Хімія смерті. Перше розслідування

4

Туман ще клубочився над болотами, коли молода жінка зачинила за собою двері та вийшла на ранкову пробіжку. Лін Меткалф була в гарній спортивній формі, бігла легко й ритмічно. Розтягнутий нещодавно литковий м’яз вже майже прийшов у норму, але вона все одно намагалася не надто його навантажувати, рухаючись розслабленими легкими підскоками від свого будинку вздовж вузького провулка. На півдорозі вона зрізала через зарослу стежку, яка вела болотом до озера.

По ногах хльостали високі стебла трави, ще холодні й мокрі від роси. Вона глибоко вдихнула, насолоджуючись відчуттям. Ранок понеділка — ну то й що! Прекрасний початок тижня, кращого не вигадаєш. Це була її улюблена частина доби, бо потім доведеться клопотатися балансом рахунків місцевих фермерів та дрібних підприємців, які вічно обурюються, не слухаючи її порад, і день набуде менш оптимістичного забарвлення, бо інші матимуть можливість його зіпсувати. Усе було свіже, гостре, зводилося до ритмічного перестуку її ніг по стежці та рівного дихання.

Лін був тридцять один рік, і вона пишалася своєю формою. Пишалася дисципліною, яка допомагала цю форму підтримувати, а це означало, що вона й досі має прекрасний вигляд у щільних шортах і коротенькому топі. Ні, вона не була такою самовдоволеною, щоб зізнаватися в цьому всім і кожному. Але тішилася цим, і від цієї думки ставало легше на душі. Вона тішилася, що могла підіймати собі планку, бачити, як далеко може зайти у своїх тренуваннях, а потім спробувати пройти ще трохи далі. Якщо існував якийсь інший варіант найкращого початку дня, ніж натягти кросівки та здолати кілька миль, поки світ навколо прокидається, то його ще треба було знайти.

«Ну, звісно, за винятком сексу». Але від нього останнім часом задоволення трохи менше. Ні, гірше не стало. Варто було лишень глянути, як Маркус у душі змиває з себе гіпсовий пил робочого дня, як вода розгладжує темні волоски на його тілі, так що вони наче перетворюються на хутро видри, і жар заливав низ її живота. Але коли окрім насолоди з’являлась інша мета, вона гасила радість для них обох. Особливо коли все це не призводило ні до чого.

Досі.

Вона перестрибнула глибоку колію на стежці, не перериваючи кроку, не збиваючись із ритму. «Збитися з ритму, — сумно подумала вона. — Хотілося б». Щодо ритмів її тіло було регулярним, мов годинник. Щомісяця, без збоїв, майже день у день, розпочиналася ненависна кровотеча, повідомляючи про завершення чергового циклу та про нове розчарування. Лікарі запевняли, що в них обох усе гаразд. Просто декому на це потрібно більше часу, ніхто не знає чому. Продовжуйте старатися, сказали лікарі. І вони старалися. Спочатку з ентузіазмом реготали з того, що мають медичне схвалення для заняття, яке їм і так подобалося. «Те, що доктор прописав!» — жартував Маркус. Але жарти потроху згасали, а на їхнє місце приходив… ну, не розпач, принаймні поки що. Але виник уже зародок розпачу, бо інші зародки не формувались. І це почуття починало забарвлювати все інше, домішуватися до всіх аспектів їхніх стосунків.

Вони в цьому не зізнавалися. Але так було. Вона знала: Маркуса гнітить те, що вона заробляє більше своєю маленькою бухгалтерською практикою, ніж він на будівництві. Між ними не виникало взаємних докорів, але вона так боялася, що вони можуть початись. І знала, що може завдати болю, так само як Маркус. На позір вони переконували одне одного, що немає про що хвилюватися, немає куди поспішати. Але вони намагалися вже кілька років, а за чотири роки їй виповниться тридцять п’ять — вона завжди казала, що в цьому віці припинить спроби. Вона швиденько підрахувала. Це 48 менструацій. Так близько. Жах. Ще 48 потенційних розчарувань. Тільки от цей місяць був трохи інакший. Цього місяця розчарування затримувалося на три дні.

Вона хутко пригасила спалах надії. Надто рано про це думати. Вона навіть Маркусу не сказала, що місячні ще не почалися. Не потрібно плекати безпідставну надію. Слід почекати кілька днів, зробити тест. Від самої цієї думки охопив нервовий трепет. «Біжи, не думай», — сказала вона собі твердо.

Здіймалося сонце, запалюючи небо попереду. Тепер стежка пролягала вздовж озерної дамби, крізь зарості очерету й далі — до темного обширу лісу. Туман клубочився над водою, ніби вона мала загорітися. Тишу розірвав звук риби, що вистрибнула з води й впала із невидимим сплеском. Вона так любила це. Любила літо, цей краєвид. Лін народилася тут, але виїздила для навчання в університеті, подорожувала за кордон. Але вона завжди поверталася. Богом дана земля — так завжди казав тато. У Бога вона не дуже вірила, але розуміла, що батько мав на увазі.

Зараз вона наближалася до своєї улюбленої ділянки пробіжки. Стежка розгалужувалась і йшла до лісу, Лін побігла нею. Уповільнила крок, бо дерева зімкнулися над головою, вкриваючи її тінями. При такому тьмяному світлі легко перечепитись об корінь. Саме наступивши на один такий, що стирчав із землі, вона ногу й розтягнула. Майже два місяці після того не могла бігати.

