Хімія смерті. Перше розслідування

23

Дженні розбудив якийсь шум. Через темряву вона спочатку розгубилася. Не пам’ятала, куди потрапила, чому досі нічого не видно. Вона завжди спала з відкритими шторами, тож навіть у найтемнішу ніч до спальні потрапляло трохи світла. Згодом повернулися відчуття: тверда підлога й сморід. І тоді усвідомлення вдарило її з усього розмаху.

Вона знову смикнула мотузку. Нігті вже обламалися від спроб щось зробити з нею. Дженні сунула в рот обдертий палець та відчула смак крові. Попри всі зусилля вузол не піддавався. Вона відкинулася назад. Почали даватися взнаки інші неприємні відчуття. Голод, а ще більше — спрага. Ще до того, як заснути, в найвіддаленішому місці, до якого могла дотягтися, Дженні знайшла крихітну калюжку: вода сочилася крізь підлогу й стіни в’язниці. Калюжка була надто мілкою, щоб пити з неї, але Дженні зняла футболку, вимочила її в калюжці — тканина ввібрала вологу. Дів­чина висмоктала несвіжу солонувату рідину, яка здалася їй найсмачнішою у світі.

Потому знайшла ще дві ділянки, де просочувалася вода, і зробила те саме. Але цього було недостатньо, щоб втамувати спрагу. Вода снилася їй, вона прокинулася з пересохлим горлом, спрага ставала дедалі сильнішою, а Дженні — дедалі млявішою. Вона знала, що обидва відчуття свідчать про початок дефіциту інсуліну, та про це не хотіла й думати. Щоб чимось зайнятися, вона знову заходилася оглядати підлогу своєї темниці, сподіваючись, що вологі плями, можливо, поповнилися самі собою.

Тоді вона знову почула шум. Звук лунав із льоху за дерев’яними дошками.

Тут, унизу, був хтось іще.

Вона чекала, ледве наважуючись дихати. Хто б це не був, він прийшов не для того, щоб її врятувати. Чутно було, як хтось пересувається за перегородкою, але більше нічого не відбувалося. Тепер вона помітила, що через щілини в дерев’яних дошках ллється більше світла. Кров пульсувала в голові, майже заглушуючи всі інші звуки. Вона повільно наблизи­лася до дощатої перегородки. Намацуючи шлях руками, рухаючись якомога тихіше, заглянула у вже знайому щілину.

Після непроглядної темряви її в’язниці яскраве світло обпекло сітківку. Вона зморгнула сльози, згодом знову почала бачити. Над верстатом на довгому шнурі горіла гола лампочка. Висіла так низько, що створювала лише невеличке коло світла, занурюючи все поза ним у безформні тіні. У них губилися підвішені до стелі мертві тварини.

Знову почувся шум, і Дженні побачила, як з темряви виходить якийсь чоловік. Вона дивилася від підлоги, під таким кутом поле зору дуже обмежене. Дженні встигла розгледіти джинси й куртку, схожу на армійську, тоді чоловік затулив собою світло. Він щось робив за верстаком, силует здавався велетенським. Закінчив справи біля верстака, рушив до перегородки. Кроки наближалися, дівчина відскочила від дощок. Кроки зупинилися. Вона паралізовано вдивлялася в пітьму. Щось гучно зашкребло, з’явилася вертикальна смуга світла. За мить світло затопило її в’язницю: дошки відсувалися на петлях. Дженні засліпило очі, темна фігура височіла над нею.

— Вставай.

Голос лунав тихим бурмотінням. Вона була надто налякана, щоб зрозуміти, чи впізнає його. Відчула, що не може рухатися.

Раптовий рух, потім швидкий, різкий біль. Вона скрикнула, хапаючись за руку. Мокро. Не вірячи очам, побачила кров на долоні.

— Вставай!

Дженні притиснула поріз на руці, звелася на ноги. Стала хитко, притулилася спиною до стіни. Очі почали пристосовуватися до світла, але вона відвернулася. Не дивись на нього. Якщо він знатиме, що ти зможеш його впізнати, він тебе не відпустить. Та погляд притягувався сам собою. Не до його обличчя, а до мисливського ножа в руці: кінчик загнутого леза тягнувся до неї. О Боже, ні, будь ласка…

— Роздягайся.

Знову як із таксистом. Але цього разу набагато гірше, бо на порятунок надії вже не було.

— Навіщо? — у власному голосі вона почула істеричні ноти. От гидота.

Вона не встигла відсахнутися, ніж знову порізав її тіло. Щоку обпекло холодним. Приголомшена, притисла рукою, відчула, як точиться між пальцями волога. Вона подивилася на руку, блискучу від крові, й тільки тоді відчула біль — пекло так, що подих перехопило.

— Одежу знімай.

