Хімія смерті. Перше розслідування

18

За наступну добу сталися дві події. Про першу люди говорили більше. За звичайних обставин вона могла б стати джерелом скандальних пліток, предметом нескінченних пересудів та переказів, а потім її поглинув би менемський фольклор й вона перетворилася б на розділ у селищній історії, про який теревенитимуть і пересміюватимуться ще багато десятиліть. Але оскільки ця пригода сталася саме зараз, наслідки вона викликала значно серйозніші за ті фізичні ушкодження, що спричинила.

Протистояння Бена Андерса і Карла Бреннера, яке, за оцінками багатьох, тривало роками, вилилось у бійку.

Частково її спричинила випивка, частково — ворожнеча, а частково — все те, що ми переживали цими днями. Ці двоє ніколи не вдавали, що добре ставляться одне до одного, а надзвичайна напруга в селищі роз’ятрила й значно менші неприязні, ніж у них. Це сталося в «Ягняті» майже перед закриттям. Бен саме замовив віскі «на коня», а перед тим пропустив, як він потім зізнався, на пінту-дві пива понад свою норму. У заповіднику день видався пекельний: єгер надавав першу допомогу орнітологу, у якого через спеку стався серцевий напад. І все це — на тлі звичного перенавантаження туристичного сезону.

Тому, коли в паб зайшов Карл Бреннер, «самовпевнений та самовдоволений», як потім розповідав Бен, мій друг повернувся до нього спиною, аби не дратуватися й не дати поганому дню завершитися ще гірше.

Та не вийшло.

Бреннер не просто випити зайшов. Розпалений напередодні Скарсдейловим закликом до зброї, він прибув для вербування прихильників та декларації наміру. З ним завалився й Дейл Бреннер, смаглявий кузен, не дуже схожий зовні, але справжній брат за звичками й темпераментом. Вони належали до більшої групи, яка через спонукання Скарсдейла заповзялася день і ніч патрулювати селище.

— Поліція звалила, так що самі розберемося з цим покидьком, — заявив Бреннер, висловлюючи не так слова преподобного, як його почуття.

Попервах Бен мовчав. Бреннери намагалися набрати дедалі більше волонтерів. Але потім Карл, посміливішавши від алкоголю та своєї нової місії, зробив велику помилку, звернувшись до Бена напряму:

— А ти що ж, Андерс?

— А що я?

— Ти з нами чи ні?

Перед відповіддю Бен повільно допив своє віскі.

— Отже, ти збираєшся розібратися з цим падлюкою, правда?

— Та так. А що, якісь проблеми?

— Тільки одна. Звідки знати, що він не один з вас?

Бреннер, який ніколи не страждав на гострий розум, про таке навіть не думав.

— Справді, звідки знати, що це не ти? — допитувався Бен. — Ями копає, пастки ставить. Дуже на тебе схоже.

Потім він зізнався, що просто дражнив супротивника, навіть не второпав, яке це дійсно серйозне звинувачення. І це підштовхнуло Бреннера далі, ніж він спочатку збирався.

— Від’їбись, Андерс! Поліція знає, що я тут ні при чому!

— Та сама поліція, про яку ти щойно казав, що вона звалила? Ти хочеш, щоб я склав тобі компанію? Ради Бога, — Бен презирливо вишкірився, — займайся далі своїм браконьєрством. Ти тільки це й можеш.

— У мене є хоч алібі! А в тебе?

Бен ткнув у нього пальцем:

— Стережися, Бреннер.

— А то що? Є в тебе воно чи ні?

— Я тебе попереджаю…

Сміливий із кузеном за спиною, Бреннер не позад­кував, як робив зазвичай.

— А то, блядь, що? Мене вже задовбало, як ти тут весь час великого цабе корчиш. А за свого другана-­костоправа одразу підскочив, еге ж? Де він був, коли зникла Лін?

— О, то ти вже кажеш, що ми вдвох це робили?

— А докажи, що ні!

— Я нічого не маю тобі доводити, Бреннер.

На цих словах Бен почав втрачати самовладання, від якого й так мало залишилося.

— От би тобі з твоїми героями-месниками забратися звідси зі своїм сраним патрулем і засунути його собі в сраку.

Вони витріщалися один на одного. Першим не витримав Бреннер.

— Ходімо, — бовкнув він своєму кузену, й на цьому вже було б і все. Але як було піти, не спробувавши зберегти решту бравади? Тож він не міг не кинути наостанок: — Сцикло!

