Хімія смерті. Перше розслідування

24

Поліція відпустила Бена Андерса того ж дня. Маккензі зателефонував, щоб повідомити мені про це.

— Гадав, ви схочете про це знати, — сказав він. Голос у нього був втомлений і невиразний, наче інспектор більшу частину ночі провів на ногах. Мабуть, так і було.

Я сидів у кабінеті в амбулаторії, намагаючись утекти від порожнечі свого дому. Не пам’ятаю, що відчув, ді­знавшись новину. Радість за Бена, так. Але було й несподіване розчарування. Я ніколи не вірив, що Бен — убивця, але десь мигтів сумнів. Або, можливо, річ у тім, що поки поліція допитувала підозрюваного, хто б це не був, лишалася невелика надія знайти Дженні. Тепер навіть вона зникла.

— Що сталося? — запитав я.

— Нічого особливого. Ми з’ясували, що він не міг бути біля її будинку того дня, коли вона зникла, от і все.

— Ви ж раніше думали інакше.

— Ми раніше не знали, — коротко відрізав він. — Він спочатку не хотів нам казати, де був. Тепер сказав. І це знімає питання.

— Не розумію, — промовив я. — Якщо в нього було алібі, чому він не сказав про це одразу?

— Можете самі його про це запитати, — інспектор був роздратований. — Якщо схоче, розповість. Щодо наших справ він чистий.

Я протер очі.

— То що ми наразі маємо?

— Продовжуємо розробляти наші версії, звісна річ. Ми досі чекаємо на результати аналізів з будинку, і…

— Забудьте про цей сраний офіціоз, просто скажіть мені!

На тому кінці лінії запала тиша. Я глибоко вдихнув:

— Вибачте.

Маккензі зітхнув:

— Робимо все можливе. Не можу вам більше нічого сказати.

— Є інші підозрювані?

— Ще ні.

— А Бреннер? — В останній момент я вирішив не згадувати про те, що бачився з ним цього ранку. — Я досі переконаний, що саме він здав вам Бена Андерса. Чи не варто знову поговорити з ним?

Маккензі вже не зміг стримувати нетерпіння:

— Я ж уже казав вам, у Карла Бреннера алібі. Якщо на його совісті й була фальшива версія, ми з ним про це пізніше поговоримо. А зараз у мене важливіші справи.

Я намагався стримувати хвилю відчаю, але вона накрила мене з головою.

— Я можу якось допомогти? — запитав, знаючи наперед його відповідь, та все одно зі сподіванням.

— Не зараз, — він вагався. — Слухайте, ще є час. Інших жінок тримали живими три дні. Є всі підстави думати, що він і зараз відтворить той самий шаблон.

Мені від цього мало стати легше? Хотілося волати. Навіть якщо Дженні ще жива, ми обидва знали, що це не триватиме довго. А думка про тортури, крізь які вона зараз проходить, з кожною хвилиною ставала нестерпнішою.

Маккензі поклав слухавку. Я сидів, опустивши голову на руки. Постукали у двері. Я випростався. До кімнати в’їхав Генрі.

— Є новини? — допитувався він.

Я похитав головою. Не можна було не помітити, який він втомлений. Не дивно. Відколи зникла Дженні, я навіть не вдавав, що переймаюся пацієнтами.

— Ви в порядку? — запитав я.

— Чудово! — Але вдавати сповненого енергії він не зміг. Слабо всміхнувся й знизав плечима. — Не хвилюйтеся за мене. Я справляюся. Чесно.

Мене це не переконало. У ньому відчувалося виснаження, якого він не міг приховати. Але хоч як паскудно мені було через те, що я скинув на нього всі наші справи, зараз я міг думати лише про Дженні й те, що може статися в найближчу добу. Все інше здавалося надто далеким.

Побачивши, що я не схильний спілкуватися, Генрі залишив мене на самоті. Я спробував переглянути свої судово-медичні звіти щодо Саллі Палмер та Лін Меткалф, може, випадково знайду щось пропущене. Але це лише повело уяву в напрямку, якого я намагався уникнути. Я розчаровано вимкнув комп’ютер. Дивився на темний екран, і мене гризло переконання, що не помічаю чогось важливого. Щось дивилося мені просто в обличчя. Якусь мить воно відчувалося спокусливо близько, але навіть схопивши цю думку, я відчув, як вона вислизає.

Потреба щось робити зірвала мене на ноги. Узявши мобільний телефон, я поспішив до машини.

Було лише одне місце, про яке я міг зараз думати. Але навіть коли я рушив, відчуття, що мені не вистачає чогось очевидного, не зникало.

Бен Андерс жив у великому цегляному котеджі на краю села. Раніше дім належав його батькам, а після їхньої смерті Бен жив там із сестрою, доки та не вийшла заміж і не переїхала. Він часто казав, що це житло для нього завелике, мовляв, краще продати й купити щось менше, але займатися цими клопотами бажання не виявляв. Зрештою, завеликий чи ні, це був його рідний дім.

