Години

Місіс Делловей

Кларисса кладе долоню на плече старенької жінки, наче намагається підготувати її до нового струсу. Саллі, що йшла поперед них, прочиняє двері.

— Ось ми й на місці, — мовить Кларисса.

— Авжеж, — озивається Лора.

Коли вони заходять до помешкання, Кларисса з полегкістю зауважує, що Джулія встигла прибрати зі столу закуски. Квіти, звісно ж, лишилися, сяйливі й водночас невинні, схожі на пишні й хаотичні феєрверки. Кларисса не любить надмірного порядку. Їй подобається, коли квіти ніби щойно зірвали в полі й оберемками принесли додому.

На дивані біля вази з квітами спить Джулія. На її колінах лежить розгорнута книжка. Навіть уві сні вона має напрочуд величний, навіть владний вигляд. Плечі Джулії розслаблені, ступні торкаються підлоги, а голова нахилена вперед, мов у молитві. Цієї миті вона скидається на юну богиню, яка прибула втішити й зігріти турботою смертних, прошепотівши їм неземним голосом: «Усе гаразд, нема чого боятися. Вам треба просто померти, от і все».

— Ми вдома, — вигукує Саллі.

Джулія просинається, здивовано кліпає очима та встає з дивана. Чари розвіюються, і вона знову обертається на звичайне дівчисько. Саллі заходить до кімнати, скидаючи дорогою куртку, а Кларисса й Лора зупиняються на порозі. Якусь хвильку здається, ніби вони, затримавшись у вестибюлі, знімають рукавички. Однак ні вестибюля, ні рукавичок немає.

Кларисса звертається до дочки:

— Джуліє, познайомся, це Лора Браун.

Джулія підступає до жінок і шанобливо завмирає на пристойній віддалі. «Як їй удається зберігати спокій і рівновагу в таких ситуаціях? — дивується Кларисса. — Вона ж лише дівчисько».

— Прийміть мої співчуття, — озивається Джулія.

— Спасибі, — відповідає Лора дзвінкіше й твердіше, ніж сподівалася Кларисса.

Лора — висока сутулувата жінка вісімдесяти з гаком років. Її сиве волосся переливається мідним блиском, а шкіра, напівпрозора, немов пергамент, аж рябіє пігментними плямами завбільшки з макові зернятка. На ній — темна сукня з рослинним орнаментом і старомодні черевики на зручній каучуковій платформі.

Кларисса запрошує Лору пройти всередину. У кімнаті відразу западає тиша, і в цьому безгомінні чомусь видається, ніби Кларисса, Саллі й навіть Лора — знервовані й перелякані через своє недоладне вбрання — прийшли до Джулії на вечірку.

— Дякую, Джуліє, за те, що ти прибрала тут, поки нас не було, — каже Саллі.

— Я обдзвонила майже всіх, — мовить Джулія. — Але кілька людей таки прийшли. Луїс Вотерс, наприклад.

— Господи, я ж надсилала йому повідомлення.

— А ще були дві жінки… не пам’ятаю їхніх імен. І темношкірий чоловік — Джеррі… забула, як далі.

— Джеррі Джермен, — підхоплює Кларисса. — Важко тобі, мабуть, довелося?

— Джеррі ще непогано тримався, а от Луїс геть розкис. Він пробув тут майже годину, ми з ним довго розмовляли. Здається, мені вдалося трохи привести його до тями. Сподіваюся.

— Пробач, Джуліє. Мені шкода, що це все впало на тебе.

— Усе гаразд, не хвилюйтеся за мене.

Кларисса киває у відповідь, а тоді звертається до Лори:

— Ви, мабуть, стомилися з дороги?

— Важко й зрозуміти, як я почуваюся, — відповідає Лора.

— Сідайте, будь ласка, — просить Кларисса. — Може, ви хоч трохи попоїсте?

— Ні, дякую.

Кларисса підводить Лору до дивана. Лора сідає з удячним і водночас обережним виглядом, наче вона насправді дуже втомилася, проте не впевнена, що диван її витримає.

