Години

Місіс Делловей

Кларисса виносить оберемок квітів на Спринґ-стрит. Їй уявляється Барбара в прохолодному присмерку по той бік дверей, яка живе собі далі у вимірі, що його Кларисса може назвати вже тільки минулим (певно, через Барбарин смуток та полиці зі стрічками на задній стіні), тоді як сама вона ступає в теперішнє, де є китайський хлопчик, що мчить повз неї на велосипеді; номер «281», виведений золотом на темному склі; зграйка голубів із лапками кольору олівцевих гумок (коли вона навчалася в четвертому класі, до їхнього кабінету залетів скажений голуб і налякав усіх мало не до смерті); Спринґ-стрит і сама Кларисса з величезним букетом квітів. Вона навідає Річарда (телефонувати марно, бо він ніколи не відповідає на дзвінки), а поки що вона йде й сором’язливо завмирає в чеканні неподалік від трейлера, з якого виглядала знаменитість. Там уже зібрався невеличкий натовп, здебільшого туристи. Кларисса опиняється обіч двох дівчат — в однієї волосся пофарбоване в канарково-лимонний колір, а в другої — у платиновий. Клариссі цікаво, чи вони навмисно обрали ці кольори, щоб бути схожими на сонце й місяць?

Раптом Сонце вигукує до Місяця:

— Це була Меріл Стріп, сама Меріл Стріп!

Кларисса мимоволі тріумфує. Вона мала рацію. Неймовірно приємно дізнатися, що твій здогад поділяють інші.

— Ні, — заперечує Місяць. — Сьюзен Сарандон[21].

«Неправда, — думає Кларисса. — Тоді вже Ванесса Редґрейв, але тільки не Сьюзен Сарандон».

— Аж ніяк, — наполягає Сонце, — то була Стріп, я точно знаю.

— А я тобі кажу — ні.

— Та вона, хай їй грець! Вона!

Кларисса винувато стоїть із квітами в руках, сподіваючись, що зірка вигляне знову, і водночас соромлячись власної цікавості. Не те щоб Кларисса побожно схилялася перед знаменитостями, принаймні не більше за інших, але цього разу вона не може встояти перед ореолом слави, ба навіть не просто слави, а фактичного безсмертя, яким повіяло на розі Макдуґал-стрит та Спринґ-стрит, коли тут з’явився трейлер із кінозіркою. Оці дві юнки поруч, двадцятирічні (як не молодші) й зухвало кремезні, з яскравими дешевими рюкзачками, оці дві юнки, що спираються одна на одну, дійдуть середніх літ, а потім постаріють, зсохнуться чи розповніють; цвинтарі, де їх поховають, рано чи пізно обернуться на руїну, поростуть бур’янами, якими вночі сновигатимуть нічийні собаки; і навіть коли від цих дівчат не залишиться нічого, крім кількох срібних пломб глибоко під землею, жінку з трейлера — хоч Меріл Стріп, хоч Ванессу Редґрейв, а хоч і Сьюзен Сарандон — усе одно вважатимуть за знаменитість. Вона існуватиме в архівах та книжках, а записи її голосу зберігатимуть серед інших коштовних реліквій.

Кларисса дозволяє собі почекати ще трохи, наче справжня дурепа-фанатка, охоплена бажанням побачити свого кумира. Ще трохи вона стерпить це приниження. Стоїть перед трейлером, тримаючи квіти, і спостерігає за дверима. А через лічені хвилини (власне, майже через десять, хоч у цьому й стидко признатися) обурено зривається з місця, ніби її хто тримав силоміць, і прямує до Річардової оселі за кілька кварталів звідси.

