Хімія смерті. Перше розслідування

13

М’ясо було ще сире. Краплини жиру, липкі, мов піт, стікали крізь сітку, бризкаючи на розпечене вугілля. Від нього ліниво здіймалися тоненькі цівки диму, наповнюючи повітря ядучим блакитним серпанком.

Тіна нахмурилася, потикала непросмажений бургер на жаровні.

— Я ж тобі казала — жару бракує.

— Почекаймо ще, — відгукнулася Дженні.

— Ми вже довго чекали, мене дістало. Треба розвести більше вогню.

— Ти не доливатимеш більше цієї гидоти.

— Чому? Ми ж тут усю ніч просидимо з такими темпами.

— І чути не хочу. Ця хімія небезпечна.

— Ну ж бо, я з голоду вмираю!

Ми сиділи в саду за крихітним котеджем, який вони винаймали на двох. Він був ледве більший за маленький дворик — неохайний клаптик газону, огороджений з двох боків високим парканом. Але місце було приховане від чужих очей, на нього виходили лише вікна спальні сусіднього будинку, і далі відкривався вільний вид на озеро, розташоване всього за сотню ярдів.

Тіна востаннє потикала гамбургери й повернулася до мене.

— Як ви гадаєте з погляду лікаря? Варто нам ризикнути отруїтися рідиною для барбекю чи померти з голоду?

— Компроміс, — запропонував я. — Зніміть бургери, поки наливаєте рідину. Так вони не вберуть її смак.

— Боже, як я люблю практичних чоловіків, — сказала Тіна. Вона озброїлася прихваткою і підняла решітку з м’ясом над вугіллям.

Я відпив ще ковток з моєї пляшки пива, більше для того, щоб чимось зайнятися, ніж через спрагу. Мою пропозицію допомоги не прийняли — і це добре, мабуть, якщо взяти до уваги рівень моїх кулінарних здібностей. Але через це я лишився без діла й не було чим відволіктися від нервозності. Дженні теж, здається, непокоїлася, метушилася більше, ніж потрібно, розставляла хліб і салати на білому пластиковому столику для пікніка. Вона була струнка й засмагла, в білій жилетці й джинсових шортах. Ми привіталися, коли я приїхав, але після того не сказали одне одному ані слова. Направду, якби не Тіна, то, мабуть, тут ніхто б і не розмовляв.

На щастя, Тіна була не з тих, хто залишає ніякові паузи в розмові. Вона торохкотіла майже без упину, вела веселий монолог, перемежовувала його інструкціями для мене, коли я міг стати в пригоді: допомогти заправити салати, принести кухонні рушники, які зійдуть за серветки, відкрити ще пива для нас трьох.

Одразу стало очевидно, що будемо тільки ми троє. З одного боку, я відчував полегшення, що не доведеться зустрічатися ще з кимось, з іншого — шкодував, що немає за кого сховатися.

Тіна від душі плеснула запалювальною рідиною на жаровню.

— Блін! — вона відскочила від полум’я, що спалахнуло над вуглинами.

— Я ж тобі казала не ляпати більше! — сміялася Дженні.

— Чого одразу я, само полилося!

Жаровня потопала в димі.

— Ну, тепер вона досить гаряча, — прокоментував я, коли ми всі відсунулися від жару.

Тіна ляснула мене по руці.

— А за це принесіть іще пива.

— Може, нам спочатку їжу відсунути? — запитав я.

Дим уже накрив пластиковий столик, де стояли миски з салатами.

— От дупа! — Тіна пірнула в хмару й схопила миски.

— Простіше пересунути весь столик, — сказав я й потягнув.

— Допоможи йому, Джен, у мене руки зайняті, — Тіна вже тримала миску з макаронами.

Дженні скоса на неї подивилась, але нічого не сказала й узялася за другий край столика. Удвох ми його перетягли й перенесли туди, де не було диму. Коли зупинилися, ніжки з її боку підігнулися, стіл нахилився, тарілки й склянки поповзли до краю.

