Хімія смерті. Перше розслідування

17

Новина про те, що знайдено тіло Лін Меткалф, бомбою вибухнула в Менемі. Всі знали, що сталося з Саллі Палмер, тому мало хто здивувався, але шоку це не зменшило. Саллі, хоч якою популярною вона була, залишалася в селищі чужинкою, іммігранткою, а от Лін тут народилася, пішла до школи, вінчалася в місцевій церкві. Вона була частиною Менема, чим не змогла стати Саллі. Її смерть — убивство — зачепила людей за живе, вони вже не могли вдавати, що жертва якимось чином привезла зерна своєї долі з зовнішнього світу. Тепер селище оплакувало свою жительку.

І страшилося ще одного.

Ні в кого вже не лишалося сумніву, що в Менемі коїться жахіття. Убивство однієї жінки — це вже лихо. Убивство двох за такий короткий строк — просто нечуване. Раптово ми знову потрапили в усі новини.

Селище вкотре відчуло, що на нього спрямоване світло прожекторів, немов на жертв масової автомобільної аварії, на котрих витріщається ласа до сенсацій публіка. Як у будь-якої жертви, першою реакцією мешканців стала збентежена недовіра, а згодом вона переросла в образу.

Потім прийшла злість.

Оскільки об’єкта для злості знайти ще не вдалося, Менем спрямував гнів на чужинців, яких привабило до селища його нещастя. Не на поліцію, хоча про її безсилість теревенили, а на беззахисну пресу. Те, що новинарі аж слинилися від захвату, смакуючи смажені факти, здалося багатьом не просто неповагою, а відвертим презирством. Їх зустріли недобре: спочатку — кам’яними виразами облич і занімілими вустами, а згодом ворожість набула значно відвертіших форм. У наступні кілька днів, якщо обладнання преси десь погано лежало, воно або зникало, або якимось невідомим чином виявлялося суттєво пошкодженим. Кабелі перерізані, шини спущені, у бензобаках де не взявся цукор. Одна дуже прискіплива й нахабна репортерка, густо нафарбовані губки якої, здавалося, назавжди перекосило в недоречній усмішці, навіть звернулася по накладання швів, коли в голову їй прилетіла каменюка.

І ніхто нічого не бачив.

Але все це було лише симптомом, зовнішнім вираженням справжньої хвороби. Після того як Менем століттями варився у власному сокові й знав: хоч що станеться, на своїх можна покластись, — тепер він не міг довіряти самому собі. Якщо до цього моменту підозра ширилася, мов зараза, тепер вона набула масштабів епідемії. Поглибилися старі ворожнечі та суперництва. Якогось вечора через те, що дим від барбекю понесло до сусіднього саду, сталася бійка між двома родинами за участі аж трьох поколінь. Іншим разом до поліції в істериці зателефонувала жінка, проте її «переслідувач» виявився сусідом, який вигулював песика. У двох будинках камінням побили вікна. В одному — через «їхню відверту неповагу», у другому — взагалі без причини, ніхто навіть не те що визначити, а припустити не міг, чого це сталося.

І на тлі цього всього день при дні зростало відчуття присутності однієї людини. Скарсдейл став-таки голосом Менема. Тоді як усі цуралися преси, він не стримувався, виставляючись перед камерами й мікрофонами. Преподобний крутив аргументами як хотів, грав за всіх, маніпулював думками, критикуючи неспроможність поліції зловити вбивцю, моральну німоту односельців, яка, він стверджував, і призвела до цієї ситуації. Окрім цього всього, він, не усвідомлюючи іронії, звинувачував пресу у використанні трагедії. Якби на його місці був хтось інший, сказали б, що він заграє з публікою. Дехто дійсно почав бурмотіти, що він чогось лізе до всіх зі своїми пекельними поглядами. Але попри все наш добрий преподобний здобував дедалі більшу підтримку. Голос його гримів відчутним кожному обуренням, а брак логіки він з надлишком компенсував інтенсивністю та гучністю.

