Години

Місіс Браун

Лос-Анджелес, 1949 рік.

Лора Браун намагається втекти від себе. Ні, не зовсім так — вона, скоріше, намагається повернутися до себе, діставши доступ у паралельний світ. Вона кладе книжку собі на груди обкладинкою догори. Уже її спальня (точніше, їхня спальня) видається Лорі не такою пустою й трохи реальнішою, бо літературна героїня на ім’я місіс Делловей пішла купувати квіти. Лора скидає оком на годинник, що стоїть на шафці біля ліжка. Уже далеко по сьомій. Навіщо вона взагалі купила цей огидний годинник із квадратним зеленим циферблатом у прямокутному саркофазі з чорного бакеліту[14]? Це ж дурниця! І як їй не сором читати цього ранку! Сьогодні ж Денові вродини! Їй годилося б устати, сполоснутися під душем, одягтися й приготувати Денові та Річі сніданок. Вона чує, як унизу чоловік сам щось готує й вовтузиться з Річі. Їй давно слід було спуститися до них, чи не так? Лора мала б уже стояти біля плити, у новому хатньому халаті, і підтримувати жваву, невимушену розмову. Одначе, розплющивши очі лише кілька хвилин тому (після сьомої!), ще в напівсні, схожому на далекий розпульсований механізм, що невпинно бухає, немов велетенське механічне серце, підсуваючись, здається, ближче й ближче, вона відчула якийсь досі не знаний холод і зрозуміла, що день буде важким. Їй знову доведеться переборювати невіру в себе й у реальність цього будинку, тож не випадково, помітивши на шафці нову книжку, яка лежала поверх дочитаної вчора, вона механічно сягнула по неї, наче читання було найпершим і найважливішим сьогоднішнім завданням, єдиним можливим способом перейти від сну до виконання обов’язків. Лора вагітна, а тому може дозволити собі певні слабості. Наприклад, читати досхочу, ніжитися в ліжку, плакати й сердитися без причини.

Замість сніданку вона спече Денові розкішний святковий торт, випрасує найкращу скатертину, поставить посеред столу великий букет квітів (можливо, троянд), а довкола вази розкладе подарунки. Цього ж досить, щоб спокутувати провину, чи не так?

Вона прочитає ще одну сторінку. Тільки одну — просто щоб заспокоїтись і прийти до пам’яті. І відразу встане.

Лорі перехоплює дух. Це так прекрасно, це ж значно краще за… та, власне, будь за що. В іншому світі вона б, може, тільки те й робила, що читала. Але в цьому новому, шаленому світі немає місця для лінощів. Стільки всього покладено на карту й утрачено, стільки голів полягло!.. Лише п’ять років тому вони вважали, що й Ден загинув під Анціо[16], і, коли два дні по тому з’ясувалося, що Ден живий (у нього з тим бідолашним хлопцем з Аркадії просто були однакові імена), здалося, ніби він воскрес. Ден, такий м’який і щирий, як перше, зберігши, бачиться, навіть свій рідний запах, повернувся зі світу мертвих (усі, звісно ж, чули ті моторошні історії про Італію, Сайпан[17] та Окінаву[18], про матерів-японок, що спочатку вбивали своїх дітей, а потім самих себе, аби не попасти в полон). Коли він прибув до Каліфорнії, його зустріли зі ще більшим піднесенням, ніж звичайного героя. Він, за словами його власної стривоженої матері, міг би взяти тоді за дружину будь-кого — хоч переможницю конкурсу краси, хоч жваву догідливу дівчину, але через якийсь незрозумілий і навіть підступний виверт долі Ден став залицятися до старшої сестри свого найкращого друга, поцілував її та зрештою запропонував одружитися. Його обраниця була страшенною книголюбкою, схожою на іноземку, з темними, близько посадженими очима та римським носом. Коло неї ніхто ніколи не смалив халявок і не впадав; зазвичай її залишали на самоті — читати. Хіба могла вона відповісти «ні»? Хіба могла відмовити симпатичному добросердому хлопцеві, майже членові родини, воскреслому з мертвих?

І от із Лори Зільської, віддюдькуватого дівчиська, що безперестанку читало книжки, вона обернулася на Лору Браун.

