Хімія смерті. Перше розслідування

14

Прожектори заливали примарною яскравістю всю територію. Дерева навколо перетворилися на сюрреалістичний пейзаж світла й пітьми. У центрі цього кола офіцери слідчої групи виконували свою роботу. Прямокутник землі був позначений сіткою нейлонових струн, і під фонове гудіння генератора поліціянти старанно зішкрібали ґрунт, повільно вивільняючи те, що було приховане під землею.

Маккензі стояв поблизу, спостерігав, гриз м’ятні льодяники. Інспектор був втомлений і виснажений, прожектори визолили колір його обличчя, підсилили тіні під очима.

— Ми знайшли могилу сьогодні вдень. Дуже мілка, всього два-три фути[10] завглибшки. Спочатку думали: хибна тривога, якась тварина чи борсуче лігво. А потім виявили руку.

Місце було в лісі, приблизно за дві милі від того, де знайшли тіло Саллі Палмер. Група експертів очистила більшу частину верхнього шару до того моменту, як я приїхав, одразу після опівночі. Одна з поліціянток просівала ґрунт крізь сито. Вона зупинилася, роздивилася щось, викинула, продовжила.

— Як ви його знайшли? — запитав я Маккензі.

— Собака-нишпорка.

Я кивнув. Поліція тренує собак не тільки на наркотики чи вибухівку. Визначити місце поховання завжди нелегко, а що більша територія пошуків, то важче його знайти. Якщо тіло певний час перебуває в землі, можливе сигнальне осідання, коли порушений шар землі опускається, тоді для виявлення ділянок з податливішим ґрунтом застосовують зонди з довгими руків’ями. Я навіть знав одного кримінального експерта, науковця зі Штатів, який отримав цікаві результати, виявляючи поховання за допомогою зігнутих дротин.

Попри все собаки лишаються найкращим засобом виявлення похованого тіла. Їхні чутливі носи можуть визначити сліди газів, що виділяються під час розпаду, крізь кілька футів ґрунту, а хороші собаки, натреновані на пошук трупів, уміють виявити тіло, поховане навіть понад сто років тому.

Експерти зішкрібали землю з частково вже проявлених останків за допомогою лопаточок і щіточок, працюючи з ретельністю археологів. У дослідженні могил незалежно від віку — кілька тижнів чи кілька сторіч — використовуються однакові технології. В обох випадках мета — розкрити тіло з мінімальними зрушеннями, якнайкраще розшифрувати свідчення, приховані в невідомій могилі.

У цьому випадку найбільш промовиста інформація вже постала перед очима. Я не брав участі в процесі виявлення, але стояв досить близько, щоб бачити найважливіше.

Маккензі глянув на мене:

— Щось скажете?

— Тільки те, що ви, як я думаю, вже знаєте.

— Все одно кажіть.

— Це не Лін Меткалф, — сказав я.

Він буркнув щось незрозуміле.

— Давайте далі.

— Це не свіжа могила. Оце опинилося тут задовго до того, як вона зникла. М’яких тканин зовсім не лишилося, запаху немає. Собака молодець, що знайшов поховання.

— Передам йому ваші компліменти, — сухо відповів він. — То як довго, ви кажете, воно тут пробуло?

Я подивився на неглибоку могилу. Скелет уже був повністю відкритий, кістки — одного кольору з землею. То був дорослий, лежав на боці, на ньому лишилися рештки одягу — щось схоже на футболку й джинси.

— Без додаткових тестів можу сказати тільки приблизно. Поховання на незначній глибині, розпад тривав довше, ніж на поверхні. Отже, щоб дійти до такої стадії, потрібно як мінімум рік, навіть місяців п’ятнадцять. Але я гадаю, воно пролежало тут ще довше. Можливо, близько п’яти років.

— Чому ви так кажете?

— Джинси й футболка. Це бавовна — щоб згнити, їй потрібно чотири-п’ять років. Ці ще не повністю згнили, але доходять до цього.