Я все ж сподівався — може, наївно, — що найгучніші промови він обмежить церковною кафедрою. Проте недооцінив те, як Скарсдейл уміє здивувати і як цілеспрямовано ця людина прагне заробити на своїй новій ролі. Ніхто з нас не був готовий до його оголошення про загальні збори в будинку селищної громади.

Збори призначили на найближчий понеділок після знайдення тіла Лін Меткалф. Напередодні за нею відправили поминальну службу. На моє здивування, Скарсдейл відмовився впускати до церкви представників преси. Я з часткою цинізму міркував, що спонукало його до такого кроку: мабуть, не стільки повага до скорботи рідних загиблої, скільки прагнення подражнити журналістів, показавши, що вони втрачають. Підходячи до будинку селищної громади, я переконався, що міркування були небезпідставні.

Невисокий будинок, радше практичний, ніж естетичний, розташовувався в глибині селищного майдану. Цього ранку я проминув його, їдучи до лабораторії, та побачив перед входом Скарсдейла, який владним жестом відправляв до саду Тома Мейсона. Повітря повнилося солодкуватими пахощами свіжоскошеної трави, тисовий живопліт ретельно причепурили. Старий Джордж із онуком мали клопіт. Навіть знову підстригли бездоганну галявину посеред майдану. Отже, весь простір під розлогим старим каштаном та навколо Каменя Мучениці був охайний, немов у парку.

Але мене брали сумніви, чи то нам допоможе. Коли репортерів не пустили на поминальну службу, вони радо схопилися за громадські збори як непогану заміну першому видовищу. Вийшли не стільки збори, скільки пресконференція. Я зрозумів це, коли зайшов до будинку громади. На вході пітнів та сопів через свої аденоїди Руперт Саттон — йому довірили охороняти двері. Він неохоче кивнув мені, цілковито впевнений, що я зазнав несхвалення Скарсдейла.

У залі вже було тісно й спекотно. На протилежному кінці на маленькій сцені виставили складаний стіл з двома стільцями, навпроти одного стирчав мікрофон. Перед сценою розмістили ряди складаних дерев’яних стільців, простір по боках і в задній частині залу залишили для телевізійників і журналістів.

Коли я приїхав, усі місця вже були зайняті, але в кутку я помітив Бена й пробрався до нього. Тут було трішки просторіше.

— Не думав, що тебе тут побачу, — зізнався я, оглядаючи разом з ним натовп.

— Вирішив, краще послухати, що цей дрібний покидьок має сказати. Треба знати, яку срану отруту він цього разу вигадає.

Бен був на добру голову вищим за всіх присутніх у залі. Я помітив, що дехто з телевізійників коситься на нього, але ніхто начебто не схильний був просити про інтерв’ю. Або, може, вони просто не хотіли ризикувати втратити своє місце.

— Не бачу тут нікого з поліції, — зауважив Бен. — Варто було чекати, що вони нарешті покажуться.

— Їх не запросили, — пояснив я. Маккензі ще раніше казав про це. Йому це не сподобалося, проте у верхах було ухвалено рішення не втручатися. — Тільки мешканці Менема.

— Кумедно. Щось я деяких сусідів упізнати не можу, — Бен окинув поглядом колекцію камер і мікрофонів, зітхнув та відтягнув комір сорочки. — Боже, ото спека. Підемо потім по пінті?

— Дякую, але не можу.

— До пацієнтів поїдеш, так пізно?

— Хм, ні. Ми з Дженні зустрічаємося. Ти її бачив в пабі.

— Знаю, вчителька, — він широко всміхнувся. — Частенько бачитися почали, еге ж?

Я точно знав, що зашарівся, мов підліток.

— Ми просто друзі.

— Авжеж.

Щоб змінити тему, я поглянув на годинник:

— Мені так і здавалося, що він усіх змусить чекати. Як гадаєш, чого він домагається?

— Скоро дізнаємося, — сказав Бен саме тоді, як відчинилися двері на сцені.

Але вийшов не Скарсдейл, а Маркус Меткалф.

