Хімія смерті. Перше розслідування

15

Була тієї ночі ще одна жертва. Це зробили не ті руки, які катували Саллі Палмер і Лін Меткалф. Принаймні не прямо. Це спричинили підозріливість і ворожість, які почали охоплювати селище.

Джеймс Нолан жив у маленькому котеджі в глухому провулку за автомайстернею. Він був моїм пацієнтом, працював у крамниці в прилеглому селі — тихий чоловічок, чия стриманість приховувала ніжну натуру та глибоко нещасливу долю. Йому було за п’ятдесят, він ніколи не одружувався та мав чотири стоуни[11] надмірної ваги. А ще був гомосексуалістом і цього до нестями соромився. У тихому затоні, як-от Менем, таку особливість сприймають як неприродну, там мало простору для сексуальних пригод. Тому ще замолоду він знаходив задоволення потреб, якщо таланило, в громадських парках чи вбиральнях у сусідніх містах. Одного разу чоловік, до якого він спробував підійти, виявився поліціянтом під прикриттям. Сором після тієї зустрічі мучив його набагато довше, ніж тривало умовне покарання, яке він отримав. Пліток про цю пригоду, звісно, уникнути не вдалося, вони розповз­лися селищем. Його й так вважали диваком, а тепер і зовсім відсахнулися. Точну його провину не обговорювали, а можливо, й не знали, та чуток було досить, щоб затаврувати бідолаху. Малі громади легко закріп­люють ролі за особами, тому він у селищі став недоторканним, збоченцем, до якого забороняли наближатися дітям. Так і жив Нолан відповідно до свого іміджу, дедалі занурюючись в ізоляцію. Він пересувався селищем, мов примара, говорив лише з кількома людьми, просив тільки про те, щоб залишатися непоміченим. Більша частина Менема радо погодилася на такий статус-кво, не стільки толеруючи, скільки ігноруючи бідолашного.

Дотепер.

Коли це сталося, він майже відчув полегшення. Відколи знайшли тіло Саллі Палмер, він жив у страху, знаючи, що ніхто не обиратиме цапа-відбувайла раціо­нально. Увечері, повернувшись із роботи, він поспішив до свого котеджу й замкнувся, сподіваючись, що непомітність і надалі його захистить. Проте того суботнього вечора це не допомогло.

Після одинадцятої в його двері загрюкали. Він саме вимкнув телевізор, готувався йти спати. Штори були засунуті. Якийсь час він сидів, зачаївшись у кріслі, сподіваючись, що незнані візитери підуть. Не пішли. Їх було декілька, вони п’яно сміялися та глузливо вигукували його ім’я. Крики ставали дедалі злішими, удари по дверях — сильнішими. Двері трусилися під навалою. Нолан подивився на телефон, майже готовий здатися й викликати поліцію. Але він усе життя намагався не привертати до себе уваги й так і не зміг подолати цю звичку. І коли нападники змінили тактику й почали погрожувати виламати двері, якщо він не відімкне, він відімкнув. Зробив те, що робив завжди.

Те, що йому наказували.

Він тримав двері на ланцюжку, вірячи, що то захистить його. Як і все інше, це не справдилося. Двері й одвірок розлетілися під новими ударами, Нолана відкинуло всередину, нападники ввірвалися в дім.

Потім він стверджував, що не впізнав нікого з них, що не дивився на обличчя. Хай там як, я гадаю, важко повірити, що він не знав, хто були нападники. Це мали бути люди, яких він раніше бачив, можливо, молодь, чиї батьки й діди виросли разом з ним. Вони били його, потім заходилися громити дім. Розтрощивши все, що могли, знову взялися за нього й не зупинялися, поки нещасний не знепритомнів. Мабуть, щось подібне на розум зупинило їх до того, як вони його вбили. Хоча його ушкодження були такі важкі, що вони запросто могли лишити його вмирати.

Через певний час після того, як нападники пішли, задзвонив мій телефон. Я намацав його, ще напівсонний, і не впізнав шепіт того, хто повідомляв мені: когось дуже сильно побито. Поки я намагався прокинутися, голос сказав мені, куди їхати, й вимкнувся. Я тупо дивився на телефон ще кілька секунд, потім зібрався й зателефонував до швидкої допомоги. Виклик завжди може виявитися фальшивим, але цей не скидався на розваги пранкера. Окрім того, поки швидка доїде, мине багато часу.

