Хімія смерті. Перше розслідування

19

Після хвилювань минулої ночі почався звичайнісінький день. Пізніше мене вразило саме це. Я мав би знати з досвіду, що катастрофи не попереджають про своє наближення. А коли лихо сталося, я був зовсім не готовий.

Та й ніхто не був.

Поліція закінчила свою роботу в амбулаторії тільки близько четвертої години. Вони накинулися на нас, наче фурії, фотографували, знімали відбитки пальців, допитувалися. Приїхав втомлений і знесилений Маккензі, наче його щойно розбудили під час жахливого сну.

— Давайте ще раз. Ви кажете, що хтось вломився в будинок, підрізав вас та зміг утекти непоміченим.

Я сам був втомлений і роздратований.

— Було темно.

— І нічого знайомого ви в ньому не помітили?

— Ні, вибачте.

— І ніяких шансів, що зможете його упізнати?

— Хотів би я, але ж кажу: надто темно було.

Генрі так само нічим не міг допомогти. Він весь час сидів у себе в спальні, ні про що не знав, аж доки не почув гармидер і, вибравшись із кімнати, побачив мене, який саме повертався після невдалої гонитви. Якби пішло інакше, Менем, прокинувшись, міг би почути про нове вбивство. Або навіть два.

Судячи з того, як поводився зі мною Маккензі під час допиту, він справді гадав, що останнє було б цілком заслужено.

— І у вас немає ніяких здогадок щодо того, що ще він міг забрати?

Я тільки головою похитав. Шафка з ліками лишилася неушкодженою, з холодильника, де ми тримали вакцини та інші препарати, які потребували температурного режиму, нічого не зникло.

Але що саме зберігалось у захаращеній скляній вітрині, знав лише Генрі, та й він міг сказати, що саме зникло, лише коли команда експертів закінчить з нею.

Маккензі потер перенісся. Сердито подивився на нас почервонілими очима.

— Хлороформ, — проговорив із відразою. — Я навіть не знаю, чи не порушуєте ви закон, зберігаючи такі речі на своїй території. Не знав, що лікарі ним ще користуються.

— Не користуються. Просто таке в Генрі хобі. Тут десь є навіть старий шлунковий зонд.

— Мені начхати на шлунковий зонд, але ж цей покидьок уже досить небезпечний, навіть без пляшки, повної клятого анестетику! — він зупинився. — І взагалі, як він сюди проліз?

— Я його впустив.

Ми обидва повернулися до Генрі, який з’явився у дверях. Розмова йшла в моєму кабінеті на першому поверсі — тут ми точно не зачепили б жодних речових доказів, бо я його щовечора зачиняю. Я наполіг, щоб Генрі відпочив від допитів. Вторгнення вразило його до глибини душі, а годинний допит цього стану не покращив. Здавалося, зараз він трішки відійшов, хоча залишався дуже блідим.

— Ви його впустили, — без виразу повторив Маккензі. — Раніше ви казали, ніби не знали, що в будинку хтось був.

— Правильно. Але все одно це моя провина. Я ще раз все обдумав, і… — він глибоко вдихнув, — так, я… здається, я не можу точно пригадати, чи замкнув кухонні двері перед тим, як іти спати.

— Я думав, ви сказали, що двері було замкнено.

— Так, я припустив це. Завжди їх замикаю. За­звичай.

— А вчора ввечері…

— Я не певний, — Генрі прокашлявся, було боляче дивитися на те, як він почувається. — Мабуть, ні.

— А шафка? Вона теж була відімкнена?

— Не знаю, — в голосі Генрі чулося виснаження. — Ключі в мене в шухляді робочого столу. Він міг їх зна­йти або… — голос його перервався.

Маккензі щосили намагався стримати вибух гніву.

— Як хтось міг дізнатися про хлороформ?

— Бог відає. Він тут ще до мене стояв. Я ніколи не робив із цього таємниці.

— Отже, хто завгодно міг прийти сюди й побачити його?

— Гадаю, це можливо, — неохоче зізнався Генрі.

— Це ж медична амбулаторія, — сказав я Маккензі. — Усі знають, що тут є специфічні речовини. Транквілізатори, седативи, ще багато чого.

— Які мають бути під замком! — відрізав Маккензі. — Отже, висновок. Цей тип міг просто зайти сюди і взяти що заманеться.

— Слухайте, та я його, чорт, не запрошував! — спалахнув Генрі. — Ви не думаєте, що мені й так непереливки? Я лікар уже тридцять років, і нічого подібного досі не траплялося!

