Хімія смерті. Перше розслідування

9

Наступного ранку ще двох було поранено через пастки. Це були два окремі випадки, й ніхто з постраждалих не чув про те, що сталося напередодні ввечері. Я дізнався про них, бо в нашій амбулаторії не вистачало постійної медсестри, тож мені довелося лікувати обох. Одна — поліціянтка, наткнулася литкою на кілок, встромлений у приховану ямку. Як і для Скотта Бреннера, я зробив усе, що в моїх силах, і відправив її до лікарні зашивати рану. Інше поранення — Ден Марсден, робітник з однієї з місцевих ферм, мав тільки поверхневе ушкодження: дротяна петля прорізала його міцний шкіряний черевик.

— Чорт, хай-но мені трапиться цей покидьок, що оце кругом ставить, — шипів він крізь стиснуті зуби, поки я прочищав рану.

— Було добре приховане?

— Взагалі, холера, непомітне. А розмір! Бог знає, кого вони збиралися зловити, така велика пастка.

Я нічого не сказав. Але подумав, що до пасток потрапляють саме ті, на кого вони поставлені.

Маккензі думав так само. Він призупинив пошуки Лін Меткалф та додав до пересувного штабу допомоги при надзвичайних ситуаціях ще й пункт першої допомоги. Інспектор також розповсюдив попередження щодо перебування в лісі й на полях навколо селища. Результат не забарився. Якщо до того в настрої панувало якесь заціпеніння, то новина про те, що територія навколо Менема тепер небезпечна, викликала справжній страх.

Звісно, дехто відмовлявся в таке вірити, дехто вперто протестував: їх не вдасться залякати на своїй землі, яку вони все життя знають. Обурення тривало, аж доки один з найпалкіших борців із пересторогами, добряче заправившись вечірньою випивкою у «Ягняті», вступив до ями, прикритої сухою травою, та зламав щиколотку. Його крики переконали ефективніше за будь-які застереження поліції.

Що більше поліціянтів було залучено до справи, то активніше прокидалася національна преса. Вона вже висадила в селищі свій десант, озброєний камерами й мікрофонами. Менем почувався в облозі.

— Досі вдалося виявити два різновиди пасток, — сказав мені Маккензі. — Дротяна — дуже схожа на базову петлю, таке сильце будь-який браконьєр уміє ставити. Тільки вони досить великі, розраховані на ногу дорослої людини. Кілки значно гірші. Розставляти таке може колишній військовий чи прихильник ігор на виживання. Або просто якась погань зі збоченою уявою.

— Ви сказали «досі»?

— Той, хто розставляє їх, знає, що ми робимо. Він усе продумує. Ми не можемо припустити, що він не підготує ще якісь сюрпризи.

— Може, він саме цього й добивається? Перервати пошуки?

— Хтозна. Але ми не можемо покладатися на долю. Ті пастки, що їх ми знайшли, спричинили тільки поранення. Ми продовжуємо просуватися лісом, і невідомо, чи наступного разу людина не загине.

Він перервав розмову, бо ми дісталися перехрестя. Маккензі нетерпляче тарабанив по керму, чекаючи, коли машина попереду зрушить з місця. Я виглянув у вікно, під час паузи повернулася тривожність.

Я зателефонував Маккензі одразу вранці, повідомив йому, що можу дослідити рештки Саллі Палмер, якщо він досі потребує моєї допомоги. Усвідомлення прийшло, відколи прокинувся, наче рішення було прийнято вві сні. А може, так і було.

Насправді я не знав, скільки користі може бути від мене. У найкращому разі я міг уточнити інтервал часу, що минув з моменту смерті, якщо, звісно, не розгубив того, що знав і вмів. Але я не плекав ілюзій, що мої дії допоможуть Лін Меткалф. Тільки відчував, що осторонь стояти вже не зможу.

Проте радості це рішення мені не додало.

Маккензі не виказав ні здивування, ні глибокого враження, вислухавши мою пропозицію. Просто сказав, що переговорить про це з суперінтендантом та зателефонує мені. Я завершив розмову, відчуваючи, що потрапив у чистилище, й міркуючи, чи не було це рішення хибним. Але він віддзвонився за пів години й запитав, чи зможу я взятися до роботи сьогодні по обіді. З пересохлим горлом я відповів, що зможу.

