Хімія смерті. Перше розслідування

5

Посеред ранкового прийому пацієнтів приїхав Маккензі. Дженіс принесла цю новину разом з нотатками про чергового пацієнта. По очах було видно, що вона мало не лускає від цікавості.

— Якийсь полісмен хоче вас бачити. Старший інспектор Маккензі.

Я чомусь не здивувався. Подивився на записи пацієнтки Енн Бенчлі: вісімдесятирічна жінка з хронічним артритом. Регулярний візит.

— Ще багато чекають? — запитав я, перериваючи роботу.

— Після цієї ще три.

— Скажіть йому, що я довго буду зайнятий. І запросіть місіс Бенчлі.

Вона всім своїм виглядом показала здивування, проте нічого не промовила. Годі й сумніватися, чи є в селищі бодай один мешканець, який би не знав про знайдене напередодні тіло. Але досі ніхто начебто не встановив зв’язку з Саллі Палмер. Я міркував, чи довго так буде.

Дженіс вийшла, я вдавав, ніби вивчаю історію хвороби. Звісно, Маккензі не прийшов би просто побалакати. І навряд чи хтось із ранкових пацієнтів звернувся з терміновими випадками. Не знаю, чого я змушував його чекати, — може, глибоко в душі опирався тому, що можу почути.

Я спробував не думати про це, приймаючи наступного пацієнта. Співчутливо спостерігав, як місіс Бенчлі демонструє вузлуваті руки, казав їй очікувані заспокійливі й даремні слова, виписував черговий рецепт та мляво всміхався, коли вона, задоволена, кульгаючи вийшла з кабінету. Після цього, подумав я, відкладати зустріч уже неможливо.

— Запросіть його, — сказав я Дженіс.

— Він не дуже задоволений, — попередила вона мене.

Маккензі був дуже незадоволений. Обличчя розчервонілося від люті, щелепа загрозливо випирала.

— Як мило, що ви дозволили ввійти, докторе Гантер, — пробурчав він, майже не приховуючи сарказму. При ньому була шкіряна тека. Він без запрошення всівся навпроти мене та поклав її на коліна.

— Чим можу бути корисний, інспекторе?

— Просто хотів би уточнити пару моментів.

— Ви ідентифікували тіло?

— Ще ні.

Він вийняв пакетик м’ятних льодяників та кинув один у рот. Я чекав. Я добре знав поліціянтів, мене такі ігри не бентежили.

— Я й не гадав, що такі місця, як оце, збереглися. Знаєте, маленьке, з родинними лікарями, з візитами до пацієнтів, все таке, — він озирнувся. Очі зупинилися на книжкових полицях. — Багато книжок із психології, бачу. Це ви цікавитеся?

— Вони не мої, мого партнера.

— А. То скільки всього у вас пацієнтів на двох?

Я міркував, до чого він веде.

— П’ять-шість сотень разом, гадаю.

— Так багато?

— Селище маленьке, але прилегла територія велика.

Він кивнув, ніби це була звичайна розмова.

— Робота терапевта в місті трохи інакша.

— Мабуть, так.

— Скучаєте за Лондоном?

Тепер я знав, до чого це все. Знову нічого дивного. Звичний тягар тиснув на плечі.

— Можливо, ви краще скажете, чого хочете?

— Я тут дещо розвідав після нашої вчорашньої розмови. Я все ж таки поліціянт, — він холодно поглянув на мене. — Маєте солідне резюме, докторе Гантер. Не таке, яке чекаєш від сільського терапевта.

Він розстібнув блискавку на теці, демонстративно почав виймати з неї папери.

— Ось ваш диплом лікаря, ось диплом доктора філософії з антропології. Птах високого польоту, як почитати. Потім стажування в Штатах, в Університеті Теннессі, ще до повернення до Сполученого Королівства. Фахівець із судової антропологічної експертизи. — Він підняв голову. — Знаєте, я навіть не знав достеменно, що таке судова антропологія, а я вже понад двадцять років служу в поліції. Звісно, що таке судмед­експертиза, мені відомо. Але антропологія? Завжди думав, що вона вивчає старі кістки. Щось типу архео­логії. Он воно як буває — живеш і не знаєш.

