Хімія смерті. Перше розслідування

25

Дженні геть втратила відчуття часу. Лихоманка, що охопила її, коли вона нарешті залишилася сама, майже припинилася. Проте на неї дедалі сильніше нападала сонливість, і це хвилювало набагато більше. То не звичайна втома. Вона не уявляла, як довго тут пробула, — мабуть, досить довго, щоб пропустити дві або й три ін’єкції інсуліну. Тепер рівень цукру в крові виходив з-під контролю, а шок погіршував ситуацію.

Шок і втрата крові.

Через темряву вона не могла визначити, скільки крові втратила. Більшість порізів зрештою затяглися, за винятком останнього. Найгіршого. Закривавлена ганчірка, що колись була футболкою, обмотана навколо правої ноги. Тепер тканина, здається, прилипла. Гарний знак, сподівалася вона. Це означає, що рана вже не так сильно кровить. Але все одно боляче. Боже, як боляче.

Це сталося після того, як вона зняла брудну весільну сукню. Коли музична скринька втретє затихла, Дженні теж зупинилася. Вона хиталася від запаморочення, ледве трималася на ногах. Опустилася на землю, ще в закривавленій сукні. Боролася зі сном, але чорнота повільно затягувала зір. Вона тьмяно усвідомлювала якийсь рух навколо себе, але здавалося, що він десь на віддалі. Минув час. Дівчина відчула, що її грубо штурхають.

Вона розплющила очі й одразу побачила ніж.

Підняла голову, щоб поглянути на чоловіка, який його тримав. Більше не було причин відвертати від нього погляд. Тепер вона знала, що не вийде звідси живою, незалежно від того, чи впізнає його.

Попри це, всередині все скрутилося від спазму, коли, вдивившись у його обличчя, вона побачила підтвердження своєї здогадки.

Він знову штовхнув її ногою.

— Знімай це.

Спираючись на стіну для рівноваги, вона невпевнено піднялася на ноги й потягла весільну сукню через голову. Він вихопив її та став перед нею. Вона схилила голову, відчуваючи, як він дивиться на її наготу. Її серце боляче калатало. Вона відчувала його запах, його дихання на своїй плоті, коли він наближався. «О Боже, що він збирається робити?» Вона не могла відвести очей від ножа, який тримав цей чоловік, і прагнула понад усе, щоб він відклав зброю. «Тільки раз. Тільки один шанс, це все, що я прошу». Але ні, не відкладав. Він повільно підняв ніж, продемонстрував лезо, а тоді підніс його до неї. Вона здригнулася, відчувши укол у руку.

— Рівно стій.

Вона змусила себе скам’яніти. Ніж рухався її тілом, проколюючи кінчиком плоть. Щоразу з’являлася крапелька крові, темно-червона намистинка, яка набухала, перш ніж стекти по шкірі. Боліло, але очікування мордувало ще гірше. Вона відчувала, як прискорюється його дихання, відчувала збудження, що пашіло з нього, як жар. Він підсунувся ще ближче. Дженні мимоволі ахнула й відсахнулася, коли один з його черевиків опустився їй на пальці, й тоді розчахнувся шлюз паніки.

— Заберіться від мене! — закричала вона, кинувшись наосліп, забувши про мотузку навколо щиколотки. Та натяглася, смикнула ногу так, що Дженні важко впала.

Вона обернулася — він стояв над нею. Від погляду мороз пройшов поза шкірою. В цих очах не було нічого людського, нічого розумного.

— Я тобі казав стояти рівно, — жахливо спокійний голос. Він простяг руку й схопив її неприв’язану ногу. — Не пробуй більше тікати. Я не можу тобі цього дозволити.

— Ні! Ні, я не…

Він не слухав. Гладив ножем її ногу. Із захопленням торкнувся лезом великого пальця.

— Це поросятко на ринок пішло[16], — його голос був тихий, майже співочий. Він перейшов до наступного пальця. — Це поросятко удома було. Це поросятко печеню здобуло.

До третього, до четвертого.

— Це поросятко нічого не знайшло. А це поросятко…

Дженні зрозуміла, що станеться, за мить до того. Білий жар вирвався зі ступні, коли раптом різонув ніж. Вона кричала, намагаючись відірвати ногу. Він тримався за неї, дивлячись, як вона б’ється і бореться, а потім відпустив її, дозволивши впасти. Відрізаний мізинець лежав на землі, як закривавлений камінець.

— Це поросятко більш не пробуватиме тікати.

Коли він стояв над нею — лезо ножа затьмарене її кров’ю, — вона думала, що це вже кінець. Хотіла благати його, але якась упертість стримувала. Тепер вона принаймні цим пишалася. І знала, що це все одно нічого не дасть. Він би тільки отримав насолоду.

Тоді він залишив її, потягнув дошки на місце, щоб знову закрити її в темряві. Вона не уявляла, як довго це тривало. Години, хвилини, навіть дні. Палючий біль у стопі переріс у гарячу пульсацію — аж до кісток, а в горлі так пересохло, що здавалося, ніби в нього встромилися осколки скла. І як ніколи важко втриматися й не заснути. Вона знову спробувала щось зробити з мотузкою навколо щиколотки, але зусилля виявилося марним. У темряві вона не могла визначити, чи затуманився її зір, але знала, що вже почалася гіперглікемія, а рівень цукру в крові зараз небезпечно високий. І без інсуліну ставатиме гірше.

Якщо припустити, що вона проживе досить довго.

Дженні дивувалася, чому її не зґвалтували. Хіть і ненависть були очевидні, але чомусь нападу не сталося. Проте вона не тішила себе ілюзіями. Дівчина подумала про обличчя, яке побачила в проблиску сірника. У ньому для неї не було ні милості, ні надії. І Дженні цілковито усвідомлювала, що вона не перша жінка, яку привезли сюди. Порізи, сукня, танці — вони здавалися частиною якогось незрозумілого ритуалу.

Так чи інакше, вона знала, що не переживе його.