Виплюнув це та повернувся йти.

На цьому слові всі Бенові добрі наміри вилетіли у вік­но. Мало не разом із Бреннером.

Бійка була короткою. У пабі знайшлося досить чоловіків, які встигли втрутитися до того, як вона зайшла надто далеко, що, мабуть, для Бена було добре. Бреннер сам по собі особливої загрози не становив, але Бенові, хай який він був кремезний, довелося б розбиратися з обома кузенами. Поки їх розбороняли, вони вже рознесли на друзки стіл та кілька стільців, а Бреннеру знадобиться ще кілька тижнів, щоб він знову зміг дивитися на себе в дзеркало під час гоління. Та й голитись і не кривитися він ще довго не зможе. Бен теж не залишився неушкодженим: отримав численні порізи, синці й вибитий палець. Але все це, заявляв він, було того варте.

Проте справжня серйозна шкода від цієї події вигулькне через кілька днів.

Мене там в той час не було. Я готував вечерю для Дженні, вона залишилася на ніч, і всі проблеми Менема вилетіли в мене з голови. Схоже на те, що я взагалі почув про це чи не останнім, бо наступного ранку мав повертатися до свого огидного завдання, що чекало в морзі.

Відколи знайшли тіло Лін Меткалф, Генрі знову підміняв мене, поки я працював у лабораторії. Я робив усе від мене залежне, щоб встигнути на вечірній прийом пацієнтів, але додаткове навантаження все ж давалося йому взнаки. Він мав дуже втомлений вигляд, хоч і зменшив до мінімуму години прийому, залишивши за моєї відсутності тільки найважливіше.

Я почувався винним, але принаймні це не мало тривати довго. Ще пів дня в лабораторії, і я вже зроблю все, що в моїх силах. Я чекав на результати деяких аналізів, а останки Лін Меткалф проходили той же шлях, що й Саллі Палмер. Справжніх сюрпризів не було, крім питання, чому обличчя першої жертви було так страшно спотворене, а другої — залишилося неторканим. А ще розпад зайшов не так далеко, тому деякі нігті Лін Меткалф залишилися на тілі. Вони були поламані, обдерті, а лабораторія знайшла під нігтями волокна конопель. Іншими словами — сліди мотузки. Що б не робив з нею вбивця, вона, схоже, була прив’язана.

Окрім рани, яка розкроїла горло, та жахливого розрізаного живота, ушкодження Лін були переважно поверхневими порізами. Лише розріз на горлі залишив слід на кістці. Як і у випадку Саллі Палмер, його було зроб­лено великим гострим лезом — імовірно, мисливським ножем, майже напевно тим самим, хоча на даному етапі не було можливості це довести. Але лезо не було зубчастим. Мені так і не вдалося зрозуміти, чому двох жінок убили однією зброєю, а на собаку використали іншу.

Я обмірковував це, коли заходив до кімнати очікування, з якої вже пішов останній відвідувач. Вечірній прийом минув спокійно: майже половина пацієнтів проти того, що зазвичай. Або люди не переймалися тривіальними скаргами на тлі більшої трагедії, або була інша, менш приємна причина, чому так багато людей вирішили уникати своїх лікарів, принаймні одного з них. Прохання записатися до Генрі доводилося чути частіше, ніж за всі попередні роки. Очевидно, дедалі більше людей воліли чекати на нього, а не звертатися до мене.

Але мене захопили Дженні й робота в лабораторії, цим я не переймався.

Коли я ввійшов, Дженіс прибирала кімнату очікування, поправляла розрізнені старі стільці й перекладала розтріпані журнали.

— Спокійний вечір, — зауважив я.

Вона підібрала з підлоги дитячу головоломку й поклала на місце, до дерев’яного ящика з іграшками.

— Краще, ніж кімната, повна сопливих іпохондриків.

— Маєте рацію, — оцінив я її тактовність. Вона теж знала, що мій потік пацієнтів поменшав.

— Де Генрі?

— Дрімає. Гадаю, сьогоднішній ранковий прийом його вимотав. І не дивіться так. Це не ваша провина.

Дженіс знала, що я допомагаю поліції, але не була в курсі деталей. Я не уявляв, як приховати це від неї, та й причини не було. Хоч вона й любила плітки, але знала, де межа.

— Він в порядку? — запитав я стурбовано.