— Тіло досі в патологоанатома. Я заїду за вами о першій та підвезу туди, — сказав інспектор.

— Я сам можу приїхати.

— Все одно мені треба до відділка. І є ще декілька моментів, які я хотів би з вами обговорити.

Міркуючи про ці «моменти», я зайшов до Генрі запитати, чи зможе він підмінити мене під час вечірнього прийому пацієнтів.

— Звісно. А що сталося?

Він очікувально дивився на мене. Я ще не розповів йому, чому тоді до мене приїздив Маккензі. Неприємно приховувати щось від напарника, але така розповідь передбачала пояснення, до яких я ще не був готовий. Проте, звісно, відкладати надовго таку розмову не зможу. Зрештою, я надто багато чим йому зобов’язаний.

— Дайте мені час до вихідних, — відповів я. До того я маю закінчити цю роботу, й пацієнтами клопотатися не треба буде. — Я вам потім усе розповім.

Він уважно придивився до мене:

— Все гаразд?

— Гаразд. Просто… складно.

— Життя взагалі складна штука. У цю саму пору минулого тижня ніхто б і не подумав, що селищем розповзуться ці кляті журналісти, що поліція прискіпатиметься до всіх і кожного зі своїми питаннями. Починаєш думати, коли все це скінчиться.

Він спробував розрядити атмосферу:

— Ок. Приходьте в неділю на обід. Я збираюся куховарити, і в мене є прекрасне бордо. Буде привід відкоркувати. Розмовляти на повний шлунок завжди веселіше.

Вдячний за те, що зможу відкласти цю розмову ще на деякий час, я погодився.

Ми рухалися крізь потік машин, Маккензі доїжджав до кільцевої розв’язки. Машина пропахла м’ятним освіжувачем і його лосьйоном після гоління. Салон був таким охайним, наче його нещодавно вичистили. На дорозі та тротуарах панували гамір і метушня. Все видавалося водночас знайомим і чужим. Я намагався пригадати, коли востаннє був у великому місті, й з подивом зрозумів, що вперше виїхав за межі Менема, відколи прибув туди того дощового дня. Мене накривали емоції, я розривався між бажаннями залишитися тут і здивуванням, що так надовго поховав себе в глушині.

Життя навколо тим часом вирувало. Я спостерігав за юрбою дітлахів, які штовхалися перед шкільною брамою, а вчителька намагалася дати їм раду. Люди поспішали, занурені у свої справи. Вони жили власним життям, яке не стосувалося мого. Або когось іншого.

— Дріт із пасток того ж типу, яким зловили Лін Меткалф, — сказав Маккензі, повертаючи мене до реальності. — І таким самим прив’язали того птаха до каменя. Не знаю, чи він з одного мотка, але можемо це припустити.

— Що ви думаєте? Я про птаха.

— Ще не певний. Можливо, зроблено, щоб її налякати. Або якесь послання чи підпис.

— Подібно до крил, які знайшли на тілі Саллі Палмер?

— Можливо. Ми, до речі, отримали результат від орнітолога. Лебідь-шипун. Доволі розповсюджений у нашій місцині, особливо в цю пору року.

— Ви гадаєте, що є якийсь зв’язок між лебединими крилами і крижнем?

— Я не вірю у збіг, якщо ви про це. Може, в нього просто ненависть до птахів. — Маккензі обігнав фургон, що плентався перед нами. — Зараз залучили психологів. Мають сказати, з яким типом мислення маємо справу. І ще фахівців, які тямлять у всіляких поганських ритуалах чи сатанізмі. У всій цій фігні.

— Але ви не думаєте, що це воно?

Він затримався з відповіддю: мабуть, вирішував, що має казати.

— Ні, не думаю, — сказав нарешті інспектор. — Крила на тілі Палмер всіх вразили. Почали казати, що вбивця вдається до релігійного чи класичного символізму, щось там про янголів та бозна про що. Але тепер я не впевнений. Якби крижня принесли в жертву чи покалічили, тоді можливо. Але просто примотали дротом? Ні, я гадаю, наш хлоп просто любить мучити. Напоказ, якщо вже на те.

