Хімія смерті. Перше розслідування

3

Ферму з одного боку оточували дерева, з іншого — болотиста місцевість. Лендровер, відхаркуючи пилюку, трусився вибитою колією, що вела до будиночка. Я зупинився на нерівній бруківці (все, що залишилося від колишнього фермерського подвір’я) і вийшов з машини. Висока стодола з металопрофілю виблискувала на сонці. Сам будинок був колись пофарбований білою фарбою, яка зараз уже облущилася та вигоріла, але все одно сліпила очі. Яскраво-зелені віконні рами обабіч парадних дверей залишалися єдиними кольоровими плямами в цьому знебарвленому світі.

Зазвичай, коли Саллі була вдома, її собака, бордер-­колі Бесс, заходилася гавкати ще до того, як ви встигали постукати у двері. Але не сьогодні. У вікнах я теж не помітив ознак життя, але це ще не важило. Я піді­йшов до дверей, постукав. Тепер, на місці, причина мого приїзду видалася мені дурнуватою. Чекаючи на відповідь, я оглядав обрій, намагаючись вигадати, що сказати, якщо двері відчиняться. Можна сказати правду, але тоді в її очах я буду таким же забобонним, як Лінда Єйтс. А раптом Саллі неправильно зрозуміє пояснення, розцінить причину моїх відвідин як дещо більше, ніж той набридливий неспокій, який я так і не можу пояснити.

Нас із Саллі поєднували не те щоб стосунки, але принаймні дещо більше за звичайне знайомство. Був період, коли ми досить часто бачилися. Не дивно: чужинці, обоє переїхали до селища з Лондона, наше минуле столичне життя зближувало нас. До того ж вона була приблизно мого віку, мала відкриту вдачу, легко знаходила нових друзів. Приваблива. Кілька наших зустрічей у пабі за випивкою розважили мене.

Але це все, якщо воно взагалі було, вже минуло. Відчувши, що вона може зажадати більшого, я дав задню. Вона спершу начебто здивувалась, але в нас насправді не було шансу для розвитку стосунків, тому й неприємних відчуттів чи ніяковості теж не залишилося. Випадково зустрічаючись, ми так само жваво теревенили, от і все.

Точно знаю.

Я знову постукав у двері. Пам’ятаю, що відчув справжнє полегшення, коли вона не відчинила. Звісно ж, її немає вдома, мені не доведеться пояснювати свій приїзд. Я й собі, якщо чесно, пояснити його не міг. Забобонним ніколи не був і, на відміну від Лінди Єйтс, у передчуття не вірив. Тільки от вона не сказала, що це було передчуття, не так сказала. Просто сон. А я знав, якими звабливими можуть бути сни. Звабливими й підступними.

Відвернувся від дверей і від первинного напряму моїх думок. Ну нема її вдома, думав я й сам на себе дратувався. Що за чортівню я собі надумав? Ну помер якийсь турист чи любитель спостерігати за птахами — це не привід, щоб уява так розгулялася.

Уже на півдорозі до лендровера я раптом зупинився. Щось мене бентежило, та я зрозумів, що саме, тільки коли повернувся до ферми. І знову мені знадобилося кілька хвилин, щоб второпати. Вікна. Рослини у вазонах на підвіконні. Вони всі засохли й пожовкли.

Саллі ніколи б такого не дозволила.

Я повернувся. Земля у квіткових ящиках висохла на камінь. Їх не поливали вже кілька днів. А може, й довше. Я постукав у двері, погукав. Не отримавши відповіді, торкнувся дверної ручки.

Незамкнено. Може, відколи тут оселилася, Саллі відвикла замикати двері, коли кудись ішла. Але ж вона з міста, як і я, а старі звички не відмирають так швидко. Я спробував відчинити двері, вони застрягли, впершись у гору конвертів, що валялися при вході. Штовхнув сильніше, листи посипалися невеличкою лавиною. Переступивши через цю гору, я пройшов на кухню. Вона була така, як завжди: стіни веселого лимонного кольору, міцні сільські меблі й кілька деталей того, що вона не змогла повністю відмовитися від ознак міського життя: електрична соківниця, кавова машина з блискучої сталі та велика й добре заповнена винна стійка.

