Хімія смерті. Перше розслідування

7

Лін добігла до озерної дамби, що ховалася за заростями очерету, пізніше, ніж зазвичай, але туман цього ранку був густіший, ніж напередодні. Біла пляма вкрила все, утворюючи безладні форми, химерні та невловимі. Туман пізніше розвіється, згорить на сонці ще до обідньої пори, день буде одним з найспекотніших у році. Але просто зараз все навколо було прохолодним і вологим, й сама ідея спеки видавалася далекою-далекою.

Лін почувалася якось напружено, не в формі. Вони з Маркусом засиділися вчора до ночі, бо дивилися фільм, і все її тіло досі протестувало проти такого знущання. Сьогодні вранці їй важко було вибратися з ліжка, вона поскаржилася Маркусу, а той просто буркнув щось незрозуміле та замкнувся в душі. Зараз вона не могла дати раду м’язам, вони були якісь жорсткі, рухалися неохоче. «Треба вибігати це. Потім будеш краще почуватися». Вона скривилася. «Звісно, еге ж».

Щоб перевести думки з того, як важко їй сьогодні біглося, вона подумала про пакуночок, що заховала в комоді під бюстгальтерами й трусиками, куди точно Маркус не полізе. Білизна дружини цікавила його тільки коли на ній.

Вона не планувала купувати тест на вагітність, коли зайшла до аптеки. Але побачивши тести на полиці, піддавшись імпульсу, кинула один у кошик разом з додатковою коробочкою тампонів, які, вона сподівалася, вже не знадобляться. В останній момент ледь не передумала. У цьому місті так важко зберегти щось у таємниці, а коли купуєш подібне, все селище значущо поглядає на тебе, ще й день не минув.

Але магазин був порожній, на касі нудьгувала якась дівчина. Новенька, їй байдуже і до всіх, хто старший вісімнадцяти, і до того, що купує Лін, і до того, щоб розпускати плітки. Обличчя палало, Лін підійшла до каси та вдала, ніби копирсається в сумочці, шукаючи гаманець, поки мала мляво пробивала на касі тест.

Лін усміхалася широко, мов дитя, коли, поспішаючи до виходу, з розбігу вписалася в одного з місцевих лікарів. Того, що молодший, не в доктора Генрі. Доктора Гантера. Ну, він досить симпатичний. Його приїзд здійняв чималий переполох серед молодих жіночок, хоча він цього наче й не помітив. Боже, вона так розгубилася, могла тільки сміятись, ото і все. Він, мабуть, подумав, що в неї клепки бракує, сяяла на всі зуби, мов дурна. Або вирішив, що вона на нього око поклала. Від цього спогаду Лін знову почала всміхатися.

Біг таки зробив свою справу. Вона нарешті почала розслаблятися, судоми й болі відступали, кровообіг покращився. Зараз ліс був просто попереду, й вона дивилася на нього з якимось темним відчуттям, що калатало у підсвідомості. Спершу, перебираючи в пам’яті пригоду в аптеці, вона не змогла визначити, що це було. Потім до неї дійшло. Вона забула про мертвого зай­ця, якого знайшла на стежці напередодні, досі не згадувала. І про відчуття, що за нею спостерігають, коли тоді ввійшла до лісу. Раптово її злякала перспектива знову зайти до лісу, а надто зараз, у тумані. «От дурепа», — думала Лін, намагаючись щосили подолати це відчуття. І все одно, наближаючись до лісу, жінка трішки уповільнила ходу. Зрозумівши, що робить, роздратовано клацнула язиком та збільшила швидкість. Тільки вже діставшись узлісся, згадала про знайдений труп. «Але це сталося не тут», — сказала собі Лін. «Окрім того, вбивця ж не мазохіст так рано вставати й пхатися до лісу», — подумала вона з іронією. Саме в цю мить над нею зімкнулися перші крони дерев.