Колись цей район був осередком чогось нового й шаленого, чогось непристойного; з тутешніх кав’ярень та барів цілу ніч линув бренькіт гітар, а в книгарнях і магазинах одягу пахло так, як, на Клариссину гадку, мало б пахнути на арабських базарах, — сумішшю гною й ладану, якоюсь деревиною (кедром або камфорним лавром) та гнилими фруктами; тут напрочуд легко можна було собі уявити, що, помилившись дверима чи звернувши не в ту вуличку, опинишся віч-на-віч із долею — не з банальною загрозою пограбування чи фізичного насильства, а з чимось потворнішим, страхітливішим і тривалішим. Саме тут, на цьому перехресті, вони з дев’ятнадцятирічним Річардом — на той час не вельми симпатичним темноволосим парубком із різкими рисами обличчя, цупким поглядом та неймовірно довгою граційною блідою шиєю — стояли й сперечалися. За що? За поцілунок? Чи поцілував її Річард, чи їй тільки здалося, що він мав намір це зробити, а вона ухилилася? Тут, на розі цих двох вулиць, де раніше був магазин курильного приладдя, а тепер гастроном, вони поцілувалися чи не поцілувалися, але точно сварилися; і тут чи (трохи згодом) деінде вирішили припинити свій невеличкий експеримент, бо Кларисса жадала свободи, а Річарда… ну просто переповнювали прагнення, як, зрештою, завжди. Ті прагнення били через край. Вона сказала йому, що їхні літні походеньки — це лише літні походеньки. Нащо вона йому, така недоладна й боязка, з неприкметними грудьми (аж не вірилося, що він її справді хоче), до того ж їй було відомо про його найпотаємніші пристрасті й про те, що він мав Луїса — відданого йому Луїса, досить тямущого, з гарними сильними руками, гідного позувати самому Мікеланджело. Може, Річардові стосунки з нею взагалі були звичайнісінькою забаганкою поетичної натури? Ні, видовищної й серйозної колотнечі тоді не вийшло — тільки дрібна суперечка на розі вулиць. Однак уже тоді було зрозуміло, що вона не стане на заваді їхній дружбі. І все ж, озираючись назад, Кларисса усвідомлює, що саме тієї миті урвалося одне майбутнє й розпочалося інше. Того ж таки дня після сварки (а може, і до неї) вона купила собі пакетик ладану й ношену сіру куртку з альпакової[22] шерсті з кістяними ґудзиками у формі трояндочок. Ну, а Річард за якийсь час поїхав разом з Луїсом до Європи. «Цікаво, — думає Кларисса, — а куди ж поділася та альпакова куртка? Стільки років була, а тоді враз не стало».

Вона звертає на Блікер-стрит, а потім на Томпсон-стрит. Цей район сьогодні намагається імітувати сам себе, ставши такою собі міні-пам’яткою для туристів, але Кларисса у свої п’ятдесят два знає, що за цими дверима й уздовж цих вуличок нема нічого визначнішого від буденного життя. Карикатурно, що кілька старих барів і кав’ярень, які досі працюють, силкуються підшитися одне під одного на догоду німцям та японцям, а магазини торгують приблизно однаковою дешевиною: сувенірними футболками, прикрасами під срібло й куртками під шкіру.

Підійшовши до будинку Річарда, Кларисса штовхає двері вестибюля, і на думку їй відразу спливає звичне для візитів сюди слово «вбозтво». Аж смішно від того, як точно це місце ілюструє поняття вбозтва. Воно тут таке очевидне й страшне, що злегка приголомшує її навіть по багатьох роках. Кларисса дивується йому так, наче перед нею якийсь рідкісний, видатний витвір, мистецький шедевр, незмінний та неповторний попри плин часу. Ось і тут ті самі побляклі жовто-бежеві стіни, подібні кольором до печива з марантового[23] борошна, та сама довгаста флуоресцентна лампа на стелі, яка розбризкує водяве світло. А те, що цей маленький, тісний вестибюль дешево й не дуже старанно відремонтували десять років тому, лише погіршило ситуацію. Значно погіршило. Білий брудний лінолеум у цеглинки та штучний фікус зробили його ще жалюгіднішим, ніж він, можливо, став би внаслідок природного занепаду. І тільки старі стінні панелі строкатого мармуру із сіро-блакитними прожилками й темно-жовтою димчастою плівкою, як на доброму визрілому сирі, оточені тепер огидними жовтявими стінами, нагадують про те, що цей будинок знав кращі часи й навіть уселяв у мешканців та відвідувачів певні надії: потрапивши сюди, можна було й справді повірити, що наближаєшся до майбутнього, яке того варте.

