Хімія смерті. Перше розслідування

22

Вранці, увімкнувши новини, я почув, що підозрюваного заарештували.

Я провів майже безсонну ніч у кріслі, сподіваючись і боячись, що зателефонує Маккензі. Але телефон мовчав. О п’ятій я встав і прийняв душ. Сидів надворі, заціпеніло дивлячись, як оживає навколо світ. Майже через годину повернувся в дім. Не хотів вмикати радіо, бо знав, яка буде головна новина. Однак незабаром тиша в домі почала гнітити, не слухати нічого — ще гірше. Настав час випуску новин, я здався і ввімкнув радіо.

Я не очікував, що почую щось невідоме. Заходився варити каву. Саме наповнював гейзерну кавоварку, і звук з крана заглушив перші кілька секунд трансляції. Але почувши слова «арешт» і «підозрюваний», я миттєво прикрутив воду.

«…особу не розкривають, але поліція підтверджує, що вчора пізно ввечері місцевий мешканець був заарештований у зв’язку з викраденням учительки Дженні Геммонд…»

Потім диктор перейшов до наступного пункту. «А Джен­ні?!» — рвався з мене крик. Якщо когось заарештували, чому її не знайшли? Я зрозумів, що досі тримаю кавоварку. Кинув її, схопив телефон. «Відповідай же, ну!» — молився я, набираючи номер Маккензі. Пролунало кілька гудків, але саме коли я вже думав, що ввімкнеться голосова пошта, він відповів.

— Ви її знайшли? — запитав я, коли він не встиг ще нічого сказати.

— Докторе Гантер?

— Ви її знайшли?

— Слухайте, я зараз не можу говорити, перетелефоную.

— Не вішайте трубки! Кого ви заарештували?

— Не можу вам цього сказати.

— Та заради Бога!

— Звинувачення йому ще не висунуто, ми не можемо назвати ім’я. Ви знаєте, як це працює, — він начебто вибачався.

— Він вам щось сказав?

— Ми його ще допитуємо.

Іншими словами — «ні».

— Чому ви мені не сказали? Ви обіцяли, що подзвоните, як щось станеться!

— Пізно було. Я мав намір повідомити вам вранці.

— Ви що, боялися мене потурбувати?

— Слухайте, я знаю, що ви хвилюєтесь, але ж це розслідування поліції…

— Я знаю. Але мене залучили до нього, пам’ятаєте?

— Коли зможу вам щось сказати, скажу. Але просто зараз ми допитуємо підозрюваного, і це все, що я можу повідомити.

Я придушив бажання накричати на нього. Він не з тих, хто реагує на погрози.

— По радіо сказали, що це місцевий, — проговорив я, намагаючись заспокоїтися. — Тобто невдовзі все селище знатиме, хто це, хочете ви цього чи ні. Я дізнаюся врешті-решт. Але це означає, що я витрачу наступні кілька годин на здогадки… — Раптом я втратив всю енергію, сперечатися було марно. — Будь ласка. Мені потрібно знати.

Він вагався. Я мовчав, даючи йому можливість переконати самого себе. Почув, як він зітхає:

— Почекайте.

Телефон щось приглушило. Певно, він відійшов так, щоб його не чули ті, хто коло нього. Повернувся, заговорив приглушеним голосом.

— Це суворо конфіденційно, гаразд?

Я навіть не відповів.

— Це Бен Андерс.

Я був готовий почути знайоме ім’я.

Але не це.

— Докторе Гантер? Ви тут? — допитувався Маккензі.

— Бен Андерс? — повторив я ошелешено.

— Його машину бачили біля будинку Дженні Геммонд рано-вранці напередодні її зникнення.

— І це все?

— Ні, не все, — різко відповів він. — Ми знайшли приладдя для пасток у багажнику машини. Дроти, різак для дроту. Дерево для кілків.

— Він єгер у заповіднику. Може, це йому для роботи треба.

