Хімія смерті. Перше розслідування

8

Здавалося, все селище піднялося на пошуки. За інших обставин або за інших часів мешканці вирішили б, що Лін Меткалф просто втекла. Ну так, вони з Маркусом жили душа в душу, всі з цим погоджувались. Але хто там його зна. Та саме зараз, одразу за вбивством іншої жінки, її зникнення набуло іншого, зловісного відтінку. І коли поліція зосередила зусилля на лісі й території, де Лін зазвичай бігала, практично кожен, здатний долучитися до пошуків, прагнув хоч якось допомогти.

Був чудовий літній вечір. Сонце спускалося до обрію, небом ширяли ластівки, в атмосфері відчувалося навіть щось від сільського свята: панувало рідкісне відчуття спільності та рішучості. Але причину того, чому всі опинилися в цьому місці, викинути з голови було неможливо. І разом із цими думками ставав очевидним ще один огидний факт.

Той, хто це зробив, був свій, з Менема.

Не мало сенсу звинувачувати чужинця. Все. Нещасним випадком це теж не могло бути, і, звісно, це ніякий не збіг, що обидві жінки з одного селища. Ніхто не вірив, що чужинець міг або крутитися в околицях після вбивства Саллі Палмер, або повернутися, щоб знайти ще одну жертву. А це означало: той, хто закатував до смерті одну жінку та протягнув дріт через стежку, створюючи пастку для другої, — місцевий. Залишався крихітний шанс, що це хтось із сусіднього села, але тоді поставало питання, чому саме Менем обрано місцем обох нападів. Інша можливість здавалася водночас і більш імовірною, і страшнішою: ми знали не тільки обох жінок, але й тварюку, відповідальну за обидва злочини.

Це усвідомлення вкорінювалося, коли люди вирушили на пошуки Лін Меткалф. І хоча воно ще не розквітло, з’явилися перші пагони. Воно виявлялося в невеличкій дистанції, в реакції людей одне на одного. Кожен чув про випадки, коли вбивця брав участь у пошуках жертви, публічно засуджував злочин, співчував загиблим, навіть проливав крокодилячі сльози — а кров ще не висохла на його руках, а останні крики й благання відлунювали в його нутрі. І хоча в Менемі зараз люди всією громадою ворушили зарості трави та заглядали під кущі, підозри вже підривали їхню солідарність ізсередини.

Я теж приєднався до пошуків, закінчивши ранковий прийом пацієнтів. Організаційним центром слугував трейлер поліції, поставлений максимально близько до тієї частини лісу, де Маркус Меткалф знайшов секундомір дружини. Основні події відбувалися на околиці селища, і майже на чверть милі обабіч цього місця під живоплотом стояли машини шукачів. Дехто прийшов сюди свідомо, але більшість підтяглася, приваблена загальною бурхливою діяльністю. Прибуло й кілька журналістів, але тільки з місцевої преси. Наразі національні газети ще не смакували цієї історії або, може, вважали, що одна вбита жінка та друга, можливо, викрадена, не так уже й варті розголосу в пресі. Незабаром це зміниться, але поки що Менем мав змогу робити свою справу, залишаючись у тіні уваги широкого загалу.

Поліція встановила стіл для координації громадських пошуків. Це здебільшого було зроблено для заспокоєння громади: дати людям відчуття, що вони щось роблять, і підстрахуватися, щоб волонтери не втрутилися в роботу команди професіоналів. Але місцевість навколо Менема залишалася такою необжитою, що перекрити її пошуками виявилося неможливим. Пошуковці поглиналися простором, наче вода губкою, навіть не торкнувшись прихованих ним таємниць.

Я побачив Маркуса Меткалфа біля купки чоловіків, трішки на відстані від них. М’язистий, без виразних «спортивних» форм, як і більшість тих, хто працює фізично, кучма білявого волосся — за звичайних обставин його обличчя було б приємним та доброзичливим. Зараз видно було, який він виснажений, жовтувата блідість проступала на засмаглому лиці. Біля нього чатував Скарс­дейл — преподобний нарешті знайшов ситуацію, що пасувала суворості його чола. Я подумав: варто підійти, висловити… що? Співчуття? Жаль? Але мені завадила порожнеча, яку відчуваю в такі моменти я сам, те, якими порожніми лунають будь-які слова. Мені пригадалося, як мало цінував я незграбні спроби чужих людей, що опинилися тоді поблизу мене. Отже, може, йому краще буде під опікою преподобного, подумав я та й попрямував до столу поліції, щоб запитати, куди мені йти.