Тепер вона зрозуміла, що чула цей голос раніше. Він гудів мов відлунням у колодязі, а вона все намагалася його впізнати. «Не знепритомніти. Не знепритомніти». Біль у щоці допоміг зосередитися. Захиталась, але не впала. Вона чула хрипке дихання чоловіка, той неквапливо простягав ніж. Кінчик торкнувся шкіри оголеної руки, повернувся так, що клинок злегка вперся в неї. Вона заплющила очі, лезо, мов пір’їна, ковзнуло до плеча, окреслюючи контур грудей, і вперлося в горло. Вістря повільно здіймалося, поки не дійшло до м’якої нижньої частини підборіддя. Тиск невпинно підсилювався, змушуючи її підняти голову. Коли вона більше не могла відсуватися, тиск припинився, ніж тримав її на гострому, як голка, кінчику, голова відхилилася, повністю відкривши горло. Дженні намагалася втриматися на місці, дихала рваними ковтками. Ножа не стало.

— Знімай давай.

Вона розплющила очі, так само уникаючи можливості глянути на чоловіка перед собою. Свинцевими руками потягла футболку, вологу, брудну, вимочену в калюжі, зняла її через голову. На мить дівчину охопила благословенна пітьма. Потім футболка вивільнила обличчя, і вона знов опинилася в смердючій кімнаті.

Дівчина вперше почала сприймати оточення. В’язниця була частиною льоху, відділеною від решти загородкою з грубих дощок. Поза сяйвом лампочки, в тіні підвалу, ховалося безладне нагромадження старих меб­лів, інструментів, мотлоху. У задній стіні вигиналися вгору сходи, які вона помітила раніше в тьмяному проблиску якогось невидимого джерела світла.

А над усім цим висіли понівечені тіла тварин.

Тепер вона бачила, що весь льох заповнений зморщеними пучками хутра, кісток і пір’я, вони хитаються в якійсь невидимій течії. Чоловік, підійшовши до неї, затулив собою світло. Дженні не могла відвести очей від ножа в його руці. Вона поспішно почала роздягатися, відчайдушно прагнучи уникнути нового порізу. Дійшла до шортів, завмерла і штовхнула їх униз, спустивши на прив’язану ногу. Тепер її прикривали тільки трусики. Вона опустила голову, боячись зустрітися з ним очима, як зі скаженим псом.

— Все, — голос чоловіка став гучнішим.

— Що ви збираєтеся робити? — прошепотіла Дженні, зневажаючи себе за слабкий голос.

— Роби що кажуть!

Скута страхом, Дженні незграбно зробила, як їй наказано. Він нахилився й швидко розрізав шорти і трусики, стягнув їх зі зв’язаної ноги, нетерпляче відкинув. Вона придушила крик, а він повільно простягнув руку і, майже не вагаючись, торкнувся її грудей. Вона прикусила губу, відвернула голову, стримуючи сльози. І знову побачила підвішені до стелі тіла тварин.

Не роздумуючи, вона відірвала його руку.

Її шкіра зберегла тактильний спогад про контакт; шорсткість волосся, міцність кістки. Мить завмерла — нічого не сталося. Потім його рука з розмаху ляснула її обличчя. Дженні врізалася в стіну й сповзла на підлогу.

Чула, як він дихає, стоячи над нею. Зморщилася в очікуванні, але він більше нічого не зробив. Вона з полегшенням почула, як він віддалявся. Обличчя боліло в місці удару, але принаймні поріз був з іншого боку. «Пощастило, — подумала вона заціпеніло. — Щаслива й дурна».

Почулося клацання, і вона знов осліпла, коли на неї пролилося пронизливе світло. Затуляючи очі, побачила, що він увімкнув лампу на верстаку. Охоплена світлом, мов прожектором, Дженні почула скрегіт стільця по підлозі, потім рипіння під вагою великого тіла: він всівся, прихований тінню.

— Вставай.

З болем вона виконала наказ. Але її короткий бунт щось таки змінив. Страх не зник, проте з’явився гнів. Вона черпала з нього силу, достатню, щоб випрямитися — майже з непокорою. Що б не сталося, сказала вона собі, вона збереже хоч зовнішню гідність. Раптом це здалося їй надзвичайно важливим.

«Добре. Роби те, що маєш робити. Покінчи з цим».

Оголена, вона з тремтінням чекала, що буде далі. Нічого не відбувалося. З тіні не долинало більше жодного звуку. Що він робить? Вона наважилася кинути швидкий погляд, достатній, щоб розгледіти його невиразну фігуру. Просто сидить, широко розставивши ноги. Ритмічні, приглушені тривалі звуки — вона нарешті зрозуміла.

Він мастурбує.