Дорогою до будинку Нолана я зупинився біля трейлера поліції, припаркованого на майдані. У ньому було цілодобове чергування, й мені не хотілося їхати до того дому самому. Це була помилка. Мій дзвінок до невідкладної допомоги їм не передали, я витратив час на пояснення. Поки вони погодилися поїхати зі мною, я вже ладний був рушати сам.

Провулок, де жив Нолан, губився в темряві. Його дім ми легко помітили, бо вхідні двері були розчахнуті. Коли ми під’їжджали, я подивився на сусідні будинки. Жодних ознак життя не помітив, але відчув, що за нами спостерігають.

Ми знайшли Нолана серед уламків його домівки, де залишили його нападники. Я міг тільки перевернути його в безпечне положення й чекати на швидку. Він то приходив до тями, то знову непритомнів, і я весь час говорив з ним аж до приїзду бригади. В один з моментів, коли він, здавалося б, достатньо отямився, я запитав, що сталось. Але він тільки знову заплющив очі, лишивши питання без відповіді.

Коли парамедики винесли його на ношах, один з поліціянтів, що приїхали зі мною, запитав, чому подзвонили мені, а не за номерами екстрених викликів. Я сказав, що не знаю, але дещо покривив душею. Я дивився на сині спалахи машин екстреної допомоги, що відбивалися від навколишніх будинків. Попри те, що ми наробили шуму, нікого не було видно, ніхто не вийшов з дому подивитися, що відбувається. Але я знав, що люди дивилися. Вони так само дивились (або відводили очі) спочатку на атаку на двері Нолана, а потім і на самого чоловіка. Хтось свідомий, мабуть, придивився уважніше, але недостатньо для того, щоб спробувати зупинити напад чи залучити на допомогу когось чужого. Це була справа селища.

Дзвінок мені, майже чужинцеві, був свого роду компромісом. Я був переконаний: ніхто не зізнається в цьому анонімному дзвінку. Як потім з’ясувалося, дзвонили з єдиного на все селище телефона-автомата, тому визначити особу було неможливо. Коли карета швидкої поїхала, я подивився на пусті вікна, зачинені двері. Мені хотілося кричати на них. Але що саме кричати й до чого доброго це приведе — я не знав.

Натомість я повернувся додому й спробував поспати решту ночі.

Вранці я прокинувся розбитим і збентеженим. Узяв газети, вийшов з ними надвір із чорною кавою в руках. Велика недільна стаття була присвячена залізничній аварії. Проти неї знайдення ще одного тіла в Менемі заслужило лише на два абзаци на внутрішніх сторінках. Те, що воно не пов’язане з нещодавнім убивством, означало, що цей факт вартує згадки лише як курйозний збіг.

Попередній день і частину вечора я працював з останками молодого чоловіка, й поки що ми чекали на результати аналізів його жировоску, взятих зі зразків ґрунту, щоб найточніше визначити час із моменту смерті. Більше на жодні сюрпризи я не очікував. Добра новина, якщо тут ці слова доречні, полягала в тому, що визначити ім’я жертви буде доволі легко: зуби лишилися неушкодженими, в них знайшлися пломби, тому, якщо нам пощастить, записи дантистів дадуть точну ідентифікацію. Ще я знайшов слід старого перелому на лівій гомілковій кістці. Перелом давно зрісся, але це ще одна деталь, яка допоможе встановити особу.

Окрім цього, я міг тільки підтвердити сказане перед тим Маккензі. У могилі лежав молодий білий чоловік років двадцяти, чий череп розбили чимось важким і тупим — імовірно, великим молотком чи кувалдою, якщо врахувати круглу радіальну форму діри, пробитої у кістці. Розташування й розмір ушкодження дозволяли припустити, що потерпілий отримав кілька ударів ззаду. Через такий великий проміжок часу з певністю сказати, чи саме це призвело до смерті, неможливо, але я гадав, що так. Подібні поранення майже одразу стають фатальними, а чи була йому заподіяна якась інша шкода, не відомо. Принаймні його кістки більш ніяких слідів насильства не зберегли.