Раніше я заходив туди лише кілька разів, щоб пропустити чарку після закриття «Ягняти». Тому, зупинивши машину біля важкої дерев’яної брами у високому кам’яному мурі, я подумав, що це багато говорить про глибину нашої дружби: я ніколи раніше не заглядав до нього при світлі дня.

Я навіть не знав, чи він удома. А тепер, уже на місці, в душі сподівався, що його не буде. Я приїхав сюди, щоб почути його версію про арешт, але так і не придумав, що маю казати.

Проте відкинув будь-які сумніви, постукавши у двері. Будинок з блідої цегли, не гарний, але з привабливою міцністю. Великий сад, охайний без метушні. Білі вікна, темно-зелені двері. Я почекав, потім знову постукав.

Коли після третьої спроби не виявилось ознак життя, я майже розвернувся, щоб іти. Однак не пішов. Не знаю, чи це було просто небажання повертатися до самотнього очікування, чи щось більше, але будинок чомусь не здавався порожнім.

Бокова доріжка вела за будинок. По ній я й пішов. Зробив кілька кроків і побачив, наче щось темне розплескалося на землі. Кров. Переступив через пляму. Сад за будинком скидався на доглянуте поле. Внизу — скупчення фруктових дерев. Під ними в тіні хтось сидів. Бен не здивувався, побачивши мене. Біля нього на столі, грубо витесаному з неструганого бруса, стояла пляшка віскі. Довгий стрижень попелу на зітлілій сигареті. Судячи з рівня в пляшці та рум’янцю на обличчі, Бен стирчав тут уже деякий час. Коли я підійшов, він саме наливав собі чергову порцію.

— У домі є склянка, якщо хочеш приєднатися.

— Ні, дякую.

— Я б тобі кави запропонував. Але мене, щиро кажучи, навіть копняком не підіймеш. — Він узяв цигарку, глянув на неї та придушив, загасивши. — Перша за чотири роки. Смакує мов гівно.

— Я стукав.

— Чув. Але подумав, що, мабуть, це знову довбана преса. Вже двох репортерів сьогодні мав. Якесь патякало в поліції їм підказало, — він криво посміхнувся. — Вони не вірили, що мені краще залишитися на самоті, зрештою, довелося натякнути.

— Це після того кров на доріжці?

— Еге ж, трохи проллялося, доки вони не зрозуміли моє «без коментарів», — він ретельно вимовляв слова, але п’яним голос не був. — Падлюки, — додав він, обличчя потемніло.

— Мабуть, не найкраща ідея зараз товкти пику репортерам.

— А хто казав, що я натовк? Просто вивів за межі своєї власності, от і все, — його обличчя захмарилося. — Слухай, так шкода Дженні, — він зітхнув. — Вибач. Холера, тут і близько не те, правда?

Я не готовий був приймати співчуття.

— Тебе коли відпустили?

— Години дві-три тому.

— Чому?

— Що «чому»?

— Чому відпустили?

Він втупився в мене поверх чарки:

— Бо я до цього ніякого стосунку не маю.

— То чого сидиш тут і напиваєшся?

— Тебе колись допитували через підозру в убивстві? — він хихотнув. — «Допитували» — це такий дурний жарт. Вони не питають, вони розповідають. «Ми знаємо, ти там був, твою машину бачили, куди ти її завіз, що з нею зробив?» Не смішно, скажу тобі. Навіть коли тебе відпускають, поводяться, наче велику ласку зробили, — він здійняв чарку в пародійному салюті. — А потім ти знову вільний. Тільки от знаєш, що люди дивитимуться на тебе й думатимуть: «Нема диму без вогню». А вони тобі й так ніколи не довіряли.

— Але ж ти до цього жодного стосунку не маєш.

Я бачив, як у нього стиснулися м’язи на щелепі, але коли він заговорив, голос був спокійним:

— Ні, жодного стосунку. І до того, що з іншими сталося, теж.

Я не збирався його допитувати, та зараз був тут і не міг опиратися. Він зітхнув та стенув плечима, скидаючи напруження.

— Помилочка вийшла. Хтось бовкнув поліції, що мою машину бачили біля Дженніного дому. Але не могли вони бачити.

— Якщо ти міг довести, що тебе там не було, чого одразу цього не зробив? Чому змусив їх думати, наче щось приховуєш?!

Він відсьорбнув віскі:

— Бо приховував. Тільки не те, що вони думали.

— Сподіваюся, це було важливе, — не міг я стримати злість у голосі. — Боже, Бене, поліція кілька годин на тебе змарнувала!

Він стиснув губи, але докір прийняв.

— Я з жінкою був. Ти її не знаєш. Вона живе… ну, не в селищі. Я був у неї.

Я здогадався про решту:

— Вона заміжня.

— Наразі так. Хоч просто зараз її чоловікові телефонує поліція, щоб перевірити, чи може його дружина підтвердити, що була зі мною в ліжку. Не думаю, що вона ще довго буде заміжня.