Яке полегшення, що вчорашнє передчуття не матеріалізувалося. Ліс знову був просто лісом. Стежка порожня, мертвий заєць, поза сумнівом, уже зайняв своє місце в ланцюгу живлення. Природа, от і все. Вона поглянула на секундомір на своєму зап’ястку та пришвидшила крок, наближаючись до галявини. Уже виднівся камінь — темна вертикальна пляма попереду в тумані. Вона майже добігла до нього, коли помітила, що щось негаразд. Світло і тінь врівноважилися, всі думки про біг вилетіли з голови.

До каменя був прив’язаний мертвий птах. Крижень, примотаний дротом навколо лап і шиї. Відновлюючи дихання, Лін поспішно озирнулась, але нічого не побачила. Тільки дерева та мертва дика качка. Вона витерла піт з очей, подивилася знову. Там, де тонке пасмо увіп’ялося в тіло птаха, на пір’ї темніла кров. Не знаючи, чи варто відв’язувати птаха, вона нахилилася, щоб ближче роздивитися дріт.

Птах розплющив очі.

Лін закричала й відсахнулася, коли качка почала смикатись, б’ючись головою об дріт, що врізався їй у шию. Птах дедалі більше себе ранив, але Лін не могла змусити себе наблизитися до крил, що невпинно билися об камінь. Мозок знову запрацював, встановлюючи зв’язок між крижнем і мертвим зайцем, якого хтось поклав на стежку так, щоб вона його знайшла. І тут цю думку змінило нове, нагальніше усвідомлення.

Якщо птах живий, він не може бути тут довго. Хтось прив’язав його зовсім нещодавно.

Хтось, хто знав, що вона його знайде.

Якась частина свідомості наполягала, що це лише її фантазія, але Лін уже бігла назад стежкою. Гілки хльоскали її, вона неслася між ними, — жодної думки про правильний розмірений біг, тільки вибратися, вибратися, вибратися — волало в неї в голові знову й знову. Їй було байдуже, дурна вона чи ні, вона тільки прагнула втекти з лісу на відкриту місцину. Ще поворот стежки, й вона побачить відкритий простір. Дихання хрипко виривалося з грудей, очі блимали по обидва боки стежки, виглядаючи когось, хто може щомиті з’явитися між дерев. Але нікого не було. Вона застогнала чи схлипнула, наближаючись до останнього повороту. «Недалеко», — подумала вона. І саме коли прийшов перший подих полегшення, щось знизу схопило за ногу. Не було часу реагувати. Вона впала вперед на землю, з легень вирвалося повітря. Вона не могла дихати, не могла рухатися. Приголомшена, зробила один вдих, потім ще, втягуючи горлом вологий запах суглинку. Усе ще ошелешена, оглянулася на те, що її зловило. Спершу побачене здалося незрозумілим. Одна нога незграбно витягнута, ступня викручена під дивним кутом. Обмотана навколо кісточки, слабко блищала тоненька рибальська волосінь.

І тут вона зрозуміла: не волосінь.

Дріт.

Розуміння прийшло надто пізно. Коли вона намагалася стати на ноги, на неї впала тінь. Щось притиснулося до обличчя, придушило її. Вона намагалася відгородитися від насиченого хімічного смороду, билася щосили руками й ногами. Але цього було не досить. Усе згасало. Її боротьба ставала дедалі слабшою, а ранок поплив усе далі й далі, світло скривавилося до чорноти. Ні! Вона намагалася опиратись, але вже потопала в пітьмі, як камінь, кинутий у колодязь.

Чи виникло в неї останнє відчуття невіри в те, що сталося, коли востаннє блимнула свідомість? Можливо, хоча це триватиме недовго.

Зовсім недовго.

Для інших мешканців селища день почався як завжди. Може, дещо більш відчувалися напруга й збудження через постійну присутність поліції та міркування щодо особи мертвої жінки. Наче втілилася в життя мильна опера, власна мелодрама Менема. Так, людина померла, але для більшості людей це була віддалена трагедія, а отже, не трагедія взагалі. Панувало невисловлене припущення, що то хтось чужий. Якби то був хтось із нашого селища, то хіба про це не знали б? Хіба не помітили б зникнення жертви, не впізнали б убивцю? Ні, скоріш за все, це була якась чужинка, волоцюга, що тиняється з міста до міста, сіла не в ту машину, та й викинули її десь тут. Отже, на подію дивилися майже як на розвагу, рідкісну пригоду, яку переживемо без шоку й горя.