Не було причини пов’язувати цю смерть з теперішніми подіями в Менемі. Наш убивця полював на жінок, а не чоловіків; окрім того, поки точно не визначимо особи вбитого, сумнівно навіть, чи жертва з місцевих. Селище не таке велике, щоб зникнення людини можна було приховувати такий довгий час. Ба більше, вбивство не мало спільних рис з убивством Саллі Палмер. Її залишили непохованою, на виду, і кістки її обличчя були розтрощені чи то під впливом гніву, чи щоб приховати особу; а обличчя чоловіка залишилося неушкодженим. Найімовірнішим сценарієм була ситуація, коли обидва — і він, і його вбивця — були не з цих місць, а тіло просто викинули в глушині, щоб його позбутися.

Все одно я витратив навіть більше часу, ніж, мабуть, було потрібно, перевіряючи, чи немає якихось подряпин на його шийних хребцях. Можливо, річ була в тім, що до минулого тижня єдиним, чим вирізнявся Менем, була ізольованість. Тепер тут сталося два вбивства, одне нещодавнє, одне старе, й зникла молода жінка. Важко було позбутися спроб розгадати ці таємниці. Якщо селище тільки почало розкривати свої секрети, ніхто не міг передбачити, що ще може бути піднято з-під землі до того, як усе закінчиться.

І ця думка не заспокоювала.

Я прогорнув решту газети без особливого інтересу. Кинув її на стіл, допив каву. Час прийняти душ, а потім я мав прямувати до Генрі на недільний обід.

Думка про те, що потім я побачуся з Дженні, одночасно нервувала і тішила мене. А ще додавала почуття провини, бо я досі не розповів про неї Генрі. Він не буде проти того, щоб дати нам човен, але я знав, що він сподівається провести зі мною решту дня, й мені було ніяково від того, що я втечу. Мабуть, треба було перенести ту чи іншу зустріч. Але я не хотів його засмучувати й гадки не мав, коли знову зможу взяти човник. Я не хотів чекати.

«А чом би й ні? — лунав голос у голові. — Тобі справді так кортить знову побачити Дженні?» Та я не збирався про це думати. Тож встав, пішов у душ, залишивши питання без відповіді.

Тупий, напружений головний біль розпочався, коли я саме дістався дому Генрі. Але не настільки боліло, щоб я не зміг оцінити запах ростбіфа, заходячи до будинку. Як завжди, не постукав, просто гукнув, що я вже тут.

— Ідіть сюди, — голос Генрі лунав із кухні.

Я пройшов туди. У кухні було гаряче навіть при відчинених дверях, які виходили на усамітнений моріжок. Генрі розмішував масло для йоркширського пудингу, під рукою — порожній винний келих. Не сказати, що це ідеальна страва для спекотного дня, але в тому, що стосувалося недільного обіду, Генрі свято дотримувався традицій.

— Майже готово, — сказав він, викладаючи масло ложкою на деко. Гарячий жир зашипів. — Щойно дійде, можемо їсти.

— Мені чимось допомогти?

— Налити нам обом вина. Я вже почав якийсь порт­вейн, або є ось ця пляшка благородного напою, я відкрив, щоб трохи подихало. Має бути вже ок. Чи вам пива?

— Вино буде краще.

Він покотився до духовки. Відчинив дверцята, трішки відсунувся від жару, поставив усередину деко. Генрі нечасто куховарив, зазвичай задовольнявся тим, що Дженіс дбала про його трапези, але коли він панував на кухні, мене завжди вражала його вправність. Я міркував собі, наскільки б сам упорався на його місці. Але, звісно, багато вибору в нього не було. Генрі не з тих, хто легко здається.

— Ось, — він захряснув дверцята духовки. — Ще двадцять хвилин, і візьмемось. Боже милий, чоловіче! Ви ще вино не налили?

— Зараз, — я порпався в шухляді, — у вас немає аспірину або чогось такого? Голова розболілася.

— Якщо тут немає, візьміть в аптечці.

У шухляді виявилася порожня пачка парацетамолу і все. Я пройшов коридором до кабінету Генрі, який слугував йому приймальнею для пацієнтів, відколи я забрав його стару кімнату. Ми тримали ліки саме там, разом зі старим медичним приладдям Генрі. Він нічого не викидав, збирав різноманітні порошки, таб­летки, пляшечки й медичні інструменти, які успадкував від попереднього лікаря. Тримати таке в амбулаторії, мабуть, було проти цілої купи медичних правил, але Генрі скептично ставився до надмірних нормативних актів та всілякої бюрократії. Його колекція вкривалася пилом в елегантній вікторіанській книжковій шафі зі скляними дверцятами — разючий контраст із непоказною сталевою аптекарською шафкою та холодильником, де ми тримали наші вакцини. Ця парочка геть не вписувалася в інтер’єр з меблями прекрасного дерева й шкіряною оббивкою, попри всі безуспішні спроби Генрі хоч якось прикрити шафки фотографіями в рамках. Серед них були й наші — в човнику, зняті рік тому, — але на більшості поставали він і його дружина Діана. На почесному місці, нагорі шафки, стояла весільна фотографія. Вони були привабливою парою, молоді, щасливі, не знаючи долі, що чекає на них.