— Як з пастками.

— Як з пастками. Все правильно, це нас гальмує. Ми не можемо сконцентруватися на пошуку, коли маємо турбуватися про те, що лишається позаду. Але навіщо цей клопіт? Будь-хто, кому вистачило клепки влаштувати всю цю біду, знатиме, як заплутати сліди. Натомість маємо птаха, якого нам залишили, кілки, які затримують жертву на одному місці, й оце все. Він наче не переймається, що ми щось знайдемо, або просто, я не знаю…

— Мітить територію? — запитав я.

— Щось таке. Показує, що це його. Навіть не дуже напружується. Він просто залишає кілька пасток, мітить кілька стратегічних пунктів, потім відступає й насолоджується видовищем.

Я трохи помовчав, обмірковуючи слова Маккензі.

— А якщо це щось більше?

— Що ви маєте на увазі?

— Він робить ліс і болота недоторканною територією. Люди боятимуться гуляти там, щоб не втрапити в пастку.

Він нахмурився:

— Отже?

— Отже, він любить не тільки мучити все живе, а ще й залякувати.

Маккензі замислено дивився на вітрове скло, яке вкривали розплющені рештки мертвих комах.

— Може бути, — нарешті відгукнувся він. — Ви не скажете, де були вчора між шостою і сьомою ранку?

Раптова зміна теми мене ошелешила.

— О шостій я, скоріш за все, приймав душ. Потім поснідав і пішов до амбулаторії.

— Коли саме?

— Мабуть, десь за чверть до сьомої.

— Рано встаєте.

— Я не дуже добре спав.

— Хтось бачив вас о цій порі?

— Генрі. Ми випили кави, коли я приїхав. Чорної, без цукру, якщо вас цікавить.

— Просто процедура, докторе Гантер. Ви ж раніше залучалися до поліційних розслідувань, знаєте, як воно працює.

— Зупиніть.

— Що?

— Просто зупиніть.

Він наче збирався сперечатися, потім увімкнув індикатор і пригальмував на узбіччі.

— Я тут як підозрюваний чи тому що вам потрібна моя допомога?

— Слухайте, ми запитуємо кожного…

— То як?

— Гаразд. Перепрошую. Можливо, мені не треба було ставити ці питання в такій формі. Але є питання, які мають бути поставлені.

— Якщо ви гадаєте, що я маю до цього бодай найменший стосунок, мене тут не повинно бути. Ви думаєте, мені дуже хочеться в це влазити? Я був би більш ніж щасливий, якби мені в житті не довелося бачити мертві тіла. Отже, якщо ви не збираєтеся мені довіряти, я вийду одразу тут і зараз.

Маккензі зітхнув:

— Слухайте, я не думаю, що ви якось із цим пов’язані. Якби так, повірте, ми б вас не залучали. Але ми кожного в селищі розпитуємо про одне й те саме. Я просто думав, запитаю й поставлю галочку, ок?

Мені досі муляло те, як він поставив мені це за­питання. Хотів здивувати, побачити мою реакцію. Я замислився, чи вся наша розмова не була аналогічним тестом. Але подобалося це мені чи ні, така його робота. І я починав усвідомлювати, що інспектор робить її добре. Я неохоче кивнув.

— Можу я продовжувати? — запитав він.

Я мусив усміхнутися:

— Гадаю, що так.

Він знову завів машину.

— Отже, скільки часу це зазвичай триває? Дослідження, — запитав він через кілька хвилин, порушуючи тишу.

— Важко сказати. Багато залежить від стану тіла. Патологоанатом щось знайшов?

— Небагато. Хоча ми не можемо сказати, чи було сексуальне насильство, на це дуже схоже, з огляду на те, що її знайшли оголеною. Є багато маленьких порізів по всьому тілу й кінцівках, але вони тільки поверхневі. Патологоанатом навіть не зміг сказати, що саме стало причиною смерті, — ушкодження голови чи перерізане горло. Чи зможете ви це прояснити?