Це було рішення, про яке довелося пошкодувати.

Я витратив кілька марних годин, плентаючись заболоченим лугом. До нашої групи належав також Руперт Саттон, який наче тішився тим, що йому вдалося бодай ненадовго втекти з-під опіки своєї надто турботливої матері. Огрядність заважала хлопцеві триматися на рівні з рештою команди, але він наздоганяв, важко дихаючи ротом, поки ми повільно пробиралися бакаями, намагаючись оминати топкі ділянки. Одного разу він послизнувся й упав на коліна. Я поспішив на допомогу. Пітне тіло його смерділо переляканим звіром.

— Погань, — пихтів він, з обличчям, розчервонілим від сорому й напруги, витріщаючись на свої руки, вкриті чорним мулом, немов рукавицями. Голос у нього виявився на диво тоненьким, майже дівочим. — Погань, — повторював він, розлючено блимаючи очима.

Окрім того випадку, люди майже не розмовляли. Коли спустилися сутінки й шукати далі стало марно, ми залишили цю справу і попрямували назад. Настрій у всіх був похмурий, мов краєвид, який поступово вкривала пітьма. Я знав, що багато з пошуковців завершать день у «Чорному ягняті», прагнучи не так випивки, як товариства. Я вже готовий був прямувати додому. Але мені не хотілося цього вечора лишатися на самоті, як і більшості учасників пошуку. Зупинивши машину біля пабу, я зайшов.

Після церкви «Ягня» був найстарішою будівлею в селищі й однією з небагатьох у Менемі, де залишився традиційний солом’яний дах. У будь-якій іншій частині Норфолк-Бродз таку споруду відреставрували б, надавши їй елегантної респектабельності, а тут місцеві просто користувалися стародавньою будівлею, не докладаючи зайвих зусиль, щоб запобігти її поступовій руйнації. Очерет солом’яної покрівлі повільно зітлівав, а нефарбовані тиньковані стіни стояли потріскані та вкриті плямами.

Але сьогодні справи в пабі йшли добре, хоч він і не міг похвалитися святковою атмосферою. Мені похмуро кивнули, розмови велися стиха й притлумлено. Я підійшов до бару, господар питально підняв підборіддя. Він був сліпий на одне око — затягнуте молочною плівкою, воно робило його схожим на старого лабрадора.

— Пінту, Джеку, будь ласка.

— Ви теж були на пошуках? — запитав він, ставлячи переді мною кухоль.

Я кивнув, він відмахнувся від грошей:

— Коштом закладу.

Ледь я встиг пригубити пиво, як на плече мені лягла важка рука.

— Так і думав, що ти сьогодні прийдеш.

Я підвів очі на велетня, який матеріалізувався за спиною.

— Привіт, Бене.

Бен Андерс мав шість футів чотири дюйми[5] зрос­ту та половину цього в плечах. Єгер у заповіднику Гіклін-Брод[6], він усе життя прожив у селищі. Ми рідко зустрічались, але він мені подобався. З ним було легко, однаково комфортно і теревенити, і просто мовчати разом. У нього була приємна, майже мрійлива усмішка на обличчі з виразними вилицями, яке мало такий вигляд, ніби його зіжмакали, а потому лише частково розгладили. Яскраві зелені очі здавалися несумісними з задубілою шкірою. Зазвичай ці очі сяяли добрим гумором, але зараз не до гумору було. Він сперся ліктем на барну стійку:

— Погані справи.

— Паскудні.

— Бачив Лін кілька днів тому. Гадки не мав, що таке може трапитись. І з Саллі Палмер так само. Це наче блискавкою двічі шандарахнуло.

— Знаю.

— Прошу Бога, щоб вона просто кудись повіялась. Але не дуже на те схоже, еге ж?

— Ні, не дуже.

— Боже, бідака Маркус. Навіть думати не хочу, крізь що зараз цей бідолаха проходить. — Він понизив голос: — Тут народ каже, що Саллі Палмер сильно порізали. Якщо той самий покидьок забрав Лін… Боже милий, хочеться скрутити його довбану шию, правда?

Я дивився у свій кухоль. Звісно, інформація про мою допомогу поліції не просочилася. Добре, але все одно мені було ніяково, наче, приховуючи те, що я залучений до слідства, я мимоволі брехав. Бен повільно похитав масивною головою.

— Як думаєш? Є в неї хоч якийсь шанс?

— Не знаю.