Вона заходить у маленький, надміру яскраво освітлений ліфт, обшитий металевими панелями під дерево, і натискає на кнопку п’ятого поверху. Двері ліфта зітхають і з гуркотом зачиняються. Ото й по всьому. Звісно, він же працює від часу до часу. Щиро кажучи, коли доводиться вилізати з нього й іти сходами, відчуваєш якесь полегшення. Кларисса натискає на кнопку з вищербленою білою літерою «В», і після нервового вагання двері знову грімко розчиняються. Їй страшенно не хотілося б зависнути в цій кабіні між поверхами; надто вже чітко вона уявляє собі довгі години чекання, крики про допомогу, звернені до мешканців, які розуміють, а може, й не розуміють англійської, захочуть чи не захочуть утрутитися, і німіє, наче перед лицем смерті, від моторошної думки про те, що має шанс надовго залишитися сама в цій сліпучій затхлій порожнечі, позираючи (а може, й ні) на своє викривлене відбиття в тьмяному круглому дзеркалі, закріпленому в правому верхньому куті. Куди краще, коли цей ліфт чесно відмовляється служити й ти спокійно собі долаєш п’ять сходових прогонів. Куди краще бути вільною.

Кларисса піднімається вгору з оберемком квітів, почуваючись стомленою й збентеженою новоженкою — чистою дівчиною. Вона ступає позубленими й вичовганими посередині сходинками, покритими дивним молочно-чорним матеріалом, подібним до гуми. Крізь вікно кожного з чотирьох сходових майданчиків можна побачити випрану білизну, яка сохне на мотузках: простирадла у квіточки, дитячий одяг, спортивні штани; усе начебто нове, але явно дешеве й таке огидне — не те що старомодні речі, як-от темні шкарпетки, вишукане жіноче спіднє, злинялий хатній халат та сліпучо-білі сорочки, цілком звичайні на перший погляд, однак дивовижні, немов доправлені з інших епох. «Убозтво, — знову думає Кларисса. — Просто вбозтво».

Коридор перед Річардовою квартирою пофарбовано в той самий колір марантового печива, що й вестибюль унизу, але викладено плиткою, уцілілою, мабуть, аж із початку сторіччя (лінолеум загадково уривається ще на другому поверсі); уздовж стін іде геометричний мозаїчний візерунок із блідо-жовтих квітів; у кутку самотньо валяється недокурок зі слідами червоної помади. Кларисса стукає в Річардові двері, прислухається, а тоді стукає знову.

— Хто там?

— Це я.

— Хто?

— Кларисса.

— О, місіс Д. Заходь.

«Хіба не час попрощатися із цим прізвиськом?» — думає Кларисса. Якщо сьогодні він буде в гуморі, вона неодмінно скаже йому: «Річарде, чи не здається тобі, що пора мене називати просто Клариссою?»

Вона відмикає двері своїм ключем. Чути, як Річард щось бурмоче в кімнаті збуджено-змовницьким тоном, наче розповідає комусь скандальні таємниці. Їй удається розібрати тільки одне слово — «кинутися», за яким вибухає низький рокітливий сміх, трохи мученицький, наче Річардові щось застрягло в горлі.

«Що ж, — гадає Кларисса, — сьогодні теж, мабуть, не найкращий момент для обговорення проблеми прізвиськ».

Як їй не сердитися на Евана та інших, хто вчасно вжив нові ліки, на всіх тих щасливчиків (звісно, у відносному розумінні), чий мозок вірус не сточив на мереживо? Як же їй не проклинати їх від імені Річарда, чиї м’язи та органи більш-менш уціліли завдяки новітнім науковим досягненням, а розум, на жаль, остаточно вийшов із ладу, вряди-годи даруючи своєму господареві трохи кращі дні серед поганих?