Навіть той факт, що поліція розпитувала про Саллі Палмер, не змінював ситуації. Всі знали, що вона письменниця, часто їздить до Лондона. Обличчя її було надто свіжим у пам’яті людей, щоб асоціювати його зі знахідкою на болотах. Отже, Менем не був готовий сприймати все це серйозно, хоча помалу таки приймав факт, що роль його значно важливіша за звичайного спостерігача.

Це ставлення зміниться ще до кінця дня.

Для мене воно змінилось об одинадцятій ранку, коли зателефонував Маккензі. Я погано спав, прийшов до клініки рано й намагався витрусити з пам’яті рештки чергових нічних привидів. Коли телефон на моєму робочому столі задзвонив і Дженіс повідомила, хто це, в мене знову все скрутило всередині.

— З’єднайте нас.

Очікування з’єднання здалося нескінченним, хоча тривало недовго.

— Ми ідентифікували відбитки пальців, — сказав Маккензі, щойно я відповів. — Це Саллі Палмер.

— Ви певні?

«Дурне питання», — подумав я.

— Жодного сумніву. Відбитки збігаються зі зразками з її дому. І в нас є її офіційні зразки. Студенткою вона була заарештована під час акції протесту.

Вона не здавалася мені такою вже войовничою чи схильною до протестів, але я тоді її не знав. І вже не знатиму.

Маккензі продовжив:

— Тепер, коли в нас точно визначена особа, можемо дати справі хід. Але я гадаю, вам цікаво буде дізнатися, що ми досі не можемо знайти нікого, хто бачив її після того барбекю в пабі.

Він почекав, ніби я мав осмислити це повідомлення. Це дало мені час зібратися з думками.

— Ви маєте на увазі, що рівняння не сходиться, — сказав я.

— Якщо вона померла тільки дев’ять днів тому. Виходить так, що вона зникла майже два тижні як. Залишаються кілька днів, про які нам нічого не відомо.

— Але це був тільки аналітичний висновок, — зауважив я. — Я міг помилитися. Що каже патологоанатом?

— Він ще працює, — сухо відповів інспектор, — але не заперечує вашого висновку.

Я був здивований. Колись я мав справу з жертвою вбивства, яку тримали в холодильнику кілька тижнів, після чого вбивця зрештою викинув тіло; але зазвичай фізичний розпад відбувається за визначеним графіком. Він може бути різним залежно від довкілля, сповільненим чи прискореним температурою й вологістю. Але процес можна простежити, якщо взяти до уваги всі фактори. А те, що я бачив напередодні на болотах (я так і не міг зараз емоційно перемкнутися й пов’язати це з жінкою, яку знав), було неспростовним, як рука на секундомірі. Залишалося тільки зрозуміти значення побаченого.

Небагато патологоанатомів здатні на це. Є певна спільна зона відповідальності між судовою антропологією та патологоанатомією, але щойно починається розкладання, більшість патологоанатомів опускають руки. Їхнє поле дослідження — причина смерті, а її надзвичайно важко визначити, коли біологія тіла починає руйнуватись. І саме там починалася моя робота.

«Більше не моя», — нагадав я собі.

— Ви мене чуєте, докторе Гантер? — запитав Маккензі.

— Так.

— Добре. Бо це заводить нас у скрутне становище. Так чи так потрібно пояснити ці кілька додаткових днів.

— Може, вона занурилася в писання. Або кудись поїхала. Її викликали, а попередити нікого вона не встигла.

— І її вбили, щойно вона повернулась, і ніхто в селищі її не бачив?

— Це можливо, — сказав я вперто. — Може, вона застала грабіжника в домі?

— Може, — погодився Маккензі. — У такому разі нам треба визначити, так воно чи ні.

— Я не розумію, до чого тут я.

— А собака?

— Собака? — перепитав я, хоча зрозумів, до чого він веде.

— Є сенс припустити, що вбивця Саллі Палмер вбив і її собаку. Отже, питання в тому, як давно померла собака.