Це була найчесніша відповідь, яку я міг дати. Пригадав слова Маккензі. Якщо я мав рацію, Саллі Палмер вбили лише через три дні після її зникнення. Я не фахівець із психологічних портретів, але знав, що серійні вбивці часто дотримуються однієї схеми. А це означало: якщо це той самий чоловік, то є надія, що Лін жива.

Жива. Боже, невже це можливо? І якщо так, то як довго вона протримається? Я сказав собі, що зробив усе можливе, надав поліції стільки відомостей, скільки від мене можна було очікувати. Але це дешеві виправдання.

Я зрозумів, що Бен на мене дивиться.

— Перепрошую?

— Я питаю, чи ти в порядку? Якийсь розгублений.

— Та день такий.

— Що так, то так, — його обличчя кисло скривилося, коли він поглянув на двері, — а як подумаєш, що може бути гірше…

Я обернувся й побачив преподобного Скарсдейла, який зайшов і затулив світло. З суворим обличчям священник наблизився до бару, всі розмови згасли.

— Цей, мабуть, не випити прийшов, — пробурмотів Бен.

Скарсдейл прокашлявся:

— Джентльмени! — Його очі несхвально ковзнули по кількох жіночих обличчях у пабі, але він не дав собі клопоту звертатися до них. — Я подумав, вам слід знати, що завтра ввечері я проводитиму молитовне служіння за Лін Меткалф і Саллі Палмер.

Його сухий баритон без зусиль заповнив простір.

— Я впевнений, що кожен з вас, — він обвів поглядом паб, — кожен з вас буде присутній завтра ввечері, щоб засвідчити свою пошану померлим та підтримати живих. — Він натягнуто кивнув. — Дякую.

На шляху до дверей священник зупинився переді мною. Навіть улітку від нього відгонило цвіллю. Я помітив білий порох лупи на чорному сукні його піджака, запах засобу від молі в диханні.

— Вірю, що й вас побачу, докторе Гантер.

— Як дозволять пацієнти.

— Я впевнений: ніхто не буде таким егоїстичним, щоб завадити вашому обов’язку.

Що він має на увазі?

Він обдарував мене недоброю посмішкою.

— До того ж, я гадаю, більшість із ваших пацієнтів будуть у церкві. Трагедії об’єднують громади на кшталт нашої. Ви з міста, можливо, для вас це незвичне. Але нам відомо, в чому полягають наші пріоритети.

Останній короткий кивок, і він пішов.

— Ось іде справжній християнин, — констатував Бен. Він здійняв порожній кухоль, який у його великій руці скидався на пів пінти. — Ну, ще по одній?

Я відмовився. Поява Скарсдейла настрою мені не підняла. Я вже збирався допити пиво й піти додому, коли хтось позаду мене промовив:

— Докторе Гантер?

Це була та молода вчителька, з якою ми зустрілися напередодні в школі. Її усмішка згасла, коли дівчина побачила моє похмуре обличчя.

— Вибачте, не хотіла докучати…

— Ні, все гаразд. Тобто, ви не…

— Я вчителька Сема. Ми бачилися вчора, пригадуєте? — мовила вона невпевнено.

Зазвичай я погано пам’ятаю імена, але тут згадав одразу. Дженні. Дженні Геммонд.

— Звісно. Як він?

— Ок. Мабуть. Тобто сьогодні він до школи не прийшов. Але коли мама забирала його вчора, вже начебто було краще.

Я збирався заїхати глянути на нього, але інші справи перебили.

— Впевнений, що в нього все буде добре. Нічого, якщо він не походить зараз до школи?

— О ні, зовсім ні. Я просто подумала… ви знаєте… вирішила привітатись, от і все.

Вона засоромилася. Я припустив, що вона підійшла запитати про Сема. Тільки згодом до мене дійшло, що це міг бути звичайний дружній жест.

— Ви тут з іншими вчителями? — запитав я.

— Ні, сама. Пішла на пошуки, а потім… моя сусідка десь ходить, от і мені не хотілося сидіти вдома самій, розумієте?

Я розумів. Ми трохи помовчали.

— Можу я вас пригостити? — запитав я саме тоді, як вона сказала:

— Добре, побачимося.

Ми зніяковіло розсміялися.

— Що будете?

— Та ні, нічого, правда.

— Я саме збирався повторити, — промимрив я, усвідомлюючи, що тримаю напівповний кухоль. Сподіваюся, вона не помітила.

— Тоді пляшку «Бекс», дякую.