— Обережно! — заволала Тіна.

Я кинувся і встиг виправити столик до того, як щось упало. Коли нахилився, рука торкнулася руки Дженні.

— Тримаю, можете відпустити, — сказав я.

Вона почала опускати свій край, але знову схопила — стіл почав гойдатися.

— Я думала, ти його поправила, — буркнула Дженні, коли до нас поспішила Тіна.

— Тож так! Я засунула папірчину там, де ніжка хиталася.

— Папірчину? Там треба було болтика закрутити!

— Закрутити тут є з ким.

— Тіно, — Дженні почервоніла, але видно було, що вона намагається не розсміятися.

— Та обережно ж, стола тримай! — гукнула Тіна, бо той знову загойдався.

— Не стій тут, піди принеси викрутку чи ще щось.

Тіна поспішила за бісерну шторку, яка закривала двері на кухню. Ми так і тримали стола й ніяково всміхались одне до одного.

Але лід уже розтав.

— Я певна, ви не шкодуєте, що прийшли, — зауважила Дженні.

— Аякже, таке в мене вперше.

— Чи ще десь так вишукано було?

— Ні в якому разі.

Я помітив, що вона опустила очі.

— Ох, не знаю, як вам і сказати, але ви намочилися.

Я поглянув униз і побачив, що пляшка впала зі столу, пиво розлилось і тепер текло мені просто на джинси між ногами. Я спробував відсунутись, але вийшло тільки відпустити рідину текти мені на штанину.

— Боже, не можу повірити, — сказала Дженні, й ми обоє безпомічно розреготалися. Не могли зупинитись, аж доки не повернулася Тіна з викруткою.

— Що це з вами? — запитала вона, потім побачила мої штани. — Мені було пізніше прийти?

Щойно стіл було врятовано, мені запропонували мішкуваті шорти. Тіна сказала, що це її колишнього.

— Але можете їх собі забрати. Він по них не повернеться, — похмуро додала вона.

Роздивляючись картатий малюнок шортів, я не здивувався. Але це було краще, ніж мої намочені пивом джинси, тож я пішов переодягнутися. Коли я повернувся в сад, Тіна з Дженні захихотіли.

— Гарні ніжки, — прокоментувала Тіна, й вони знову засміялися.

Бургери вже шкварчали на вугіллі. Ми з’їли їх із салатом, хлібом і пляшкою вина, яку я приніс. Коли я наливав келих Дженні, вона завагалася:

— Тільки трішки.

Тіна здійняла брови:

— Ти певна?

Дженні кивнула:

— Все гаразд, правда, — вона перехопила мій запитальний погляд і здивований вираз обличчя. — У мене діабет, тож доводиться слідкувати за тим, що їм та п’ю.

— Першого чи другого типу? — запитав я.

— Боже, я й забула, що ви лікар. Першого.

Я так і думав. Для її віку це найбільш розповсюджений тип.

— Але нічого страшного. Я тільки на низькій дозі інсуліну. Звернулася до доктора Мейтленда по рецепт одразу, коли сюди приїхала, — додала вона, наче вибачаючись.

Я подумав, що вона соромиться зізнатися, що записалася до «справжнього» лікаря, а не до мене. Турбуватися не було чого. Я до такого звик.

Тіна напоказ пересмикнулася.

— Я б зімліла, якби мусила отак сама собі уколи робити щодня, як вона робить.

— Та покинь, нічого страшного, — протестувала Дженні. — І це навіть не справжня голка, тільки шприц-­ручка. Годі про це, а то Девід соромиться пити більше вина.

— Боже борони! — заявила Тіна. — Мені ж треба когось, хто склав би мені компанію.

Я її не дуже наздоганяв, але оскільки Дженні наполягала, я дозволив доливати мені в келих більше, ніж планував. Наступного дня мала бути субота, тиждень видався важким. Окрім того, я справді насолоджувався. Не міг пригадати, коли ще так гарно відпочивав… за довгий час.