— Ще щось?

— Можна ближче подивитися?

— Скільки душа забажає.

Команда криміналістів була не та, що працювала на місці знайдення Саллі Палмер. Вони поглянули на мене, коли я присів біля краю розкопу, але продовжили роботу без зайвих коментарів. Було вже пізно, а в них ще ціла ніч попереду.

— Якісь ознаки травми? — запитав я їх.

— Досить серйозні ушкодження черепа, але ми ще його дістаємо, — офіцер показав на верхню частину, ще частково вкриту землею. Але тріщини вже було видно, вони розходилися від провалу в кістці.

— Схоже, що тупий удар, а не гостра чи балістична рана, — сказав я, роздивляючись. — Яка ваша думка?

Він кивнув. На відміну від його колеги, якого я зустрів на попередньому місці поховання, цього криміналіста, здається, не дратувало моє втручання.

— Схоже на це. Але не хочу робити висновків, доки не перевіримо, чи не торохтить десь у черепі куля.

Ушкодження черепа, спричинене пострілом або чимось гострим на кшталт ножа, спричиняють інакший тип травми, ніж від тупого предмета. Зазвичай їх неважко розпізнати, і наразі всі ознаки вказували саме на таку травму, коли кістка розбита всередину, як яйце. Але я теж погодився з його засторогою.

— Ви думаєте, ушкодження голови спричинило смерть? — запитав Маккензі.

— Можливо, — сказав я. — Вигляд його підказує, що поранення могло бути фатальним, якщо його не зробили вже після смерті. Але ще зарано точно казати.

— Що ви можете мені додати в такому разі? — невдоволено запитав він.

— Ну, це чоловік. Імовірно, білий, років близько двадцяти, плюс-мінус.

Він подивився уважно в могилу.

— Серйозно?

— Погляньте на череп. Форма щелепи в чоловіків і жінок різна. Чоловіча більш видається. І бачите, де було вухо, як випинається ця частина кістки? Це вилична дуга, й вона в чоловіків завжди більша, ніж у жінок. Щодо раси, назальні кістки говорять на користь європеоїдного походження, а не африканського. Міг би бути монголоїдом, але форма черепа виразно ромбоподібна, тому не думаю. Вік… — Я знизав плечима. — Знову здогадка на цій стадії. Але з того, що видно, хребет не дуже зношений. А ребра бачите? — Я вказав туди, де тупий кінець кістки виступав з-під футболки. — З віком кінці стають вузлуватішими й дещо неправильної форми. А тут краї досі доволі гострі, тобто це очевидно молода людина.

Маккензі заплющив очі та постукав пальцем у перенісся.

— Чудово. Саме те, що треба було. Непов’язане вбивство, — він раптом підвів очі. — Ознак перерізаного горла немає?

— Не бачу, — я вже перевіряв шийні хребці на наявність слідів ножа. — Після того як тіло так довго пролежало в землі, будь-яке пошкодження важче роздивитися без ретельного аналізу. Але нічого такого, що одразу видно.

— Дякувати Богові за його маленькі милості, — пробурмотів Маккензі.

Я міг тільки співчувати. Важко сказати, що складніше: запустити ще одне розслідування вбивства чи зна­йти підтвердження того, що той самий вбивця діє вже кілька років.

Але це мене не стосувалося, за що я був вдячний.

Я випростався, витер бруд з рук.

— Якщо від мене більше нічого не потрібно, я, мабуть, поїду.

— Можете завтра прибути до лабораторії? Тобто сьогодні, пізніше, — додав Маккензі, виправляючи себе.

— Навіщо?

Він, здається, щиро здивувався моєму запитанню.

— Детальніше роздивитися оце. Ми маємо тут закінчити до середини ранку. Тіло зможемо отримати до обіду.

— Ви, схоже, вирішили як само собою, що я буду залучений.

— А що, ні?