У залі миттєво запала тиша. На чоловіка Лін було страшно дивитися. Горе, здається, зменшило цього здорованя. Він з’явився в зім’ятому одязі, рухався повільно, наче боячись розтривожити глибоку внутрішню рану. Коли я приїздив до нього майже одразу після жахливої новини, він, здається, взагалі мене не помітив. Відмовився від заспокійливого, хоча я благав його прийняти ліки. Деякі рани не притлумити, а намагання щось зробити тільки їх ятрять. Проте зараз, коли я дивився на нього, виникло враження, що він таки щось випив. Був якийсь ошелешений, прибитий шоком, немов блукав у жахливому сні.

За Маркусом у повній тиші на сцену вийшов Скарс­дейл. Їхні кроки лунко відбивалися на дерев’яній підлозі. Вони наблизилися до столу, преподобний поклав руку на плече молодшого чоловіка — начебто на знак підтримки, але я не міг позбутися враження, що це рух господаря, який заявляє права на свою власність. Мене вкололо усвідомлення: присутність чоловіка останньої жертви надасть більше довіри тому, що збирається казати священник.

Скарсдейл спрямував Маркуса до стільця. Того, що без мікрофона, помітив я. Він почекав, доки Маркус сяде, і всівся сам. Постукав у мікрофон, переконався, що той працює, і поволі обвів очима людей перед собою.

— Дякую всім вам за… — слабке відлуння змусило його пригальмувати, він невдоволено нахмурився. Відсунув мікрофон від себе, продовжив: — Дякую вам за те, що прийшли. Це час скорботи, і за інших, звичайних обставин я б поставився до цього з повагою. На жаль, обставини далеко не звичайні.

Його підсилений голос лунав навіть міцніше, ніж завжди. Він говорив, а чоловік Лін Меткалф дивився в стіл, наче взагалі не розумів, що в приміщенні ще хтось є.

— Висловлюся коротко, але те, що я маю сказати, стосується кожного з нас. Стосується кожного в селищі. Проситиму вас лише вислухати мене до того, як ставити питання, — Скарсдейл не дивився на представників преси під час своєї промови, але було очевидним, до кого він звертається. — Вбито двох жінок, яких знали ми всі, — повів він далі. — Хоч як неприємно це, ми вже не можемо не зважати на той факт, що, найімовірніше, відповідальність за це лежить на комусь із нашого селища. Поліція, вочевидь, або не здатна, або, можливо, не хоче вживати необхідних заходів. Та ми не можемо залишатись осторонь, коли в нас викрадають та вбивають жінок, — з навмисною, майже перебільшеною турботою Скарсдейл показав на чоловіка, що сидів поруч із ним. — Ви всі знаєте, якої втрати зазнав Маркус, якої втрати зазнала родина його дружини, коли їхню дочку, їхню сестру відірвали від них. Наступного разу те саме може статися з вашою дружиною. Або дочкою. Або сестрою. Як довго ми маємо перебувати в бездіяльності, поки тривають ці звірства? Скільки ще жінок має загинути? Одна? Дві? Більше?

Він обвів присутніх пильним поглядом, чекаючи на відповідь. Не отримав її, обернувся й щось пробурмотів чоловікові Лін Меткалф. Той зморгнув, наче прокинувся. Порожнім поглядом подивився у заюрблений зал.

— Ти маєш щось сказати, правда, Маркусе? — підказав преподобний, підсуваючи йому мікрофон.

Маркус начебто отямився. Здавалося, за ним женуться.

— Він убив Лін. Убив мою дружину. Він… — голос його перервався. Сльози побігли по обличчю. — Його треба зупинити. Ми маємо його знайти і… і…

Скарсдейл поклав руку йому на плече, чи то щоб заспокоїти, чи то стримати. Вираз обличчя преподоб­ного був сповнений благочестивого задоволення, коли той потягнув мікрофон до себе.