— Чого тоді його машина була перед домом Дженні Геммонд?

Я все ще намагався це прийняти. Але розум уже запрацював:

— Хто його бачив?

— Не можу вам сказати.

— Вам повідомили, так? Анонімно.

— Чому ви так кажете? — в голосі почулася підозра.

— Бо я знаю, хто це зробив, — сказав я, раптово переконаний. — Карл Бреннер. Пам’ятаєте, я казав вам: Бен вважає його браконьєром? Вони кілька днів тому побилися. Бреннер добряче отримав.

— Це нічого не означає, — вперся Маккензі.

— Це означає, що вам слід поговорити з Бреннером, виявити, що він про це знає. Не можу повірити, що Бен до цього причетний.

— Чому? Бо він ваш друг? — Маккензі вже злився.

— Ні. Бо я думаю, що його підставили.

— О, а ви не думали, що ми теж про це подумали? І — до того, як ви запитаєте, — у Бреннера є міцне алібі, краще, ніж у вашого друга Андерса. А ви знали, що Бен — колишній Саллі Палмер?

Ця звістка перебила все, що я мав сказати.

— У них були стосунки кілька років тому, — вів далі Маккензі, — саме перед тим, як ви приїхали до селища, якщо бути точним.

— Я не знав, — відповів я приголомшено.

— Мабуть, він забув про це згадати. І, закладаюся, забув згадати про те, що п’ятнадцять років тому мав арешт за насильницькі дії сексуального характеру щодо жінки, так?

Я вдруге втратив дар мови.

— Ми вже до нього придивлялися, коли отримали повідомлення. Дивна річ, але ми не закінчені ідіоти, — безжально продовжив Маккензі. — А зараз, з вашого дозволу, в мене дуже багато справ.

Клацнуло, й він вимкнувся. Я теж вимкнув телефон, не знаючи, що й думати.

За звичайних обставин я б поклявся, що Бен не винуватий. Мене не полишало переконання, що анонімний дзвінок був від Бреннера. Цей чолов’яга мислив надто обмежено, настільки, що ладен був звести рахунки з Беном будь-що, не зважаючи на наслідки.

Слова Маккензі мене вразили. Я гадки не мав, що Бен колись був у стосунках із Саллі, тим більше про історію з сексуальними домаганнями. Звісно, в нього не було причин про це розповідати, а надто за таких обставин. Проте тепер мене мучило питання, чи добре я його знаю. Світ сповнений людей, не здатних повірити, що їхній добрий знайомий — убивця. Вперше я замислився, чи сам не належу до таких.

Та набагато більше мене турбувала ймовірність того, що поліція марнує дорогоцінний час не на ту людину. Раптом я прийняв рішення. Схопив ключі від машини й вибіг з дому. Якщо Бреннер набрехав, щоб звинуватити Бена, він має зрозуміти, що це може коштувати життя Дженні. Я дізнаюся, чи це так, і в разі потреби переконаю його сказати правду. Якщо ж ні…

Якщо ж ні, я не хотів думати про те, що може статися.

Сонце було вже високо, коли я їхав селищем. Здається, поліції та преси додалося, як ніколи раніше. Журналісти, фотографи, звукооператори вешталися групками з невдоволеним виглядом, розчаровані невдалими спробами взяти інтерв’ю у мовчазних місцевих. Я не міг витримати думки, що всі вони тут через Дженні. Проїжджаючи повз церкву, побачив на цвинтарі Скарсдейла. Під дією імпульсу пригальмував і вийшов з машини. Він говорив з Томом Мейсоном — помахуючи кістлявим пальцем, видавав садівникові інструкції. Преподобний побачив, що я наближаюсь, і перервав промову, обличчя його скривилося невдоволено.

— Докторе Гантер, — холодно привітався він.

— Мені потрібна ваша допомога, — прямо перейшов я до справи.