— Не хочу вас підганяти, але мене пацієнти чекають.

— О, я не заберу більше часу, ніж потрібно. Але я тут ще в інтернеті покопався — ви до того ж і статті пишете. Цікаві заголовки. — Він узяв аркуш. — «Роль ентомології в аналізі тіла для встановлення часу смерті», «Хімія процесу розкладу тіла людини». — Він опустив аркуш. — Досить фахові тексти. Ну, я зателефонував другові до Лондона, інспекторові в міській поліції. Виявляється, він про вас чув. Дивина: схоже, ви працювали консультантом з багатьма поліційними підрозділами, на багатьох розслідуваннях убивств. Англія, Шотландія, навіть Північна Ірландія. Мій контактер повідомляє, що ви були одним з небагатьох зареєстрованих судових антропологів у країні. Працювали на масових похованнях в Іраку, Боснії, Конґо… самі можете продовжити перелік. За його словами, ви неабиякий експерт у тому, що стосується людських останків. Не тільки з точки зору їх ідентифікації, але й у визначенні, як давно людина померла, від чого тощо. Він сказав, вас кликали, коли патологоанатоми складали інструменти.

— До чого ви все це розповідаєте?

— До того, що я не перестаю ставити собі питання: чому ж ви вчора жодним словом про це не прохопилися? Ви ж знали, що ми знайшли тіло, ви ж самі знайшли свідчення, що це може бути місцева, ви ж знали, що ми хочемо ідентифікувати тіло якомога, холера, швидше! — він підвищив голос, обличчя ще сильніше розчервонілося. — Мій приятель з лондонської поліції дуже здивований. Ось я сиджу перед вами, старший слідчий, що розслідує вбивство. Ось ви, один з провідних фахівців із судмедекспертизи в країні, який удає з себе сільського терапевта.

Я не дав себе спантеличити тим, що він уже прохопився: це вбивство.

— Я і є сільський терапевт.

— Але ж не тільки це, так? До чого ці великі таємниці?

— Бо не має значення, що я робив раніше. Зараз я просто лікар.

Маккензі вивчав мене, намагаючись вирішити, чи я не жартую.

— Я потім ще декому зателефонував. Знаю, що ви маєте терапевтичну практику лише три останні роки. Займалися кримінальною антропологією, аж тут раптом ваші дружина й донька загинули в автокатастрофі. П’яний водій в іншій машині вижив, лишився не­ушкодженим.

Я сидів дуже спокійно. Маккензі мав милосердя показати, що йому ніяково говорити про це.

— Не хочу ятрити старі рани. Можливо, якби ви вчора були зі мною відвертішим, я б цього не робив. Але, якщо коротко, нам потрібна ваша допомога.

Я знав, про що він має намір мене зараз попросити. Але я не хотів цього.

Він вів далі:

— Стан тіла ускладнює ідентифікацію. Ми знаємо, що це жінка, і на цьому все. І поки ми не визначимо особу загиблої, з місця не зрушимо. Ми не можемо розпочати повноцінне розслідування вбивства, доки не знаємо достеменно, хто жертва.

Я зловив його на слові:

— Ви сказали «достеменно». Але ви майже впевнені, так?

— Ми досі не натрапили на слід Саллі Палмер.

Я чекав на це, але все одно мене вразило, що припущення підтверджуються.

— Кілька осіб пам’ятають, як бачили її в пабі на барбекю, але ми досі не можемо знайти когось, хто бачив її після цього, — продовжив Маккензі. — Це майже два тижні тому. Ми взяли зразки ДНК з тіла та в домі, але результатів доведеться чекати цілий тиждень.

— А відбитки пальців?

— Без шансів. Ми навіть не можемо сказати, чи вони зникли через розкладання тіла, чи їх навмисно видалили.

— Записи дантиста тоді.

Він похитав головою:

— Недостатньо зубів лишилося, щоб перевірити збіг.

— Їх вибили?

— Може. Чи то навмисно, щоб запобігти ідентифікації тіла, чи то внаслідок тілесних ушкоджень. Ми ще не знаємо.

Я потер очі:

— Отже, це однозначно вбивство?