Бен саме отримував свій напій, коли я нахилився до бару:

— Передумав? Дозволь мені, ось, — він поліз до кишені.

— Ні, все гаразд. Тут я пригощаю.

Він глянув мені за спину. Рот розтягнувся в усмішці.

— Все чесно. Побачимось.

Я кивнув, усвідомлюючи, що обличчя палає. Поки мене обслужили, я допив своє пиво. Замовив собі ще одне та поніс напої туди, де стояла Дженні.

— Будьмо. — Вона підняла пляшку в короткому тості й відпила. — Я знаю, що господар не любить, коли тут п’ють з горла, але з кухля воно геть інакше смакує.

— І посуду менше мити, то ви йому просто послугу робите.

— Треба запам’ятати на той випадок, якщо він знову мені казатиме. — Вона посерйознішала. — Просто не можу повірити в те, що сталося. Так жахливо, правда? Вони обидві місцеві? Я думала, що в таких селищах має бути безпечно.

— Ви саме тому переїхали сюди?

Я не хотів допитуватись, але так вийшло. Вона дивилася вниз на пляшку в руках.

— Скажімо так: я стомилася від життя в місті.

— Де ви жили?

— В Норвічі.

Вона почала обдирати етикетку з пляшки. Потім ніби зрозуміла, що робить. Припинила. Повеселішала, всміхнулася до мене.

— Ну а ви? Ми вже з’ясували, що ви теж не місцевий.

— Я з Лондона.

— То що змусило вас переїхати до Менема? Яскраві вогні та мерехтливе нічне життя?

— Щось таке. — Я побачив, що вона чекає на докладнішу розповідь. — Приблизно як і вас, гадаю. Хотілося змін.

— Так, еге ж, саме так. — Вона всміхнулася. — Але мені тут подобається. Я звикла жити в цій глушині. Знаєте, тихо і все таке. Ні машин, ні натовпів.

— Ні кінотеатрів.

— Ні барів.

— Ні магазинів.

Ми всміхались одне одному.

— То ви тут вже скільки? — запитала вона.

— Три роки.

— І скільки часу треба, щоб вас почали сприймати як свого?

— Я досі над цим працюю. Років через десять мене сприйматимуть як постійного відвідувача. Найбільш прогресивні мешканці, звісно.

— Не кажіть цього. Я тут лише пів року.

— Тоді ви ще туристка.

Вона засміялась, але не встигла нічого сказати: біля дверей сталося якесь сум’яття.

— Де лікар? — запитав хтось. — Він тут?

Я проштовхався вперед і побачив, що до пабу ввели, точніше, майже внесли чоловіка. Обличчя перекошене від болю. Я впізнав Скотта Бреннера, одного з багатодітної родини, яка мешкала в занедбаному домі на околиці Менема. Черевик і низ штанини в нього налилися кров’ю.

— Посадіть його. Легенько, — наказав я, коли його підвели до стільця. — Що сталося?

— Потрапив у пастку. Ми прямували до клініки, аж тут побачили ваш лендровер біля дверей.

Говорив його брат Карл. Бреннери дуже тримались один одного — начебто робітники на фермах, але й браконьєрством не погребують. Карл був старший, жилавий, вибуховий — звільняючи ногу Скотта з просякнутих кров’ю джинсів, я зловив себе на нехристиянській думці, що пригода сталася не з тим братом. Потім побачив ушкодження.

— Ви на машині? — запитав я його брата.

— А ви думаєте, ми сюди пішки пхалися?

— Добре. Бо його треба до лікарні.

Карл вилаявся.

— А ви тако самі не можете його підлатати?

— Я можу зробити тимчасову перев’язку і все. Тут треба більше, ніж я можу зробити.

— Без ноги залишуся? — видихнув Скотт.

— Ні, але найближчим часом бігати багато не ви­йде, — я говорив упевнено, але не відчував цього. Я вважав, що пораненого треба завезти до амбулаторії, але побачив, що його й так багато сьогодні тягали. — У мене на задньому сидінні під ковдрою в лендровері аптечка першої допомоги. Хто принесе?

— Я, — відгукнувся Бен.

Я дав йому ключі. Коли він вийшов, я попросив води та чисті рушники й почав вимочувати кров навколо рани.

— А що то була за пастка?

— Дротяна петля, — сказав Карл. — Затягується, коли хтось потрапляє туди ногою. Може перерізати до кістки.

Так і вийшло.

— А де ви ходили?

Скотт, намагаючись не дивитися на мої маніпуляції, відповів:

— За далеким кінцем болота, біля старого вітряка…

— Ми шукали Лін, — втрутився Карл, переглядаючись із братом.