Мене, з одного боку, вразило, як розумно це помітив Маккензі, з іншого — роздратувало, що сам я про це не подумав. Звісно, я робив усе, щоб взагалі не думати про це. Але були часи, коли мені не потрібно було нагадувати про таке.

— Якщо собаку вбили точно в той самий час, — вів далі Маккензі, — можна повірити в грабіжника. Вона або сидить пише всі ці дні, або звідкись приїздить додому, її собака лякає злодія, він убиває їх обох і кидає тіло на болотах. Або навпаки. Якщо собаку вбито раніше, то й картина інша: це означає, що вбивця не прикінчив її одразу. Він тримав її замкненою кілька днів, потім йому набридло, й він її зарізав.

Маккензі помовчав, чекаючи, щоб його слова створили належний ефект.

— Тепер, я ж кажу, є дещо, про що нам потрібно дізнатися, правда, докторе Гантер?

Будинок Саллі Палмер змінився, відколи я бачив його востаннє. Тоді він стояв порожній та мовчазний, тепер сповнився похмурих непрошених гостей. Двір заполонили машини поліції, поліціянти в уніформах та експерти, які парилися в білих захисних костюмах, клопоталися своїми справами. Але весь цей гамір тільки підкреслював атмосферу покинутості, перетворюючи те, що колись було домівкою, на сповнену безнадії «капсулу часу», яка мала зібрати й законсервувати недалеке минуле для подальшого розбору на деталі.

Ми з Маккензі йшли обійстям, на якому, здавалося, не лишилося нічого від присутності Саллі.

— До кіз приїхав ветеринар, — сказав Маккензі. — Половина вже мертві, ще кількох він мусив приспати, але він каже, взагалі диво, що хоч деякі вижили. Ще б день-два, й була б їм клямка. Кози — тварюки витривалі, але він вважає, що мало проминути не менше двох тижнів без води та їжі, щоб вони дійшли до такого стану.

Територія за будинком, де я знайшов собаку, була обмежена стрічками, але відрізнялася від того, якою я її побачив. Собаку забирати ніхто особливо не поспішав, хоча команда експертів уже закінчила роботу або в них знайшлися нагальніші об’єкти для дослідження. Маккензі відійшов та кинув у рот м’ятного льодяника, я присів навпочіпки біля тіла. Воно тепер зовні стало меншим, ніж я пам’ятав, і це не було грою пам’яті: до цього часу розпад уже вів майже видиму оку війну на виснаження з тим, що лишилося від тіла.

Колись пишне хутро вводило в оману, приховуючи той факт, що пса було знищено майже до кісток. Залишалися сухожилля та хрящі, як-от відкрита трахея, оголена через рану в горлі. Але навряд чи залишилися бодай якісь м’які тканини. Я потикав паличкою землю навколо, заглянув у порожні очниці та випростався.

— Ну що? — запитав Маккензі.

— Важко сказати. Треба брати до уваги меншу вагу тіла. Окрім того, хутро могло вплинути на швидкість розкладу. Я не певен, як саме. Єдина порівняльна робота, яку я проводив з тваринами, була на свинях, а в них тільки щетина, а не хутро. Але я гадаю, воно мало б ускладнити комахам шлях для відкладання яєць, окрім відкритих ран. Тобто процес, імовірно, йшов повільніше.

Я говорив більш до себе, ніж до нього, поспішно пробираючись крізь павутиння пам’яті, риючись у знаннях, які досі дрімали десь у запасниках.

— До відкритих м’яких тканин дісталися тварини. Ось бачите, тут, навколо очниць? Кістка підгризена. Надто дрібні сліди для лисиць, тож це скоріш гризуни чи птахи. Це, ймовірно, сталося майже одразу, оскільки, коли тканина загниває, вони її не чіпають. Але це означає меншу кількість м’яких тканин та меншу активність комах. Окрім того, тутешній ґрунт значно сухіший, ніж на болоті, де знайшли жінку. — Я навіть сам для себе не міг назвати її Саллі Палмер. — Тому воно все наче висохле. На цій спеці, за відсутності зволоження, тіло майже муміфікувалося. Це змінює процеси розпаду.