— Просто втомлений. Окрім того, це не лише через роботу, — вона подивилася значущо. — Цього тижня в нього річниця.

Я й забув. Мав забагато інших справ, щоб відстежувати дати, але Генрі завжди в цю пору ставав пригніченим. Він ніколи про це не говорив, і я теж, коли наближалася моя дата. Але все одно так було.

— Було б зараз тридцять років, — упівголоса вела далі Дженіс. — Стає навіть гірше, я гадаю. Тож певним чином воно й добре, що він зараз так багато працює. Допомагає йому відвернутися від тих спогадів, — голос у неї став жорсткішим. — Сором який, що…

— Дженіс… — попередив я.

— Так, так. Вона його не заслуговувала. І він заслуговував на краще.

Слова вирвалися надто швидко. Вона, здається, ладна була розплакатися.

— У вас все гаразд? — запитав я.

Вона кивнула, нервово всміхнулася:

— Вибачте. Просто не можу бачити його таким, як він страждає через… — вона перервалася. — І ці події. Всіх вони пригнічують.

Вона знову зашурхотіла журналами. Я підійшов і забрав їх.

— Скажіть-но мені, а чого б вам разок не піти додому раніше?

— Але ж я саме мала пилососити…

— Я певний, ми переживемо це без небезпеки для здоров’я.

Вона засміялася, звичний настрій начебто повертався.

— Якщо ви так вважаєте…

— Звісно. Вас підвезти?

— Ні! Надто гарний вечір, щоб сидіти в машині.

Я не наполягав. Вона жила лише за сто ярдів, і більша частина шляху пролягала головною вулицею. Є момент, коли прагнення безпеки перетворюється на параною. Все одно я дивився у вікно, як вона йде під’їзною доріжкою.

Коли Дженіс пішла, я повернувся до покинутих нею журналів і зробив символічну спробу закінчити їх упорядкування. До купи потрапили кілька старих примірників селищного інформаційного бюлетеня, залишених пацієнтами, яким лінощі завадили їх викинути. Я кинув їх у кошик, аж раптом одна сторінка привернула мій погляд.

Я дістав аркуш зі сміття. До мене сяяло усмішкою обличчя Саллі Палмер. Під фото — короткий нарис про «знамениту письменницю» з Менема, надрукований за кілька тижнів до того, як її вбили. Я не бачив його раніше. Знайти це зараз, після смерті Саллі, було якось моторошно. Я почав читати й відчув, наче хтось вибив повітря мені з легень. Сів, перечитав ще раз.

І зателефонував Маккензі.

Він мовчки читав статтю. Коли я зателефонував, інспектор працював у мобільному штабі й прийшов одразу після повідомлення про інформаційний бюлетень. Він читав, а потилиця та руки багряніли від сонячних опіків. Закінчив, з кам’яним обличчям згорнув газету.

— Що думаєте? — запитав я.

Він потер полущену червону шкіру на носі.

— Може, просто збіг.

Зараз він був поліціянтом, професійно некомунікабельним, і міг мати рацію. Але я сумнівався. Я взяв інформаційний бюлетень і знову переглянув статтю. Коротенька, трохи більше матеріалу, ніж просто щоб зайняти місце в день без новин. Заголовок: «Сільське життя надає крила уяві місцевої письменниці». Головне було в кінці, у цитаті про натхнення:

Саллі Палмер зізнається, що життя в Менемі допомагає їй писати романи. «Мені подобається жити серед природи. Вона допомагає польоту моєї уяви. Майже так само прекрасно, як мати крила», — каже критикам письменниця.

Я відклав бюлетень.

— Ви вважаєте, це збіг, що хтось увіткнув пару лебединих крил їй у спину через два тижні після того, як вона про це сказала?

Маккензі дещо роздратувався:

— Я сказав, що збіг може бути. Я не готовий стверджувати щось тільки через безпідставний приклад у газеті.

— А як ще ви поясните це спотворення?

Він стояв розгублений, немов його змушують заявити щось, у чому він не переконаний.

— Психологи гадають, це могло бути витіснене бажання трансформації. Він наче надає їй ангельські крила після того, як убиває. Кажуть, він може бути схиб­лений на релігії та одержимий вищим станом.

— А що психологи кажуть про інших мертвих тварин? Або про те, що він зробив з Лін Меткалф?