На перший погляд, окрім купи непрочитаної пошти, все було нормально. Але в будинку відчувався якийсь затхлий запах, ніби тут давно не провітрювали, додавався солодкуватий сморід гнилих фруктів. Він ішов від глиняної миски на старому сосновому комоді. Там повільно вмирали почорнілі банани та яблука з апельсинами, вкриті білим пухом цвілі. Мов нагадування про неминучу смерть. І знову мертві квіти (навіть не впізнати, які саме). Вони мляво звисали з країв вази на великому столі. Шухляда біля раковини напіввисунута, ніби господиня, стурбована чимось, хотіла щось узяти звідти. Я автоматично підійшов, щоб її засунути, але залишив як було.

Вона може бути у відпустці, казав я собі. Або надто заклопотана, щоб викинути старі фрукти й квіти. Можна було знайти скільки завгодно пояснень. Але я вже знав: пристаю на думку Лінди Єйтс.

Я збирався перевірити решту будинку, та передумав. Почав переконуватися, що це потенційне місце злочину, отже, краще не чіпати нічого, щоб не знищити доказів. Натомість я знову вийшов надвір. Саллі тримала кіз у загоні за будинком. Єдиного погляду виявилося достатньо, щоб переконатися: сталося щось дуже й дуже погане. Кілька тварин ще стояли на ногах, слабкі й виснажені, але більшість розтяглися на землі, непритомні або вже мертві. Вони вигризли всю траву в загоні, поїлка виявилася геть сухою. Поруч лежав шланг, яким зазвичай наливали воду. Я перекинув його через край поїлки та пішов в інший кінець загону, до водогінної труби. Вода заплюскотіла по металу; хитаючись, підійшли кілька кіз, почали пити. Потрібно буде негайно привести сюди ветеринара, одразу як повідомлю поліцію. Я вийняв телефон, але сигналу не було. Горезвісне клаптикове покриття біля Менема. І в найкращі часи мобільний зв’язок ледь дихає. Я вийшов із загону й побачив, що індикатор сигналу потроху повертається до життя. Готовий набрати номер, я раптом помітив темну цятку, напівприховану за іржавим плугом. Стривожений, з химерною впевненістю в тому, якою виявиться знахідка, я наблизився. Тіло Бесс, бордер-колі Саллі, лежало на сухій траві. Така маленька собачка, хутро запилюжене, скуйовджене. Я відмахнувся від мух, які злетіли, щоб поласувати моїм, свіжішим м’ясом, і відвернувся. Але встиг побачити, що голова собаки майже повністю відірвана.

Здається, спека стала ще сильнішою. Ноги самі занесли мене до лендровера. Я опирався бажанню сісти й поїхати геть, натомість став так, щоб машина була між мною й будинком, і взявся набирати номер. Чекаючи на відповідь поліції, дивився на віддалену зелену пляму лісу, звідки щойно приїхав.

Тільки не знову. Тільки не тут.

Я усвідомив, що з телефона долинає ледь чутний голос. Відвернувся і від далекого лісу, і від будинку.

— Хочу заявити про зникнення людини, — сказав я.

Інспектор поліції виявився приземкуватим буркотуном на прізвище Маккензі. Років на два старший за мене. Першим, що одразу впало мені в очі, були його неймовірно широкі плечі. Нижня частина тіла здавалася непропорційно малою порівняно з плечима. Коротенькі ніжки звужувалися до непропорційно витончених стоп. Можна було б порівняти його зовнішність із якимось культуристом з мультика, якби не зникла лінія талії та загрозлива аура нетерпіння, яка гасила будь-які спроби сприймати його не досить серйозно.

Я чекав біля машини, поки Маккензі у супроводі сержанта в цивільному дивилися на собаку. Вони нібито й не поспішали, рухалися вайлувато, недбало. Але те, що прибув старший інспектор з Головного слідчого управління, а не прості поліціянти, свідчило: справу сприймають серйозно.