Я перевів очі на пару милиць, які припадали пилом у кутку біля письмового столу. Коли я тільки приїхав, він ще пробував ними користуватися. Я чув, як він бурчав, намагаючись зробити кілька кроків.

— Я доведу, що ці паскудники помилялися, — повторював він раз у раз. Але так і не довів. Поступово відмовився від спроб.

Я відвів очі від цього матеріального нагадування про людську тлінність та відімкнув шафку з ліками. Порився в коробочках, знайшов парацетамол, замкнув шафку та повернувся на кухню.

— Саме вчасно, — буркнув він, коли я ввійшов. — Давайте вже це кляте вино. Пити хочеться, спрагла це робота. — Він обмахувався, рухаючись до духовки. — Ходімо трішки охолонемо.

— Їстимемо надворі?

— Не будьте варваром. Я що, австралієць? І візьміть із собою пляшку. Бордо, не якесь там дешеве пійло.

Я запив парацетамол водою і зробив, що мені було сказано. Сад був доглянутий і при цьому не мав недоладних витребеньок. Генрі полюбляв роботу в саду, для нього було зайвим джерелом розпачу те, що він більше не міг працювати там самостійно. Ми наблизилися до старого кованого столика зі стільцями, розташованими під навислими гілками золотого дощу[12]. За огорожею, обвитою верболозом, блискуче озеро створювало ілюзію полегшення спеки. Я налив нам вина.

— Будьмо, — здійняв свій келих.

— Ваше здоров’я, — він погойдав у келиху рубінову рідину, критично її понюхав. Нарешті відпив трішки.

— Хммм. Непогано.

— Місцевий супермаркет?

— Селюк, — глузливо посміхнувся він і відпив ще. — Отже, карти на стіл. Як там було в п’ятницю на вечері?

— Це було просто барбекю. Надворі. Вам би сподобалося.

— Їсти на свіжому повітрі в п’ятницю ввечері припустимо. Недільний обід вимагає шанобливого ставлення. А ви не відповіли на питання.

— Все чудово, дякую.

Він здійняв брову.

— Чудово? Ото й усе?

— Що ще я маю казати? Гарно провели час.

— Чи мені тут почулася зайва скромність? — Він широко всміхнувся до мене. — Здається, мені доведеться кожне слово з вас витягувати. От що я скажу: а візьмімо сьогодні човен, покатаймося цілий день, і ви мені все розповісте. Вітер не дуже сильний, але зможемо веслувати, калорії по обіді скинемо.

Я відчував, як моє обличчя заливає жар сорому.

— Звісно, якщо ви не хочете, то нічого, — сказав Генрі, але усмішка його зів’яла.

— Річ не в тім. Я просто… Ну, я обіцяв Дженні, що візьму покататися її.

— О, — він не міг стримати здивування.

— Вибачте, мені слід було раніше сказати.

Але Генрі вже відновив рівновагу, приховуючи своє розчарування за усмішкою.

— Не треба вибачатися! Ви молодець!

— Я завжди можу…

Він відмахнувся від пропозиції, яку я не встиг закінчити.

— У такий сонячний день для вас набагато краще прогулятися з гарненькою дівчиною, ніж із таким старим диваком, як я.

— Ви точно не проти?

— Ми можемо покататися іншим разом. Я дуже радий, що ви зустріли ту, яка вам, здається, сподобалася.

— Та нічого такого немає, правда.

— Покиньте, Девіде, вам уже час почати насолоджуватися життям! Не виправдовуйтесь.

— Я не виправдовуюся, просто… — протягнув я, відчуваючи, що не вистачає слів.

Генрі був цілковито серйозний.

— Дайте вгадаю. Ви відчуваєте провину.

Я кивнув, не довіряючи тому, що можу сказати.

— Скільки вже минуло? Три роки?

— Майже чотири.