Він не втримався від задоволеної гримаси:

— Допомога? Справжня новина, що ви просите моєї допомоги.

Я дозволив йому насолодитися тріумфом. Ішлося про набагато важливіше, ніж його чи моя пиха. Він демонстративно поглянув на годинник.

— Маєте потерпіти. Я чекаю на важливий телефонний дзвінок. Невдовзі виступаю на радіо з інтерв’ю в прямому ефірі.

У будь-який інший час його самовдоволений тон роздратував би мене, але зараз я його ледь помітив.

— Це дуже важливо.

— Тоді ви зможете почекати, правда? — Він нахилив голову, коли з відчинених дверей церкви почувся дзвінок телефона. — Вибачайте.

Мені хотілося схопити його за запорошені лацкани й добряче труснути. Навіть підбивало кинути все й піти самому. Але присутність Скарсдейла могла допомогти, якщо я хотів апелювати до кращої природи Бреннера. Після минулої ночі, коли я ледь не збив того, брали сумніви, що він послухає, якщо я піду сам. Тому я нічого не сказав і чекав, бо Скарсдейл уже поспішив усередину.

Звук садових ножиць поступово проникнув у мою розбурхану свідомість. Я поглянув на Тома Мейсона — він обережно підстригав траву навколо клумби, старанно вдаючи, що не почув розмови. Запізніло мені спало на думку, що я навіть не привітався з ним.

— Доброго ранку, Томе, — я намагався говорити нормальним голосом. Роззирнувся, шукаючи поглядом його діда. — А де Джордж?

— Ще в ліжку.

Я навіть не знав, що він захворів. Ось і ще одне свідчення того, як я занедбав свої лікарські обов’язки.

— Знову спина?

Він кивнув:

— Але ще кілька днів, і з ним усе буде добре.

Я відчув напад вини. Старий Джордж та його онук є пацієнтами Генрі, але відвідувати їх удома — мій обов’язок. І старий садівник — помітний старожил у Менемі, я мав би звернути увагу на те, що його не видно. Скількох ще людей я останнім часом підвів? І далі підводжу, бо Генрі знову відпрацює ранковий прийом без мене.

Але страх за Дженні перемагав усе. Потреба робити будь-що кипіла й пінилася; тим часом з відчинених дверей церкви долинав пихатий голос Скарсдейла. Від нетерпіння мені почало паморочитися в голові. Світло на церковному дворі здавалося надто яскравим, повітря — насиченим солодкуватими, нудотними запахами. Щось вовтузилось у підсвідомості, але воно зникло, коли я почув, що Скарсдейл поклав слухавку. За мить він вийшов з ризниці, випромінюючи задоволення, сповнений почуття власної правоти.

— Отже, докторе Гантер, ви питали про послугу.

— Я їду до Карла Бреннера. І хочу, щоб ви поїхали зі мною.

— Справді? А чого б це я мав?

— Більше шансів, що він послухає вас.

— Щодо чого?

Я глянув на садівника, але він відійшов, занурений у свою роботу.

— Поліція заарештувала декого. Я гадаю, вони могли помилитися через хибні свідчення Карла Бреннера.

— Ця «помилка» часом не Бена Андерса стосується?

Моє обличчя, мабуть, мене виказало. Скарсдейл аж засяяв від задоволення:

— Не хочу вас розчаровувати, але це не новина. Люди бачили, що його затримували. Подібного не приховаєш.

— Неважливо, хто це, я просто думаю, що Бреннер дав поліції неправдиву інформацію.

— Можу я запитати, чому саме?

— Він ображений на Бена. І нагодився шанс йому помститися.

— Але ви не знаєте цього достеменно, так? — Скарс­дейл скривив губи з засудженням. — А Бен Андерс, наскільки я знаю, — ваш друг.

— Якщо він винний, то заслуговує на все, що отримає. Але якщо ні, поліція марнує час на хибну версію.

— Це їм вирішувати, а не сільському лікареві.