Маккензі повернувся до мене, поки сержант обстежував кімнати в будинку:

— Отже, скажіть мені ще раз, чого ви приїхали.

Від нього пахло лосьйоном після гоління, потом і, ледь чутно, м’ятою. Спечена на сонці шкіра голови просвічувала крізь рідке руде волосся, але навіть якщо він і відчував певний дискомфорт на сонці, то цього не показував.

— Був поблизу. Вирішив провідати.

— По-сусідськи, еге ж?

— Просто хотів переконатися, що з нею все гаразд.

Не хотілося вплутувати сюди Лінду Єйтс, принай­мні доки не буду змушений. Вона розповіла мені, своєму лікареві, те, що крутилося в голові; та я й не думав, що поліціянт надасть її сну значення. Легко передбачити. І незалежно від існування ірраціональної причини, Саллі тут не було.

— Коли ви востаннє бачили міс Палмер? — запитав Маккензі.

Я задумався.

— Тижнів два тому, не більше.

— Ви можете назвати точніший день або час?

— Пам’ятаю, що бачив її в пабі на барбекю близько двох тижнів тому. Вона тоді там була.

— З вами?

— Ні. Але ми розмовляли.

Коротко: «Привіт, як ти? Чудово, побачимось». Навряд чи це значущі слова, не згодяться для останньої розмови. Якщо це була саме вона, остання розмова, нагадав я собі. Але сумніву вже не було.

— І от після тієї зустрічі ви раптом вирішили навідатися сьогодні.

— Просто я почув, що знайшли тіло. Хотів перевірити, чи з нею все гаразд.

— Чому ви такі впевнені, що це тіло жінки?

— Не впевнений. Але подумав: не зайве переконатися, чи Саллі в порядку.

— У яких ви були стосунках?

— Гадаю, друзі.

— Близькі?

— Не дуже.

— Ви з нею спите?

— Ні.

— А раніше спали?

Я хотів сказати, що це не його справа. Але це була все-таки його справа. Особистий простір за таких обставин не має значення. Мені це добре відомо.

— Ні.

Він втупився в мене, але нічого не сказав. Я теж дивився на нього. За мить він вийняв з кишені пакетик м’ятних льодяників. Неквапно поклав один до рота. Я помітив на шиї в нього родимку дивної форми. Він сховав льодяники до кишені, не пропонуючи мені.

— Отже, ви не були з нею в близьких стосунках? Просто добрі друзі, так?

— Просто знали одне одного, от і все.

— Але ви все одно відчули себе зобов’язаним приїхати подивитися, чи з нею все добре? Більш ніхто.

— Вона тут живе на самоті. Доволі ізольоване місце, навіть за нашими стандартами.

— Чому ви їй не зателефонували?

Тут я застряг.

— Просто не спало на гадку.

— В неї є мобільник?

Я сказав, що так.

— Маєте номер?

Він був у пам’яті мого телефона. Я прогорнув список контактів, почуваючись дурнем, що сам про таке не подумав.

— Набрати її? — запропонував я ще до того, як він встиг щось сказати.

— Чому б ні?

Я відчував, як він на мене дивиться. Я чекав на з’єднання. Міркував, що скажу, якщо вона відповість. Але не думав, що відповість.

У будинку відчинилося вікно спальні. Сержант перехилився через підвіконня:

— Сер, тут телефон дзвонить, у сумочці.

Нам було чутно слабкі дзвінки за його спиною, дзенькання електронної мелодії. Я відбив дзвінок. Звуки в будинку припинилися. Маккензі кивнув йому:

— Все гаразд, то були ми. Продовжуй.

Сержант зник у глибині кімнати. Маккензі потер підборіддя.

— Нічого не доводить, — сказав він.

Я не відповів.

Він зітхнув.

— Боже, ця клята спека, — він уперше показав, що його вона турбує. — Ходімо сховаємося десь від сонця.

Ми відійшли й стали в тіні будинку.