— У мене — майже п’ять. І знаєте що? Це досить довго. Ви не повернете мертвих, і доводиться якось жити самому, так добре, як можете. Коли Діана померла… Гаразд, я не маю вам цього казати, — він видав короткий смішок. — Усе не міг зрозуміти, як це: я вижив, а вона ні. Направду, дуже довго так було після аварії…

Він перервався, дивився на озеро. А говорити передумав.

— Але це інша історія, — він потягнувся по вино. — Змінимо тему. Чув, учора ввечері був якийсь шум.

Мало що могло трапитися в селищі так, щоб Генрі про це не знав.

— Можна й так сказати. Дехто з сусідів Джеймса Нолана зробив йому візит.

— Як він?

— Недобре. — Перед цим я телефонував до лікарні. — Його добряче відгамселили. Ще тиждень-два в лікарні проведе.

— І, я гадаю, ніхто нічого не бачив?

— Авжеж.

Його густі брови вигнулись у відразі.

— Тварюки, ось вони хто. Кляті тварюки. Але не скажу, що здивований. А ви, кажуть, теж потрапили в жорна менемських пліток, так?

Я мав би здогадатися, що до нього вже дійшли розмови про мене.

— Принаймні мене досі не побили.

— Я б цим ще не вихвалявся. Я попереджав вас, до чого може дійти. Те, що ви менемський лікар, не означає, що вас за це всі на руках носитимуть.

Я бачив, що його поступово опановує поганий настрій.

— Та ну, не переймайтесь, Генрі…

— Повірте мені. Я це місце знаю краще за вас. Як дійде до гарячого, люди накинуться на вас так само, як на Нолана. І байдуже, що ви зробили для них у минулому. Вдячність? Не в цьому клятому місці! — Він ковтнув вина, через свою лють забувши про вишукану поведінку. — Іноді я дивуюся, чого ми взагалі про них дбаємо.

— Ви так не думаєте.

— Не думаю? — Генрі задумливо дивився в келих. Я подумав, скільки він встиг випити до мого приїзду. — Мабуть. Але часом я справді замислююся, що кожен з нас тут робить. Ви ніколи себе не питаєте, який у цьому всьому сенс?

— Ми лікарі. Який ще сенс має бути?

— Так, так, я все це знаю, — роздратовано сказав він, — але що доброго ми насправді робимо? Ви можете чесно зізнатися, що ніколи не відчували, наче марнуєте свій час? Підтримувати життя в якомусь старому непотребі просто заради самого факту? Все, що ми робимо, — це відтермінування неминучого кінця.

Я уважно подивився на нього, помітивши, який він втомлений. Уперше за весь час нашого знайомства Генрі виявив ознаки свого віку.

— У вас усе гаразд? — запитав я.

Він видавив сухий смішок:

— Не звертайте уваги. Просто в мене сьогодні цинічний настрій. Навіть більше, ніж зазвичай, — Генрі потягнувся по пляшку. — Усі ці справи, схоже, й мене дістали. Давайте ще по келиху, а потім розповісте, чим таким таємничим займалися цілий тиждень.

Я не чекав на такий поворот розмови, але наразі радий був змінити тему. Генрі слухав, спочатку зацікавлено, бо я розповів йому деталі моєї кар’єри до приїзду в Менем, згодом — із недовірою, коли я окрес­лив свою допомогу Маккензі.

Коли я закінчив, він повільно похитав головою.

— Спадає на думку вираз «темна конячка».

— Вибачте. Знаю, мав розповісти раніше, але до цього тижня чесно думав, що все це залишилося в минулому.

— Немає потреби просити вибачення, — сказав він.

Але я бачив, що засмутив його. Він прихистив мене в мої найгірші часи, а тепер виявляється, що я не був з ним достатньо відвертим. Весь цей час я дозволяв йому думати, що мій досвід антрополога суто академічний. Хоч я не те щоб брехав, це була погана подяка за довіру.

— Якщо ви хочете, щоб я звільнився, я так і зроб­лю, — сказав я.

— Звільнилися? Не смішіть мене! — він поглянув на мене. — Хіба що ви передумали тут працювати.

— Ні, звісно ні. Насамперед, я не хотів долучатися до справи. Я не навмисно приховував це від вас. Просто сам не хотів про це думати.