У його помешканні, як завжди, стоїть присмерк, страшенна задуха й гарячінь. Воно просякло шавлієвими та ялівцевими пахощами, якими Річард намагається притлумити сморід хвороби. Тут панує неймовірний безлад, а в коричневих абажурах ледь жевріють вогники підсліпуватих ламп потужністю не більшою за п’ятнадцять ватів. Яскравіших Річард просто не стерпів би. Потрапляючи сюди, неначе пірнаєш під воду. Кларисса пересувається кімнатами, немовби трюмом затонулого корабля. Її не здивувало б, якби повз неї в напівтемряві промайнув табунець маленьких сріблястих рибок. Ця квартира, здається, не має нічого спільного з будинком, у якому вона міститься. Коли Кларисса ступає всередину й зачиняє за собою великі скрипливі двері з чотирма замками (два з них поламані), то почувається так, буцім опинилася в іншому вимірі, у задзеркаллі, ніби вестибюль, сходи та коридор лишилися в іншому часі й просторі.

— Доброго ранку, — каже вона.

— А хіба ще ранок?

— Так. Уяви собі.

Річардів голос долинає з другої кімнати. Кімнат у квартирі тільки дві: кухня (куди потрапляєш із порога) і велика кімната, де минає Річардове життя (точніше, те, що від нього зосталося). Кларисса проходить через кухню, попри давню, як світ, плиту та здоровезну білу ванну, що тьмяно сяє, мов мармур, у вічному сутінку, крізь слабкий запах газу та несвіжої їжі, повз купи картонних коробок, набитих бозна-чим, і овальне дзеркало в позолоченій рамі, де (завжди відчуваєш шок, навіть коли ти цього сподіваєшся) мигтить бліде Клариссине відбиття. З роками вона навчилася просто ігнорувати дзеркала.

Ось італійська кавоварка, яку Кларисса купила йому. Зроблена з хромованої та чорної сталі, ця посудина помалу долучається тепер до запорошеної компанії невживаних речей. А ось і мідні каструлі (їх теж придбала вона).

Річард умостився в кріслі. Штори спущено, усі шість чи сім світильників запалено, дарма що світла від них не більше, ніж від звичайної настільної лампи. Річард — у дальньому кутку кімнати в чудернацькому фланелевому халаті (дорослій версії темно-синього дитячого халату, розмальованого ракетами й космонавтами в скафандрах), виснажений, величний і нестямний, наче сама втоплена королева[24], що вічно сяятиме на троні.

Бурмотіння припинилося. Річард сидить, трохи відкинувши голову назад і замружившись, мовби слухає музику.

— Доброго ранку, любий, — знову вітається Кларисса.

Він розплющує очі.

— Ви тільки гляньте на ці квіти!

— Це тобі.

— Невже я помер?

— Вони для вечірки. Як твоя голова сьогодні?

— Краще, спасибі.

— Ти спав?

— Не пам’ятаю. Так. Здається, спав. Дякую.

— Річарде, надворі такий чудовий літній день. Ти не проти, якщо я впущу сюди трохи світла?

— Як забажаєш.

Кларисса підходить до найближчого з трьох вікон і не без зусиль піднімає важкі штори з проолієного полотна. Кімната наповнюється денним світлом, якому вдалося просочитися між Річардовим будинком та його братом-близнюком із шоколадної цегли, що їх розділяє якихось чотири з половиною метри. Навпроти — вікно сварливої літньої вдови, де крізь відслонені горизонтальні жалюзі видніють на підвіконні скляні та керамічні фігурки: віслюк із візком, клоун та усміхнена білка. Кларисса обертається до Річарда. Його обличчя, з усіма ямками, складками та зморшками, з високим лиснючим лобом і зламаним боксерським носом, виринає з темряви, немов піднята на поверхню затонула скульптура.

— Страшенно яскраво, — буркоче Річард.

— Трохи світла тобі не зашкодить.

