Години

Місіс Браун

Вона закінчує чистити зуби. Усі тарілки вимито та сховано в буфет, Річі — у ліжку, а чоловік чекає на неї в спальні. Лора споліскує зубну щітку під краном, набирає в рот води і спльовує її в умивальник. Тим часом Ден лежить на своїй половині ліжка, заклавши за голову руки й утупивши погляд у стелю. Коли Лора зайде в спальню, він зверне на неї свої здивовані очі, мовби неймовірно радіючи з того, що саме вона, а не хто інший, зараз зніме халат, перекине його через спинку стільця й залізе до нього під ковдру. Така вже в нього вдача: він уміє по-дитячому тішитися й випромінювати розчулено-милий захват, у якому стримана цнота переплітається з хтивістю, стиснутою всередині, неначе пружина. Іноді Лора не може відігнати від себе думку, що Ден скидається на одну з тих бляшанок з-під арахісу, які продають у сувенірних магазинах: відкрий її — і звідти вигулькне паперовий змій. Ні, сьогодні почитати в неї не вийде.

Лора засуває зубну щітку в отвір порцелянової підставки.

Вона дивиться в дзеркало домашньої аптечки й на мить їй здається, що за спиною хтось стоїть. Певна річ, там нікого немає — звичайна гра світла й тіні. Та Лорі на якусь частку секунди уявляється, ніби позаду — її власний примарний двійник, який уважно спостерігає за всім, що вона робить. Безглуздя! Лора відчиняє дверцята аптечки й кладе на місце зубну пасту. Усередині на скляних полицях — різноманітні лосьйони, спреї, бинти та мазі, а ще безліч ліків. Ось пластикова пляшечка зі снодійним, що його вона колись купила за рецептом лікаря. Майже повна, бо вживати ці пігулки під час вагітності, звісно ж, не можна.

Лора бере пляшечку в руки й розглядає її проти світла. У ній — пігулок із тридцять, не менше. Вона кладе снодійне назад на полицю.

Це було б так само просто, як найняти номер у готелі. Навіть іще простіше! А як чудово було б назавжди зникнути! Тоді вона б ні про що вже не хвилювалася, не боролася, не обпікалася.

Ану ж цього скороминущого відчуття внутрішньої гармонії та досконалості, яке з’явилося під час вечері, насправді досить? Хтозна, може, і не варто хотіти більшого?

Лора зачиняє дверцята аптечки — лунає чіткий металевий стукіт. Вона досі уявляє собі всі предмети, що стоять на скляних полицях у цілковитій темряві. Лора заходить до спальні й знімає із себе халат.

— Ну, привіт, — мовить Ден спокійним, ніжним голосом зі своєї половини ліжка.

— Як тобі день народження? — питає Лора.

— Я в захваті!

Ден відкидає ковдру з її боку, проте Лора, вдягнена в напівпрозору блакитну нічну сорочку, на мить завмирає. Їй здається, що вона не відчуває свого тіла, хоч воно нікуди й не зникало.

— Чудово, — каже Лора, — я рада, що тобі все сподобалося.

— Ти лягаєш? — питає Ден.

— Так, — відповідає Лора, не рухаючись.

Вона почувається так, ніби її не існує, ніби від неї лишилася сама свідомість — примарна й ефемерна. Не мозок, здатний до роздумів, а тільки сприйняття того, що відбувається, хоч і воно невловне, наче привид. «Мабуть, так і почуваються привиди», — думається Лорі. Близькі відчуття охоплюють кожного, хто, читаючи книжки, знайомиться з людьми, подіями, місцями й не може впливати на них, а лише відіграє роль добровільного спостерігача.

— То що, — за якусь мить перепитує Ден, — ти йдеш у ліжко?

— Так, — відповідає Лора.

Вона чує, як десь удалині гавкає собака.