«Одну сторінку, — вирішує вона. — Лише одну». Вона ще не готова: завдання, які на неї чекають (одягти халат, розчесатися, спуститися в кухню), досі видаються їй надто примарними й ефемерними. Лора дозволить собі розкіш полежати в ліжку ще одну хвилинку, перш ніж ступить у новий день. Вона просто подарує собі трохи часу. Жінку переповнюють почуття, наче в грудях наростає великий вал, ніжно підхоплює її, викинуту на берег морську мешканку, і зі світу нищівної сили тяжіння повертає в рідну стихію шумливої брижуватої солоної води — у сліпучу невагомість.

Лора не може зрозуміти, як жінка, що написала ці слова й відчула таке, зважилася на самогубство. Що ж це коїться з людьми? Набравшись сміливості, наче перед стрибком у крижану воду, вона згортає книжку й кладе її на шафку біля ліжка. Хіба вона не любить сина й чоловіка? Звісно, любить, тож зараз устане й повеселіє.

Принаймні, думається Лорі, вона не цікавиться детективами чи любовними романами, а отже, розвиває свій інтелект. Тепер вона читає Вірджинію Вулф, усі її твори, книжку за книжкою, і зачарована цією жінкою, осяйною, ексцентричною та безмежно смутною, — жінкою, яка попри свою геніальність поклала в кишеню камінь і ввійшла в річку. Їй, Лорі, подобається уявляти себе (це один з її найбільших секретів) неординарною, ну, бодай трохи, хоч вона й розуміє, що такі солодкі підозри живуть мало не в кожній людині, стиснувшись, мов крихітні кулачки, які ніколи не розтуляються. Штовхаючи візочок у супермаркеті чи укладаючи волосся, вона часто питає себе, чи не відчувають інші жінки того самого: мовляв, ось велика душа, що пізнала і горе, і щастя; ось жінка, яка воліє опинитися деінде, але робить з обов’язку безліч щоденних безглуздих речей — вибирає помідори, сидить під феном у перукарні, і це в неї виходить найкраще. Війна закінчилася, старий світ вистояв, і наше завдання — заводити сім’ї, народжувати й виховувати дітей, створювати не просто книжки чи картини, а новий світ, світ порядку та гармонії, де діти почувалися б безпечно (коли не щасливо), де чоловіки, які бачили на власні очі жахіття, що їх навіть важко уявити, і боролися сміливо та самовіддано, поверталися б до теплих освітлених домівок, сповнених запаху парфумів і смачних страв.

Лора встає з ліжка. Надворі погожий гарячий червневий ранок. Вона чує, як порається внизу її чоловік. Металева накривка цілується з краєм сковорідки. Коли Лора бере халат із блідо-блакитної шенілі, під ним виявляється крісло — присадкувате та широке, недавно оббите цупкою помаранчево-рожевою матерією й прикрашене ромбічними візерунками з декоративної шнурівки та помаранчево-рожевих ґудзиків. У цю вранішню червневу спеку, позбувшись халата, крісло у своєму новому яскравому вбранні, здається, й саме дивується тому, що воно крісло.

Вона чистить зуби, розчісує волосся і спускається вниз. За кілька приступок до кінця сходів Лора зупиняється й прислухається. Її знову охоплює якесь каламутне, схоже на сон відчуття (щораз сильніше), наче вона стоїть за лаштунками й ось-ось мусить вийти на кін грати у виставі, не маючи підхожого одягу й не вивчивши як слід ролі. Що ж це з нею таке, хотілося б їй знати. Таж у кухні тільки її чоловік і маленький син. І єдине, чого вони від неї вимагають, — це щоб вона була поряд і любила їх. Вона насилу стримує бажання шмигнути назад у ліжко й узятися до книжки, борючись із роздратуванням, що викликає в неї голос чоловіка, який щось розповідає Річі про серветки (такий звук буває, коли натираєш картоплю на тертці). Вона таки долає останні три сходинки, перетинає вузенький коридор і заходить у кухню.

Лора думає про торт, що його сьогодні спече, і про квіти, які треба купити. Уява малює троянди, оточені подарунками.

Чоловік зварив каву, насипав собі й синові пластівців. На столі красуються дванадцять вишуканих і трохи зловісних білих троянд. Крізь прозорі стінки скляної вази видно, що їхні стебла обліплено дрібними бульбашками, наче акуратними піщинками. Поряд із букетом — коробка пластівців і пакет молока зі звичними написами та малюнками.