Вона підступає до нього й обережно цілує в опуклину лоба. Коли стоїш так близько, вже розрізняєш запахи соків, що циркулюють у цьому чоловікові. Крохмально-дріжджовий, терпко-винний запах поту, який, до речі, завжди видавався їй приємним, відгонить тепер аптечним солодкавим духом ліків. А ще від Річарда віє несвіжою фланеллю (хоч білизну перуть раз на тиждень, а то й частіше) і — ледь чутно (це, либонь, єдиний відразливий запах) — кріслом, у якому спливають його дні.

Річардове крісло якесь навіжене або, точніше кажучи, це крісло того, хто, може, насправді й не зсунувся з глузду, але так себе занедбав, пройшовши довгий шлях до тотальної відмови від узвичаєних норм харчування та гігієни, що тонка грань між божевіллям і відчаєм майже стерлася. Обтягнене чимось грудкуватим, безбарвним, шерстяним і прошите — чомусь це видається особливо зловісним — срібною ниткою, воно скидається на старезне, огрядне, розпухле опудало, яке балансує на тонких ніжках зі світлого дерева, зухвало демонструючи свою обшарпаність та нікчемність. Його квадратні підлокітники та спинка так стерлися, потемніли й засмальцювалися від нескінченного вовтуження, що стали схожими на ніжні ділянки слонової шкіри. Пружини — ідеальні ряди блідих іржавих кілець — проступають не лише крізь подушку для сидіння, а й крізь тонкий жовтий рушник, яким устелив її Річард. Від крісла щораз сильніше тхне сирістю, брудом та гниллю. Якщо це добро виставлять на вулицю (коли його виставлять на вулицю), нікому й на думку не спаде його підібрати. Однак про заміну Річард і чути не хоче.

— Вони тут? — питає Кларисса.

— Ні, — відповідає Річард неохоче, але по-дитячому відверто. — Уже пішли собі. Вони страшенно гарні й напрочуд моторошні.

— Еге ж, — погоджується Кларисса, — я знаю.

— Вони подібні до згустків чорного полум’я, бо водночас і темні, і яскраві. Один із них скидався на чорну наелектризовану медузу. Вони оце щойно співали мені іноземною мовою. Здається, грецькою. Давньогрецькою.

— Ти їх боїшся?

— Ні. Може, іноді.

— Гадаю, треба попросити Бінґа збільшити дозу, ти не проти?

Річард стомлено зітхає.

— Якщо я їх не бачу й не чую, це ще не означає, що вони пішли звідси.

— Поки ти їх не бачиш і не чуєш, — каже Кларисса, — можеш відпочити. Скажи мені щиро, ти ж не спав цієї ночі, правда?

— Трохи спав. Але за свій сон я майже не хвилююся. Куди більше я хвилююся за тебе. Ти сьогодні маєш такий змарнілий вигляд. Як ти?

— Зі мною все гаразд. Я забігла лише на хвильку. Треба поставити квіти у воду.

— Так, звісно. Квіти, вечірка. О Господи…

— Дорогою сюди я бачила кінозірку, — перебиває його Кларисса. — Думаю, це добра прикмета, правда ж?

Річард мрійливо усміхається.

— Ох уже ці прикмети… — мовить він. — Ти віриш у прикмети? Гадаєш, нами піклуються? Про нас дбають? Боже, та це було б просто чудово! Що ж, може, все так і є.

