Хімія смерті. Перше розслідування

27

Якось улітку, коли Дженні було десять, батьки поїхали з нею до Корнволлу. Вони розташувалися в місцині поблизу Пензанса[17], і в останній день відпустки батько прокатав їх уздовж узбережжя до невеликої бухти. Якщо та бухточка й мала назву, Дженні її не знала: навкруги був лише пісок, дрібний і білий, і скелі за спиною — повні пташиних гнізд. Сонце припікало, але море було на диво прохолодним. Дженні бавилася на мілководді й на пляжі, потім лежала на сонці та читала новеньку книжку. То були «Хроніки Нарнії» К. С. Льюїса — вона почувалася дуже дорослою, бо читала книжку на канікулах.

Вони провели там цілий день. У бухті відпочивало ще кілька сімей, але одна за одною всі пішли й залишилися тільки Дженні з батьками. Сонце повільно сідало в море, відкидаючи дедалі довші тіні. Не бажаючи, щоб цей день закінчувався, Дженні чекала, що мама чи тато нарешті потягнеться й оголосить: час йти. Але ніхто такого не робив. Вечір тривав, але батьки, схоже, так само не хотіли завершувати відпустку, як і Дженні.

Стало прохолодніше, вони вдягли светри, сміялися з мурашок на шкірі Дженніної мами, бо вона таки вирішила ще раз скупатися. Бухта виходила на захід, відкриваючи їм панораму сонця, що сідало в море. Сонце було прекрасне: величезна пляма золота й пурпуру. Вони втрьох замовкли, спостерігаючи, як простір навколо занурюється в ніч.

Тільки коли останні промені сховалися за горизонтом, батько заворушився.

— Час їхати, — сказав він.

І вони пішли назад уздовж пляжу крізь густі сутінки, залишивши собі лише довгі спогади про найкращий день її дитинства.

Зараз вона думала про той день, викликаючи відчуття сонця на шкірі та піску, що стікає крізь пальці. Відчула запах кокосового горіха від маминої сонячної олії, солоний присмак моря на губах. Бухта все ще існувала десь там у просторі, і Дженні майже повірила, що вона, дівчинка, так само існує десь там, назавжди залишившись на межі того нескінченного дня.

Вона лежала на підлозі своєї в’язниці, біль на місці відрізаного мізинця приєднався до інших ран, утворивши хвилю болю, яка наче несла її. Але тепер навіть це відчуття здавалося далеким, ніби вона спостерігала, а не переживала його. Вона то поверталася до тями, то непритомніла, важко було відрізнити марення від жорстокої реальності. Так, вона знала, що це погана ознака: вона починає впадати в кому. Але, можливо, це й краще, ніж пережити те, що запланував її викрадач. «Дивися на світлий бік». Так чи сяк, Дженні знала, що помре тут.

От би це сталося до його повернення.

Вона думала про батьків: що вони зроблять, коли дізнаються? Сумувала за ними, але якось віддалено. Думка про Девіда викликала глибший смуток. Але й із цим вона нічого не могла вдіяти. Навіть страх став розмитим і туманним, наче щось просвічувалося крізь воду. Емоцією, що й досі палала найяскравіше, навіть гарячково, був гнів. Злість на чоловіка, готового розтерзати її життя легко, як розсипати пил.

У момент прозріння вона спробувала щось зробити з вузлом на щиколотці, але то була слабка спроба. У її пальцях не залишилося сили, й дуже швидко тремтіння всього тіла унеможливило навіть це. Вона опустилася назад, виснажена, і знову впала в марення. Одного разу їй наснилося, що в неї є ніж, який застосовував її викрадач. Він був величезний і блискучий, як меч, вона легко перерізала мотузку й відчула, як невагомо злітає, пливе на свободу та сонячне світло.

Тоді сон покинув її, і вона знов опинилася на підлозі льоху, брудна й закривавлена. Шум і скрегіт спочатку здалися черговим сном. Навіть світло, яке пролилося на неї, плавно з’єдналося з о`бразами блакитного неба, дерев і трави. Лише коли щось ударило їй в обличчя, роздерши поріз на щоці гострим, як лід, болем, вона знов усвідомила, де перебуває. Відчула: хтось підняв її плечі від землі та грубо трясе.

— Девід?.. — пробурмотіла вона, намагаючись розгледіти розмиту постать, що схилилася над нею. А може, тільки спробувала це промовити, бо єдиним звуком, що зірвався з губ, був слабкий, сухий стогін. Голова відкинулася набік, груба рука знову вдарила її.

— Прокидайся! Ану прокидайся!

Обличчя, що вимальовувалося перед нею, сфокусувалось. «О ні, це не Девід». Риси чоловіка були спотворені гнівом і розчаруванням. Їй хотілося плакати. Отже, вона не помре вчасно. Це здавалося таким несправедливим.

Але вона вже почала знову віддалятися від реальності. Ледве помітила, коли він дозволив їй упасти, навіть біль від удару головою об тверду землю видався лише незначним подразненням.

Несподівано вона знову прийшла до тями — від холодного шоку. На мить зупинилося серце. Важко було дихати, діафрагма закам’яніла. Їй вдалося видерти один вдих, потім другий. Кліпаючи від води, вона побачила, що він стоїть над нею і тримає порожнє відро, з якого капало.

— Ще ні! Ти ще не вмираєш!

Він поставив відро, грубо схопив її ногу. Кількома швидкими рухами вузол, який її тримав, було розв’язано. Усе ще задихаючись, Дженні відчула, що її підняли на ноги. Він наполовину потягнув, наполовину відніс її в дальній кінець льоху. Тут була цегляна перегородка. Він кинув її за нею на тверду підлогу. Крізь туман Дженні глянула над собою і побачила, що зі стіни стирчить іржавий кран. І помітила ще дещо, що проникло навіть крізь затуманену свідомість інсулінового голоду. Біля місця, де вона лежала, був круглий залізний отвір, і раптом Дженні зрозуміла, що саме має стекти в нього.

Він привів її на місце забою.

Тепер він з’явився знову, з мішком у руках. Розв’язавши мішок, перевернув його й витрусив їй на голову жмуток пір’я. Дженні усвідомила, що дивиться в жовті очі переляканої сови.

Він усміхався їй згори:

— Мудра пташка. Саме для вчительки.

З ножем напоготові він потягся вниз і схопив сову за лапи. Дженні побачила, що вони зв’язані, та коли він підняв птаха, той раптом забився в його руках. Сова вчепилася йому в долоню. Ніж ляснув по бетонній підлозі, шалено забили крила, і тоді він із силою вдарив совою об стіну. Та впала на землю м’яким вибухом пір’я. Він заніміло розглядав рану на долоні, кров капала з того місця, де її дзьоб уп’явся в тіло. Кімната поплила перед очима, але внутрішній голос захоплено вигукнув: «Добре». Він обсмоктував ранку, їхні погляди зустрілися. «Ще ні. Трохи довше. Тоді мені буде байдуже, що ти робиш», — подумала вона, спостерігаючи, як у його очах розквітає намір.

А він уже йшов до неї.

— Ти ж на боці сови, правда? Бідна сова. Бідне совенятко.

Він стояв над нею, про щось міркував. Раптом схилив голову, прислухався. Крізь сірий туман, що затьмарював зір, вона побачила на його обличчі здивування. Через мить мов крізь вату Дженні також почула це. Зверху пролунав сильний стук.

Нагорі хтось був.