Тепер здивувався я. Не так його питанню, як тому, що він знає мене краще, ніж я сам.

— Я теж так думав, — сказав я, приймаючи неуникненне. — Приїду на дванадцяту.

Я прокинувся в кухні, змерзлий і розгублений. Переді мною були відчинені двері в сад, відкриваючи перші ознаки світла на небі. Пам’ять про сон була ще свіжа: голоси і присутність Кари й Аліси, таких живих, наче я говорив з ними. Сон бентежив більше, ніж зазвичай. Відчувалося, що вві сні Кара намагалася про щось мене попередити, але я не хотів знати. Надто боявся того, що мав почути.

Мене трусило. Не пам’ятав, як зійшов сходами, який несвідомий мотив змусив відімкнути двері. Підійшов зачинити їх.

Здіймаючись, наче скеля з блідого моря туману, що вкривав поля, чорнів вдалині непрохідний ліс. Мене накрило погане передчуття, коли я дивився на нього. «Ми не бачимо дерев за лісом». Ця фраза прийшла мені на думку нізвідки. Якусь мить здавалося, що вона має глибше значення, але воно зникло, щойно спробував його вловити. Я продовжував спроби, коли щось торкнулося ззаду моєї шиї.

Я здригнувся, обернувся. Переді мною була порожня кухня. «Вітерець», — сказав я собі, хоча ранок був спокійний і тихий, не стривожений жодним подихом вітру. Зачинив двері, намагаючись позбутися неприємного відчуття, що не зникало. Відчуваючи, як кінчики пальців погладжують мою шкіру, я повернувся до ліжка й лежав, чекаючи на світанок.

До поїздки в лабораторію залишався цілий ранок. Куди подіти час? Нічого кращого я не придумав, ніж, як частенько в суботу, прийти на сніданок до Генрі. Він уже піднявся, здавалося, був у хорошій формі, весело розпитував мене, як пройшов вечір напередодні, бадьоро смажив яйця та перевертав на пательні бекон. Мені довелося подумати, щоб зрозуміти: він розпитує про барбекю у Дженні, а не про відкриття в лісі. Новина про цю знахідку ще не поширилась, і я навіть не уявляв, як на неї прореагують. Менем і так переживав важкі події. А мене досі непокоїв сон, тому не хотілося починати розмову з такого.

Тож я не згадував про новознайдений труп. Але гарний настрій Генрі виявився заразним, і з часом я почувався вже краще. Настрій ще піднявся, коли я пішов додому по машину. Був чудовий ранок, без задушливої спеки, яка настане пізніше. Жовті, пурпурові й червоні квіти обрамляли селищну галявину, разили око, сповнені життя, напоювали повітря важким солодким запахом пилку. Ілюзію сільської ідилії порушував тільки трейлер поліції, що стояв поблизу. Його присутність наче дорікала моєму раптовому оптимізму, але мені було байдуже — давно я не почувався так легко. Звісно, я не надто копирсався в причинах такого настрою. Вистачило обережності не пов’язувати різку зміну погляду на життя з появою Дженні. Просто варто цінувати момент, поки він триває.

Як з’ясувалося, він не збирався тривати надто довго.

Я саме минав церкву, коли почув, що мене гукають:

— Докторе Гантер, хвилинку, будь ласка.

Скарсдейл стояв на цвинтарі разом з Томом Мейсоном, молодшим із двох садівників, які доглядали газони й клумби Менема. Я став навпроти нього, дивлячись через невисокий мур навколо церкви.

— Доброго ранку, преподобний, Томе.

Том кивнув із сором’язливою усмішкою, не відриваючи погляду від куща троянд, над яким працював. Подібно до його діда, він найкраще почувався, коли йому давали спокій, залишаючи на самоті з його рослинами, які він доглядав із незграбною лагідністю. В Скарсдейлі, навпаки, нічого незграбного чи лагідного не було. Він не завдав собі клопоту відповісти на моє привітання.

