Хімія смерті. Перше розслідування

20

Неважко було здогадатися, що сталося. Сам будинок розповів. На тому ж хиткому столі, де ми готували барбекю, лежав напівз’їдений бутерброд, який уже згорнувся від спеки. Поруч байдуже грало радіо. Двері, що вели з кухні в сад, стояли навстіж відчинені, від руху поліціянтів хиталася бісерна шторка. У кухні кокосовий килимок відлетів до шафки, а телефонна трубка стояла в гнізді — хтось її туди поставив.

І жодного сліду Дженні.

Коли я приїхав, поліція не хотіла мене впускати. Вони вже оточили будинок стрічками, з вулиці зграя дітлахів та сусідів похмуро роздивлялася людей у формі, які входили й виходили. Я підійшов до воріт. Шлях перегородив молодий констебль, очі його нервово перебігали з огородженого вигону на поле. Він відмовився мене слухати, та й стан мій не сприяв довірі поліціянта. Впустили мене, тільки коли з’явився Маккензі — він намагався мене заспокоїти.

— Нічого не чіпайте, — попередив інспектор, коли ми зайшли до будинку. Міг би й не казати.

— Я не задрипаний новачок!

— То й не поводьтеся так.

Я ледь не огризнувся у відповідь, та вчасно зупинився. Він мав рацію. Глибоко дихаючи, я спробував опанувати себе. Маккензі дивився на мене з цікавістю.

— Як добре ви її знаєте?

«Про свої справи дбай!» — ледь не зірвалося в мене. Але, звісно, я змовчав.

— Ми почали зустрічатися, — я стиснув кулаки, коли побачив, що експерти знімають відбитки пальців з телефонної трубки.

— Як серйозно?

Я просто глянув на нього. За мить він коротко кивнув.

— Співчуваю.

«Не співчувай! Роби щось!» Але все, що можна було робити, вже робилося. Гелікоптер поліції торохкотів над нами, люди в уніформах розсипалися по вигону й найближчих полях.

— Розкажіть мені ще раз, що трапилося, — наказав Маккензі.

Я розказав, не здатний прийняти те, що відбувається.

— Ви певні щодо часу, коли вона сказала, що хтось прийшов?

— Абсолютно. Я дивився на годинник і чекав, коли вона повернеться.

— І нічого не чули?

— Ні! Боже, це ж серед білого дня. Як хтось міг просто подзвонити у двері й забрати її? По всьому селищі розповзлася ця клята поліція! Що вони роблять?

— Слухайте, я розумію, що ви відчуваєте, але…

— Ні, не розумієте! Хтось же мав щось бачити!

Він зітхнув і заговорив, як я потім зрозумів, з рідкісним терпінням:

— Ми опитуємо сусідів. Але садок з інших будинків не проглядається. Через вигін сюди веде стежка. Він міг під’їхати фургоном чи машиною, повернутися тим самим шляхом, і з вулиці його б ніхто не побачив.

Я визирнув у вікно. На віддалі дзеркало озера залишалося спокійним, незворушним. Маккензі, мабуть, здогадався, про що я думаю.

— Човнів не видно. Гелікоптер ще оглядає територію, але…

Він міг не пояснювати. Коли прибула поліція, минуло менш ніж десять хвилин після того, як Дженні пішла відчинити двері.

Але для того, хто знав місцину, цього було цілком достатньо, щоб зникнути разом з тим, що він прихопив із собою.

— Чому вона не гукала на допомогу? — запитав я, тепер тихіше. То була тиша відчаю, а не спокою. — Вона б не здалася без боротьби.

До того як Маккензі встиг відповісти, надворі почулася якась метушня. За мить у будинок увірвалася біла з переляку Тіна:

— Що трапилося?! Де Дженні?!

Я міг тільки похитати головою. Вона дикими очима оглядала все навколо.

— Це він, так? Він забрав її?

Я намагався сказати щось, але не міг. Тіна затисла рот руками:

— Ой, ні. Боже, будь ласка, ні!

Вона розплакалася. Я завагався, потім підійшов і торкнувся її.

Вона, ридаючи, впала мені на груди.

— Сер?

Один з експертів підійшов до Маккензі. Він тримав пластиковий пакет для речових доказів. У пакеті — щось схоже на зіжмакану брудну шмату.

— Було під огорожею, в нижньому куті, — пояснив офіцер. — Там дірка, достатня, щоб пролізти.

Маккензі відкрив торбинку, обережно нюхнув. Не кажучи ні слова, простягнув мені. Запах слабкий, але помилитися неможливо.

Хлороформ.

Я не брав участі в пошуках. По-перше, не хотів бути відрізаним від новин. Оскільки територія навколо Менема — суцільні мертві зони, де мобільні телефони перетворюються на сміття, я не хотів ризикувати, бо міг опинитися поза контактом на якомусь ізольованому клаптику, на болоті чи в лісі. А ще я знав, що пошук буде марнуванням часу. Ми не зможемо знайти Дженні, вештаючись навмання по всій окрузі. Доки той, хто її захопив, не захоче, щоб ми її знайшли.