Я нічого не сказав.

— Та знаю я, що мав поліції одразу сказати, — вибухнув він. — Холера! Богом клянуся, хотів би я, щоб сказав. Я б собі зберіг кілька годин життя, не сидів би зараз тут із цією довбаною журбою, не бажав би, щоб усе було інакше. Але коли тебе витягають з дому та кидають до буцегарні, такі думки не одразу в голову приходять, розумієш? — він потер обличчя, дивлячись униз. — Бо комусь повилазило й хтось вирішив, що це, блін, моя машина.

— То не повилазило. То був Карл Бреннер.

Бен гостро поглянув на мене, в очах промайнула здогадка.

— Схоже, я старішаю, — сказав він за мить. — От холера, навіть не подумав про нього.

Ми поступово відходили від напруження й протистояння, починаючи розуміти стрес, який обидва пережили.

— Я до нього їздив. Він не зізнався. Але можу заприсягтися, що це він.

— Він не з тих, хто зізнається. Та дякую, що спробував.

— Я не тільки через тебе. Хотів, щоб поліція шукала Дженні, а не стовбичила в глухому куті.

— Принаймні чесно, — він поглянув на свою чарку й відставив її, не відпивши. — І що ще цей твій друг інспектор сказав?

— Що в тебе були стосунки з Саллі Палмер. І що тебе звинувачували в домаганні до жінки п’ятнадцять років тому.

Він кисло розсміявся:

— Все до тебе повертається, еге ж? Так, ми з Саллі певний час були разом. Невелика таємниця. Але на всіх перехрестях про це не кричали. Принаймні в такому селищі. Та нічого серйозного й не було. Ми залишилися друзями, от і все. А те інше… Скажімо, це була помилка юності. — Мабуть, він щось прочитав на моєму обличчі. — Поки ти не взяв дурного в голову: нікого я не домагався. Мені було вісімнадцять, і я почав зустрічатися з жінкою трохи за мене старшою. Заміжньою.

— Знову.

— Знаю, погана звичка. Не пишаюся. Але я тоді думав: а чого ж, як паляницю вже покраяли, то хто там одну скибку помітить? Таке. Молодий був, думав, це дар Божий. А як вирішив покинути це діло, бо стало трохи не тойво, вона мені погрожувала, ми посварилися. І тут — на тобі, вона повідомила, що я намагався її зґвалтувати, — він пересмикнувся. — Ну, зрештою забрала звинувачення. Але бруд пристає, так? Ти, може, тут сидиш міркуєш, як це нічого такого про мене не знав. А я не патякаю про своє особисте життя. І не прошу за це пробачення.

— А я й не питаю.

— Тоді ок, — він випростався, хлюпнув решту віскі до чарки. — Такі от справи. Мої темні секрети. Тепер можна подумати, що робити з цією падлюкою Бреннером.

— Нічого ти не робитимеш.

Він повільно й небезпечно посміхнувся до мене: видно було, що віскі далося взнаки.

— Я б на це не поставив.

— Якщо зачепишся за нього, ще більше води накаламутиш. Зараз набагато більше стоїть на кону, ніж дурна помста.

Обличчя його розчервонілося.

— Думаєш, я йому це подарую?

— Зараз — так. Потім… — Думка про те, яким може бути це «потім», зацідила мені, мов кулаком під дих. — Коли вони зловлять того, хто забрав Дженні, роби що заманеться.

Він трохи охолов.

— Правду кажеш. Не подумав. Буде на що сподіватися, мабуть. — Він мав задумливий вигляд. — А якщо це не просто через образу? Ти не міркував, чого Бреннер міг ляпнути поліції, що бачив мене коло дому Дженні?

— Маєш на увазі, окрім як для того, щоб тебе заарештували?

— Маю на увазі, що в нього не одна причина могла бути. Наприклад, себе прикрити.

— Спадало таке на думку. Але не тільки в тебе є алібі. Маккензі каже, він його вже перевіряв.

Бен вдивлявся в порожню чарку.

— А він часом не казав, яке в нього алібі?

Я спробував пригадати.

— Ні.

— Ну, ставлю фунт проти пенні, що так його родина стверджує. Вони всі одне за одного стоять, одна банда. Через це ми й не можемо ніяк довести, що він браконьєр. І ще через те, що він хитра падлюка.

Він говорив, а в мене закалатало серце. Бреннер — мисливець, браконьєр, відомий агресивністю й асоціальністю. Враховуючи послужний список вбивці, який ловив і калічив тварин та жінок, Бреннер здавався очевидною відповідністю для цього психологічного профілю. Маккензі не ідіот, але не мав ні доказів, ні мотивів, тому в нього не було підстав підозрювати Бреннера більше за інших.

Поки той мав алібі.

Я зрозумів, що Бен щось каже, але поняття не мав що. Мій розум помчав уперед.

— Коли приблизно Бреннер ходить на полювання? — запитав я.