— З нас досить, — промовив він поміркованим, розумним тоном. — З нас… досить! — він повільно постукував по столу, наголошуючи на своїх словах. — Час бездіяльності минув. Бог випробовує нас. Саме наша слабкість, наше самовдоволення дозволили цій істоті, що маскується під людину, сховатися серед нас. Безкарно і зневажливо завдавати ударів. А чому? Бо він знає, що може. Бо він бачить нас як слабких. І не боїться слабких.

Священник грюкнув кулаком по столу, мікрофон підскочив.

— Настав час змусити його боятися нас! Час показати свою силу! Надто довго Менем був жертвою! Якщо поліція не здатна нас захистити, то нам слід самим захистити себе! Наш обов’язок — викорінити зло!

Голос його здійнявся та злився з виттям у відповідь. Коли він усівся, зал вибухнув. Люди зривалися на ноги, аплодували, схвально гукали. Спалахували камери, журналісти викрикували запитання, Скарсдейл сидів у центрі сцени та спостерігав за результатом своїх дій. У якусь мить він подивився просто на мене. Очі священника гарячково палали. Це тріумф, зрозумів я.

І вийшов непоміченим.

— Просто не можу повірити в те, що робить ця особа, — розлючено говорив я. — Здається, він хоче розбурхати людей, а не заспокоїти. Що з ним таке?

Дженні кинула качці, котра пришкандибала до нашого столика, шматочок хліба. Ми сиділи в пабі на березі річки Бур, однієї з шести, що течуть у Норфолк-Бродз. Ми не хотіли залишатися в Менемі. Проїхали всього кілька миль, а відчуття було таке, наче потрапили до іншого світу. На річці стояли пришвартовані човни, поблизу гралися діти, за столиками сиділи люди, розмовляли, сміялися. Класичний англійський паб, класичне англійське літо. Яким далеким здавався він від тієї гнітючої атмосфери, що ми залишили позаду!

Дженні віддала качці останні крихти.

— Зараз у нього є слухачі. Може, саме цього він і домагається.

— Але хіба він не усвідомлює, що саме робить? Одна людина вже в лікарні через цих ідіотів, яким дах позносило. А тепер він збурює «народну дружину». І використовує для підтримки Маркуса Меткалфа!

Я пригадав, що Скарсдейл крутився біля Маркуса навіть під час пошуків Лін. Мене б не здивувало, якби наш преподобний уже тоді готувався скористатися трагедією її чоловіка. Тепер я шкодував, що не поговорив з Маркусом, коли Лін зникла. Не хотів втручатися в його горе, але не міг тепер заперечити того, що змовчав через свій егоїзм. Я дивився на нього, й мені болюче пригадувалася власна втрата. Проте, відступивши, я розв’язав Скарсдейлові руки для впливу, а він не змарнував нагоди.

— Ти думаєш, він саме цього хоче? Всіх підбурити? — запитала Дженні.

Вона не ходила на збори, сказала, що недавно живе в селищі, замало, щоб брати в них участь. Але я подумав, що вона не пішла, бо не хотіла потрапити в натовп.

— Так звучало. Не знаю, чого я здивований. Вогонь і сірка справляють більше враження, ніж підставлення другої щоки. Він роками стояв у порожній церкві в недільні ранки. Зараз не втратить можливості заявити: «А я ж вам казав!»

— Схоже, не він один зараз таке говорить.

Я навіть не помітив, як розлютився через Скарсдейла.

— Вибач. Просто боюся, що хтось учворить якусь дурню.

— Все одно ти з цим нічого не зробиш. Ти ж не совість селища.

Вона говорила якось відсторонено. Раптом я зрозумів, що Дженні весь вечір просиділа тихо. Я дивився на її профіль, ніжний візерунок ластовиння на щоках і носі, прекрасне біляве волосся, що вкривало плечі й біліло на засмаглій шкірі. Вона дивилася вдалечінь, занурившись у якийсь внутрішній діалог.

— Щось сталося? — запитав я.

— Ні. Просто замислилася.

— Про що?

— О… так, — вона всміхнулась, але відчувалося, яка вона напружена. — Слухай, може, поїдемо додому?