— Доброго ранку, — озивається Ден, зводячи вгору брови, немовби Лорина поява для нього — радісна несподіванка.

— З днем народження, — каже вона.

— Дякую.

— О, Дене, які чудові троянди! Але ж сьогодні твій день народження! Це вже занадто!

Лора бачить, що він відчуває її роздратування. Вона всміхається.

— Без тебе цей день нічого б не важив, — мовить Ден.

— Слід було мене розбудити. Справді.

Він перезирається з Річі та зводить брови ще на сантиметр угору, аж йому морщиться лоб, а сяйливе чорне волосся злегка сіпається.

— Нам здалося, що тобі варто ще трохи поспати, правда ж? — звертається Ден до сина.

— Авжеж, — відповідає трирічний Річі й поспішно киває.

На хлопчикові блакитна піжама. Він щасливий її бачити, ні, навіть більше ніж просто щасливий. Він на сьомому небі й аж нетямиться з любові до неї. Лора сягає рукою в кишеню по цигарки, але похоплюється і скидає руку до волосся. У цьому є щось виняткове, майже досконале — стояти отак, поправляючи густе темне волосся, посеред жовтої кухні, бути молодою матір’ю, що вагітна другою дитиною. На фіранках мигтять тіні листя, пахне свіжою кавою.

— Доброго ранку, моя комашко! — звертається вона до Річі.

— А я їм пластівці, — відповідає він.

На синовому обличчі розпливається широка усмішка. Можна сказати, що Річі дивиться на матір жадібно-захоплено. Хлопчик заворожений нею. Він кумедний і трагічний у своїй безнадійній любові — часом Лорі спливає на думку образ мишеняти, яке заводить любовні серенади під вікном вéлетки.

— Чудово, — каже вона. — Просто чудово.

Річі знову по-змовницькому киває у відповідь.

— Ні, серйозно… — озивається Лора до чоловіка.

— Ну чого б це я мав тебе будити? — мовить він. — Нащо тобі так рано вставати?

— Бо сьогодні твої вродини.

— Тобі слід більше відпочивати.

Він обережно, але відчутно плескає її по животі, наче то шкаралупа молоденького яйця. Поки що нічого не видно; єдині ознаки вагітності — періодичні напади нудоти і слабкі, проте виразні поштовхи всередині. У їхньому будинку до них ніхто ніколи не жив. За його стінами — світ, де магазинні полиці аж угинаються під вагою товарів, де з радіоприймачів лине музика, а вулицями знову ходять молоді чоловіки, що пережили злигодні й страхіття, гірші за саму смерть, добровільно пожертвувавши своїми двадцятьма з гаком, і тепер, коли їм уже близько тридцяти, а то й більше, не хочуть гаяти ані хвилини. Завдяки армійському гарту вони в чудовій формі. Стрункі й дужі. Прокидаються на світанку без нарікань.

— Я сама хотіла приготувати тобі сніданок, — каже Лора. — Я почуваюся нормально.

— Я теж умію готувати сніданки. Тобі не треба вставати із сонцем тільки тому, що прокидаюсь я.

— Ну, мені було б приємно.

Гуде холодильник. У шибку гучно й наполегливо б’ється бджола. Лора дістає з кишені халата пачку «Пелл-Мелл»[20]. Вона на три роки старша за чоловіка (є в цьому щось незвичне, навіть трохи сороміцьке), плечиста кощава темноволоса жінка, схожа на іноземку, дарма що її родина вже понад сотню років безуспішно намагається процвісти на цій землі. Жінка витягає цигарку, знову передумує й засуває назад.

— Гаразд, — каже він. — Якщо хочеш, завтра розбуджу тебе о шостій.

— Добре.

Лора наливає собі кави, яку приготував Ден, а тоді з димною чашкою в руці підходить до нього й цілує в щоку. Він ніжно й розгублено гладить її по крижах. Думками він уже не з нею. Він обмірковує сьогоднішні справи, зокрема подорож до середмістя через золотавий спокій бульвару Вілшир, де крамнички досі зачинені й тільки такі ранні пташки, як він, линуть у сонячному світлі, ще не скаламученому денним смогом. У його офісі — тиша, друкарські машинки на столах секретарів зачохлено, тож у нього з колегами, його однолітками, буде ще ціла година, а то й більше на всякі паперові справи, перш ніж почнуть розриватися телефони. Іноді йому навіть не віриться, що він це все має: офіс, новий будинок із двома спальнями, обов’язки та повноваження, а ще короткі, присмачені дотепами ланчі.

