Побачимося ввечері.

Волтер потискає Клариссі руку і жваво, майже вистрибом рушає далі, демонструючи свою енергійність та жагу життя. Це насправді жорстокий жарт — запросити на Річардову вечірку Волтера, однак Волтер теж живий цього червневого ранку й страшенно образився б, якби дізнався (а він би неодмінно дізнався), що Кларисса, розмовляючи з ним у день вечірки, навмисно не згадала про неї. Вітер бавиться листям, і воно мигтить у повітрі яскравим сріблясто-зеленим сподом, а Клариссу тим часом огортає раптове бажання саме цієї миті побачити Річарда тут, поруч себе. Не сьогоднішнього, а Річарда десятирічної давнини — сміливця, невтомного бесідника й настирливого критика. Вона прагне суперечки, яку вони обов’язково б зчинили через Волтера. Коли Річардові було краще, вони постійно сперечалися. Річарда щиро хвилювали питання добра і зла, і за ці двадцять років він фактично не змінив своєї думки про те, що Клариссин намір жити із Саллі — коли й не щоденна маніфестація глибокої внутрішньої зіпсованості, то принаймні слабкість, притаманна (хоч цього Річард ніколи й не сказав би відверто) всім жінкам; бо він, здається, давно вже постановив, що Кларисса відповідає не лише за себе, а й за все жіноцтво з усіма його чеснотами та вадами. Річард завжди був її найсуворішим і найнестерпнішим опонентом, її найкращим товаришем, і якби він залишився собою, то вони могли б тепер іти разом, розважаючи про Волтера Гарді, про гонитву за вічною молодістю і про те, як гомосексуалісти з роками наслідують підлітків, що знущалися з них у старших класах. Колишній Річард міг би півгодини або й довше аналізувати задум чорношкірого юнака, який на бетоні невміло намалював крейдою копію Боттічеллієвої Венери. А якби Річардові на очі навернувся підхоплений вітром пластиковий пакет, що звивався б, неначе медуза, на тлі білястого неба, то він повів би мову про хімічні речовини та величезні прибутки їхніх виробників. Він узявся б фантазувати, як цей пакет (наприклад, з-під картопляних чипсів чи перестиглих бананів), що його, приміром, необачно викинула, вийшовши з магазину, заклопотана й обсипана зусібіч гамірливими дітьми матуся, здує в Гудзон і понесе в океан, де морська черепаха — істота, яка може прожити сто років, — сплутає його з медузою, проковтне й помре. З розповіді про черепаху Річард би легко повернув до Саллі й підкреслено формальним тоном поцікавився її здоров’ям та успіхами. Після таких довгих тирад він завжди питав про Саллі, немовби вона, стражденна, витривала, тонка й мудра, була якоюсь безпечною гаванню, цілком пересічною, проте надійною, чимось подібним до затишного будиночка на спокійній вуличці чи до високоякісної, перевіреної часом автівки. Річард ніколи не признається у своїй нелюбові до Саллі, але й нізащо не зречеться переконання, що Кларисса обернулася душею на обивательку — попри те, що ні вона, ні Саллі не приховували й не приховують своїх почуттів, попри те, що Саллі — віддана й розумна жінка, продюсер громадського телебачення… Боже мій, невже їй треба працювати ще більше й старанніше, а заробляти менше?! А ті всі талановиті, однак геть неприбуткові книжки, які Клариссі вдається публікувати разом із вигіднішими проектами, що й тримають видавництво на плаву?! А її політичні погляди та громадська робота з хворими на ВІЛ?!