Я спробував заспокоїтися.

— Будь ласка.

— Вибачте, докторе Гантер, але я певний, що ви цілковито усвідомлюєте, про що саме просите. Ви говорите про втручання в розслідування поліції.

— Я говорю про спробу врятувати чиєсь життя! — майже зірвався я на крик. — Будь ласка, — повторив я тихіше, — я ж не для себе прошу. Кілька днів тому Дженні Геммонд сиділа у вашій церкві, коли ви говорили про те, що потрібно щось робити. Вона ще може бути жива, але це ненадовго. Там нема… Я не можу…

Голос мій урвався. Скарсдейл спостерігав за мною.

Я більше не міг говорити, похитав головою та рушив геть.

— Що підказує вам, ніби Карл Бреннер мене послухає?

Мені знадобилася секунда, щоб прийти до тями, і я повернувся до нього.

— Ви розпочали це патрулювання. Він скоріш почує зауваження від вас, ніж від мене.

— Ця третя жертва, — обережно проговорив він, — ви її знаєте?

Я кивнув. Він якийсь час розглядав мене. Щось з’явилося в його очах, чого я не помічав раніше. Тільки через хвилину я зрозумів: співчуття. Потім воно зникло, на зміну прийшла звичайна зверхність.

— Дуже добре, — сказав він.

Я раніше не бував у будинку Бреннерів, але таку місцеву пам’ятку важко проминути. Десь за милю поза межами селища прокладена ґрунтова дорога — все літо у вибоїнах, а решту року перетворюється на брудні калюжі й багнюку. Поля навколо неї колись були осушеними сільськогосподарськими угіддями, але тепер поступово поверталися до дикої природи. У центрі поля, оточений мотлохом та уламками, стояв будинок. Висока напівзруйнована будівля, яка, здавалося, не мала ані прямої лінії, ані прямого кута. З роками додавалися прибудови — похилі конструкції, що чіплялися за стіни, як п’явки. Дах відремонтовано профнастилом. На тлі цього хаосу незрозуміло сучасною здавалася величезна супутникова антена.

Під час короткої подорожі Скарсдейл не сказав жодного слова. У замкнутому просторі автомобіля посилився його затхлий, кислуватий запах. Лендровер протрюхикав розбитою колією до будинку. До нас вибіг собака. Він люто гавкав, але тримався на відстані, коли ми виходили з машини. Я постукав у вхідні двері — посипалися лусочки старої фарби. Майже відразу нам відчинила жінка, в якій я впізнав матір Карла Бреннера.

Удова Бреннер була хворобливо худою, з тонким сивим волоссям і блідою шкірою, наче з неї висмоктали життя. Знаючи характер родини, яку жінці довелося підіймати самотужки, можна припустити, що так воно й було. Попри спеку, поверх вицвілої сукні на ній метлялася довга кофтина ручної в’язки. Жінка обсмикувала краї кофти й кліпала на нас, нічого не кажучи.

— Я доктор Гантер, — сказав я. Скарсдейлу називати своє ім’я не було потреби. — Карл удома?

Здавалося, питання залишиться без відповіді. Я збирався його повторити, але вона склала руки на грудях.

— Він спить.

Жінка говорила швидко, водночас агресивно й знер­вовано.

— Нам потрібно поговорити з ним. Це важливо.

— Він не любить, коли його будять.

Наперед виступив Скарсдейл:

— Це не триватиме довго, місіс Бренер. Але нам важливо переговорити з ним.

Мене торкнуло роздратування від того, як він перехопив контроль над розмовою, та воно швидко минуло. Єдине, що наразі важливо, — потрапити до будинку.

Вона неохоче відступила, ми змогли ввійти.

— Почекайте на кухні. Я його покличу.