Тіна розповіла нам, що бачила мертву лисицю. Навіть зараз вона не усвідомлювала її значення. Дівчина розгубилася, коли Маккензі запитав, чи знаходили вона або Дженні останнім часом мертвих птахів чи тварин. Спочатку відповіла заперечно, та врешті згадала про лисицю — вже наприкінці розмови. Мені було фізично погано від думки, що попередження було і його проігнорували.

— Ви ще думаєте, що слід було мовчати про спотворення тіл? — запитав я Маккензі, коли він закінчив розмову з Тіною.

Обличчя його почервоніло, та він змовчав. Я знав, це був нечесний удар, бо рішення, мабуть, ухвалювали вищі інстанції. Але мені кортіло вдарити по чомусь.

І по комусь.

Саме Тіна згадала, що Дженні потрібний інсулін. Експерт слідчої групи розбирав уміст сумочки Дженні та побачив, як Тіна раптом зблідла:

— Боже, там же її шприц!

Поліціянт тримав інсуліновий шприц Дженні. Така собі груба авторучка з дозою інсуліну, потрібною для стабільного функціонування організму.

Маккензі дивився на мене, чекаючи на пояснення.

— В неї діабет, — сказав я йому, голос зірвався від нового усвідомлення. — Їй потрібні щоденні ін’єкції інсуліну.

— А якщо не буде?

— Зрештою впаде в кому.

Я не сказав, що трапиться після того, бо поглянув на обличчя Маккензі й зрозумів, що цього достатньо.

Я бачив досить. Маккензі відчув явне полегшення, коли я пішов; він пообіцяв зателефонувати, щойно з’являться новини. Я їхав додому, й мене не полишала думка, що Дженні приїхала в Менем, рятуючись від одного нападу, а стала жертвою ще гіршого. «Вона приїхала сюди, бо тут безпечніше, ніж у місті». Це здавалося таким принципово несправедливим, ніби зруйнувався якийсь природний порядок. Я наче розколовся на дві частини: минуле накла­дається на сьогодення, я знову й знову переживаю кошмар втрати Кари та Аліси. Тільки тепер відчуття було зовсім інакше. Тоді я був приголомшений і спустошений втратою. Тепер — не знав, жива Дженні чи ні. А якщо вона жива, крізь що їй доводиться проходити. Попри всі зусилля, я не міг не думати про порізи й каліцтва, які бачив на двох інших жінках, про волокна мотузки, що зачепилися на зламаних нігтях Лін Меткалф. Вони були зв’язані, лиш Богу відомо, яких тортур зазнали. І все, що вони пережили, тепер станеться з Дженні.

Ніколи в житті мені не було так страшно.

Я зайшов у будинок, але стіни наче тиснули на мене. Картаючи себе, піднявся до спальні. Мені здавалося, ніби я ще відчуваю в повітрі запах Дженні — болісне нагадування про її відсутність. Я дивився на ліжко, де ми були лише дві ночі тому. Залишатися вдома я більше не міг. Хутко збіг униз та вийшов.

Майже не думаючи, я поїхав до амбулаторії. Вечір дзвенів співом птахів, пронизаний сонячним світлом, насичений зеленню. Краса природи здавалася жорстокою й глузливою, непотрібним нагадуванням про байдужість всесвіту. Я зачинив за собою вхідні двері й побачив Генрі, який виїхав на візку зі свого кабінету. Вигляд у нього так і був виснажений, нездоровий. З обличчя я зрозумів, що він знає.

— Девіде… я так співчуваю.

Я тільки кивнув. Він, здається, ладний був заплакати.

— Це моя провина. Тієї ночі…

— Це не ваша провина.

— Коли я почув… Не знаю, як сказати.

— А що тут скажеш?

Він потер руків’я візка.

— А що поліція? Звісно, вони мають якийсь… слід чи щось таке?

— Насправді ні.

— Боже, який жах, — він провів долонею по обличчю, від’їхав. — Давайте я вам випити наллю.

— Ні, дякую.

— Вип’єте, хочете чи ні, — спробував він усміхнутися, — лікар каже.

Я здався, просто тому що так було простіше, ніж сперечатися. Ми пройшли не до кабінету, а до вітальні. Він налив нам обом віскі, простягнув мені чарку.

— Ну ж бо. До дна.

— Я не…

— Просто випийте.

Я зробив як сказано. Спирт обпік шлунок. Без слів Генрі взяв мою чарку й знову її наповнив.

— Ви їли?

— Я не голодний.

Він наче мав намір сперечатися, але вирішив, що не треба.

— Можете залишитися тут на ніч. Вашу стару кімнату легко приготувати.

— Ні, дякую.

Щоб зробити хоч якийсь рух, я відпив ще віскі.

— Не можу позбутися відчуття, що я в цьому якось винний.

— Облиште, Девіде, не кажіть дурниць.

— Я мав би зрозуміти, що до цього йде.