— О так, її було вбито, досить упевнено можна сказати, — похмуро відповів він. — Тіло дуже сильно розкладене, щоб дізнатися, чи відбулося сексуальне насильство, але можемо припустити, що так. А потім її вбили.

— Як?

Не відповідаючи, він вийняв великий конверт зі своєї теки та кинув мені на письмовий стіл. Висунулися яскраві краї фотографій. Рука потяглася до них ще до того, як я усвідомив, що роблю.

Я відштовхнув конверт.

— Ні, дякую.

— Гадав, ви схочете побачити самі.

— Я вже сказав вам: не можу допомогти.

— Не можете чи не хочете?

Я похитав головою:

— Вибачте.

Він ще пороздивлявся мене, потім різко встав.

— Дякую, що приділили мені час, докторе Гантер, — у голосі його бринів лід.

— Ви забули, — я простягнув йому конверт.

— Залиште собі. Може, схочете поглянути пізніше.

Він вийшов. Я так і тримав конверт, залишалося тільки висипати фотографії. Натомість я витяг шухляду та кинув конверт усередину. Засунув шухляду й сказав Дженіс запросити наступного пацієнта.

Але присутність конверта давалася взнаки весь ранок. Він дошкуляв мені під час розмов, під час огляду пацієнтів. Після того як останній хворий зачинив за собою двері, я намагався зосередитися на впорядкуванні робочих нотаток. Вони закінчилися. Я відійшов і втупився у французьке вікно. Два виклики додому. Потім вечір на самоті з собою. Якби хоч невеликий вітерець, можна було б вийти човном на озеро. Але за такої погоди я просто застрягну в повному штилі на воді, як застряг зараз на тверді.

Дивна річ: мене не вразило те, що Маккензі розворушив моє минуле, я відчував якесь оніміння. Він наче говорив з кимось іншим. Певною мірою так і було. То інший Девід Гантер занурювався в таємниці хімії смерті, бачив наслідки незчисленних випадків насильства, коли поєднують свій вплив нещасний випадок і природа. Я дивився на череп під шкірою як на щось невід’ємне, пишаючись тим, що інші навіть не замислюються про його існування. Для мене майже не становило таємниці, що відбувається з людським тілом, коли життя залишає його. Я близько знався з розпадом у всіх формах, міг прорахувати його перебіг залежно від погоди, ґрунту, пори року. Похмура тема, так, але необхідна. Я знаходив якесь чарівне задоволення в тому, щоб визначити: коли, як, хто. Я ніколи не забував тих, з ким мав справу, але тільки абстрактно: я знав цих незнайомців лише за їхньої смерті, не за життя.

А потім двох людей, яких я цінував понад усе у світі, з мого життя вихопили силоміць. Моїх дружину й доньку розчавив за одну мить пияк, який вийшов з аварії без жодної подряпини. Кара й Аліса миттєво перетворилися з живих, повних енергії особистостей на мертву органічну матерію. І я знав — знав! — достеменно, які фізичні перетворення чекають на них майже за годину. Але це не давало відповіді на єдине питання, яке переслідувало мене, на яке все моє знання не могло дати відповіді. Де вони зараз? Що сталося з життям, яке сповнювало їх? Як могли ці душі, ці духи просто припинити існувати?

Я не знав. І це незнання було більшим, ніж я міг знести. Колеги й друзі все розуміли, але я цього не помічав. Я б радо закопався в роботу, та не в ту, яка б постійно нагадувала про мою втрату, про питання, на які не дано знайти відповіді.

Отже, я втік. Повернувся спиною до всього, що знав, оновив свої медичні навички, заховався в цій глушині. Влаштував собі якщо не повністю нове життя, то принаймні нову кар’єру. Зараз я мав справу з живими, а не мертвими й міг щонайменше спробувати відстрочити фінальну трансформацію, навіть якщо не наближався до її розуміння. І це діяло.

Дотепер.

Підійшовши до письмового столу, я витяг шухляду. Вийняв фотографії, тримаючи їх зображенням донизу. Я подивлюся, що надав мені Маккензі. Мене ні до чого не примусили, підказав собі я і перевернув фото.