У мене щодо цього були сумніви. Я знав, про що вони говорили. Подібно до більшості вітряків на Бродз, той, що стояв біля Менема, слугував помпою з вітряним приводом, яка відкачувала воду з боліт. Його занедбали десятки років тому, зараз він стояв порожній, мов панцир, з якого виліз равлик. Та місцина вважалася пусткою навіть за стандартами Менема, але слугувала ідеальним місцем для кожного, хто хотів би полювати чи ставити пастки на тварин далеко від пильних очей. Знаючи репутацію Бреннерів, я гадав, що ймовірнішою причиною їхнього там перебування в таку пору була саме ця, а не почуття громадського обов’язку. Витираючи кров із рани, я міркував, чи вони не втрапили до однієї з власних пасток.

— Це не наша, — сказав Скотт, немов читаючи мої думки.

— Скотте! — перебив його брат.

— Не наша! Була захована під травою на стежці. І то завелика для кроля чи косулі.

Цю заяву зустріли мовчанням. Хоча поліція ще цього не підтвердила, всі вже чули, що в лісі на стежці, де зникла Лін, були знайдені рештки дротяної пастки.

Бен повернувся з аптечкою. Я продезінфікував та перебинтував рану, наскільки було можливо в цих умовах.

— Тримайте ногу піднятою та завезіть його до пункту невідкладної допомоги якнайшвидше, — сказав я Карлу.

Він грубо підняв брата на ноги й, підтримуючи, витяг за двері. Помивши руки, я повернувся до Дженні, яка стерегла моє пиво.

— Він одужає? — запитала вона.

— Залежить від того, наскільки ушкоджене сухожилля. Якщо пощастить, залишиться невелика кульгавість.

Вона похитала головою:

— Боже, що за день!

Бен підійшов та віддав мені ключі.

— Тобі це знадобиться.

— Дякую.

— То що ти думаєш? Гадаєш, воно може бути пов’язане з тим, що трапилося з Лін?

— Чому б це? — запитала Дженні.

Він, здається, не був певний, що відповісти. Я зрозумів, що вони не знайомі.

— Бене, це Дженні. Вона вчителька зі школи.

Він сприйняв це як схвалення для продовження розмови.

— Бо надто схожі два випадки як для збігу. Не те щоб я симпатизував комусь із Бреннерів, браконьєрів сра… — він замовк і глянув на Дженні. — Так чи так, дай Боже, щоб так і було. Збіг.

— Не розумію.

Бен подивився на мене, але я не збирався продовжувати.

— Бо інакше це означає, що це хтось із місцевих. Із селища.

— Ви не знаєте цього напевно, — заперечила Дженні.

Обличчя його свідчило про інше, але він був надто чемним, щоб заперечувати.

— Що ж, побачимо. І на цій ноті, гадаю, нам час розпрощатися.

Він осушив свій кухоль та попрямував до дверей. Наче випадково згадавши щось, він обернувся до Дженні:

— Ви ж, мабуть, машиною?

— Ні, а що?

— Просто зараз іти додому самій — не дуже хороша ідея, от і все.

Бен кинув погляд на мене, я натяк зрозумів, він вийшов. Дженні сиділа, непевно усміхаючись.

— Ви думаєте, все так погано?

— Сподіваюся, що ні. Але, вважаю, він має рацію.

Вона недовірливо похитала головою:

— Я просто не вірю. Два дні тому це було найспокійніше місце на планеті!

Два дні тому Саллі Палмер була вже мертва, а тварюка, відповідальна за це, мабуть, поглядала на Лін Меткалф. Але цього я не сказав.

— Є ще хтось, із ким ви підете додому? — запитав я.

— Чесно кажучи, ні. Але я нормально дійду. Я можу за себе постояти.

Я не сумнівався. Але під цією бравадою проглядало збентеження.

— Я вас підвезу, — сказав я.

Повернувшись додому, я всівся за столиком у саду. Ніч була тепла, ані вітерцю. Відкинувши голову, я дивився на зірки. Місяць був майже вповні, асиметричний білий диск, оточений гало. Я намагався милуватися його плямистим обрисом, але очі притягло дещо нижче — я дивився на темні тіні лісу за полем. Зазвичай мені подобався цей краєвид, навіть уночі. Але зараз я почувався незатишно, дивлячись на густу, непроникну масу дерев.