— Хотів би дізнатися вашу думку з приводу ситуації, що склалася, — почав він без передмов. Його чорний костюм, здається, поглинав світло в оточенні старовинних викривлених могильних каменів.

Щось незрозуміло.

— Не певен, що ви маєте на увазі.

— Селище переживає важкі часи. Люди у всій країні спостерігають, як ми маємо виправдовуватися. Ви згодні?

Я сподівався, що це не буде повторення його проповіді.

— Чого саме ви хочете, преподобний?

— Продемонструвати, що Менем не терпітиме того, що сталося. Це можливість викувати сильну спільноту. Об’єднатися перед лицем випробування.

— Не думаю, що божевільного, який викрадає і вбиває жінок, варто називати «випробуванням».

— Мабуть, ви цього не можете. Але інші люди щиро стурбовані шкодою для репутації селища. І вони мають рацію.

— Я думав, вони більш стурбовані тим, щоб знайти Лін Меткалф і зловити вбивцю Саллі Палмер. Хіба це не важливіше за турботи про репутацію Менема?

— Не грайте зі мною в ігри, докторе Гантер, — перебив він. — Якби більше людей звертало увагу на те, що відбувається в цій громаді, до такого могло б не дійти.

Я мав би знати, що краще з ним не сперечатися.

— Все ще не розумію, до чого ви ведете.

Неподалік крутився садівник, але Скарсдейл ніколи не соромився виступати перед аудиторією. Він відхилився, подивився на мене згори донизу, його ніс нависав наді мною.

— До мене звернулося чимало парафіян. Нам було б розумно зімкнути ряди. А надто — у стосунках з пресою.

— Стосовно чого саме? — запитав я, хоча вже починав розуміти, до чого він хилить.

— Складається враження, що селищу потрібен той, хто говоритиме від його імені. Хто здатний найкращим чином представити Менем у широкому світі.

— Я так розумію, це ви.

— Якщо хтось інший готовий узяти на себе цю відповідальність, я буду щасливий відійти вбік.

— Що змушує вас думати, що в такій людині є потреба?

— Те, що Бог ще не покинув це селище.

Його переконаність мене дещо спантеличила.

— А чого ви хочете саме від мене?

— Ваша фігура має в селищі певну вагу. Ваша підтримка буде дуже доречною.

Мені не сподобався задум Скарсдейла скористатися ситуацією для створення власної публічної платформи. Я також знав, що страх і недовіра, які зараз панують у селищі, створюють для нього сприятливу аудиторію. Гнітюча думка.

— Я не мав наміру говорити з пресою, якщо ви про це.

— Це також питання про ставлення. Я не хотів би думати, що хтось підриває зусилля того, хто діє в найкращих інтересах селища.

— Я вам ось що скажу, преподобний. Робіть те, що вважаєте найкращим для селища. І я так само.

— Це була критика?

— Скажімо, в нас різні погляди на те, в чому полягають інтереси селища.

Він холодно роздивлявся мене.

— Можливо, мені слід нагадати вам, що люди тут мають довгу пам’ять. Вони не схильні забувати гріхи в часи, подібні до наших. Або пробачати їх. Не по-християнському, можливо.

— У такому разі я спробую не грішити.

— Ви можете говорити гладенько, як вам заманеться. Але я не єдиний, хто має питання щодо вашої лояльності. Люди говорять, докторе Гантер. І те, що я почув, справді бентежить.

— Тоді, мабуть, вам не варто дослухатися до пліток. Як людина духовного звання, хіба ви не повинні сумніватись у чутках?

— Не смійте вчити мене моїй роботі.

— То не намагайтеся вчити мене моїй.

Він пильно дивився на мене. Може, він би й ще щось сказав, але позаду нього почулося гупання — Том Мейсон складав інструменти в тачку. Скарсдейл зупинився. Погляд у нього був важкий, як ті могильні камені, серед яких він стояв.