Він не питає, як звуть ту кінозірку; йому байдуже. Річард, єдиний серед Клариссиних знайомих, ніколи не виявляв ані найменшої цікавості до відомих людей. Він щиро не визнає їхньої винятковості. Кларисса пояснює це поєднанням у його натурі надзвичайної самозосередженості та своєрідного савантизму. Річард просто не може уявити цікавішого й насиченішого життя, ніж те, яким живуть його знайомі й він сам, а тому люди при ньому часто почуваються поважнішими й шляхетнішими. Він не з тих егоїстів, що намагаються применшити значущість інших. В основі його егоцентризму не жадібність, а претензійність, тож коли він наполягає, що ти кумедніший, недоладніший, ексцентричніший, глибший, аніж тобі самому видається, і здатний зробити для цього світу стільки добра і зла, скільки й не мислиш, у це годі повірити, принаймні поруч нього та ще котрийсь час по тому, як розстанешся з ним; ти думатимеш, що він єдиний, хто розпізнав твою суть, належно оцінив твої справжні якості (не сподівайся на самі лестощі: незграбна підліткова шорсткість — частина Річардового стилю), точніше й повніше усвідомив твій реальний масштаб. Лише познайомившись із Річардом ближче, розумієш, що фактично ти для нього — вигаданий персонаж, якого він наділив майже необмеженими здібностями до трагедій і комедій — не тому, що така твоя істинна природа, а тому, що йому, Річардові, хочеться жити у світі, сповненому визначних та надзвичайних постатей. Дехто поривав із ним, не бажаючи брати участі в епічній поемі, яку він безперестанку подумки складає, у цій історії його життя та пристрастей, але інші (зокрема й Кларисса), потішені гіперболізацією своїх скромних заслуг, навіть підпали під залежність від нього, ніби від уранішньої чашки кави або чарки-другої перед сном.

— Забобони іноді дарують відчуття комфорту, — каже Кларисса. — Не розумію, чому ти так уперто відмовляєшся від нього.

— Справді? Тоді це ненавмисно. Я люблю комфорт. Принаймні деякі пов’язані з ним моменти. Дуже люблю.

— Як ти почуваєшся?

— Нічогенько. Еге ж. Трохи примарно. Мені, як перше, сниться, що я сиджу в кімнаті.

— Вечірка о п’ятій, не забув? Гості прийдуть о п’ятій, а церемонія нагородження о восьмій. Ти ж про це пам’ятаєш, правда?

Він коротко відповідає:

— Так. — А за мить кидає: — Ні.

— То так чи ні? — питає Кларисса.

— Вибач. Просто мені здається, що деякі події вже відбувалися раніше. Коли ти запитала, чи пам’ятаю я про вечірку та церемонію, мені подумалося, що тебе цікавить, чи пам’ятаю я, що вже на них був. І я таки пам’ятаю. Я, певно, загубився в часі.

— Але ж вечірка й нагородження сьогодні ввечері. У майбутньому.

— Я розумію. Частково розумію. Та мені чомусь здається, що я вже був у майбутньому. Я досить чітко пригадую вечірку, на яку ще й не бралося. Чудово пам’ятаю церемонію нагородження.

— Тобі сьогодні приносили сніданок? — змінює тему Кларисса.

— Таке спитаєш! Звісно, приносили.

— А ти його з’їв?

— По-моєму, з’їв. А втім, може, лише збирався з’їсти. Ти його випадком не бачиш де-небудь?

— Начебто ні.

— Тоді, гадаю, я таки його з’їв. Та хіба їжа щось значить?

— Їжа багато значить, Річарде.

— Не знаю, — каже він, — чи зможу я це витримати, Клариссо.

— Що саме?

— Ну, оце привселюдне вдавання із себе гордого й мужнього чоловіка. Мені так чітко запам’яталося: ось я, божевільна, хвора руїна, тягнуся тремтливими руками по маленький трофей.

— Любий, тобі не слід удавати із себе гордого та мужнього. Це не вистава.

— Звісно, вистава. Мене нагородили за мою виставу, і ти це прекрасно знаєш. Мене нагородили, бо я захворів на СНІД, збожеволів і мужньо стерпів удари долі. Ця винагорода зовсім не пов’язана з моїм твором…

— Припини. Будь ласка. Ця винагорода пов’язана тільки з твоїм твором.

Річард удихає й волого, потужно видихає. Клариссина уява відразу малює його легені — лискучі червоні подушки з вигадливим візерунком кровоносних судин. З якихось таємничих причин Річардові легені належать до найменш скомпрометованих органів: вірус їх майже не зачепив. Глибокий видих допомагає Річардові зосередитися, його погляд стає яснішим і глибшим.