Скарсдейл увійшов до будинку першим. Я рушив за ним у занедбаний коридор. Пахло старими меблями та смаженою їжею. Ми пройшли на кухню, запах жиру посилився. В одному кутку гудів маленький телевізор. За столом двоє підлітків, хлопчик і дівчинка, сперечалися перед порожніми тарілками, що лишилися після сніданку. Неподалік сидів Скотт Бреннер — нога забинтована й спирається на низький табурет — і дивився телевізор із недопитим горням чаю в руках.

Усі замовкли й подивилися на нас.

— Доброго ранку, Скотте, — сказав я ніяково.

Я не міг пригадати імен його менших брата й сестри. Уперше почав розуміти, що я власне роблю: прийшов до людини додому, щоб звинуватити в брехні. Але вигнав сумніви з голови. За правилами чи ні, але я мав щось зробити.

Зависла тиша. Скарсдейл стояв у центрі кімнати, непорушний, мов статуя. Хлопчик з дівчинкою дивилися на нас. Скотт опустив очі.

— Як нога? — запитав я, щоб перервати мовчання.

— Нормально, — він глянув на неї, стенув плечима. — Трохи болить.

Я бачив, який брудний у нього бинт.

— Коли востаннє перев’язку робили?

Він почервонів:

— Не знаю.

— А робили взагалі?

Він не відповів.

— Дуже погана рана, не можна так лишати.

— Я ж не піду отако кудись, правда? — збентежено пробурмотів він.

— Можемо домовитися, щоб приходила медсестра. Або Карл може привести вас до амбулаторії.

Обличчя його скаменіло:

— Він кріпко зайнятий.

«Так, — подумав я, — мабуть, точно зайнятий». Але не хотілося тішитися своєю правотою. Ось і ще одне нагадування про те, що я занедбав свої обов’язки. Почулися кроки на сходах, до кухні зайшла мати.

— Меліссо, Шоне, вийдіть, — наказала вона підліткам.

— Чого? — обурилася дівчинка.

— Бо я так кажу! Ану бігом!

Вони надулися і, зсутулившись, вийшли. Мати підійшла до раковини й пустила воду.

— Він спускається? — запитав я.

— Спуститься, коли буде готовий.

Здавалося, від неї більш нічого не дочекаєшся. Єдиними звуками залишалися хлюпання води та брязкіт столового начиння й тарілок: вона заходилася розлючено перемивати купу посуду. Я прислухався, чи щось чути згори, але нічого не було.

— То що мені робити? — Скотт стурбовано кивнув на свою ногу.

Із зусиллям я зосередився на його питанні. Відчував, що Скарсдейл спостерігає за мною. Нетерпіння мить поборолося з професійним обов’язком, потім я поступився.

— Дозвольте, я подивлюся.

Рана була не в такому поганому стані, як я очікував, дарма що бинт увесь брудний. Уже загоювалася. Ймовірно, Скотт міг відновити повну функціональність ноги. Шви були такі, наче їх наклала незграбна студентка-медсестра, але краї рани почали гладенько зростатися. Я дістав з машини аптечку й узявся до очищення та перев’язки. Справу було майже завершено, коли важкий стукіт кроків сповістив про прибуття Бреннера.

Я закінчив і підвівся, коли той, зігнувшись, зайшов до кімнати. У брудних джинсах, вузькій футболці. Бліде кремезне тіло, жилаве й м’язисте. Він злостиво подивився на мене та кивнув Скарсдейлу з якимось натяком на повагу. Мов понурий школяр перед суворим директором.

— Доброго ранку, Карле, — Скарсдейл узяв розмову на себе. — Вибач, що потурбували.

У його голосі бриніло несхвалення. Почувши його, Бреннер начебто звернув увагу на свій вигляд.

— Щойно встав. — Ми це й так зрозуміли, голос був ще сонний. — Додому вчора дуже пізно потрапив.

Вираз Скарсдейла свідчив, що він це пробачає. Тільки раз.

— Доктор Гантер хоче вас про дещо попросити.