— Ні, я вас розумію. Просто все це трохи несподівано. Я гадки не мав, що ваша кар’єра була такою… рідкісною, — він замислено дивився на озеро. — Я вам заздрю. Завжди шкодував, що не зайнявся психологією. Колись давно в мене були певні амбіції, знаєте. Але звісно, не вийшло. Надто багато потрібно було вчитися додатково. Я прагнув одружитися з Діаною, робота терапевта приносила швидкий дохід. А тоді це здавалося досить привабливим.

— Нічого привабливого в тому, що я робив, немає.

— Тоді захоплювало, — він з розумінням поглянув на мене. — Не заперечуйте. Ви за останній тиждень змінилися. Навіть ще до барбекю, — він засміявся, витяг з кишені люльку. — Що не кажіть, це був пекельний тиждень. Є новини про те, чиє тіло знайшли?

— Ще ні. Але, сподіваюся, записи дантиста допоможуть визначити особу.

Генрі похитав головою, наповнив люльку, запалив.

— Ви живете десь усі ці роки, й потім… — Він намагався позбутися свого поганого настрою. — Ну, гадаю, варто піти подивитися, що там наш обід. Усе й так паскудно, не вистачало спалити йоркширський пудинг.

Після цього розмова пішла легше, але до кінця обіду Генрі стомився. Я нагадав собі, що він у ці дні ніс майже весь тягар моєї роботи. Спробував наполягти, щоб помити посуд, але він і чути не хотів.

— Усе гаразд, справді. Більша частина все одно піде до посудомийки. Я б на вашому місці вже поспішав до подружки.

— Ще досить часу.

— Ви наполягаєте, але я теж. І, щиро кажучи, я справді хотів би зараз залити в себе останній келих і трохи передрімати, — він із вдаваною суворістю поглянув на мене. — Що, ви збираєтеся зруйнувати мій недільний відпочинок?

Я домовився зустрітися з Дженні в «Ягняті». Це була нейтральна територія: якби я пішов знову до неї, то вже нагадувало б побачення. Я й надалі намагався переконати себе, що ми просто збираємося трохи покататися. Я ж не запрошував її на обід з усіма сексуальними підтекстами. Не доведеться хвилюватися, що раптом даси якісь не ті знаки чи щось не так сприймеш. Нічого такого немає, справді.

Тільки от передчуття підказувало інше.

Я ретельно слідкував, щоб не перебрати вина за обідом, але все одно зараз, хоча й хотілося міцнішого, обрав апельсиновий сік. Пройшов до бару, відповів на звичні кивки. Нічого особливого не читалося в очах відвідувачів, але все одно я радів, що Карла Бреннера сьогодні немає.

Я виніс сік надвір та притулився до муру перед пабом. Нервово видудлив апельсиновий сік майже одним духом. Зрозумів, що майже щохвилини поглядаю на годинник. Пообіцяв собі більше так не робити й побачив, що дорогою наближається машина. Це був старий «міні», й за мить я впізнав Дженні за кермом. Вона поставила машину, вийшла з неї, і, побачивши її, я раптово відчув піднесення. «Що відбувається?» — подумав я, але коли вона наблизилася, всі питання зникли.

— А я думала, що ще рано, — всміхнулася Дженні, підіймаючи на лоб темні окуляри.

Я знав: справжня причина, чому вона була за кермом, — у тому, що зараз тутешні жінки рідко наважуються на піші прогулянки.

На ній були шорти й синя безрукавка. Відчувався легкий аромат парфумів, майже нечутний.

— Ви ж не довго чекаєте? — запитала вона.

— Щойно приїхав. — Вона помітила мою порожню склянку. — Просто пити хотілося. Будете щось?

— Та що-небудь.

Я відчував, що ми входимо в зону напруження, коли кожне речення може бути не так сприйняте. «Вирішуй. Зараз», — сказав я собі, знаючи, що це може задати тон решті дня.

— Може, візьмемо щось із собою? — запитав я й сам собі здивувався. Але коли слова вилетіли, я зрозумів, що це правильний вибір.

Усмішка Дженні поширшала.

— Звучить чудово.

Вона почекала надворі, а я сходив до пабу й купив пляшку вина. Я намагався не зважати на дивні погляди, коли попросив порожні келихи та штопор, картаючи себе за те, що не подумав про це раніше. Але я знав, чому цього не зробив. Бо уникав будь-яких деталей, які підказали б, що це дещо інше, ніж звичайна прогулянка. Схоже, Дженні поводилася так само.