— Ви знаєте когось із її рідні? — запитав він. — Того, хто може знати, де міс Палмер.

— Не дуже. Вона успадкувала цей будинок, але, наскільки мені відомо, поблизу родичів не має.

— А друзів? Окрім вас.

Тут наче мав бути якийсь натяк, але важко сказати.

— Вона була знайома з людьми в селищі. Але я ні за кого конкретно не скажу.

— Приятелі? — запитав він, спостерігаючи за моєю реакцією.

— Не знав. Вибачте.

Він щось буркнув, поглянувши на годинник.

— Отже, що далі? — запитав я. — Перевірите, чи ДНК тіла збігається зі зразками з дому?

Він поглянув на мене:

— Ви, здається, добре обізнані з процедурою?

Я відчув, що червонію.

— Не дуже.

Добре, що він не став наполягати на продовженні теми.

— Ми поки що не знаємо, чи це справді місце злочину. Є жінка, яка, можливо, зникла, а може, й не зникала. От і все. Немає зв’язку між нею і знайденим тілом.

— А собака?

— Могла вбити інша тварина.

— З того, що я побачив, рана на шиї не рвана, а різана. Вона зроблена гострим лезом.

Він знов оцінив мене поглядом. Я вже лікті кусав, що надто багато патякаю. Зараз я лікар. Більш ніхто.

— Побачимо, що хлопці з судекспертизи скажуть, — відповів він, — але навіть коли так, то вона сама могла її вбити.

— Ви так насправді не думаєте.

Він наче збирався відповісти, потім ще поміркував.

— Ні. Ні, не думаю. Але й не збираюся робити поспішних висновків.

Відчинилися двері будинку. До нас, хитаючи головою, йшов сержант:

— Нічого. Але в коридорі та у вітальні горіло світло.

Маккензі кивнув, ніби він саме цього очікував. Повернувся до мене:

— Ми вас більше не затримуємо, докторе Гантер. До вас заїдуть узяти покази. Буду вдячний, якщо ви не розмовлятимете про це в селищі.

— Звісно, — я спробував не дратуватися через його прохання.

Він відвернувся й заговорив із сержантом. Я був почав іти, але завагався.

— Тільки одна річ, — сказав я. Він роздратовано поглянув на мене. — Ця родимка у вас на шиї. Може, нічого страшного, але не завадить її перевірити.

Вони залишилися стояти й дивитися на мене, а я пішов до машини.

Ошелешений, я їхав назад до селища. Дорога йшла берегом Менемського ставу, колишнього торф’яного кар’єру, що їх тут називають «бродз», неглибокого озера, яке щороку програвало потроху свій водний простір наступу очерету. Плесо ставу було спокійне, його збурила лише зграя гусей, що спустилися на воду. Ні озеро, ні затоплені струмки й канави, які сполучали його з болотами, не були судноплавними. А оскільки поблизу селища не було річки, Менем опинився на віддалі від туристичних маршрутів та руху річкових суден, що плавали по Норфолк-Бродз улітку. Хоча від сусідів його відділяло лише кілька миль, здавалося, наче селище належить до іншої частини Норфолку, старшої та не такої гостинної. Оточений лісами, трясовиною і погано осушеними болотами, він у прямому і переносному сенсах заслуговував назви тихого затону. Окрім випадкових орнітологів-аматорів, до селища навряд чи хто заглядав. Воно дедалі глибше занурювалося в ізоляцію, як упертий старий дід, що відцурався товариства.

Проте цього вечора Менем мав майже привітний вигляд у сонячному сяйві. Клумби на церковному та центральному майданах пломеніли яскравими до болю кольорами. Клумби — одне з небагатьох джерел гордості Менема, їх ретельно доглядали Джордж Мейсон з онуком Томом, двоє садівників, яких я зустрів, коли саме прибув до селища. Навіть Камінь Мучениці на краю галявини стояв прикрашений гірляндами квітів, сплетених місцевими школярами. Це була традиція — щороку заквітчувати старе кам’яне жорно на місці, де, як кажуть, у шістнадцятому сторіччі сусіди забили каменями жінку. Легенда розповідає, що вона вилікувала дитину від якоїсь болячки (паралічу або трясучки), за що її, звісно, звинуватили у відьомстві. Генрі жартував, що тільки Менем міг замучити людину до смерті за те, що та робила щось добре, і наголошував, що це для нас обох важливий урок.