— Ти справді вважаєш, що вони б дали мені цю нагороду, якби я був здоровий? — питає він.

— Саме так я й вважаю.

— Облиш.

— Ну, тоді тобі, либонь, варто відмовитися від неї.

— Про це й мови бути не може, — заперечує Річард. — Я хочу нагороду. Справді. Було б набагато легше, якби люди більш-менш прихильно сприймали чужі нагороди. Вона тут?

— Хто?

— Моя нагорода. Я хочу на неї поглянути.

— Тобі її ще не вручили. Церемонія нагородження сьогодні ввечері.

— А, так. Звісно. Сьогодні ввечері.

— Річарде, любий, послухай. Стався до цього простіше. Тішся щиро, от і все. Я буду поруч. Увесь час.

— Я не проти.

— Це лише вечірка. Звичайнісінька вечірка. І прийдуть на неї тільки ті, хто тебе поважає й цінує.

— Справді? Хто?

— Ти чудово знаєш. Говард. Елайза. Мартін Кампо.

— Мартін Кампо? Господи помилуй!

— А я гадала, що він тобі до вподоби. Ти завжди так казав.

— Авжеж. Левові теж, мабуть, до вподоби сторож зоопарку.

— Мартін Кампо чесно й незмінно друкував тебе понад тридцять років.

— А хто ще прийде?

— Ми з тобою вже не раз це обговорювали. Ти добре знаєш, хто прийде.

— Скажи ще раз, тобі ж не складно? Назви мені якусь героїчну персону.

— А хіба Мартін Кампо не герой? Він угатив увесь свій родинний статок у видання серйозних, складних книжок, що їх, як він добре знав, буде важко продати.

Річард заплющує очі й стомлено відкидається на потерту, засмальцьовану спинку крісла.

— Хай буде так, — урешті промовляє він.

— Тобі не треба нікого зачаровувати чи розважати. Не треба влаштовувати виставу. Ці люди вірили в тебе багато-багато років. Тільки з’явися, сядь на диван із випивкою чи без неї, слухай чи не слухай, усміхайся чи не усміхайся. Усе. Я про тебе дбатиму.

Їй хочеться схопити його за худорляві плечі й добряче струсонути. Можливо (хоч і не наважуєшся формулювати це такими словами), Річард увійде в історію і в оці останні миті своєї земної кар’єри нарешті дочекається перших паростків визнання, яке сягне далеко в майбутнє (якщо, звісно, людству воно світить). Ця винагорода свідчить не лише про те, що Річарда помітила спілка поетів і науковців; вона означає, що сама література (чиє майбутнє окреслюється власне тепер) потребує особливого Річардового внеску — його зухвало багатослівних голосінь за майже зниклими та втраченими світами. Гарантій, звичайно ж, немає, але цілком імовірно, навіть більше, ніж імовірно, що Кларисса й купка її однодумців від самого початку мали рацію. Річард, їхній химеристий, задуманий, прискіпливий Річард, який із першого погляду бачив усе наскрізь і намагався словами розщепити атом, житиме й тоді, коли інші, набагато популярніші імена зблякнуть.

І от Кларисса, його найдавніша подруга та перша читачка, Кларисса, яка навідується до нього щодня, — хоч навіть ті, хто з ним познайомився недавно, думають, ніби він помер, — улаштовує вечірку на його честь. Купує квіти та свічки. Звісно, їй хочеться, щоб він прийшов.

— Насправді, — озивається Річард, — я там не потрібен, чи не так? Досить, так би мовити, й ідеї моєї присутності. І взагалі — вечірка вже відбулася, зі мною чи без мене…

— Знаєш, уже несила це слухати. Мені скоро урветься терпець.

— Будь ласка, не сердься на мене. О, місіс Д., щиро кажучи, мені просто соромно там з’являтися. Я страшенний невдаха.

— Це не так.

— Так. Ти добра, дуже добра до мене, але боюся, що я маю рацію. Я переоцінив свої можливості. Гадав, я значніший, ніж є. Можна довірити тобі одну ганебну таємницю? Я нікому ще цього не розповідав.