— Але трапилося цієї ночі, — нагадав йому Маккензі, — саме тоді, як ви забули замкнути двері.

Генрі опустив очі, втупився в коліна.

— Якщо чесно… цей раз міг бути не єдиним. Останнім часом траплялося, що я… вставав уранці й бачив, що двері не замкнено. Зазвичай я нагадую собі, що потрібно замкнутися, — поспіхом додав він. — Але… ну, останнім часом я, схоже, став трохи… забудькуватим.

— Забудькуватим, — рівно повторив Маккензі. — Але ж це перший раз, коли до вас хтось заліз, правда?

Я ледь не відповів за Генрі, що, звісно, перший. Та раптом побачив страждання на його обличчі.

— Ну, я… — він весь час стискав зчеплені пальці. — Я не певний.

Маккензі не відривав від нього погляду. Генрі розгублено стенув плечима.

— Ну, я підозрюю, було пару разів, коли в шафці хтось… міг порпатися.

— Порпатися? Ви маєте на увазі, чогось не вистачає?

— Не знаю. Ніколи не був упевнений. Може, пам’ять зраджує. — Він кинув винуватий погляд на мене. — Вибачте, Девіде, я мав вам сказати. Але сподівався… ну, думав, що якщо я докладу більше зусиль…

Він безпомічно сплеснув руками. Я не знав, що казати. Мені було геть кепсько, бо ж останнім часом він додатково втомлювався саме через необхідність підміняти мене. Окрім його нездатності ходити, я завжди вважав його фізично здоровим. Тепер рано-вранці я побачив знаки, яких не помічав раніше. Під очима — мішки, шкіра на шиї та вкритому срібною щетиною підборідді обвисла. Навіть якщо пояснити його стан пережитим шоком, він уже старий і хворий.

Я зустрівся поглядом з Маккензі, всім серцем бажаючи, щоб він не так напирав. Інспектор стиснув губи й відвів мене вбік, залишивши невтішного Генрі з чашкою чаю, приготовленого молоденькою поліціянткою.

— Ви розумієте, що це означає? — запитав Маккензі.

— Розумію.

— Може, це сталося не вперше.

— Розумію.

— Добре. Бо ваш друг, що онде сидить, може запросто втратити ліцензію. Якщо тут порпалися наркомани, це вже погано. А ми маємо справу ще й із серійним убивцею. І зараз скидається на те, що він тут міг гопки скакати й брати, що душа забажає, бозна-­скільки часу!

Я ледь знову не сказав: «Розумію».

— Йому б знадобилися медичні знання, щоб знати, що шукати. І як цим скористатися.

— Я вас благаю! Він убивця! Ви думаєте, він переймався б через неправильну дозу? А щоб знати, що робити з хлороформом, не треба бути хірургом.

— Якщо він бував тут раніше, чому не взяв усієї пляшки? — запитав я.

— Може, не хотів, щоб помітили нестачу. Якби цього вечора його не злякали, ми б навіть не дізналися про це, правда?

З цим я сперечатися не міг. Я почувався таким винним, наче недбальство виявив не Генрі, а я сам. Я його напарник, мав би краще розуміти, що відбувається з ним і взагалі.

Нарешті поліція зробила що могла, і я поїхав додому. Світанковий хор уже починав співати, коли моя голова торкнулася подушки.

Здається, я прокинувся миттєво. Уперше за останні дні мені наснився сон. Він був таким живим, як завжди, але вперше не лишив по собі оновленого почуття втрати. Я прокинувся сумним, проте спокійним. Аліси не було, тільки Кара. Ми говорили про Дженні. «Все гаразд, — усміхаючись, казала вона мені, — так і має бути».

Це було схоже на прощання. Надовго відкладене, але неуникне. Проте спогад про останні слова Кари, стурбована зморшка на її чолі лишили мені тривалий неспокій.

«Стережися».

Але чого стерегтися? Я ще трохи помізкував, доки не зрозумів, що намагаюсь аналізувати власну підсвідомість.

Зрештою, це був лише сон.

Я встав та пішов у душ. Хоча поспати вдалося лише кілька годин, почувався я так, наче спокійно відпочив цілу ніч. До лабораторії вирушив рано-вранці, щоб дорогою перевірити, як там Генрі. Я хвилювався за нього після подій минулої ночі. Вигляд він мав жахливий, а я, що не кажи, відчував за це свою відповідальність. Якби не ця перевтома через додаткову роботу, яку я на нього навалив, Генрі, насамперед, не забув би замкнути двері амбулаторії.