Я спробував приховати здивування.

— Так, звісно, якщо хочеш.

— Будь ласка.

Назад ми їхали мовчки. На душі в мене було кепсько. Проклинав себе, що так визвірився на Скарсдейла. Не дивно, що її це дістало. «Ну, ти все зіпсував. Вітаю».

Коли ми дісталися Менема, день уже згасав. Я увімкнув поворот на її вулицю.

— Ні, не сюди, — сказала вона. — Я… я подумала, може, ти покажеш мені, де живеш.

За мить я второпав.

— Ок.

Вилетіло зовсім не те слово, яке треба. Я ставив машину й не міг вдихнути. Відімкнув двері будинку. Відступив, пропускаючи її. Вона пройшла повз мене, від тонкого мускусу її парфумів запаморочилася голова. Пройшла в маленьку вітальню. Я відчував її знервованість, і та перегукувалася з моєю.

— Вип’єш?

Вона похитала головою. Ми незграбно стояли. «Роби щось». Але я не міг. Не міг розгледіти її в цьому напівсвітлі — тільки очі, що сяяли в темряві. Ми дивились одне на одного, ніхто з нас не рухався. Вона заговорила, голос її зривався:

— Де в тебе ванна?

Спочатку Дженні вагалася, була напружена, тремтіла. Поступово почала розслаблятися, а тоді я теж. Спочатку пам’ять намагалася підставити власні знайомі форми, кольори, відчуття й запахи. Потім теперішнє перемогло, відкинувши все інше геть. Після всього вона скрутилася біля мене, м’яко дихаючи в груди. Я відчував, як її руки торкаються мого обличчя, рухаються слідами вологи, що стікала щоками.

— Девіде?

— Нічого, просто…

— Я знаю. Все гаразд.

Так і було. Я засміявся, обійняв її, взяв за підборіддя. Ми цілувалися, довго й повільно, а сльози висохли непомітно, коли наші тіла знову почали рухатися разом.

Через певний час тієї ж ночі, коли ми були в ліжку, на іншому кінці селища Тіна в саду почула якийсь звук. Як і Дженні, вона не схотіла йти на збори в сільській управі — залишилася вдома в компанії пляшки вина та плитки шоколаду. Тіна не хотіла засинати, доки Дженні не повернеться додому, бо кортіло вислухати подружку: як там було, чи вдався вечір. Але на котромусь фільмі вона відчула, що позіхає й готова спати. Вимкнула телевізор. І тут почула щось надворі.

Тіна не була дурною. Десь вештався вбивця, який уже прикінчив двох жінок. Вона не відчиняла дверей. Натомість, стиснувши в руках телефон, вимкнула світло й підійшла до вікна. З телефоном напоготові, щоб викликати поліцію, вона сторожко вдивлялася в садок за домом.

Нічого. Ясна, місячна ніч. Ні в садку, ні на майданчику перед ним не було нічого загрозливого. Все одно вона ще трішки подивилась і тільки згодом переконала себе, що це витвір її уяви.

А наступного ранку побачила: надворі щось лишили. У центрі газону лежала мертва лисиця. Вона була так ретельно викладена, що здавалося: тушку навмисно розташували з такою точністю. Якби Тіна знала про лебедині крила, про крижня, про інших мертвих тварин, якими вбивця прикрашав справи рук своїх, вона ніколи не зробила б того, що зробила.

Але вона не знала. Сільська дівчина просто підчепила трупик совком і засунула в смітник. Судячи з ран, тваринка просто приповзла сюди після того, як її порвали собаки — так подумала Тіна. Або машина збила. Вона збиралася розповісти про це Дженні, коли та прийде. А та розповіла б мені. Тільки Дженні не прийшла додому того вечора. Дженні залишилася в мене, а коли Тіна побачила її знову, тем для розмови в них, природно, було значно більше, ніж здохле звіреня.

Отже, Тіна нікому не сказала про лисицю. Тільки через кілька днів, коли значення цього стане надто очевидним, вона згадає про неї.