Перетинаючи Г’юстон-стрит, Кларисса думає, чи не купити якусь дрібничку Еванові, щоб відзначити його поступове одужання. Тільки не квіти, їх і померлим не слід дарувати, а хворим і поготів! Але що ж тоді? Крамнички в Сого[5] пропонують вечірнє вбрання, ювелірні прикраси та меблі в стилі бідермаєру[6] — нічого підхожого для розумного й трохи пихатого юнака, якому вдалося (хтозна, чи надовго) зарядити свою життєву батарейку ліками. Що тут узагалі можна придбати? Кларисса проминає магазинну вітрину з думкою, що для Джулії можна було б купити сукню. Ось у цій маленькій чорній сукні з бретельками, як в Анни Маньяні[7], Джулія мала б приголомшливий вигляд, але Джулія не носить суконь, наполягаючи на тому, що молодість — це короткий період життя, коли можна вдягатися як заманеться, і віддаючи перевагу чоловічим майкам та шкіряним черевикам на шнурівках завбільшки зі шлакоблоки. (Чому ж дочка так мало розповідає їй про себе? І що сталося з тим перснем, який Кларисса подарувала їй на вісімнадцятиліття?) А ось і та маленька привітна книгарня на Спрінґ-стрит. Може, купити Еванові книжку? У вітрині виставлено одну (лише одну!) Клариссину (англійський детектив; скільки вона боролася за тираж у десять тисяч примірників і якою жалюгідною тепер видається ця книжка, наче ніхто вже не сподівається продати й половини тиражу!) поряд із південноамериканською родинною сагою, що її відвоювало собі більше видавництво, — їм, до речі, навряд чи вдасться на ній заробити, бо із загадкових причин їхнє видавництво поважають, але недолюблюють. Є ще нова біографія Роберта Меплторпа[8] і поезії Луїзи Ґлюк[9] — ні, не те. Ці книжки про все й водночас ні про що. Хочеться подарувати Еванові книжку про його власне життя, — книжку, яка допоможе йому знайти своє місце під сонцем, наверне на добру путь і дасть сили змінитися. Не з’явишся ж перед ним із плітками про знаменитість! Чи з фантазіями озлобленого англійського романіста! Чи з історією сімох сестер із Чилі, хай як гарно вона написана! А збірку віршів Еван розгорне з такою самою ймовірністю, з якою візьметься розмальовувати порцелянові тарілки.