Та, мабуть, і розумів, подумав я, пригадуючи, що Кара попереджала мене вві сні. «Стережися». Але я вирішив не звертати уваги.

— Нісенітниця, — відрізав Генрі. — Бувають ситуації, де ви просто нічого не можете зробити. Ви це добре знаєте, як і я.

Він мав рацію, але це усвідомлення не допомагало. Я залишився ще десь на годину, ми просто сиділи мовчки вдвох. Я допив віскі, відмовляючись від його спроб налити ще. Не хотів напиватись. Хоч якою спокусливою була пропозиція, я знав, що алкогольний туман нічого не покращить.

Коли знову почався напад клаустрофобії, я пішов. Генрі був настільки засмучений своєю нездатністю допомогти, що мені стало його шкода. Але думки про Дженні ще довго не залишали місця для чогось іншого.

Поки я проїжджав селищем, поліція ходила від дверей до дверей, демонструючи чергову нікчемну активність. Я відчув, як спалахнула злість, коли спостерігав, як вони методично марнують час. Я проминув свій будинок, знаючи, що тепер мені там буде не легше. Коли я прямував до околиці селища, побачив групу чоловіків, які перегородили дорогу. Я загальмував, упізнавши більшість облич. З ними був навіть Руперт Саттон, нарешті звільнений від матусиного фартуха.

Попереду стояв Карл Бреннер.

Вони всі витріщилися на машину, щоправда, ніяких рухів не робили. Я визирнув у вікно.

— Що відбувається?

Бреннер сплюнув на землю. Обличчя ще в синцях від Бенових кулаків.

— Що, не чув? Ще одну викрали.

Я відчув, наче хтось фізично вдарив мене в серце. Якщо забрали вже четверту жінку, це могло означати тільки одне: з Дженні вже щось сталося. Бреннер повів далі:

— Училку зі школи. Сьогодні вдень.

Він казав щось іще, але я не чув. Кров оглушливо билася в скронях: я зрозумів, що він переказує стару новину.

— Куди це ти зібрався? — запитав він, не знаючи, який ефект спричинили його слова.

Я міг сказати йому. Міг пояснити чи вигадати якусь причину. Але я подивився, як він надувається новонабутим почуттям власної значущості. Мій гнів зна­йшов мішень.

— Не твоя справа.

Він здивувався:

— Ти до хворого?

— Ні.

Бреннер непевно повів плечима, як боксер, що намагається викликати агресію.

— Звідси ніхто не виїде, якщо не скаже нам куди.

— А що ви зробите? З машини витягнете?

Заговорив один із чоловіків — Ден Марсден, робітник з ферми; я лікував його після того, як він потрапив до пастки вбивці.

— Докторе Гантер, не сприймайте особисто.

— А чого? Мені це видається дуже особистим.

Бреннер знову заговорив зі звичною агресією:

— Що таке, докторе? Маєте щось заховати?

Дарма він це сказав. Але ще до того, як я встиг відповісти, Марсден притримав його за руку:

— Облиш, Карле. Вона була його подружкою.

«Була». Я стиснув кермо, а вони зацікавлено витріщилися на мене.

— З дороги, — тільки й сказав я.

Бреннер поклав руку на дверцята:

— Ні, доки ти…

Я натис на акселератор, відкинувши його з дороги. Чоловік, що стояв просто переді мною, відскочив, лендровер рвонув уперед. Мимо промайнули вражені обличчя, а потім я проїхав повз них. Їхні гнівні крики лунали за мною, але я не гальмував. Лише коли вони зникли з поля зору, мій гнів згас до такої міри, що я знову міг спокійно думати. Що я скоїв? Який з мене лікар? Я міг когось поранити. Або ще гірше.

Я їхав безцільно, доки не зрозумів, що прямую до пабу, який відвідав із Дженні лише кілька днів тому. Різко загальмував — боліла сама думка про можливість побачити це місце знову. Коли позаду пролунав гудок автомобіля, я з’їхав на узбіччя, чекаючи, доки той проїде, а потім розвернувся й поїхав назад.

Це була спроба втекти від того, що сталось, але я зрозумів: не вдасться. Виснажений, я повертався до Менема. Бреннера з друзями не було. Я втримався від спокуси піти до котеджу Дженні чи зателефонувати Маккензі. Нема сенсу. Якщо щось трапиться, мені скажуть.

Я ввійшов у свій дім, налив віскі, якого не хотів, і сидів надворі, поки сонце сповзало з неба. Моє серце впало разом з ним. Минуло вже пів дня, відколи викрали Дженні. Я міг сказати собі, що є надія, що той, хто захопив її, не вбивав одразу двох своїх попередніх жертв. Але це не втішало. Взагалі.

Навіть якщо вона ще не мертва — імовірність її смерті страшною прірвою зяяла переді мною, — у нас не більше двох днів на пошуки. Якщо дефіцит інсуліну до того часу не введе її в кому, безлика тварюка вб’є її, як Саллі Палмер і Лін Меткалф.

І я нічого не міг зробити, щоб це зупинити.