— Вони ще не впевнені. Але навіть якщо ви маєте рацію, це, — він махнув на газету, — так само не пояснення.

Я дуже ретельно добирав слова:

— Насправді, я хотів з вами поговорити ще про одне.

Він серйозно глянув на мене:

— Слухаю.

— Після того як зателефонував, я переглянув медичну картку Лін Меткалф. І її чоловіка. Ви знали, що вони намагалися завести дитину? Радилися щодо лікування й підвищення плідності.

Він і секунди не думав.

— Кроленята, Боже, — тільки й видихнув.

— Але як міг про це дізнатися вбивця?

Маккензі подивився на мене, наче обмірковуючи щось.

— Ми знайшли тест на вагітність у шухляді в спальні Меткалфів, — повільно промовив він. — У сумочці був чек, куплено за день до того, як вона зникла.

Я пригадав, як зіткнувся з нею на виході з аптеки. Якою щасливою тоді була вона.

— Ним скористалися?

— Ні. Її чоловік стверджує, що про це не знав.

— Але люди не купують таких речей просто так, не плануючи скористатися. Вона, мабуть, думала, що могла завагітніти.

Маккензі похмуро кивнув.

— А що вагітна жінка може казати викрадачеві? «Не чіпайте, в мене дитинка». — Він провів рукою по обличчю. — Вже немає, мабуть, способу дізнатися, була вона чи не була.

— Без шансів. Надто рано для терміну, й стан тіла не дозволить.

Він кивнув, не здивований.

— Якщо була чи думала, що була, то зловити цього покидька нам ще важче, ніж здавалося.

— Чому?

— Бо це означає, що спотворення тіла він не планує заздалегідь, а вигадує в процесі. — Маккензі здійнявся на ноги, втомлений. — А якщо він сам не знає, що робитиме далі, звідки про це дізнатися нам?

Він пішов, а я поїхав за місто. Не кудись спеціально, просто хотів забратися з Менема на годину-дві. Того вечора я не бачився з Дженні. Ми обоє були вражені тим, як раптово між нами все сталось, і після напруги останніх двох днів нам знадобився певний час, щоб побути нарізно. Думаю, ми обоє хотіли відпочити та обміркувати цю несподівану зміну в нашому житті і те, куди ця хвиля може нас занести. Було невисловлене відчуття, що жодне з нас не хоче зіпсувати все зайвим поспіхом. Зрештою, якщо це саме те, то куди поспішати?

Я мав переконатись у своїх почуттях, не ризикувати, не спокушати долю.

Незабаром я опинився на вершині невисокого пагорба, звідки відкривався краєвид на обшир навколо. Зупинив машину й вийшов. Сидів на трав’янистій купині, дивлячись, як сонце опускається до спраглих боліт. Світло палахкотіло, відбиваючись від поверхні ставків і струмків, утворюючи абстрактні візерунки в очеретах. Спробував зосередитися на вбивствах, але зараз усе це здавалося надто далеким. Кольори неба й землі повільно глибшали, набуваючи відтінків ночі, але я ще не відчув потреби рухатися.

Уперше після аварії переді мною ніби відкрилося майбутнє. Нарешті я зміг дивитися не в минуле, а вперед. Я думав про Дженні, про Кару та Алісу, шукаючи в собі будь-який слід провини, будь-яке відчуття зради. Жодного. Тільки очікування. Біль розлуки не минув і буде завжди. Але тепер відбувалося прийняття. Мої дружина й дочка мертві, я не можу їх повернути. Довгий час я теж був мертвий. Тепер неочікувано ожив.

Я сидів, дивлячись на захід сонця, доки воно не стало лише яскравою тріскою на горизонті, болотяний пейзаж — однорідним темним матовим тлом, що вбирало світло. Коли встав, скутий болем після такого тривалого сидіння, прийшло розуміння, що мені не потрібно більше часу на обдумування. Я не хотів чекати до наступного дня, перш ніж знову побачу Дженні. Потягся до телефона, щоб подзвонити їй, але в кишені його не було. У лендровері теж. Пригадавши, як поклав його на стіл, коли прийшов Маккензі, я зрозумів, що, мабуть, вийшов без нього, думаючи про інше.

Я майже не переймався, але не хотів з’являтися на порозі Дженні без попередження. Те, що я прийняв рішення, не означає, що вона так само прийняла своє. До того ж я сільський лікар. Може, хтось у Менемі й ставиться до мене з застереженням, але я не можу дозволити собі залишитися поза контактом. Тому, приїхавши до селища, я попрямував до амбулаторії по телефон.