— Троянди фантастичні, — каже Лора. — Де ти їх дістав о такій порі?

— Місіс Гар уже з шостої у своїй крамничці. Я просто стукав у вікно, аж поки вона мені відчинила. — Він зиркає на годинник, хоч і так знає, котра година. — Ого, мені вже треба бігти.

— Гарного тобі дня!

— І тобі.

— З днем народження!

— Дякую.

Ден устає, і якийсь час усі вони беруть участь у ритуалі його від’їзду: він одягає піджак, бере портфель, потім вони квапливо цілуються й махають одне одному: він через плече, простуючи газоном до автівки, а Лора з Річі — з-за скляних дверей. Газон, який вони щедро поливають, виграє на сонці майже неземною зеленню. Лора й Річі, немов глядачі на параді, спостерігають, як Ден у своєму морозно-блакитному «шевроле» викочується на вулицю. Він востаннє весело махає їм уже з автівки.

— Ну… — каже жінка, коли машина зникає з очей.

Син позирає на неї з неприхованим обожнюванням і чекає. Вона — життєдайне начало, душа дому. Його кімнати іноді видаються більшими, ніж вони є; часом там можна знайти те, чого раніше ніколи не бачив. Річі вижидально дивиться на матір.

— Ну от, — каже вона.

Тут і починається новий день. Поряд із чоловіком Лора більше нервується, проте їй не так лячно. Вона знає, як діяти. Щоправда, інколи на самоті з Річі почувається якось відчужено: її хлопчик не такий, як усі, він — це тільки він, а не хтось інший. У його бажаннях так багато пристрасті! Він може ні сіло ні впало заплакати, чи вимагати чогось неймовірного, чи впадати коло неї, чи про щось її благати, чи навіть ігнорувати. Таке враження, ніби син тільки й чекає, що мама робитиме далі. Вона знає чи принаймні здогадується, що інші матері маленьких дітей керуються певною системою правил або, скоріше, материнським кодексом, який допомагає їм проводити дні наодинці з дитиною. І коли Ден удома, вона легко дає собі раду із сином. Лора ловить на собі чоловіків погляд і майже інстинктивно поводиться з хлопчиком ніжно й воднораз твердо, по-материнському природно, мовби завиграшки. Та коли вона з Річі сама, орієнтири губляться. Їй не завжди вдається пригадати, як годиться чинити матері в тому чи тому разі.

— Тобі треба доїсти сніданок, — мовить вона.

— Гаразд, — відповідає Річі.

Вони повертаються в кухню. Чоловік вимив свою чашку від кави, витер її й поставив на місце. Хлопчик знову береться до їжі з упертістю маленького трактора, яка більше схожа на покору, ніж на апетит. Вона наливає собі свіжу каву, сідає за стіл і закурює цигарку.

Лора видихає густу хмару сірого диму. Як же їй утомно! Вона лягла спати далеко по другій — читала. Лора торкається живота — ану ж те, що вона так мало спить, зашкодить майбутній дитині? Спитати про це лікаря вона не наважується, побоюючись, що той узагалі заборонить їй читати. Вона подумки обіцяє собі, що сьогодні читатиме менше й ляже спати найпізніше опівночі.

— Знаєш, — звертається Лора до Річі, — що ми сьогодні робитимемо? Ми спечемо святковий торт на честь таткових уродин. Тож на нас чекає велика справа!

У відповідь Річі серйозно й розважливо киває, а на його обличчя, здається, лягає тінь недовіри.

— Ми приготуємо йому неперевершений торт. Такого він іще ніколи не бачив. Найкращий торт у світі! Хіба ж не чудово?

Річі знову киває. Він чекає, що станеться далі.

Лора спостерігає за ним крізь звивисті пасма цигаркового диму. Ні, вона не піде нагору й не втупить очі в книжку. Вона залишиться тут і зробить усе, що має зробити. Навіть більше.