Я зайшов у будинок, погукав його. Відповіді не було. Пройшов до кухні, але не помітив ознак його присутності. У мені наростало хвилювання, проте я намагався не піддаватися, сказавши собі, що він, мабуть, ще спить. Уже на виході з кухні я обернувся, глянув у вікно — і завмер. За садом виднівся старий дерев’яний причал, де містки входили в озеро. На них стояв візок Генрі.

Порожній.

Я вибіг з дверей кухні, гукаючи його на весь голос. Причал розпочинався за садом, його затіняли чагарники й дерева. Я не бачив містків, доки не добіг до хвіртки, потім пішов повільніше, заспокоєний.

Біля порожнього візка Генрі невпевнено примостився на краю причалу, намагаючись забратися в човен. Обличчя почервоніло від зусиль і зосередженості, ноги марно теліпалися над човном.

— Заради Бога, Генрі, що ви робите?

Він кинув на мене сердитий погляд, але не зупинився.

— Збираюсь покататися на човні. А на що це, в біса, по-вашому, схоже?

Він бурчав, переміщуючи всю свою вагу на руки. Я вагався, хотів допомогти йому, знаючи при цьому, що краще не намагатися. Принаймні якщо він зараз упаде, я буду поруч і витягну його.

— Ну Генрі, ви ж знаєте, що не варто цього робити.

— Робіть, чорт забирай, власні справи!

Я здивовано подивився на нього. Стиснуті губи тремтять. Ще декілька хвилин він продовжував свої марні спроби, а потім раптово припинив боротьбу. Опустився на дерев’яний стовпчик, заплющивши очі.

— Вибачте, Девіде. Я не хотів.

— Хочете сісти назад у візок?

— Дайте хвилину, віддихаюся.

Я сів коло нього на шорсткі дошки причалу. Груди його ще здіймалися, спітніла сорочка прилипла до тіла.

— Ви тут давно?

— Не знаю. Якийсь час, — він слабко всміхнувся. — Спочатку здавалося, що це непогана думка.

— Генрі… — я не знав, що казати, — про що ви, холера, думали? Ви ж знаєте, що не можете самі забратися в човен.

— Знаю, знаю, просто… — він спохмурнів, — цей клятий поліціянт. Як він на мене дивився цієї ночі. Говорив, немов я якийсь… старий маразматик! Знаю, я помилився. Треба було перевірити замки. Але щоб хтось до мене так зверхньо ставився… — він стиснув губи й дивився на ноги. — Часом це вганяє в розпач, коли почуваєшся таким безпомічним. Іноді відчуваєш, що маєш щось зробити, знаєте?

Я дивився на плаский порожній обшир озера. Жодної душі навколо.

— А якби ви впали?

— То я б позбавив усіх зайвого клопоту, чи не так? — Він глянув на мене та сардонічно посміхнувся, але вже більше скидався на самого себе. — Не дивіться так на мене. Я ще не планую накладати на себе руки. І так уже доста дурниць наробив для одного дня. — Він відштовхнувся вгору з гримасою зусилля. — Допоможете забратися в цей клятий візок, добре?

Я підставив йому руки, підтримав вагу, він підтягнувся й сів у візок. Я підвіз його назад до будинку. Генрі не заперечував — знак того, наскільки він стомився. Я вже запізнювався до лабораторії, але побув з ним, зробив чаю, переконався, чи все гаразд.

Коли я вже збирався йти, він позіхав і протирав очі.

— Піду-но я приведу себе до ладу. Ранковий прийом за пів години.

— Не сьогодні. Ви не в тому стані, щоб працювати. Вам потрібно виспатися.

Він здійняв брову:

— Доктор каже, еге ж?

— Як вам буде завгодно.

— А що пацієнти?

— Дженіс їм повідомить, що сьогодні вранці прийом скасовано. Якщо щось термінове, вони можуть звернутися до додаткової екстреної служби[14].

Генрі не заперечував. Розпач минув, і він був знесилений.

— Слухайте, Девіде… ви нікому про це не розкажете, правда?

— Звісно.

Мій напарник кивнув із полегшенням:

— Добре. Я й так дурнем почуваюся.

— Не треба.

Я вже підійшов до дверей, коли він гукнув:

— Девіде… — помовчав ніяково. — Дякую.

Від його вдячності легше мені не стало. Дорогою до лабораторії мені не давали спокою думки про додатковий тягар, що я навалив на нього останнім часом. Я сприймав його присутність як належне, не тільки з точки зору практики, але й в інших аспектах. Мені варто було спробувати поплавати з ним озером або просто проводити більше часу з другом. А я був настільки захоплений розслідуванням, а ще більше — Дженні, що не дуже-то й думав про Генрі.