Мені не хотілося їхати додому, тож я попрямував до амбулаторії. Я часто туди заїжджав, навіть коли не було потреби. Часом мій котедж видавався надто самотнім, а у великому будинку завжди була принаймні ілюзія роботи. Я зайшов через задні двері, одразу до відокремленого приміщення амбулаторії. Старий зимовий сад, густий і вологий, з рослинами, які любовно доглядала Дженіс, правив нам за приймальню та кімнату очікування. Частину першого поверху перебудували для приватного житлового простору Генрі. Але його квартира розташовувалася на іншому кінці будинку, значно більшого, ніж потрібно, щоб умістити всіх нас. Я пройшов до його консультаційного кабінету і, зачинивши двері за собою, занурився в заспокійливий аромат старого дерева та бджолиного воску. Хоча я користувався цією кімнатою мало не щодня, відколи приїхав сюди, вона більше виражала особистість Генрі, ніж мою: зі старою картиною, що зображувала мисливську сцену, бюро та шкіряним капітанським кріслом. Книжкові полиці були заставлені медичними книжками й журналами, а також виданнями на теми, менш очевидні для сільського терапевта. Тут стояли книги Канта й Ніцше, а ціла полиця була відведена для психології — одного з хобі Генрі. Єдиним моїм внеском до інтер’єру виявився монітор комп’ютера, який тихенько гудів на письмовому столі, — інновація, на яку Генрі невдоволено погодився після кількох місяців моїх переконувань.

Він так і не одужав настільки, щоб повернутися до повного робочого дня. Як і його інвалідний візок, мій тимчасовий контракт перетворився на щось більш постійне. Спочатку його продовжили, потім змінили на партнерство, коли стало очевидно, що Генрі більше не зможе вести індивідуальну практику. Навіть старий лендровер «дефендер», яким я зараз роз’їжджав околицями, колись належав йому. Це був пошарпаний автомат, придбаний після автомобільної аварії, котра спричинила напівпаралізований стан доктора та забрала життя його дружини Діани. Купівля машини стала свого роду ствердженням наміру, надії ще сісти за кермо і ходити. Але не судилось. І цього не станеться вже ніколи, запевняли лікарі.

«Ідіоти. Нап’яв білого халата і вже вважає себе Богом», — глузував він.

Зрештою, навіть Генрі мусив прийняти їхню правоту. І я успадкував не тільки лендровер, але й більшу частину його практики. На початку ми більш-менш порівну ділили робоче навантаження, але поступово дедалі більша частина пацієнтів переходила до мене. Він залишався «справжнім лікарем» в очах більшості місцевих, але я давно перестав на це зважати. У Менемі мене сприймали як зайду, і так, мабуть, буде завжди.

Зараз, у розпал надвечірньої спеки, я намагався поблукати кількома медичними сайтами, але не міг зосередитися. Встав і підійшов до відчиненого французького вікна. На робочому столі гучно дзижчав вентилятор, ганяючи, та не охолоджуючи тепле повітря. Попри відчинені вікна ефект був суто психологічний. Я дивився на доглянутий сад. Як і все довкола, він стояв пересохлий, чагарники й трава в’янули від спеки майже на очах. Одразу за садовою межею починалося озеро з невисокою кам’яною дамбою, яка захищала від зимових паводків. До невеличкої пристані було при­швартовано старий човник Генрі. Він був не набагато більший за уславлені веслувальні човни, але Менемському ставу не вистачало глибини для чогось масштабнішого. Із протокою Солент[3] не зрівняєш. До того ж на озері було багато надто мілких або заплетених водоростями місць, куди не наважувалися запливати. Проте все одно ми обидва любили виходити під вітрилом чи повеслувати. Звідси виднілися лише зарості далекого очерету, який відділяв воду від неба. Сьогодні марно було сподіватися поставити вітрило. Озеро залишалося зовсім спокійним, жодного руху на поверхні води. Плаский рівний простір, порожнеча, яка, залежно від вашого настрою, могла сприйматися спокійною чи спустошеною. Мені вона зараз спокійною не здавалася.