Тільки раз настрій підупав, коли ми закінчили трапезу. Спускалися сутінки, згасало світло, Дженні сиділа, дивлячись за межі саду, на озеро. Я побачив, що обличчя її захмарилося, й здогадався, про що вона зараз скаже, ще до того, як вона заговорила.

— А я починаю забувати про те, що сталося. Відчуття таке… наче ти винна, правда?

Тіна зітхнула:

— Вона хотіла скасувати сьогоднішній вечір. Думала, людям не сподобається, що в нас барбекю.

— Я думала, це буде як зневага, — пояснила Дженні.

— Чому? — запитала Тіна. — Хочеш сказати, що люди телевізора не дивляться чи пиво в пабі не п’ють? Все це дуже сумно й страшно, але я не бачу причини вдягатись у волосяниці через співчуття.

— Ти знаєш, що я мала на увазі.

— Так, але я знаю й те, які в нас люди навколо. Якщо вони вирішать когось заклювати, то так і зроблять, що б ти там робив чи не робив. — Тіна помовчала. — Гаразд, це не найкращий спосіб про це сказати, але ж воно правда, — вона дошкульно подивилася на мене. — Ви з цим уже зіткнулися, так?

Я зрозумів, що вони могли знати про чутки.

— Тіно, — попереджально мовила Дженні.

— А що. Нема сенсу вдавати, що ми не чули. Я кажу, звісно ж, поліція захоче поговорити з місцевим лікарем, але варто одному здійняти брову, як усі тебе звинувачують. Зайвий приклад того, які в нас тут короткозорі люди.

— І з довгими язиками, — вибухнула Дженні. Це був перший емоційний вигук, який я почув від неї.

Тіна стенула плечима.

— Краще вже казати все відкрито. Надто багато шепоту в цьому місці. Я тут виросла, ти ні.

— Схоже на те, що ви не дуже любите Менем, — сказав я, сподіваючись змінити тему.

Вона кисло всміхнулася:

— Була б можливість, тільки б мене тут і бачили. Не розумію людей, як-от ви двоє, які приїхали сюди за власним вибором.

Раптом зависла тиша. Дженні встала, обличчя побіліло.

— Я піду зварю каву.

Вона пройшла в будинок, бісеринки шалено задзеленчали.

— Блін, — Тіна винувато всміхнулася. — Довгі язики, правду вона каже. І ще випила трішки, — додала вона, поставивши келих.

Я подумав спочатку, що ця ніяковість через мене, але побачив, що ні. Яка б не була причина реакції Дженні, зі мною вона не пов’язана.

— В неї все гаразд?

— Просто її дістала безтактна сусідка. Я так гадаю. — Тіна дивилася на будинок, наче вирішувала, чи піти за подругою. — Слухайте, не треба було мені патякати. Але як уже мова зайшла, в неї була дуже погана пригода десь рік тому. Тому вона сюди й переїхала. Ніби втекла від цього чи що.

— Яка пригода?

Тіна похитала головою.

— Схоче — сама розкаже. Мені, мабуть, не варто було язиком плескати. Я просто… ну, думала, що вам слід знати. Дженні ви подобаєтесь. Отже… О Боже, ото я наколотила, га? Може, забудьте все? Давайте про щось інше.

— Ок, — ще під враженням від того, що вона мені сказала, я ляпнув перше-ліпше, що спало на думку: — А які плітки про мене ви чули?

У Тіни витяглося обличчя.

— Напросилася, еге ж? Нічого особливого. Що вас допитувала поліція і що… ну, що ви були під підозрою. — Тіна широко всміхнулася, що означало: поводиться вона зухвало, але їй уже байдуже. — Але ж ви ні? Правда?

— Наскільки мені відомо, ні.

Їй цього вистачило.

— От я й кажу про це кляте село. Люди тут готові думати найгірше навіть у найкращі часи. А вже як щось трапиться… — вона махнула рукою. — Я знов почала. Знаєте що, піду-но я допоможу їй з кавою.