— Звісно.

— Мені здавалося, що я геній. Я справді подумки називав себе так.

— Ну…

— О, гордине, гордине… Як же я помилявся. І програв. Те, чого я прагнув, було над мої сили. Мене просто на все не вистачило. Розумієш, є погода, вода й земля, тварини та будинки, минуле й майбутнє, космос, історія… Є нитка чи щось інше застрягле в моїх зубах, є літня пані навпроти — ти, до речі, помітила, що вона поміняла місцями віслюка та білку? І, звичайно, є час. І місце. І ти, місіс Д. Я хотів бодай трохи розказати про тебе. О, з якою приємністю я б розказав!

— Річарде, ти написав цілу книжку!

— Так, але все важливе залишив осторонь, майже все. А потім я просто зациклився на тій приголомшливій розв’язці. О ні, я не жаліюся. Аж ніяк. Ми всі так багато хочемо від життя, правда?

— Мабуть.

— Ти поцілувала мене біля ставка.

— Десять тисяч років тому.

— Це відбувається досі.

— У якомусь розумінні.

— У реальності. Воно відбувається й у тій теперішності, і в цій теперішності.

— Ти стомився, милий. Тобі слід відпочити. Я зателефоную Бінґові щодо твого лікування, гаразд?

— О, я не можу, не можу більше відпочивати. Підійди сюди. Ближче, коли можеш. Прошу тебе.

— Але я й так поряд.

— Ще ближче. Візьми мене за руку.

Кларисса бере Річардову руку, що скидається — до цього годі звикнути — на в’язку крихких прутів.

— Ось і ми, — каже він. — Тобі так не здається?

— Перепрошую?

— Ми, літні люди, і ми, юні коханці, що стоять біля ставка. Ми водночас і ті, і ті. Дивовижно, правда?

— Еге ж.

— Я, щиро кажучи, ні за чим не шкодую. Хіба тільки за одним. Мені хотілося написати про тебе, про нас, власне. Розумієш? Мені хотілося написати про все: про життя, яке ми маємо, і про життя, яке ми могли б мати. Мені хотілося написати про те, як ми помремо (тут безліч варіантів).

— Тобі не варто ні за чим шкодувати, Річарде, — мовить Кларисса. — У цьому немає потреби, ти стільки всього зробив.

— Як мило, що ти мене заспокоюєш.

— Тобі треба поспати.

— Гадаєш?

— Упевнена.

— Що ж, хай буде так.

— Я прийду й допоможу тобі зібратися, — каже вона. — О пів на четверту, гаразд?

— Я завжди радий бачити тебе, місіс Делловей.

— Ну все. Я йду. А то квіти зовсім зав’януть.

— Так, звісно.

Кларисса торкається кінчиками пальців його сухого плеча. Невже вона за чимось шкодує? Невже навіть тепер їй здається, що вони з Річардом могли б одружитися, жити як одна душа, мати коханців і коханок? Завжди є вихід.

Колись Річард був енергійний, високий, мускулястий і молочно-блідий. Він мав звичку тинятися Нью-Йорком у старій шинелі, захоплено про щось розповідаючи, з темними неслухняними патлами, перетягнутими блакитною стрічкою, яку десь знайшов.

— Я приготувала для тебе крабовий рулет, — каже Кларисса. — Не те щоб я вважала це за найкращу приманку, та все ж…

— Ох, ти ж знаєш, як я люблю твій крабовий рулет! Це вже зовсім інша річ, правда ж, Клариссо?

— Що?

Він зводить свою масивну, зруйновану хворобою голову. Кларисса повертається боком і дістає поцілунок у щоку. Не варто цілуватися з ним у губи: звичайна застуда може обернутися для нього на справжню катастрофу. На прощання Кларисса потискає кощаве Річардове плече.

— Побачимось о пів на четверту, — каже вона.

— Чудово, — відповідає Річард, — просто чудово.