Ні, здається, матеріальний світ узагалі не здатен дарувати втіху, а Кларисса побоюється, що мистецтво, навіть у своїх найкращих проявах (навіть оті три томи поезії Річарда і його єдиний важкий для читання роман), таки належить до матеріального світу. Раптом перед книжковою вітриною на Клариссу напливає давній спогад: у вікно б’ється гілка, а звідкись (можливо, знизу) долинає тиха музика — ледь чутний стогін якогось джазового гурту, записаний на стару платівку. Це не перший її спогад (у першому равлик повзе по крайці тротуару) і навіть не другий (мамині солом’яні сандалі — чи, навпаки, це перший, а то другий), але саме він видається їй значущим, глибоким і неймовірно заспокійливим. Мабуть, вона у Вісконсині, в одному з тих будиночків, що їх батьки зазвичай винаймали на літо (майже кожного сезону новий, бо її матуся завжди знаходила в попередньому якісь ґанджі, обертаючи розповідь про їхній відпочинок на трагічну історію поневіряння сімейства Вонів долинами Вісконсину). Клариссі, очевидно, три-чотири роки; вона в будинку, куди ніколи вже не повернеться і з яким її не пов’язує більше жоден спогад, крім оцього, найчіткішого й запалого в пам’ять краще за вчорашні події: гілка, що б’ється у вікно, і перші звуки духових інструментів — ніби мелодію награє дерево, розтривожене вітром. Мабуть, саме тоді вона почала існувати в цьому світі й усвідомила, що загальноприйняті правила значно важливіші за людське щастя, хоч воно, як і безліч іншого, також підвладне цим правилам. Та гілка й та музика для Кларисси дорожчі за всі книжки на вітрині. Їй хочеться подарувати Еванові й собі таку книжку, яка зможе дати те саме, що й цей неповторний спогад. Вона стоїть, роздивляючись на книжки й на власне відбиття у склі (досі пристойна на вигляд, дарма що тепер її можна назвати скоріше приємною, ніж привабливою — коли ж вона постаріє і змарніє, коли матиме зморшкувате обличчя й обвислі губи?), а тоді йде далі, шкодуючи, що не може придбати дочці оту гарненьку чорну сукню, бо Джулія, попавшись в ідеологічний полон до вкрай сумнівної особи, носить самі футболки та військові черевики. Неможливо не поважати Мері Кралл за її здатність жити на межі злиднів, за безнастанні поневіряння по в’язницях (то з одної, то з другої причини), за її пристрасні лекції в Нью-Йоркському університеті про жалюгідний маскарад під назвою «стать». Ти щосили намагаєшся її полюбити, однак вона занадто деспотична: це видно з інтелектуальної й моральної напруженості, з повсякчасної демонстрації своєї гострої, наче шипи на шкіряній куртці, правоти. Ти знаєш, що подумки вона насміхається з твоєї любові до комфорту, з твоїх дивних (їй, без сумніву, видається це дивним) виявів лесбійської орієнтації. Коли до тебе ставляться як до ворога, утомлюєшся, бо вже не молода й одягаєшся без шику. Так і хочеться прокричати Мері Кралл, що це все не має аніякісінького значення; хочеться, щоб вона бодай на кілька днів побула у твоїй шкурі, дізналася всі твої тривоги й жалі, твій невимовний страх. Ти відчуваєш — ні, знаєш, що ви обоє з Мері Кралл страждаєте на однакову смертельну хворобу — на своєрідну душевну нудоту; ще б півоберта — і ви могли б із нею заприятелювати, але Мері прийшла по твою дочку, і тобі, як тому батькові-республіканцю, доводиться, сидячи у затишній квартирі, тихо ненавидіти цю персону. Клариссин батько, ніжний і м’який аж до нутра кісток, дуже любив жінок у коротеньких чорних сукнях. Він зламався. Зрікся своїх принципів і переконань, як часто зрікався своїх аргументів під час сварок, тому що простіше було поступитися. Попереду, на Макдуґал-стрит, знімають фільм — там звична метушня: трейлери, вантажівки з обладнанням, білі вогні юпітерів. Ось він, буденний світ: компанія знімає кіно, а поблизу хлопець-пуерторіканець із виляском розгортає парасоль вуличного кафе. Ось він, світ — і ти живеш у ньому. І вдячна за це. Принаймні намагаєшся бути вдячною.

Кларисса штовхає двері квіткового магазину, які чомусь завжди заклинюються, і входить досередини. Ось вона, висока ставна жінка посеред букетів троянд і гіацинтів, низьких замшілих кошиків із нарцисами та орхідей, що тремтять на тонких стеблинах.

— Привіт, — озивається до неї Барбара, яка працює в цьому магазині вже багато років, і, трохи повагавшись, підставляє щоку для поцілунку.

— Привіт, — відповідає Кларисса й торкається губами Барбариної шкіри, відчуваючи раптом, що ця мить бездоганна.

Вона стоїть у тьмяному, приємно прохолодному магазині, урочистому й розкішному, немов храм, оглядаючи сухі квіти, що звисають зі стелі, та полиці з різнобарвними стрічками на задній стіні. Так, була та гілка, яка стукала в шибку, одначе була й інша — Кларисса мала, певно, років п’ять-шість — у вікні її спальні, гілка з багряним листям. Вона пам’ятає, що вже тоді, дивлячись на цю гілку, благоговійно пригадувала ту, першу, пов’язану з музикою, яка долинала звідкись ізнизу. Кларисса любила цю осінню гілку, бо та викликала в неї спогади про першу, що билась у вікно будинку, куди їй не судилося повернутись і про який вона нічого більше не пам’ятає. А тепер вона стоїть тут, у квітковому магазині, поряд із блідо-абрикосовими маками на високих волохатих стеблах. Її мати, у чиїй сумці завжди лежала коробочка білосніжних м’ятних льодяників, часто стискала губи й кокетливо-захопленим тоном називала Клариссу божевільним дівчиськом.