Я не знав, що відчую, але не міг передбачити, якими знайомими здадуться ці фото мені. Не тому, що саме було зображено, — бачить Бог, воно могло шокувати кого завгодно. Але сам факт розглядання свідчень став наче поверненням у часі. Навіть не усвідомлюючи, що роблю, я почав вивчати їх, намагаючись зрозуміти, про що вони можуть повідомити.

Всього було шість фотографій, знятих з різних кутів і ракурсів. Я швидко прогорнув їх, потім повернувся на початок і став розглядати кожну окремо, вивчаючи деталі. Оголене тіло лежало долілиць, руки витягнуті над ним, ніби воно збирається пірнути у високі стебла болотяної трави. Стать за фотографіями визначити неможливо. Потемніла шкіра звисає з тіла, мов погано підігнаний шкіряний одяг, але не це привернуло мою увагу. Сем казав правду. Він сказав, що в тіла були крила, і так воно й було. Дві глибокі рани врізались у плоть обабіч хребта. І, перетворюючи тіло на поверженого янгола в стадії розпаду, з надрізів стирчали два білих лебединих крила.

На тлі гнилої шкіри ця картина сприймалася як непристойний шок. Я довго дивився на них, потім пере­йшов до вивчення самого тіла. Личинки сипалися з ран, мов рис із торбинки. Не тільки з двох великих, на рівні лопаток, але й з численних маленьких порізів на спині, руках, ногах. Процес розкладу йшов інтенсивно. Спека і волога, певно, пришвидшили його, тварини й комахи теж. Та кожен з факторів міг розповісти щось своє, кожен міг допомогти визначити часові межі, як довго тіло пролежало тут.

Останні три фотографії було зроблено, коли труп перевернули горілиць. Так само все тіло й кінцівки в маленьких порізах, обличчя — безформна мішанина розтрощених кісток. Нижче випирав горловий хрящ, він твердіший, тому розкладається повільніше за тканини, які його оточують. Хрящ світив білим там, де його розкроїв ніж. Я згадав Бесс, бордер-колі Саллі. Горло собаці теж перерізали. Я ще раз продивився всі фото. Зловивши себе на пошуках чогось, що могло б допомогти упізнати тіло, я відклав фотографії. Я так і сидів за столом, коли почув, як рипнули двері.

То був Генрі.

— Дженіс сказала, що приїздила поліція. Місцеві знову згадали содомський гріх?

— Це щодо вчорашніх подій.

— А, — він уже не кепкував, — проблеми?

— Та ні.

Це не назвеш чистою правдою. Я почувався ніяково, приховуючи щось від Генрі, але він досі не знав усіх деталей мого минулого. Він знав, що колись я працював антропологом, а це досить широке поле діяльності, де зарито багато гріхів. Судово-медичний аспект моєї роботи та участь в кримінальних розслідуваннях я тримав при собі. Не хотів тоді розповідати про це.

І зараз не хотів.

Його увагу привернули фотографії, що лежали на столі. Стіл стояв досить далеко, деталі було важко роздивитися, але я відчув, що його це все одно зачепило. Мій партнер здійняв брови, я сховав фото в конверт.

— Поговоримо про це пізніше? — попросив я.

— Звісно. Не хотів втручатися.

— Ви й не втрутилися. Просто… є кілька речей, які мені потрібно обміркувати просто зараз.

— З вами все гаразд? Ви якийсь трохи… заклопотаний.

— Ні, все нормально.

Він кивнув, але залишався занепокоєним.

— Може, якось вийдемо на човні? Трішки фізичних вправ не завадить.

Хоча Генрі потребував допомоги, щоб залазити в човен і вилазити з нього, інвалідність не заважала йому веслувати чи ходити під вітрилом, коли він вже сидів у човні.

— Домовились. Але дайте мені кілька днів.

Я відчув: він хотів запитати ще про щось, але вирішив не продовжувати. Він рушив до дверей.

— Кажіть, коли що. Ви знаєте, де мене знайти.

Коли він пішов, я відкинувся в кріслі й заплющив очі. Я не хотів цього. Та й ніхто не хотів. Найменше — мертва жінка. Я думав про фотографії, які щойно бачив, і усвідомив, що, так само як і в неї, вибору в мене немає.