Бреннер навіть не спробував приховати свою ворожість, коли дивився на мене.

— Чого я маю, бл… — він схопився. — Чого я маю перейматися тим, що він хоче?

Скарсдейл простяг руки, мов терплячий миротворець:

— Я розумію, що це втручання, але він гадає, його питання може бути важливим. Я б хотів, щоб ви його вислухали.

Він повернувся до мене, показуючи, що зробив усе, що може. Розуміючи, що Скотт і його мати спостерігають за мною, я заговорив.

— Ви знаєте, що Бена Андерса заарештували, — сказав я.

Бреннер відповів не одразу. Він нахилився на стіл, схрестивши руки на грудях.

— То шо?

— Ви щось про це знаєте?

— Чого я маю?

— Поліція отримала анонімне повідомлення. Це були ви?

Від нього, мов жаром, віяло войовничістю.

— А вам яке діло?

— Бо якщо це так, я хотів би знати, чи ви справді його бачили.

Його очі звузилися:

— Ви мене звинувачуєте?

— Послухайте, я просто не хочу, щоб поліція марнувала час.

— А чого ви думаєте, що вони марнують? Пора вже людям придивитися до цього покидька Андерса.

Скотт ніяково засовався у своєму кріслі:

— Не знаю, Карле, може, він і не…

Бреннер обернувся до нього:

— А хто, бля, тебе питає? Закрий пельку.

— Мова не тільки про Бена Андерса! — проговорив я, а його молодший брат здригнувся і схилив голову. — Бога ради, хіба ви не розумієте?

Бреннер відштовхнувся від столу, стиснув кулаки:

— За кого, бля, ви себе маєте? Ви думали, що з вас корона спаде, як ви з нами говорили, коли ми вас спинили вчора ввечері, а тепер прийшли сюди казати мені, що мені робити?

— Я тільки хочу, щоб ви сказали правду.

— То ви осьо зара кажете, що я, бля, брешу?

— Ви граєте з життям людини!

Він вишкірився:

— То добре. Хай вішають того покидька, мені воно нащо.

— Я не про нього! — викрикнув я. — А дівчина? Що з нею буде?

Посмішка зникла з його обличчя. Схоже, йому це не спадало на думку. Він знизав плечима, але зараз це був захисний рух.

— Та вона вже, мабуть, мертва.

Скарсдейл зупинив мене, схопивши за руку, коли я рушив до Бреннера. Я зробив над собою зусилля та спробував востаннє.

— Він тримає їх живими три дні, а потім убиває, — сказав я, намагаючись зберегти рівний голос. — Тримає живими і робить з ними бозна-що. Зараз другий день, і поліція намагається вибити з Бена Андерса зізнання. Бо хтось сказав, що бачив його біля її дому. — Мені довелося зупинитися. — Будь ласка, — за мить я зміг продовжити, — будь ласка, якщо це ви, скажіть їм.

Усі ошелешено дивилися на мене. Ніхто окрім слідчих не знав, що жертв тримають живими. Маккензі оскаженіє, якщо дізнається, що я розповів. Мені було байдуже. Вся моя увага була зосереджена на Бреннері.

— Не знаю, про що ви говорите, — промимрив він, але я бачив у його обличчі непевність. Він ні з ким не зустрічався очима.

— Карле? — почала непевно його мати.

— Сказав — не знаю, зрозуміли? — відрізав він, знов охоплений люттю. Обернувся до мене. — Ви спитали, що хотіли. То від’їбіться тепер!

Я не знав, що сталося б, якби тут не було Скарсдейла. Він миттєво став між нами.

— Досить! — обернувся він до Бреннера. — Карле, я розумію, що ви засмучені, але я буду вдячний, якщо ви не вживатимете подібних виразів у моїй присутності. І перед своєю матір’ю.