— Як ви? — питає Барбара.

— Добре, дуже добре, — відповідає Кларисса. — Сьогодні в нас невеличка вечірка на честь приятеля, що виборов надзвичайно почесну літературну премію.

— Пулітцерівську?

— Ні, Карруцерівську.

Барбара корчить незрозумілу міну, яка, на Клариссину думку, означає усмішку. Їй близько сорока років. Це бліда пухкенька жінка, що приїхала до Нью-Йорка співати в опері. Дивлячись на її обличчя — на квадратну щелепу, на цупкі невиразні очі — мимоволі усвідомлюєш, що й сотню років тому наші предки мали такий самий вигляд.

— У нас тепер не дуже великий вибір, — каже вона. — На цьому тижні було близько п’ятдесяти весіль.

— А мені багато й не треба, — заспокоює її Кларисса. — Лише кілька букетів, байдуже яких.

Кларисса чомусь відчуває непоясненну провину за те, що не може стати Барбарі за найкращу подругу, хоч вони знаються тільки як продавчиня й клієнтка. Якщо Клариссі потрібні квіти, вона завжди йде сюди. Торік, коли в Барбари запідозрили рак грудей, вона навіть надіслала їй листівку. Барбарі не вдалося зробити омріяну кар’єру. Вона сяк-так перебивається на свою платню від години (винаймає, можливо, квартиру з ванною посеред кухні), проте змогла втекти від загрози раку. На мить над лілеями й трояндами з’являється привид Мері Кралл, ладної вжахнутися з Клариссиного марнотратства.

— Ми маємо красиві гортензії, — каже Барбара.

— Я хочу на них поглянути.

Кларисса підходить до рефрижератора й роздивляється на квіти, що їх Барбара витягає зі спеціальних контейнерів і якусь хвильку тримає перед собою, щоб зі стебел стекла вода. У дев’ятнадцятому сторіччі Барбара, либонь, була б дружиною фермера, спокійною й непримітною, незадоволеною життям, але щиро закоханою у свій садок. Кларисса обирає півонії, зірчасті лілеї та кремові троянди, рішуче відмовляється від гортензій (о, це почуття провини, їй, певно, ніколи вже його не позбутися) і розглядає іриси (хіба вони ще не вийшли з моди?), коли раптом з вулиці долинає страшний гуркіт.

— Що то було? — здивовано вигукує Барбара.

Вони разом підходять до вікна.

— Гадаю, це кінематографісти.

— Мабуть. Вони із самісінького ранку тут знімають.

— А що саме?

— Не знаю, — відповідає продавчиня і з оберемком квітів відвертається од вікна, демонструючи трохи старечий етикет своєї примарної двійниці з минулого сторіччя, що так само відвернулася б від скреготливо-скрипливого екіпажа з гарно вбраними мешканцями віддаленого містечка, які вибралися на пікнік.

Кларисса залишається біля вікна й мовчки спостерігає за далеким стовпищем трейлерів та вантажівок. Раптом двері одного з трейлерів відсуваються, і звідти показується жіноча голова. Кларисса бачить лише її профіль, як на монеті, проте не сумнівається, хоч і не може відразу визначити, хто це (Меріл Стріп[10]? Ванесса Редгрейв[11]?), що перед нею кінозірка. Бо хто ж іще випромінюватиме королівську впевненість і кому, як не кінозірці, асистент так запопадливо пояснюватиме (звісно, нечутно для Кларисси) причину шуму?! Голова швидко зникає, двері трейлера зачиняються, але в повітрі залишається несхибне відчуття пильного нагляду, ніби янгол торкнувся сандалею поверхні нашої планети, поцікавився, чи все гаразд, і зі скептичним виразом обличчя повернувся в ефір, укотре нагадавши землянам, що вони лише частково порядкують своїми справами і що ніяка недбалість не прослизне повз увагу небесної сили.