Але невисоке поки що сонце вже починало прорізати морок лісу, освітлюючи шар листя під ногами, граючи на його вишуканому переплетінні. Це був праліс, дика місцина з переплетеними стовбурами дерев і болотистим, зрадливим ґрунтом. Весь прорізаний лабіринтом звивистих стежинок, здатних завести необачного в густі хащі. Коли вони перебралися до цього будинку, Лін якось нерозважливо вирішила дослідити цю пущу під час ранкової пробіжки. Їй вдалося дістатися знайомої ділянки лісу лише через кілька годин, і то просто пощастило. Маркус ледь не здурів (але добряче розлютився), коли вона зрештою дісталася додому. З того часу вона заходила й виходила в ліс тільки однією стежиною.

На середині її шестимильного маршруту була галявинка, в центрі якої височів прадавній камінь. Мабуть, колись він слугував частиною кам’яного кола або брамною стійкою. Ніхто про те не знав. Його історія й таємниці давно поросли травою та лишайником. Але це була зручна віха, й Лін узяла собі за звичку плескати по його шорсткій поверхні перед тим, як повертати назад. Галявина вже недалеко, максимум кілька хвилин. Лін дихала глибоко, але рівно, думка про сніданок допомогла їй пришвидшитися.

Вона не могла впевнено сказати, коли почалося це незручне відчуття. Так, ніби зростало усвідомлення, неясний свербіж, який зрештою оформився в чітку думку. Раптово ліс видався неприродно тихим. Тиша гнітила. В цій мертвій тиші гупання її кроків по стежині видавалося надто гучним. Вона спробувала не зважати на це відчуття, але воно тільки підсилилося. Зросло. Вона боролася зі спокусою озирнутися. Що таке в біса з нею коїться? Можна подумати, що вона не бігала цим ранковим маршрутом вже понад два роки. Ніколи її це не турбувало.

А зараз турбує. Шию ззаду закололо, наче за нею хтось спостерігав. «Не будь дурепою», — сказала вона собі. Але бажання озирнутися зростало. Лін придивлялася до стежинки. Єдина інша жива істота, яку вона тут коли-небудь бачила, був олень. Але це був не олень. «Бо це не він. Нічого немає. Просто твоя уява. В тебе місячні на три дні затримуються, от ти й нервуєшся». Ця думка її трохи розважила, але ненадовго. Вона ризикнула коротко глянути назад, та встигла побачити лише темне гілля, а потім стежка вильнула, перекрутилася, сховалася з поля зору і просто в неї під ногами вперлася у щось. Вона спіткнулася, замахала руками в повітрі, щоб втримати рівновагу, якось змогла встояти на ногах. «Ідіотка!» Галявина була просто перед нею — оаза сонячних плям посеред темного лісу. Вона ще пришвидшила біг, плеснула долонею по шорсткій поверхні стоячого каменя та обернулася.

Нічого. Самі дерева задумливо стояли в тіні.

«А ти чого чекала? Піксі?» Але вона не йшла з галявини. Не чути було співу пташок, не гуділа комашня. Здавалося, ліс зачаїв подих у задумливій тиші. Лін раптово злякалася порушувати цю тишу, не хотілося залишати святиню цієї галявини, знов опинятися серед тісних темних дерев. «І що ти збираєшся робити? Стовбичити тут цілий день?»

Не даючи собі часу для роздумів, вона відштовхнулася від каменя. П’ять хвилин — і вона знову буде на відкритому місці. Відкриті поля, відкрита вода, відкрите небо. Вона уявила собі цю картину. Неприємне відчуття залишалось, але вже не так тиснуло. І тінистий ліс став ніби світлішим, тепер сонячні промені пробивалися просто перед нею. Вона почала розслаблятись — і тут побачила щось на землі перед собою.

Лін зупинилася за кілька ярдів від знахідки. Немов жертовна тварина, посеред стежки розпростався мертвий кріль. Ні, не кріль. Заєць, м’яке хутро перемазане кров’ю.

Його тут раніше не було.

Лін миттєво озирнулась. Але дерева не дали жодного натяку, звідки взялося звірятко. Вона обійшла його, потім знову побігла. «Лисиця», — сказала вона собі, повертаючись до звичного ритму. Мабуть, жінка її злякала. Але лисиця не залишила б здобич, злякана чи ні. І цей заєць… не схоже, що його просто кинули. Те, як він лежав…

Ніби його розклали навмисно.

Дурня якась все одно. Вона викинула ці думки з голови й далі тупала стежкою. Ось вона вже вийшла з лісу, повернулася на відкритий простір, попереду розкинулося озеро. Тривога, яку вона відчувала кілька хвилин тому, розвіювалася, слабшала з кожним кроком. В сонячному світлі все це видавалося абсурдним. Навіть соромно казати.

Пізніше її чоловік Маркус пригадає, що, коли він повернувся додому, радіо передавало місцеві новини. Він засунув скибки хліба до тостера і, нарізаючи банан, розповідав Лін, що всього за кілька миль від них знайшли труп. Вони мали подумати про зв’язок ще тоді, бо вона розповіла йому, як знайшла мертвого зайця. Але Лін розсміялася, звела все до жарту — її не залякаєш. Коли вистрибнули готові тости, вся пригода здалася незначною для них обох.

А коли Лін повернулася з душу, вони про це вже й не згадували.