Бреннер не те щоб прийняв цей докір, але переконаність Скарсдейла у своєму авторитеті була абсолютною. Преподобний звернувся до мене:

— Докторе Гантер, ви отримали відповідь на своє питання. Я не думаю, що у вас є причина тут залишатися.

Я не рухався. Дивився на Бреннера, більш ніж упевнений, що він звинуватив Бена просто з помсти. Вивчав його похмурі риси й прагнув вичавити з нього правду.

— Якщо з нею щось трапиться, — сказав я йому, голос лунав по-чужому, — якщо вона загине через твою брехню, клянуся, я тебе вб’ю своїми руками.

Погроза зависла в повітрі. Я відчув, що Скарсдейл узяв мене за руку та тягне до дверей.

— Ходімо, докторе Гантер.

Ідучи повз Скотта Бреннера, я зупинився. Обличчя в нього побіліло, він дивився на мене широко розплющеними очима. Скарсдейл потяг мене через коридор.

Ми мовчки повернулися до лендровера. Тільки коли вибралися знову на дорогу до селища, я зміг заговорити:

— Він бреше.

— Якби я знав, що ви не контролюватимете себе, ніколи б не погодився поїхати, — гаряче відповів Скарс­дейл. — Ваша поведінка невдячна.

Я здивовано глянув на нього:

— Невдячна? Він підставив невинну людину, не думаючи про те, до чого це може призвести!

— У вас немає доказів.

— Та облиште! Ви ж там були, ви його чули!

— Я чув двох чоловіків, які не можуть тримати себе в руках, і все.

— Ви серйозно? Хочете сказати, не вірите, що Бреннер обманув поліцію?

— Не мені про це судити.

— Я не прошу вас судити. Просто ходіть зі мною і скажіть поліцейським, що вони мають з ним поговорити!

Він змовчав. Коли ж заговорив, це не була пряма відповідь:

— Ви там сказали, що жертв не вбивають одразу. Звідки про це знаєте?

Я обіцяв мовчати. Завагався. Але зараз мені було байдуже, хто про це знає. Ніщо більше не мало значення.

— Бо я досліджував тіла.

Він здивовано смикнув до мене головою:

— Ви?

— Я раніше працював експертом у таких справах. До того, як сюди приїхав.

Скарсдейл мусив перетравити цю звістку.

— Тобто хочете сказати, що ви залучені до поліційного розслідування?

— Так, вони попросили мене про допомогу.

— Розумію, — в його голосі було чути, що відкриття йому не до вподоби. — І ви вирішили тримати це в таємниці.

— Це дуже тонка робота. Про неї не говорять всім і кожному.

— Звісно ж. Ми, зрештою, всього лише місцеві. Гадаю, ви добряче посміялися з нашого невігластва.

На щоках в нього запалали дві яскраві цятки. Я зрозумів, що то не просто невдоволення, а гнів. На мить мене збентежила його реакція, але потім я зрозумів. Йому було приємно бачити себе у провідній ролі в селищі, уявляти себе лідером Менема. Тепер він ді­знався, що комусь іншому весь час віддавали провідну роль, хтось був ознайомлений з інформацією, у якій йому було відмовлено. Удар по його гордості. І, що ще гірше, по його его.

— Це не так, — сказав я йому.

— Не так? Дивно, що ви сказали мені про це лише зараз, коли вам щось від мене знадобилося. Гаразд, тепер я бачу, яким був наївним. Можу вас запевнити, більше мене в дурні не пошити.

— Ніхто не збирається пошивати вас в дурні. Якщо я образив вас, вибачте, але зараз на кону набагато більше, ніж ми з вами.

— Справді, так і є. І відтепер, можете бути певні, я залишаю все в руках «експертів». — Він сказав це з гірким знущанням. — Я, зрештою, всього лише скромний служитель Божий.

— Послухайте, мені потрібна ваша допомога. Я не можу…

— Не думаю, що в нас є ще що сказати один одному, — відповів він.

Решту шляху ми проїхали в мовчанні.