Шум, що долинав із кола світла, ставав дедалі гострішим. Вона почула, як він придушено скрикнув. Його чоботи зашарпалися об підлогу й нарешті завмерли. Дженні стояла нерухомо, ледве дихаючи, слухала, як поступово стихає його нерівне дихання. За кілька хвилин він підвівся. Почувся шелест — піді­йшов до неї. Вона не відривала очей від ніг. Зупинився так близько, що вона відчула його запах. Жбурнув щось у неї.

— Вдягай.

Вона потяглася, щоб узяти це, але знову побачила ніж. «Поклади, — подумала. — Поклади його на секунду. Тоді побачимо, наскільки ти сміливий». Не поклав. Він так і тримав ножа, поки Дженні забирала в нього згорток. Побачивши, що це сукня, вона відчула легкий проблиск надії: а може, він відпустить її. Надія тривала, лише доки вона зрозуміла, що тримає в руках.

Весільна сукня. Пожовклі від віку білий атлас і мереживо. Сукня була брудна, вкрита темними засохлими плямами. Дженні затисла рот, зрозумівши, що це таке.

Засохла кров.

Дженні кинула сукню. Ніж блиснув, акуратно розпоровши шкіру її руки багряною лінією. Відразу потекло.

— Підніми!

Руки й ноги, здавалося, належали комусь іншому, вона змусила себе нахилитися за сукнею. Почала діяти, але зрозуміла, що не зможе вдягнутися з мотузкою навколо щиколотки. Ненадовго спалахнула надія, але щось змусило зупинитися, перш ніж вона встигла попросити його розв’язати її. «Цього він і хоче». Інтуїтивно вона знала це. «Хоче, щоб я дала йому привід». Кімната попливла навколо неї, та прозріння надало сили. Вона незграбно натягла сукню на голову. Від речі несло сумішшю нафталіну, старого поту й ледь помітними слідами парфумів. Коли складки важкої тканини закрили обличчя, вона раптом відчула клау­строфобію, страх, що ніж знову вдарить її, бо вона опинилася в пастці. Звільнилася, виборсалася, ковтаючи повітря, голова виринула назовні.

Але чоловіка поблизу не було. Він ховався десь у темряві, щось робив на верстаку. Дженні оглянула себе. Весільна сукня зім’ята й жорстка. Кров з порізів розмазалася по тканині, додаючи нові плями до вже висохлих. Проте це вишукане вбрання, тонка робота, важкий грубий атлас із витонченими мереживними ліліями на ліфові. Якась наречена вдягала його колись, заціпеніло подумала вона. Найщасливіший день у її житті.

Почувся цокіт, наче заводили годинник. Усе ще прихований тінями, чоловік виставив біля лампи дерев’яну коробочку. Лише коли він підняв кришку, вона зрозуміла, що це таке. Музична скринька. У центрі на підставці — крихітна балерина. Дженні дивилася, як почала обертатися фігурка, тонкий передзвін хрипко рознісся в смердючому повітрі. Механізм був пошкоджений, але зламану мелодію можна було впізнати. «Clair de Lune»[15].

— Танцюй.

Дженні вивело з трансу:

— Що?

— Танцюй.

Наказ був настільки сюрреалістичним, що здавалося, пролунав чужою мовою. Лише коли здійнявся ніж, вона почала рухатися. Хиталася з ноги на ногу у п’яній, скутій пародії на танець. «Не плач, не дозволяй йому бачити, як ти плачеш», — казала вона собі. Але сльози нестримно текли по обличчю.

Вона відчувала присутність чоловіка, що спостерігав за нею, прихований тінями. А потім він рушив до сходів. Він зник на них, і Дженні припинила танцювати, завмерла розгублено. На мить подумала, що він піде, не замурувавши її дерев’яними дошками. Але через кілька секунд знову почулися кроки. Повільні й розмірені, набагато млявіші, ніж коли він підіймався. Було щось жахливо зловісне в цьому ретельному крокуванні. Він намагається налякати тебе, сказала вона собі. Це просто інша гра, як сукня.

Коли фігура матеріалізувалася біля підніжжя сходів, вона хутко відвела очі й знову зачовгала в такт музиці. Опустивши голову, почула, як він повільно рухається льохом. Почулося шкрябання дерева, стілець знову зарипів. Вона знала, що за нею стежать, рухи стали жорсткими, некоординованими під фізичним тиском його погляду. «Тобі це подобається?» — люто подумала вона, намагаючись розбурхати свій гнів. Єдиний спосіб подолати страх.

Музика сповільнювалась, рипіла дисонансами, кінчався завод. Стихла, почулося шарпання й спалах сірника. На мить тіні відсахнулися від його жовтого полум’я, і знову нахлинула темрява. Але Дженні встигла помітити обличчя над вогником.

І відразу зрозуміла.

Музика замовкла, вона не звернула уваги. Почула, як шкатулку знову завели, до неї долинув змішаний запах сірки й тютюнового диму. Пригнічена новим тягарем шоку і відчаю, вона продовжила своє перерване човгання, бо музика знов ожила.