Я їхав головною вулицею, де ввімкнулися ліхтарі. Під’їжджаючи до поліційного трейлера на площі, побачив групу чоловіків, що стояли під ліхтарем у колі світла. Один із патрулів Скарсдейла, здогадався я. Я минав їх, а вони пильно дивилися на мене — підозріливі обличчя в хворобливому жовтому відблиску ліхтаря.

Я залишив їх позаду та звернув з головної вулиці на довгу алею до Генрі. Шини рипіли гравієм, фари блимали, освітлюючи фасад будинку, коли я здіймався на пагорб і спускався. Вікна були темні — мене це не здивувало, бо Генрі зазвичай лягав спати рано. Не бажаючи його розбудити, я вирішив не відмикати парадних дверей та обійшов будинок, щоб увійти одразу до кабінету.

Діставав ключі, щоб відімкнути французьке вікно, й помітив, що двері на кухню відчинені. Якби світилось, я б, можливо, нічого й не подумав. Але на кухні була темрява, і я знав, що Генрі ніколи б не ліг спати, не замкнувшись.

Я пройшов та зазирнув усередину. Здавалося, все гаразд. Потягся до вимикача, але зупинився. Якийсь інстинкт підказував: щось не так. Я подумав був зателефонувати в поліцію. Але що я їм скажу? Генрі — таке траплялося — міг просто забути зачинити двері, ви­йшовши в сад. Мої акції в селі вже й так упали, тому, без сумніву, я б виставив себе дурнем.

Натомість я вийшов у коридор.

— Генрі? — погукав досить голосно, щоб він мене почув, якщо не спить, але не так, щоб розбудити.

Відповіді не було. Його кабінет — у дальньому кінці коридору, за рогом. Не залишаючи думки, що перестарався, я попрямував туди. Двері виявилися злегка прочиненими, видно було, що всередині світиться. Я зупинився, прислухаючись до ознак життя чи руху. Але стукіт власного серця заглушив будь-які тихіші звуки. Я поклав руку на двері й почав повільно відчиняти.

Раптом двері вирвало з моєї руки. Мене відкинуло вбік, а з кімнати вирвалась об’ємна тінь. Обернувшись, я кинувся на неї й відчув, як переді мною свистить повітря. Рука вчепилася в грубу масну тканину, і тут щось врізалося в обличчя. Я похитнувся назад, а цей чоловік вскочив у кухню. Коли я добіг до нього, задні двері вже відкинулися на петлях. Не думаючи, я кинувся за ним, та згадав про Генрі. Зупинившись тільки щоб зачинити двері в сад і закрити засув, я побіг назад до його кабінету. Коли добіг, у холі засвітилось.

— Девіде? Що за чортівня? — Генрі їхав візком по коридору від спальні, скуйовджений і стривожений.

— Тут хтось був. Вибіг, коли я злякав.

Настала реакція, мене трусило від викиду адреналіну. Я зайшов у кабінет. З полегшенням побачив, що сталева шафа замкнена. Той, хто тут побував, принай­мні не заходив до нашої аптеки. Потім я помітив скляну вітрину, де Генрі зберігав свою колекцію лікарських реліквій. Двері — відчинені, предмети та пляшки всередині розкидані.

Генрі вилаявся й рушив до шафи.

— Нічого не чіпайте. Поліція схоче зібрати відбитки пальців, — попередив я. — Як гадаєте, що могли взяти?

Він вдивлявся в безлад:

— Не впевнений…

Але поки він говорив, я помітив, чого точно не було на місці. Відколи я тут працював, на верхній полиці вкривалася пилом старезна пляшка, її зелене скло з вертикальними ребрами містило давно застаріле попередження про отруту. Тепер її не було. Досі я думав, що зловмисник шукав наркотики: навіть у Менемі була невеличка купка залежних. Але навряд чи навіть найвідчайдушніший наркоман міг випити хлороформ. Мене повернув до тями вигук Генрі:

— Боже, Девіде, ви в порядку?

Він дивився мені на груди. Я хотів запитати, про що це він, але тут же пересвідчився сам. Ось що за потік повітря я відчув, коли схопив зловмисника в коридорі. Тепер зрозуміло.

Передня частина моєї сорочки була розрізана.