Джулія підходить, нахиляється й шепоче Лорі на вухо:

— Я приготую вам чай. Або чашку кави. А ще є бренді.

— Від чаю не відмовлюся, дякую.

— Вам слід хоч трохи поїсти, справді, — провадить Джулія. — Ви ж, мабуть, ще від ранку нічого не їли?

— Ну…

— Я піду погляну, що там у нас є, — мовить Джулія.

— Дуже мило з твого боку, люба, — відказує Лора.

Джулія обертається до Кларисси:

— Мамо, побудь тут із місіс Браун, а ми із Саллі щось приготуємо в кухні.

— Гаразд, — відповідає Кларисса і вмощується біля Лори на дивані.

Їй напрочуд приємно робити те, що просить дочка. Мабуть, так і слід зустрічати початок кінця — довіритися турботі власної дочки й розчинитися в затишку свого помешкання. Ось вона, така неминуча старість. Маленькі радощі, настільна лампа, книжка. Світ, яким — добре чи погано — керують інші люди. Вони проходять повз тебе на вулиці так, ніби вас уже нема.

Саллі питає Клариссу:

— Гадаєш, буде зовсім дико, якщо ми візьмемо їжу для бенкету? Її все одно вже привезли.

— Не думаю, — відповідає Кларисса, — Річардові б це навіть сподобалось.

Вона нервово дивиться на Лору. Лора всміхається, обхопивши лікті й утупившись у носки своїх черевиків.

— Справді, — озивається Лора, — Річард схвалив би це.

— Гаразд, — каже Саллі й повертається разом із Джулією в кухню.

Годинник показує десять хвилин на першу ночі. Лорина постава напружена, а вираз обличчя незмінно стриманий, її губи міцно стиснуті, а очі напівзаплющені. Клариссі здається, що Лора просто чекає, коли вже нарешті ця година добіжить кінця. Вона хоче залишитися на самоті й лягти в ліжко.

— Якщо хочете, лягайте просто зараз, Лоро, — мовить Кларисса. — Кімната для гостей — у кінці коридору.

— Спасибі, — відказує Лора. — Я ще трохи посиджу.

Знову западає тиша — не зовсім природна, але й не силувана. «Ось і вона, — думається Клариссі, — головна героїня Річардових віршів. Утрачена мати, самогубця-невдаха, жінка, яка пішла із сім’ї». Клариссу шокує й водночас заспокоює те, що така складна особистість виявилася звичайною старенькою жінкою, яка сидить тепер поруч із нею на дивані, поклавши долоні на коліна.

— Річард був чудовою людиною, — озивається Кларисса.

І відразу ж їй стає ніяково. Ось і пішли неминучі панегірики, у яких небіжчика беруться переоцінювати, обертаючи на шанованого громадянина, доброчинця й чудового товариша. Навіщо вона взагалі це сказала? Мабуть, хотіла втішити стареньку та здобути її прихильність. А ще, безперечно, намагалася підкреслити своє право на померлого. Її слова немовби означали: «Так, я найкраще знала його, і тільки я можу його оцінити як належить». Цієї миті Клариссі страшенно хочеться відіслати Лору Браун у її кімнату, зачинити за нею двері й наказати не виходити звідти аж до ранку.

— Справді, — відповідає Лора. — А ще він був чудовим письменником, ви так не вважаєте?

— Ви читали його вірші?

— Читала. І його роман також.

Отже, вона все знає. Їй відомо все: і про Клариссу, і про те, що вона сама, Лора Браун, відіграла роль примари та богині в Річардовій збірці особистих міфів, які стали надбанням публіки (коли можна назвати «публікою» невеличку групу завзятих шанувальників поезії). Виходить, Лорі відомо, що її боготворили й водночас ненавиділи; вона знає про свій безмежний вплив на людину, яку й справді одного дня можуть визнати великим письменником. І от вона тут, перед нею, сидить у квітчастій сукні, укрита ластовинням, і спокійно каже, що її син був чудовим письменником.