— Мені щось зробити?

Але Тіна вже попрямувала в будинок.

— Все нормально, я пошлю до вас Джен. Щоб ви не сумували.

Вона пішла, а я сидів у нічній тиші, думаючи про те, що сказала Тіна. «Дженні ви подобаєтесь». Що вона мала на увазі? І що я відчув від цього? Я казав собі, що це в мені говорить вино, що не варто надавати цьому значення. Та чому я так одразу рознервувався? Я встав і пішов до низького муру навколо саду. Останнє світло вже згасло, поля вкрила пітьма. З озера прилетів вітерець, приніс безутішний плач сови.

За мною почувся якийсь шум. Вийшла Дженні з двома горнятками. Я відійшов від муру, повертаючись у коло світла, яке падало з відчинених дверей. Вона здригнулася, коли я вийшов з тіні, плеснула кавою на руку.

— Вибачте, не хотів вас налякати.

— Все гаразд, просто не побачила, — поставила горнятка, подула на руку.

Я передав їй паперовий рушник.

— Ви в порядку?

— Виживу, — вона витерла руки.

— Де Тіна?

— Тверезіє, — знову взялася Дженні за горнятка. — Я не запитала вас, з молоком? З цукром?

— Нічого не треба.

Вона всміхнулася.

— Вгадали, — простягла мені каву та відсунулася до стіни. — Милувалися краєвидом?

— Тим, що зміг побачити.

— Він прекрасний, якщо вам подобаються плеса води.

— А вам?

Ми стояли поруч, дивилися на озеро.

— Так, направду так. Як була малою, ходила з татом під вітрилами.

— А зараз?

— Уже роками не ходжу. Та все одно досі люблю бувати на воді. І думаю десь позичити човен. Маленький — озеро надто мілке для більшого. Але як це — жити поруч і не кататись?

— У мене є човен, якщо вам пасує.

Я сказав це не думаючи. Але вона одразу ж обернулася до мене. Я побачив, як вона всміхається в місячному сяйві. Усвідомив, як близько ми стоїмо. Досить близько, щоб відчути тепло її оголеної шкіри.

— Справді?

— Ну, не зовсім мій. Він належить Генрі. Але той дозволяє мені ним користуватися.

— Ви впевнені? Тобто я ні на що таке не натякала.

— Я знаю. А все одно потрібно розім’ятися.

Я відчув щось на зразок здивування, коли сказав це. «Що ти робиш?» Дивився на озеро, радий, що темрява ховає моє обличчя.

— Як щодо неділі? — почув я свій голос.

— Чудово! О котрій?

Пригадав, що я обіцяв пообідати з Генрі.

— Після обіду? Заїду по вас о третій?

— Третя рівно. Чудово.

Я чув усмішку в її голосі, хоча не міг бачити. Сьорбнув кави, не помічаючи, що обпік рота. Не міг повірити в те, що роблю. «Не лише Тіні слід протверезіти», — подумав я.

Невдовзі я вже перепросив та пішов додому. Коли вже збирався йти, запізніло з’явилася Тіна, широко усміхаючись, і повідомила, що я можу привезти шорти пізніше. Я подякував, але переодягнувся у свої вологі джинси. Моя репутація в селищі й так уже постраждала, не вистачало ще гуляти в полум’яних шортах серфера.

Я недалеко відійшов від будинку, коли мобільник коротенько пискнув: повідомлення. Я завжди ношу з собою телефон, щоб бути на зв’язку в термінових випадках, але коли знімав вологі джинси, лишив його в кишені. Забув про нього, й усвідомлення, що майже дві години до мене не могли додзвонитися пацієнти, нарешті відволікло від думок про Дженні. З почуттям провини я запустив автовідповідач, сподіваючись, що не пропустив чогось важливого.

Але повідомлення стосувалося не моїх пацієнтів.

Воно було від Маккензі.

«Знайшли тіло».