Разом з фотографіями Маккензі залишив свою візитівку. Мені не вдалося додзвонитися до нього за жодним з телефонів, ані в офіс, ані на мобільний. Я залишив на обох номерах повідомлення з проханням перетелефонувати мені та відключився. Не сказати, що, прийнявши рішення, я почувався краще, але якийсь тягар ніби впав з мене.

Після цього залишилося проїхатися за викликами. Тільки два, нічого серйозного: дитина зі свинкою та прикутий до ліжка літній чоловік, який відмовлявся їсти. Закінчив я десь близько обіду. Вже повертався, міркуючи, куди краще поїхати — додому чи в паб, — коли задзвонив телефон.

Я схопив його, але це була лише Дженіс, яка повідомила, що телефонували зі школи. Вони стурбовані поведінкою Сема Єйтса, чи можу я його побачити? Я сказав, що приїду. Був радий зробити щось конструктивне, поки чекаю на дзвінок Маккензі.

Присутність офіцерів поліції на вулицях Менема стала сумним нагадуванням про все, що сталося. Уніформи разюче контрастували з радісними квітами, що буяли на церковному дворі та прилеглій галявині, у всьому селищі відчувалося мовчазне, але явне збудження. Проте школа була — принаймні здавалася — нормальною. Хоча старші діти мусили діставатися до найближчої середньої школи за п’ять миль, Менем досі мав свою початкову. Нею слугувала колишня кап­лиця, її гамірний ігровий майданчик сяяв барвами в яскравому сонячному світлі. До літніх канікул залишався останній тиждень семестру, й це відчуття наче додавало особливої сили звичайній пообідній метушні. Дівчинка ледь не перечепилася через мене, вивертаючись від подружки, що її наздоганяла. Вони захихотіли й побігли далі, зайняті грою, мабуть, і не помітили мене.

Зайшовши до шкільного офісу, я відчув знайому порожнечу. Бетті, секретарка, щиро всміхнулася, коли я постукав та відчинив двері.

— Привіт. Ви до Сема?

Мініатюрна жінка, з теплим виразом обличчя, прожила в селищі все життя. Ніколи не виходила заміж, мешкала з братом та дбала про школяриків, як про свою велику родину.

— Як він? — запитав я.

Вона зморщила носа:

— Трохи сумний. Він тут, у медпункті.

«Медпункт» — то була дуже гучна назва для кімнатки з раковиною, кушеткою та шафкою з засобами першої допомоги. Сем сидів на кушетці, звісивши голову й теліпаючи ногами. Він змарнів — здавалося, зараз розплачеться.

Поруч із хлопчиком сиділа молода жінка, щось м’яко примовляла та роздивлялася з ним картинки в книжці. Коли я ввійшов, вона перервала розмову і з полегшенням глянула на мене.

— Привіт, я доктор Гантер, — сказав я і всміхнувся до хлопця. — Як справи, Семе?

— Він трохи стомився, — відповіла за малого жінка. — Мабуть, сни погані наснилися минулої ночі. Так, Семе?

Вона говорила, ніби все в нормі, спокійно й поблажливо. Я зрозумів, що це вчителька Сема, — не бачив її раніше, акцент надто легкий як для місцевої мешканки. Сем вперся підборіддям в груди. Я присів біля нього навпочіпки, щоб бути на рівні його очей.

— Це правда, Семе? Які жахіття? — Після того як побачив фотографії, я міг собі їх уявити. Він так і тримав голову опущеною, нічого не казав. — Ок, нумо тебе оглянемо.

Я не чекав, що будуть якісь фізичні ушкодження, їх і не було. Температура трішки підвищена, це і все. Я скуйовдив йому волосся та став на ноги.

— Міцний, мов бичок. Побудеш сам, поки я з учителькою перебалакаю?

— Ні! — запанікував малий.

Вона заспокійливо усміхнулася до нього:

— Все гаразд, ми будемо тут, поблизу. Я навіть дверей не зачинятиму й одразу повернуся. Ок?

Вона дала йому книжку. Подумавши секунду, хлопчик похмуро взяв її. Я пройшов за вчителькою в коридор. Та лишила двері відчиненими, як і обіцяла, але стала на відстані, щоб він нас не почув.