— Так, — безпорадно погоджується Кларисса, — Річард був чудовим письменником.

А що їй іще казати?

— Вам, здається, не доводилося редагувати його творів?

— Ні. Ми з ним були надто близькі, а це завжди ускладнює роботу.

— Розумію.

— Редактор мусить завжди бути об’єктивним.

— Безперечно.

Клариссі стає важко дихати. Чому ж усе так непросто? Чому вона не може спокійно поговорити з Лорою Браун і поставити їй найважливіші запитання? А втім, які запитання найважливіші?

— Я робила для нього все, що могла, — мовить Кларисса.

Лора киває у відповідь:

— О, як я хотіла б зробити для нього більше…

— Я можу сказати те саме.

Лора бере Клариссу за руку. Під м’якою, в’ялою шкірою Лориної долоні Кларисса відчуває вигини кісток і натягнуті струни вен.

— Ми зробили все, що було нам під силу, люба моя, — каже Лора. — Ніхто інший не зміг би нічим зарадити, правда ж?

— Так, — відповідає Кларисса.

Однак Лора Браун — жінка, що безуспішно намагалася вкоротити собі віку й покинула сім’ю — досі жива, хоч усі її рідні, які так боролися за життя, відійшли на той світ. Чоловік помер від раку печінки, дочку збив на смерть п’яний водій, а Лора живе далі. От вона пережила й Річарда, що вистрибнув із вікна на ложе зі скляних друзок.

Кларисса тримає стареньку за руку. А як інакше?

— Мабуть, Джулія забула про ваш чай, — каже вона.

— Гадаю, ні.

Кларисса скидає оком на скляні двері, що ведуть до невеличкого садка, і помічає свій та Лорин відбитки, злегка спотворені в темному склі. Клариссі уявляється, як останньої миті Річард опускає руки і сповзає з підвіконня — не стрибає, а саме спорскує, наче зі скелі у воду. Цікаво, що він відчував тоді, коли зважився назавжди вийти зі своєї похмурої оселі й опинився просто неба? Про що він думав, коли побачив унизу вулицю із синьо-бурими сміттєвими баками й бурштинове мерехтіння битого скла? Чи пізнав він насолоду (якщо тієї хвилини взагалі міг бодай щось пізнати), коли його тіло вдарилося об землю, а череп розколовся надвоє й усі його бажання та пориви розсіялися в порожнечі? Клариссі здається, що болю майже не було. Він міг лише подумати про нього й відчути шок, а тоді… хтозна, що настає тоді.

— Піду гляну, — каже Кларисса, — я миттю.

— Гаразд, — відповідає Лора.

Кларисса встає з дивана, мало не падаючи, і невпевнено прямує в кухню. Саллі з Джулією вже витягли з холодильника страви й розставили їх на столі. Довкола миски з арахісовим соусом — насаджені на дерев’яні шпички спіральки зі смаженої курячої грудки із золотавою скоринкою, поцяткованою чорними спеціями. Поряд — маленькі тартинки із цибулею, парові креветки і яскраво-червоні шматочки сирого тунця зі смужками васабі. А ось темні трикутники смажених баклажанів та круглі сандвічі з житнього хліба. І листя салатного цикорію, змащене на кінцях козячим сиром з подрібненими волоськими горіхами. І тарілки зі свіжою городиною. А там, у череп’яній мисці, — крабовий рулет, який Кларисса сама приготувала для Річарда, бо то була його улюблена страва.

— Господи! — вигукує Кларисса. — Ви тільки гляньте на це!

— Ми запросили п’ятдесят душ, — мовить Саллі.

На якийсь час вони завмирають перед тарілками, заповненими їжею. Страви видаються їм старовинними й недоторканними, наче якісь реліквії. Раптом Клариссу охоплює думка, що їжа, найбільш тлінна річ з усіх можливих, залишиться навіть тоді, коли вони всі помруть, навіть Джулія. Кларисса уявляє собі, як ці всі страви буятимуть свіжістю, а самі вони одна за одною назавжди покидатимуть цю оселю.