— Здається, я почув вас.

Я обернувся до Генрі, який на візку заїжджав до кімнати.

— Так, намагався вирішити кілька питань, — спробував я зібратися з думками, що блукали невідомо де.

— Яка тут нестерпна піч, — пробурмотів він, стаючи біля вентилятора. Якщо не враховувати того, що він не міг користуватися ногами, мій партнер мав цілком здоровий вигляд: кремово-біле волосся, засмагле обличчя, гострі темні очі.

— Отже, що там з трупом, який знайшли хлопці Єйтс? Дженіс тільки про це й говорила, коли обід принесла.

Здебільшого в неділю Дженіс просто передавала судки з їжею, приготовленою у себе. Генрі наполягав, що здатний сам собі зварити обід у неділю, але, як я помітив, не дуже опирався таким передачам. Дженіс добре куховарила, і я підозрював, що її почуття до Генрі дещо виходили за межі обов’язків домогосподарки. Вона була незаміжня, і я гадав, що її несхвальне ставлення до колишньої дружини Генрі походило здебільшого з ревнощів, хоча вона частенько натякала на якийсь давній скандал. Я чітко дав зрозуміти, що знати про це не хочу. Навіть якщо подружнє життя Генрі не було ідилією (як зараз він його, здається, собі пригадує), я не хочу порпатись у чужій брудній білизні та плітках. Але я не здивувався, що Дженіс знала про труп. Пів селища, мабуть, уже базікало про новину.

— Біля Фарнемського лісу, — сказав я.

— Мабуть, якийсь любитель птахів. Вештаються тут з наплічниками такою спекою.

— Можливо.

Генрі, почувши мій тон, здійняв темні брови.

— Що ж тоді? Тільки не кажіть, що маємо вбивство. Трохи розворушить це сонне болото! — Його усмішка згасла, коли я не відреагував. — Щось мені підказує: не слід мені було з цим жартувати.

Я розповів йому, як заїхав на ферму Саллі Палмер. Сподівався, що коли проговорю все це, нещастя здаватиметься менш можливим. Не вийшло.

— Боже милостивий, — важко сказав Генрі, коли я завершив переказ. — І поліція думає, що це може бути вона?

— Вони не сказали ні «так», ні «ні». Не певний, що вони вже готові дати відповідь.

— Боже, які страшні речі кояться.

— Це не може бути вона.

— Та звісно, — погодився колега, але я бачив, що він так само не вірив своїм словам, як і я. — Ну, не знаю, як вам, але мені треба випити.

— Дякую, поки утримаюся.

— Зберігаєте місце для пізнішого походу до «Ягняти»?

«Чорне ягня» — то був єдиний паб на все селище. Я часто заходив туди, але знав, що цього вечора головною темою розмов буде те, чого я не хочу обговорювати.

— Ні, гадаю, просто залишуся сьогодні ввечері вдома, — відповів я.

Жив я в старому кам’яному котеджі на краю селища. Купив його, коли стало очевидно, що зрештою залишуся тут на довше, ніж шість місяців. Генрі казав, що я й надалі можу мешкати в його домі, і бачить Бог, що «Дім на березі» був достатньо просторим. Сам лише його винний погріб міг проковтнути мій котедж. Але я хотів перебратися до власної домівки, щоб пустити корені, а не залишатися в ролі тимчасового пожильця. І хоч як мені подобалася робота, я не хотів жити в одному приміщенні з нею. Траплялися моменти, коли я міг просто зачинити двері, піти й сподіватися, що телефон не дзвонитиме хоча б кілька годин.