Це зміниться, вирішив я. В лабораторії вже зробив майже все, що міг. Ось передам Маккензі свої виснов­ки, поліція опрацює те, що я їм повідомив, і зможу залагодити своє минуле недбальство. Від сьогодні, сказав я собі, моє життя повернеться до нормального.

Ніколи я так не помилявся.

Після сум’яття останніх дванадцяти годин повернення до клінічного святилища лабораторії здалося майже полегшенням. Тут принаймні я спирався на надійніший ґрунт. Прийшли результати аналізів, які підтвердили те, про що я вже здогадувався. Лін Меткалф була мертва приблизно шість днів, тобто вбивця, перш ніж перерізати їй горло, майже три дні тримав її в живих із якоїсь своєї нечестивої причини. Убила її саме ця рана. Як і в Саллі Палмер, висохлий стан тіла свідчив, що вона сплинула кров’ю. А низький уміст заліза в ґрунті навколо тіла знову довів: смерть сталася десь в іншому місці, тіло привезли на болото й викинули.

Крім того, як і у випадку Саллі Палмер, на місці не було знайдено нічого, що б вказувало на кривдника. Земля була пропечена продуктами розкладу надто сильно, слідів не лишилося. За винятком волокон мотузки, що зачепилися на зламаних нігтях, не знайшлося жодних слідів, жодних криміналістичних підказок щодо особи вбивці.

Але це вже робота іншого експерта. Мій внесок був майже завершений. Я зробив остаточні зліпки шийних хребців, порізаних ножем, упевнений як ніколи, що обох жінок убито однією зброєю. Залишилося тільки поприбирати.

Марина запитала, чи не хочу я пообідати, щоб відзначити цю подію, але я відмовився. Мені досі не вдалося поговорити з Дженні, я справді не міг дочекатися.

Зателефонував їй, щойно Марина пішла. Поки чекав на відповідь, хвилювання було гострим до болю.

— Вибач, — вона захекалася, — Тіни немає, а я була в садку.

— Як ти? — запитав я й раптом рознервувався.

Я був настільки зосереджений на власних почуттях, що навіть не встиг подумати, яких висновків про наші стосунки могла дійти моя подруга.

— Я ок, а ти? Усі говорять про те, що вночі сталося в амбулаторії. Тебе ж не поранено?

— Ні, я в порядку. От Генрі було непереливки.

— Боже, коли я почула, подумала… ну, хвилювалася.

Мені навіть на думку не спало, що вона могла хвилюватися. Не звик, що за мене хтось переймається.

— Вибач, треба було раніше зателефонувати.

— Та все гаразд. Просто я рада, що ти ок. Я б сама зателефонувала, але…

Я напружився, коли вона замовкла. «Ну от, зараз…»

— Слухай, я знаю, ми обоє сказали, що варто кілька днів почекати, але… Ну, я справді рада буду тебе бачити. Якщо хочеш, звісно.

Я відчув, що широко всміхаюся.

— Хочу.

— Ти певний?

— Певний.

Ми засміялися.

— Боже, сміх і гріх. Я почуваюся, мов школярка, — зізналася вона.

— Я теж, — глянув я на годинник. Десять хвилин по першій. Встигну доїхати в Менем до другої. Вечірній прийом тільки о четвертій. — Десь зараз можу приїхати, якщо хочеш.

— Ок.

Чути було, що вона засоромилась, але й усмішку я теж відчув. Десь у домі пролунали дві ноти дзвінка.

— Почекай секунду, хтось прийшов.

Я почув, як вона поклала трубку на стіл. Сперся на край лабораторного столу, ідіотська усмішка ще сяяла на обличчі, і я все чекав, коли вона знову візьме телефон. От же ж кляте чекання. Я знав одне: хочу бути з нею просто зараз, і це єдине, чого я дійсно прагнув за весь цей довгий час. Чутно було, як десь у домі грало радіо, а я все чекав. Минуло більше часу, ніж я розраховував, аж тут я знову почув, що беруться за телефон.

— Молочар? — жартома запитав я.

Мені не відповіли. На тому боці чулося чиєсь дихання. Глибоке, трохи захекане, як після боротьби чи напруження.

— Дженні? — невпевнено погукав я.

Нічого. Тільки дихання: вдих-видих-вдих. Потім щось м’яко клацнуло, і на тому боці вимкнулися.

Я тупо подивився на телефон, метушливо набрав номер знову. «Відповідай. Будь ласка, відповідай». Але телефон усе дзвонив і дзвонив.

Я відбився й почав набирати Маккензі. На бігу до машини.