Саллі обхоплює Клариссину голову долонями, а тоді спритно й рішуче цілує її в чоло — так зазвичай ліплять марки на конверти.

— Ось що, нам треба всіх швиденько нагодувати й іти спати, — м’яко шепоче вона на вухо Клариссі. — Настав час розпрощатися із цим днем.

Кларисса потискає плече Саллі, ніби промовляючи: «Я люблю тебе». Саллі знає це й у відповідь тисне Клариссине передпліччя.

— Так, — погоджується Кларисса. — Саме час.

Їй видається, що цієї миті Річард починає по-справжньому відходити в інший світ. Кларисса майже фізично відчуває, як його обережно, проте остаточно витягають звідси, наче травинку із землі. Скоро Кларисса спокійно засне у своєму ліжку, як і решта тих, хто знав Річарда, а завтра вранці вони всі прокинуться й зрозуміють, що Річард поринув у царство мертвих. Цікаво, чи не стане завтрашній день кінцем не лише його земної путі, а й початком кінця його поезії? Зрештою, у світі так багато книжок! Є й кілька добрих, однак лише деякі з них доживуть до нащадків. Хтозна, може, люди з майбутнього, ще не народжені, коли-небудь захочуть прочитати Річардові елегії, його прекрасні, тужливі вірші, його невблаганні й черстві образи кохання та люті… Хоч, мабуть, його книжки таки підуть у небуття разом із багатьма іншими. А Кларисса, героїня його роману, навіки зникне, точнісінько як свого часу Лора Браун — утрачена мати, мучениця й дияволиця.

«Так, цьому дню пора вже скінчитися», — думається Клариссі. Ми влаштовуємо вечірки, кидаємо свої родини, тікаємо до Канади, пишемо книжки, неспроможні змінити цей світ попри всі наші приховані здібності, невтомні зусилля й найсміливіші надії. Ми проживаємо життя, робимо те, що робимо, а потім спимо — нічого складного, справді. Хтось стрибає з вікна, топиться в річці або обпивається пігулками; трохи більше тих, хто гине від нещасних випадків; і вже мало не всіх нас повільно пожирають хвороби, а найудачливіших — сам час. Нам доводиться втішатися годиною там, годиною тут, коли життя, усупереч негараздам та перешкодам, розцвітає й дарує омріяне, але кожний, крім, мабуть, маленьких дітей (а може, і вони теж), знає, що за цими годинами настануть інші, похмуріші й важчі. А проте ми все одно обожнюємо це місто, цей ранок. Ми повсякчас сподіваємося на краще.

Лише Всевишньому відомо, чому воно так.

Ось, приміром, накритий для вечірки стіл; ось досі ще свіжі квіти; усе готове для гостей, хоч їх зібралося тільки четверо. Прости нам, Річарде. Як не крути, вечірка відбулася. Вечірка для тих-хто-ще-не-вмер, для порівняно нескалічених, для тих, кому якимось дивом пофортунило вижити.

Справді, це велика, неймовірна фортуна.

— Як гадаєте, віднести що-небудь Річардовій матері? — питає Джулія.

— Ні, — відповідає Кларисса. — Я покличу її сюди.

Вона повертається у вітальню до Лори Браун. Лора зустрічає її тьмяною усмішкою — хто може знати, які думки й почуття її тепер переповнюють? Ось вона — жінка нестримного смутку й чуттєвої, сліпучої краси; жінка, залюблена в смерть; примарна мучениця й мучителька з Річардових творів. Ось вона, у цій вітальні, — улюблениця і зрадниця. Ось вона — старенька пані, колишня бібліотекарка з Торонто в старомодних черевиках.

А ось і вона сама — Кларисса, а не місіс Делловей. Більше нема кому так її називати. Ось вона… і ще одна година попереду.

— Ходімо, місіс Браун, — мовить Кларисса. — Усе готове.