— Вибачте, що довелося вас викликати. Я не знала, що робити, — сказала вона тихенько. — В нього справжня істерика була. Зовсім на нього не схоже.

Я знову подумав про фотографії.

— Ви ж, напевно, чули, що вчора сталося?

Вона скривилася:

— Всі чули. Біда. І всі діти хочуть розпитати про це. Я розумію, що для нього це занадто.

— Послали за батьками?

— Намагалася. Не могла додзвонитися за жодним з контактних номерів, які в нас є, — вона знизала плечима, ніби вибачаючись. — Тому й подумала, що краще викликати вас. Я справді за нього хвилююся.

Я бачив, що так і є. На мій погляд, їй було близько тридцяти. Коротке біляве волосся мало природний вигляд, але було на кілька відтінків світліше за брови, які тривожно викривилися. Обличчя трішки поцятковане ластовинням, що ховалося під легкою засмагою.

— Він пережив дуже важкий шок. Я б його вдома потримав, щоб отямився, — запропонував я.

— Бідний Сем. І то просто перед канікулами, все так добре було, — вона кинула погляд на прочинені двері. — Як гадаєте, може, його звозити на консультацію?

Я про це міркував. Якщо не стане краще за день-два, я б його направив. Але я сам пройшов цей шлях і знав, що коли тобі колупають рану, то вона від цього ще більш кровить. Не дуже сучасний погляд, але я б краще дав Сему можливість одужати самостійно.

— Побачимо, як воно піде. До кінця тижня він, може, знову буде бігати.

— Сподіваюся.

— Я гадаю, найкраще зараз завезти його додому, — підказав я. — Ви до школи його брата не телефонували? Вони можуть знати, як зв’язатися з батьками.

— Ні, ніхто навіть не подумав, — вона мало не розсердилася на себе.

— Хтось може з ним посидіти, доки вони приїдуть?

— Я посиджу. Мене підмінять у класі, — очі в неї розширилися. — Ой, вибачте. Я ж не сказала! Я його вчителька.

Я всміхнувся:

— Я трохи здогадався.

— Боже, я навіть не назвалася, правда? — вона розчервонілася, й ластовиння стало виразнішим, — Дженні. Дженні Геммонд.

Вона сором’язливо простягла руку, теплу, суху. Я пригадав, що чув, ніби нова вчителька стала до роботи цього року, але побачив її вперше. Чи думав, що вперше.

— Я часом вас бачила в «Ягняті», кілька разів, мабуть, — сказала вона.

— Цілком можливо. В нас тут трохи обмежене нічне життя.

Вона засміялася:

— Я помітила. Отже, ви саме тому сюди й приїхали, так? Утекти від усього.

Мабуть, моє обличчя мене видало.

— Вибачте, ви говорите не як місцевий, от я й подумала…

— Все гаразд. Не місцевий.

Вона трішки розслабилася:

— Певно, я краще знов піду до Сема.

Я повернувся разом з нею, щоб попрощатися з малим і переконатися, що він не потребує заспокійливого. Заїду до нього ввечері, скажу матері не пускати його до школи ці кілька днів, поки свіжі спогади про побачене не затягнуться достатньою мірою, щоб дотепи однокласників не могли більш ятрити рану.

Я вже сів у свій лендровер, коли задзвонив телефон. Цього разу то був Маккензі.

— Ви залишили повідомлення, — почав він прямо.

Я говорив швидко, поспішаючи вимовити потрібні слова:

— Я допоможу ідентифікувати тіло. Але це все. Я не буду долучатися до розслідування. Ок?

— Як бажаєте, — в його голосі не чутно було особливої чемності, але й моя пропозиція чемною не була. — І як ви збираєтеся все це здійснити?

— Мені потрібно оглянути місце, де вони знайшли тіло.

— Його вже забрали до моргу, але можу зустрітися там з вами за годину…

— Ні, мені треба бачити не саме тіло. Тільки місце, де його знайшли.

Я відчував, як росте його роздратування.

— Чому? Що ви там маєте робити?

Горло в мене пересохло.

— Оглянути листя.