— Отже, ви не можете сказати, як довго вона мертва? — припустив Маккензі.

— Я нічого не знаю. Просто вказую на те, що тут багато відмінностей. Я можу сказати вам, що думаю, але майте на увазі: це тільки попередні припущення. Не можна отримати точні й негайні відповіді з короткого огляду.

— Але?..

— Ну, тут немає порожніх коконів лялечок, але деякі з них мають вигляд такий, що готові викльовуватися. Вони темніші, ніж ті, яких ми знайшли навколо тіла. Тобто, вочевидь, старші. — Я вказав на відкриту рану в горлі собаки. На землі, в траві навколо, повзало кілька чорних блискучих членистоногих. — Тут є ще кілька жуків. Небагато, але вони зазвичай з’являються пізніше. Мухи та личинки — це перша хвиля. А коли розпад прогресує, баланс змінюється. Менше личинок, більше жуків.

Маккензі нахмурився.

— А біля Саллі Палмер жуків знайшли?

— Я не бачив. Але жуки не такий надійний показник, як личинки. І, як я вже сказав, є інші змінні величини, які варто враховувати.

— Слухайте, я не прошу вас свідчити під присягою. Просто запитую, чи є у вас якесь припущення, як довго ця клята тварюка мертва.

— Дуже грубо, — я подивився на рештки хутра й кісток, — від дванадцяти до чотирнадцяти днів.

Він пожував губу, дивлячись спідлоба.

— Отже, її вбили раніше.

— Це моє припущення. Порівняно з тим, що я побачив учора, розкладення тут на три-чотири дні випереджає. Плюс-мінус доба, відколи воно лежить тут, але все одно залишається близько трьох днів. Та я підкреслюю, що на цій стадії це лише припущення.

Він замислено дивився на мене:

— Ви думаєте, що можете помилитися?

Я вагався. Але він просив про пораду, а не вдавану скромність.

— Ні.

Він зітхнув:

— Холера.

В інспектора задзвонив мобільний. Він відстебнув його з ременя та відійшов, щоб відповісти. Я залишився біля тіла собаки, ретельно його оглядав у пошуках бодай чогось, що могло б змінити мою думку. Нічого. Я нахилився, ближче придивився до горла. Хрящі зберігаються довше за м’які тканини, але тварини побували й тут, пожували краї. Все одно було очевидно, що це поріз, а не укус. Я вийняв з кишені ліхтарик, зазначив собі не забути продезінфікувати його перед тим, як оглядати горло моїх пацієнтів, та посвітив усередину. Розріз ішов уздовж усіх шийних хребців. Я посвітив уздовж блідої лінії, продряпаної на кістці. Це не зуби тварини. Лезо зайшло так глибоко, що врізалося в хребет.

Це зроблено великим ножем. І дуже гострим.

— Щось побачили?

Я був надто захоплений і не почув, як повернувся Маккензі. Сказав йому про свою знахідку.

— Якщо поріз на кістці досить виразний, ми зможемо сказати, чи було лезо зубчастим. У будь-якому разі для такого глибокого порізу потрібна неабияка сила. Ви шукаєте міцного чоловіка.

Маккензі кивнув, але якось неуважно.

— Послухайте, я маю йти. Будьте тут стільки, скільки вам потрібно. Я скажу експертам вам не заважати.

— Не треба. Я закінчив.

— Ви не передумаєте?

— Я сказав вам усе, що міг.

— Ви могли б сказати більше, якби схотіли.

Я починав злитися на те, як він намагається мною маніпулювати.

— Ми про це вже говорили. Я зробив усе, про що ви просили.

Маккензі, здається, зважував якісь думки. Він примружився на сонце.

— Ситуація змінилася, — сказав він, прийнявши рішення. — Ще одна людина зникла. Ви її, напевно, знаєте. Лін Меткалф.

Ім’я мене вразило. Я пригадав, як бачив її біля аптеки вчора ввечері. Ще подумав, який у неї щасливий вигляд.