Саме так було зараз. Кілька людей рухалося на вечірню службу стежкою церковного подвір’я, коли я проїжджав повз, на шляху додому. Скарсдейл, наш вікарій, стояв у дверях церкви. Він був літнім похмурим чоловіком. Не вдаватиму, що він мені дуже подобався, але преподобний мешкав тут багато років і мав вірну, хоч і невелику парафію. Я здійняв руку, вітаючи Джудіт Саттон, вдову, що жила зі своїм дорослим сином Рупертом, дебелим телепнем, який повсякчас плентався на пару кроків позаду своєї надто дбайливої матусі. Вона балакала з Лі й Марджорі Ґудчайлд, найпершою парочкою головних іпохондриків, регулярними гостями нашої амбулаторії. Вони вважали, що я маю бути на зв’язку двадцять чотири години на добу, тож я сподівався, що вони не зупинять мене для імпровізованої консультації.

Але цього вечора ні вони, ні хтось інший мене не зупинив. Я поставив машину на розпеченій землі біля котеджу та зайшов у дім. Усередині панувала задуха. Прочинив вікна так широко, як тільки можна, взяв пива з холодильника. Хоч і не хотілося йти до «Ягняти», все-таки треба було випити. Направду, усвідомивши, як мені це потрібно, я поставив пиво назад і налив натомість джину з тоніком.

Накришив у склянку трохи льоду, додав скибку лимона й випив коктейль за маленьким дерев’яним столиком у садку за будинком. Мій сад виходив на поле, за ним — ліс, і якщо цей краєвид не такий мальовничий, як з вікон амбулаторії, то й не такий бентежний. Я посидів із джином, потім приготував собі омлет і з’їв його в садку. Денна спека нарешті почала спадати. Я залишався за столиком, а небо поступово набувало глибшого відтінку, й на ньому почали з’являтися перші невпевнені зірки. Думав про те, що відбувається за кілька миль звідси. Уся діяльність зараз, мабуть, зосереджена навколо одного мирного клаптика графства, де хлопці Єйтс зробили своє відкриття. Я спробував уявити Саллі Палмер цілою й неушкодженою, що вона десь сміється — так, наче думки могли втілитись у реальність. Але чомусь не міг втримати цю картинку в уяві.

Відтягуючи момент, коли доведеться йти спати й зустрітися зі снами, я затримався надворі, доки небо потемнішало до оксамитового індиго, крізь яке світилися й мигтіли діаманти зірок, випадкові сигнали давно померлих часточок світла.

Задихаючись, я прокинувся спітнілий. Дивився нав­коло, гадки не маючи, де я. На мене знову зійшло усвідомлення. Оголений, я стояв біля вікна спальні, підвіконня тиснуло на стегна, я нахилявся назовні. Відійшов непевними кроками, сів на ліжко. Білі зім’яті простирадла світились у місячному сяйві. На обличчі поступово висихали сльози, я чекав, коли серце набуде нормального ритму. Знову цей сон.

Поганий сон. Як завжди, він був такий живий, що життя видавалося після нього ілюзією, а сон — явою. І це — найжорстокіші тортури. Бо в снах Кара й Аліса, моя дружина і шестирічна дочка, були живі. Я міг їх бачити, говорити з ними. Торкатися їх. У снах я міг повірити, що в нас є майбутнє, а не лише минуле.

Я боявся цих снів. Не так, як люди бояться нічного жахіття, бо нічого страшного в них не було. Ні, навпаки. Я боявся їх, бо мав прокинутись. І тоді біль горя й утрати ставав свіжим, як одразу після трагедії. Часто я прокидався й бачив, що не лежу в ліжку, — сомнамбулічне тіло діяло без участі свідомості. Я стояв, як-от зараз, біля прочиненого вікна або на верхній сходинці крутих, небезпечних сходів і не пам’ятав, як туди потрапив, який несвідомий потяг привів мене туди.

Мене трусило, попри липке тепло нічного повітря. Знадвору долинув короткий гавкіт лисиці. Згодом я ліг та дивився в стелю, доки тіні розтанули й розвіялася пітьма.