— Зачекайте, — попросила вона, коли я повернувся, й сама зникла в пабі. Вийшла за хвилину з лискучими пакетами чипсів і горішків. Усміхнулася: — Раптом пожувати захочеться.

Після цього напруження зникло. Ми лишили машину на майдані й пішли до озера. Можна було пройти до човна через сад Генрі, але, щоб його не турбувати, ми обрали невеличку, майже неходжену стежку, що вела від дороги поза будинком.

Човен спокійно гойдався на тихій воді. Коли ми забралися в нього, навіть подиху вітру не відчувалося.

— Схоже, вітрило нам сьогодні не згодиться, — зауважив я.

— Нічого. Просто так добре, коли на воді.

Не переймаючись вітрилом, я взяв весла й вийшов в озеро. На сонці його поверхня блищала так яскраво, що навіть різало очі. Єдиним звуком були сплески весел, коли ті занурювалися й злітали з води. Дженні сиділа обличчям до мене. Наші коліна терлися, коли я веслував, але ніхто з нас не подумав відсунутися. Дженні опустила руку за борт, я прямував до протилежного берега, за її пальцями тяглися легкі хвильки-сліди. Ми наближалися до віддаленого берега, озеро мілішало, місцями ставало непрохідним через густі зарості жовтого очерету. З них виглядав низький земляний обрив, над берегом нависали кудлаті гілки старих плакучих верб. Я пустив човна дрейфувати під однією з верб, легко прив’язав його до стовбура. Сонячне світло пробивалося крізь листя, роблячи зелень напівпрозорою.

— Так чудово! — вигукнула Дженні.

— Хочете роздивитися?

Вона вагалася.

— Не хотіла б здатися боягузкою, але чи тут безпечно, як ви гадаєте? Ну оці пастки і все таке?..

— Навряд чи хтось буде тут цим перейматися. Сюди люди не заходять, для чого пастки ставити?

Ми лишили вино охолоджуватися в озері та вирушили досліджувати територію. Великих скельних виходів тут не було, лише кам’янистий насип, порослий деревами й з’єднаний з берегом зарослою очеретом смугою землі. У центрі виявилися руїни мініатюрного будинку, вже без даху, зарослого чагарником.

— Ви думаєте, тут хтось жив? — запитала Дженні, нахиляючись, щоб пройти крізь низький кам’яний дверний отвір.

Старе листя шурхотіло під ногами. Навіть у спеку відчувалися затхлість, волога й вік.

— Може бути. Усе це колись належало менемській ратуші. Можливо, будиночок доглядача або ще когось.

— Я й не знала, що тут була ратуша.

— Зараз уже немає. Зруйнували одразу після Другої світової.

Вона провела рукою по вкритій мохом балці над старовинним каміном.

— Ви колись думали про те, хто жив у подібних місцях? Які були ці люди? Як саме вони жили?

— Гадаю, важко.

— Але чи самі вони вважали так, чи це для них було нормою? Тобто через кількасот років люди подивляться на те, що лишилося від наших будинків, і скажуть: «Бідолахи, як вони виживали?»

— Дуже схоже на те. Всі так кажуть.

— Я завжди хотіла бути археологом. До того як стати вчителькою тобто. Усі ці минулі життя, про які ми нічого не знаємо. І кожен думав, що його життя найважливіше, так само як і ми, — вона злегка здригнулась і знічено всміхнулася. — Дрижаки беруть. Але все одно дуже цікаво.

Я міркував, чи вона щось почула про мій зв’язок з минулими життями. Але її слова не були надуманими.

— То що ж вас зупинило? Від того, щоб стати архео­логом?

— Я не дуже наполегливо цього прагнула. Мабуть. Отже, я опинилась у класній кімнаті. Не зрозумійте неправильно. Мені це подобається. Але іноді, знаєте, думаєш: «А що, якби?..»

— Ви й зараз можете піти вчитися.

— Ні, — відповіла вона, все ще гладячи рукою камінь над каміном. — Тодішня я вже зникла.

Мені це здалося дивним.

— Що ви маєте на увазі?

— О, знаєте, певні шанси приходять у певний час. Перехрестя, щось таке. Ви приймаєте рішення і зрештою йдете однією дорогою. Інше рішення — ви опиняєтеся зовсім в іншому місці, — вона здригнулась. — Археологія — один з тих шляхів, на які я не стала.

— Ви не вірите у другий шанс?

