Години

Пролог

Вона поспіхом виходить із будинку, зодягнута не до погоди у важке пальто. 1941 рік. Почалася нова війна. Вона залишила дві записки — одну Леонардові, а другу Ванессі. Вона твердо прямує до річки, напевне знаючи, що хоче зробити, але навіть цієї миті задивляється на крейдяні пагорби, церкву й кількох залитих жовтавим сяйвом овечок, що мирно пасуться під вечірнім небом. На якусь хвилю вона зупиняється, переводячи очі з овечок на небо, а тоді йде далі. Позаду чується бурмотіння; у небі гудуть бомбардувальники, дарма що вона не може їх розгледіти. Вона минає одного з фермерів (здається, його звуть Джон) — дужого чоловіка з маленькою головою, вбраного в жилет землистого кольору. Він саме чистить рів, що тягнеться між верболозом. Чоловік зводить голову й привітально киває їй, а тоді знову втуплюється в каламутну воду. Проходячи повз нього, вона думає про те, як же йому поталанило, яке це щастя — чистити рів у верболозі. А от їй так і не вдалося досягти успіху. Насправді ніяка вона не письменниця — просто талановита дивачка. Клаптики неба відбиваються в калюжах, що залишилися після вчорашнього дощу. Її черевики злегка вгрузають у м’яку землю. Їй нічого не вдалося, а тим часом голоси повернулись і щось невиразно бурмочуть навздогін, однак нікого не видно. Досить тільки озирнутися, як вони зникають. Так, голоси повернулися, і на неї невблаганно, наче дощ, напливає головний біль, який незабаром знищить усе, що є нею, і витисне її собою. Насувається головний біль, і здається (невже вона сама накликає їх?), що на небі знову з’явилися бомбардувальники. Вона переходить дамбу і спускається до річки. Удалині маячить самотній рибалка — цікаво, він також бачить її чи ні? Треба знайти підхожий камінь. Усі її рухи швидкі, але методичні, немовби вона неухильно виконує чиїсь вказівки, що обіцяють успіх. Нарешті вона обирає камінь, розміром і формою подібний до черепа поросяти, піднімає його й запихає до кишені свого пальта (хутряний комір лоскоче шию), мимоволі відзначаючи зимну вапняковість та молочно-брунатний колір цього поцяткованого пазеленню уламка. Вона дивиться на воду, що б’ється об берег, заповнюючи грязькі виїмки. Річковий плин між дамбами виграє то жовто-бурою, рябою каламуттю, то спокійним, немов дорога, плесом. Не скидаючи черевиків, вона ступає вперед кілька кроків. Вода холодна, проте стерпіти можна. Зайшовши у воду по коліна, вона завмирає. Її думки линуть до Леонарда. Вона згадує його руки, і бороду, і глибокі зморшки біля кутиків рота. Вона думає про Ванессу, про дітей, про Віту та Етель — скільки ж їх? Вони всі зазнали невдачі, правда ж? Раптом їй стає невимовно шкода їх. А що як витягти камінь, розвернутися й піти додому? Мабуть, вона ще встигне знищити записки. І житиме далі, виявивши їм усім таку ласку. Стоячи в бурхливій воді, вона вирішує нічого не змінювати. Голоси лунають без угаву, от-от нарине головний біль, і якщо вона знову віддасться турботам Леонарда та Ванесси, вони нікуди вже її не відпустять, чи не так? Ні, вона вирішує, що свобода дорожча. Незграбно (дно мулисте) вона посувається далі, аж поки занурюється у воду по пояс. Тоді ковзає очима вгору по річці й зупиняє погляд на рибалці в червоній куртці, який її не бачить. У жовтій воді (зблизька все ж більш жовтій, аніж бурій) понуро відбивається небо. Ось він, останній момент її земної свідомості, — рибалка в червоній куртці й захмарене небо в каламутному дзеркалі води. Майже ненавмисно (принаймні їй так здається) вона чи то ступає вперед ще один крок, чи то спотикається, і камінь тягне її вниз. На якусь мить їй віриться, що це не кінець, а новий провал — просто крижана вода, з якої легко вибратися. Та раптом течія обгортає її і тягне з такою несподіваною мускулястою силою, наче з дна річки звівся атлет, схопив її за ноги й притис до своїх грудей. У цьому відчувається навіть щось особисте.

За годину по тому її чоловік повертається із садка. «Пані вийшла, — сповіщає йому покоївка, збиваючи потерту подушку, з якої тут-таки вилітає невеличка пилова буря. — Вона сказала, що незабаром прийде».

Леонард піднімається сходами у вітальню, щоб послухати новини. На столі він знаходить адресований йому блакитний конверт. У конверті — лист:

Леонард вилітає з кімнати й кидається сходами вниз. Дорогою він озивається до покоївки: «Гадаю, з місіс Вулф щось сталося. Можливо, вона спробувала вкоротити собі віку. Куди вона попрямувала? Ви бачили, як вона виходила з будинку?»

Перелякана покоївка починає плакати. Леонард вибігає з будинку й поспішає до річки, минаючи на своєму шляху і церкву, і овець, і верболіз. На березі немає нікого, крім чоловіка в червоній куртці, який безжурно рибалить.

Течія швидко несе її далі. Вона летить, мов яка фантастична істота, з розкинутими руками й розмаяним волоссям, а поли її хутряного пальта напинаються, неначе вітрила. Вона важко проривається крізь відблиски бурого зернистого світла. До берега ще недалеко. Її босі ноги (черевики спали) зрідка торкаються дна, поволі здіймаючи хмари мулу, сповненого чорних скелетиків листя. Це каламуття майже нерухомо стоїть у плесі, навіть коли сама вона зникає з очей. Пагони чорно-зелених водоростей, учепившись за її волосся й хутро пальта, раз по раз щільно прилягають до її очей, а тоді спорскують і пливуть поряд, то сплітаючись, то розплітаючись.

Нарешті течія прибиває її до широкої квадратної опори мосту неподалік Саутіса — спиною до річки, обличчям до каменя. Одна її рука зігнута в лікті перед грудьми, а друга випростана вздовж стегна. Над нею брижиться блискава поверхня, розпливчасто віддзеркалюючи біле важке хмаристе небо, помережане чорними силуетами граків. З мосту долинає гуркіт легкових і вантажних автівок. Мати із сином, якому близько трьох років, переходять через міст. У руках хлопчик тримає палицю. Раптом він зупиняється, присідає навпочіпки й проштовхує її між стовпчиками поруччя. Палиця падає у воду. Мати підганяє хлопчика, але потім усе ж дозволяє йому постояти й подивитися на те, як річка відносить його палицю вдалечінь.

Отакий він — цей день на початку Другої світової війни. Ось хлопчик із матір’ю посеред мосту, ось палиця, що пливе за водою, ось тіло Вірджинії на річковому дні, ніби їй сниться і водне плесо, і палиця, і хлопчик із матір’ю, і небо, і граки… Мостом котить буро-зелена вантажівка із солдатами в одностроях. Вони привітально махають хлопчикові, який щойно жбурнув палицю у воду. Він махає їм у відповідь. Хлопчик наполягає, щоб мати взяла його на руки: так він зможе краще бачити солдатів, а солдати розгледять його. Це все передається мостові, резонує в його дереві й камені, заходить у тіло Вірджинії. Її обличчя, притиснуте щокою до стояна, вбирає в себе і вантажівку із солдатами, і матір, і дитину…