— Пішла цього ранку на пробіжку й не повернулася, — невблаганно вів далі Маккензі. — Може, це й помилкова тривога, але зараз на це не схоже. А якщо вона не помилкова і це той самий чоловік, то справи стають дедалі гіршими і нам усім буде непереливки. Тому що або Лін Меткалф уже мертва, або її десь тримають. І з огляду на те, що зробили з Саллі Палмер, я такого нікому не побажаю.

Я ледь не спитав його, чого він мені це розповідає. Але ще до того, як питання сформулювалося, я вже знав відповідь. З одного боку, він ще більше тиснув на мене, щоб схилити до співпраці, з іншого, Маккензі просто був поліціянтом. Те, що я повідомив про зникнення Саллі Палмер, поставило мене в кінець списку потенційних підозрюваних, але якщо з’явилася друга жертва, все знову висить у повітрі. Нікого не можна випускати з погляду.

Зокрема, мене.

Маккензі спостерігав за моєю реакцією. Я не міг зрозуміти виразу його обличчя.

— Буду на зв’язку. І, звісно ж, мені не треба просити вас тримати язик на припоні, докторе Гантер. Я знаю, що ви вмієте зберігати таємниці.

З цими словами він повернувся й пішов геть, по траві за ним гналася його тінь, мов великий пес, наступаючи на п’яти.

Якщо Маккензі не жартував щодо того, щоб я не патякав про зникнення Лін Меткалф, він міг не турбуватися. Менем — надто мале селище, щоб подібне залишалося в секреті надто довго. До того часу, як я повернувся з ферми, новина вже розійшлася селищем. Вона з’явилася майже одночасно зі звісткою про те, що вбитою була Саллі Палмер, — подвійний удар, заважкий, щоби втримати. За кілька годин настрій селища змінився від гарячкового збудження до глибокого шоку. Більшість мешканців чіплялися за сподівання, що ці дві події виявляться не пов’язаними між собою, сподіваючись, що друга «жертва» повернеться цілою й неушкодженою.

Але це сподівання слабшало щогодини.

Коли Лін не повернулася з пробіжки, її чоловік Маркус вирушив на пошуки. Пізніше він зізнався, що спочатку не надто хвилювався. До того як стало відоме ім’я Саллі Палмер, він просто гадав, що дружина вирішила спробувати новий маршрут і заблукала. Таке траплялося раніше, отже, він пройшов стежкою до озера і з певним роздратуванням вигукував її ім’я. Лін же знала, що в нього сьогодні купа справ. Тепер через її дурнувату впертість із цими ранковими пробіжками він спізниться.

Він ще не дуже тривожився, коли перетнув зарості очерету й повернув до лісу. Коли Маркус знайшов мертву качку, прив’язану до стоячого каменя, першою реакцією була лють на безглузду жорстокість. Вони з дружиною жили в сільській місцині й не мали часу на різні сентименти в тому, що стосується тварин, але й не сприймали садизму. Тільки подумавши про знахідку в контексті, він відчув холодок жаху, що прокрався у свідомість. Він казав собі, що мертвий птах не пов’язаний із запізненням Лін. Але коли страх уже з’явився, його неможливо вигнати.

Страх зростав, його підгодовувало відлуння Маркусових вигуків, що згасали без відповіді між дерев. На виході з лісу він зберігав спокій тільки зусиллям волі. Поспішаючи назад до озера, чоловік казав собі, що вона, мабуть, уже чекає вдома. А потім побачив те, від чого будь-які марні надії розсипалися в пил.

Напівприхований коренем дерева, лежав секундомір Лін.

Чоловік підняв його, оглянув розірваний ремінь і розбитий циферблат. Страх перейшов у паніку, Маркус роззирався, шукаючи ще якісь ознаки, що вона була тут. Нічого. Принаймні нічого такого, що він може зараз розпізнати. Маркус побачив грубий дерев’яний кілок, вбитий у землю поблизу, й не зрозумів, що воно таке. Лише за кілька годин експерти зі слідчої групи підтвердять, що це залишки пастки і що на стежці виявлено кілька крапель крові Лін.

Але жодного сліду Лін самої.