— Немає других шансів, просто інші. Ваше життя ніколи не буде таким самим, якщо ви колись прийняли інше рішення.

Її обличчя затуманилося. Вона зняла руку з каменя, раптом зніяковіла.

— Боже, тільки послухайте мене. Вибачте, — засміялася.

— Нема за що вибачатися, — сказав я, але вона вже пробиралася крізь дверний отвір.

Я пішов за нею, даючи їй час звільнитися від похмурих думок, що раптом її огорнули. Під шапочкою білявого волосся її шия ззаду була гладенька й засмагла. Звивисте біле пасмо спускалося шиєю, зникало під топом. Я відчув, що мені хочеться торкнутися його, і з зусиллям відвернувся.

Дженні обернулася, вона знову була в гарному настрої.

— Як гадаєте, вино вже достатньо охололо?

— Є тільки один спосіб з’ясувати.

Ми повернулися до човна й вийняли пляшку з озера.

— Вам можна? — запитав я. — Води я теж узяв.

— Ні, вино не завадить, дякую. Я вранці вколола інсулін. Один келих мені можна, — вона всміхнулася. — До того ж я з лікарем.

Ми випили вина на березі під вербою. Майже не розмовляли, відколи вийшли з руїн, але мовчання не було некомфортним.

— Ви колись сумували за життям у місті? — нарешті запитала Дженні.

Я згадав про свої нещодавні поїздки до лабораторії.

— Донедавна ні. А ви?

— Не знаю. Мені не вистачає деяких ознак міста. Не так багато — не барів чи ресторанів. Більше його жвавості, метушні. Але я звикаю до сільського життя. Це як змінити темп, правда.

— Ви не думали повернутися?

Вона глянула на мене, потім на воду.

— Не знаю, — смикнула травинку. — А Тіна вам багато розповіла?

— Не дуже. Просто що у вас щось погане сталося, але що саме, не сказала.

Дженні всміхалася й скубала травинку.

— Стара добра Тіна, — сказала вона сухо, але без злоби.

Я чекав, щоб вона визначилася сама, чи хоче про це розповісти.

— На мене напали, — сказала вона через деякий час, не відриваючи очей від трави. — Десь півтора року тому. Я гуляла з друзями й зловила таксі, коли зібралася додому. Ви ж розумієте. Вулиці небезпечні, все таке. Це був чийсь день народження, я трішки забагато випила. Заснула, а коли прокинулася — водій зупинив машину й ліз на заднє сидіння до мене. Коли я почала опиратися, став мене бити. Погрожував убити, і тоді…

Голос у неї тремтів. Вона якусь мить помовчала, потім продовжила, вже опанувавши себе:

— Насправді, він мене не зґвалтував. Я почула людей поблизу. Він поставив машину на порожній стоянці, якась група людей через неї йшла. Випадково. Я почала кричати, стукати у вікно. Він запанікував, виштовх­нув мене з машини й поїхав геть. Поліція сказала, що мені пощастило. І вони мали рацію. Обійшлося кількома порізами й синцями, могло бути значно гірше. Але я не почувалася щасливою. Просто переляканою.

— Його зловили?

Вона похитала головою:

— Я не могла описати його як слід. А він поїхав, і номера ніхто не запам’ятав. Я навіть не знала назви служби таксі, бо просто махнула рукою на вулиці. Отже, він і досі десь там.

Вона кинула травинку у воду. Та попливла на поверхні, майже не торкаючись води.

— Дійшло до того, що боялася виходити з дому. Боялася знову з ним зустрітися, це було просто… все. Ну як… якщо таке сталося без будь-якої причини один раз, воно може статися знову. О будь-якій порі. І я вирішила поїхати з міста. Перебратися кудись жити, щоб місце було красиве, безпечне. Передивилася оголошення про роботу, знайшла оце, — вона криво посміхнулася. — Гарний хід, еге ж?

— Я радий, що ви тут.

Слова зірвалися до того, як я про них подумав. Я одразу відвернувся до озера, щоб дивитися куди завгодно, аби не на неї. «Ідіот! — кипів я. — Що ти оце ляпнув?!»

Ніхто з нас не проронив ні слова. Я обернувся й побачив, що вона дивиться на мене. Невпевнено всміхнулася.

— Чипсів хочете? — запитала вона.

Ніяковість минула. З легким серцем я потягнувся до вина.

У наступні дні я думатиму про цей день як останній проблиск синього неба перед бурею.