— Не смію вас більш затримувати, докторе Гантер. Гарного дня, — сказав він жорстко й відійшов.

«Ну, ти добре з цим упорався», — думав я кисло, поки він крокував до церкви. Я не збирався входити в кон­фронтацію, але Скарсдейл розбудив у мені найгірші почуття. Ще думаючи про те, що він наговорив, я не помітив машини, аж доки вона не загальмувала поруч.

— Вигляд у тебе кепський. Що за гризота? Бика на індика проміняв?

Це був Бен. Він сидів у темних окулярах, засмагла рука на відкритому бортику вікна нового чорного ленд­ровера. Машина добряче запилюжена, але все одно — моя поруч із нею нагадувала антикваріат.

— Вибач. Задумався.

— Я помітив. Чи не через головного місцевого мисливця на відьом? Бачив, як ти з ним теревенив.

Я вимушено засміявся.

— Еге ж, справді.

Я коротко переказав йому зміст розмови. Він похитав головою.

— Не знаю, якому Богові служить наш добрий преподобний, але я не хотів би зустрітися з ним у темному провулку. Треба його було послати десь подалі.

— Та треба було.

— Схоже, він щось до тебе має. Ти для нього загроза.

— Я? — перепитав я здивовано.

— Подумай. Досі він був мохом порослий пастор з парафією, яка щодень меншала. Це для нього величезний шанс, а ти, як він кумекає, є потенційним викликом його авторитету. Лікар, освічений, з великого міста. І мирянин, не забувай про це.

— Не збираюся я з ним авторитетами мірятися, — роздратовано відповів я.

— Немає різниці. Дрібний старий покидьок уявив себе голосом Менема. Якщо ти не з ним, ти проти нього.

— Можна подумати, все й так не досить погано.

— О, ніколи не сумнівайся в здібності праведника спаскудити й без того паскудне. В ім’я вищого блага, ясна річ.

Я подивився на Бена. Його звичайний гарний настрій, здається, сьогодні десь загуляв.

— В тебе все нормально?

— Та просто напад цинізму. Ти помітив, мабуть.

— А з лобом що?

Над оком у нього набухала ґуля, частково прикрита окулярами. Він торкнувся її рукою.

— Та отримав оце, поки ловив ще одного покидька-­браконьєра в заповіднику вчора ввечері. Хтось спробував дістатися до гнізда болотного луня, за яким я на­глядаю. Я пішов його слідами та й на одній стежці беркицьнувся через голову.

— Зловив?

Він сердито мотнув головою.

— Все одно зловлю. Точно то довбаний Беннер. Бачив його машину, стояла неподалік. Чекав його, але він носа не показав. Мабуть, ховався, ждав, доки поїду, — він натужно всміхнувся. — Я покидьку шини спустив, сподіваюся, він ще довго ховався.

— Скористався моментом, еге ж?

— А що він зробить? Поскаржиться на мене? — Бен насмішкувато пирхнув. — До «Ягняти» потім прийдеш?

— Може.

— Тоді там побачимося.

Він рушив, потужний двигун лендровера лишив по собі хмару вихлопу, що розсіявся за ним у повітрі. Дорогою додому я все думав про його слова. Чорний ринок рідкісних тварин, зокрема птахів, завжди процвітає. Але, беручи до уваги роль, яку зіграли тварини в каліцтві Саллі Палмер і викраденні Лін Меткалф, поліція має знати про це. Проблема була в тому, що цей аспект злочинів невідомий загалу, отже, розповісти про це Бенові я не міг. А це означало, що саме я маю сказати про це Маккензі. Не дуже мене тішила думка щось робити за спиною Бена, особливо якщо ця пригода могла нічого не означати. Але я не міг спустити все на волю випадку. Досвід переконав мене, що часто навіть найменші деталі можуть виявитися важливими. Тоді я ще не знав, але побоювання моє справдилось, і то так, що я геть не очікував.