Я пішов до будинку, налив собі маленьку порцію віскі, знову вийшов надвір. Перевалило за північ, я знав, що мені треба рано вставати. Але хапався за кожен привід відкласти момент, коли піду спати. Окрім того, мені надто багато питань потрібно було обдумати, щоб почуватися втомленим. Я провів Дженні до маленького котеджу, який вона знімала разом з іншою молодою жінкою. Машину ми вирішили не чіпати. Було тепло, ніч ясніла, жила Дженні за кілька сотень ярдів від пабу. Поки ми йшли, вона розповіла мені трішки про свою роботу, про дітей у її класі. Про минуле життя обмовилася лише раз, згадавши роботу в школі в Норвічі, але дуже швидко проскочила повз цю згадку, поховавши її під бурхливим потоком слів. Я вдав, ніби не помітив. Хоч там що вона намагалася приховати, це була не моя справа.

Поки ми йшли вузьким провулком до її будинку, неподалік раптово загавкала лисиця. Дженні схопила мене за руку.

— Вибачте. — Вона швидко, мов обпеклася, забрала руку. Ніяково засміялася. — Ви, може, подумали, що я вже звикла тут жити, за весь цей час.

Після цього руху нам обом стало ніяково. Ми дійшли до її будинку, вона зупинилася біля хвіртки.

— Що ж. Дякую.

— Немає за що.

Вона ще раз усміхнулася та поспішила додому. Я почекав, доки почув, як повертається замок. Усю дорогу назад до темного селища я відчував потиск її руки на моєму лікті. Відчував і далі. Посьорбував свій напій, пересмикуючись від спогаду, як мене збентежив доторк молодої жінки. Нічого дивного, що вона затихла.

Допив віскі й повернувся в дім. Було якесь питання, що поколювало підсвідомість, турбувало щось, що я ще мав зробити. Подумавши з хвилину, я згадав. Скотт Бреннер. Я не був певний, що брат дозволить йому розповісти поліції про дротяну пастку. Це могло бути нісенітницею, але Маккензі мав про це знати. Я знайшов його картку й набрав мобільний номер. Була майже перша ночі, але я міг залишити голосове повідомлення.

Він відповів одразу:

— Так?

— Це Девід Гантер, — сказав я, заскочений зненацька. — Вибачте, знаю, що пізно. Але я тільки хотів переконатися, що Скотт Бреннер з вами зв’язався.

Я почув його роздратування і втому, він помовчав.

— Який Скотт?

Я розповів йому, що сталося. В його голосі зникла втома.

— Де це було?

— Біля старого вітряка, миля на південь від селища. Ви думаєте, це має стосунок?

Він щось таке буркнув, що я не одразу зрозумів, — вуса зашерхали, коли він витер обличчя.

— О, холера. Ми маємо завтра людям про це повідомити, так чи так, — сказав він. — Двоє моїх офіцерів учора поранились. Один потрапив у дротяну петлю, інший ступив у яму з загостреним кілком, — у його голосі бринів гнів. — Отже, маємо припустити, що той, хто викрав Лін Меткалф, чекав, що ми його шукатимемо.

Цієї ночі не було шоку переходу зі сну в пробудження. Я просто прокинувся, розплющив очі, дивився, як ллється місячне сяйво через вікно. По-перше, я був у ліжку, нічні мандри залишились уві сні. Але пам’ять підказувала яскраві картини: я блукав з кімнати в кімнату.

Щоразу було те саме місце. Дім, якого я ніколи не бачив наяву, місце, про існування якого не знав, хоча й почувався тут як удома. У ньому були Кара з Алісою, живі та справжні. Ми говорили про мій день, про звичайні дрібниці, просто ніби вони поруч.

А потім я прокинувся й знову постав перед достеменним фактом їхньої смерті.

Вкотре подумав про Лінду Єйтс, яка сказала: «Сни просто так не сняться». Я міркував, що б вона сказала про мої сни. Я міг уявити, що сказав би психіатр або навіть психолог-аматор на кшталт Генрі. Але сни кидали виклик будь-якому ретельному осмисленню. У них були логіка й реальність, що разюче відрізнялися від сновидіння. І хоча я не міг цього визнати навіть перед собою, частина мене не хотіла вірити, що сни — це лише сни. Якщо дозволю собі повірити в це, таке рішення стане першим кроком на шляху, якого я боюся. Є лише один шлях, яким я можу знову поєднатися з родиною. І я знав, що прийняти цей шлях стане актом відчаю, а не любові.

І найбільше мене лякало те, що мені це було байдуже.