— Поки що не знаю.

Побачивши фотографії місця злочину, я вже мав кілька ідей, але не хотів зупинятися на жодній, доки не переконаюся.

Маккензі скоса подивився на мене:

— Мабуть, пошкодую, що запитую. Але що саме ви збираєтеся робити?

Я старанно намагався не думати про це. Але відповідь вискочила сама:

— Мені потрібно буде зробити рентген тіла, якщо його ще не зробили. Потім візьму деякі зразки м’яких тканин, щоб виявити ІМС, і…

— Що-що?

— Інтервал з моменту смерті, скільки часу минуло. Можна проаналізувати зміни в хімічному складі тіла, щоб визначити більш-менш точно, як давно настала смерть. Склад амінокислоти, леткі жирні кислоти, рівень розпаду білка. Після цього видалю решту м’яких тканин та зможу дослідити кістяк. Побачити, яку саме травму було завдано, яку зброю застосовано. І подібне.

Маккензі з відразою насупився:

— Як ви це робите?

— Ну, якщо залишилося небагато м’якої тканини, знадобиться скальпель чи пінцет. Або виварити тіло протягом кількох годин у реагенті.

Обличчя Маккензі витяглося.

— Тепер розумію, чому ви захотіли перейти в терапевти.

Причин я мав більш ніж вдосталь, але змовчав.

— Вибачте, — додав він.

— Забудьте.

Якийсь час ми їхали мовчки. Я помітив, що Маккензі чухає шию.

— Ви вже лікареві показали? — запитав я.

— Показав що?

— Родимку. Ви її чухаєте.

Він поспішно опустив руку.

— Просто засвербіло. — Інспектор повернув на стоянку. — Приїхали.

Я пройшов за ним до лікарні. Ми спустилися ліфтом з першого поверху до підвалу. Морг був розташований у кінці довгого коридору. Щойно ми увійшли, мені вдарив у ніс запах, солодкувата їдка хімічна ковдра, яка, здається, вкриває легені з одного подиху. Всередині все нагадувало етюд в білих тонах, з відтінками нержавіючої сталі й скла. Молода азійка в білому лабораторному халаті піднялася з-за письмового столу, коли ми увійшли.

— Доброго дня, Марино, — легко сказав Маккензі. — Докторе Гантер, Марина Пейтел. Вона вам допомагатиме.

Ми потисли руки, вона всміхнулася. Я все ще намагався зрозуміти, на якому я світі, врівноважити відчуття повернення до старого знайомого місця і того, що все видається чужим. Маккензі поглянув на годинник:

— Добре, я тоді пішов до відділка. Просто зателефонуйте, коли закінчите, відвезу вас назад.

Він пішов, а молода жінка подивилася на мене, очікуючи інструкцій.

— Отже… ви патологоанатом? — запитав я, відкладаючи, скільки можливо, цей момент.

Вона широко всміхнулася:

— Ще ні. Тільки вчуся. Але маю надію.

Я кивнув. Ми не рухалися.

— Хочете побачити тіло? — нарешті запитала вона.

Ні. Ні, не хочу.

— Гаразд.

Марина дала мені лабораторний халат та провела крізь важкі розпашні двері. За ними виявилася менша кімната, подібна до операційного театру. Всередині було холодно. Тіло лежало на сталевому столі, таке недоречне на матовій металевій поверхні. Марина ввімкнула яскраві світильники, закріплені зверху, демонструючи труп, як він є, жахливий і жалюгідний.

Я подивився на те, що колись було Саллі Палмер. Зараз від неї не лишилося нічого. Відчув коротке полегшення, якому одразу ж прийшло на зміну відсторонене клінічне відчуття.

— Що ж. Почнімо, — сказав я.

Ця жінка знала кращі дні. Сіре, поношене обличчя, риси вже втрачають колишню винятковість. Поникла голова. Здавалося, на плечах вона несе весь тягар світу. Але в цій покірності крилося щось шляхетне, наче її доля, хоч яка непрохана, все одно буде прийнята.

Під час відправи мене привабила статуя невідомої святої. Я не міг сказати, що саме сподобалося мені в ній. Вона здіймалася на кам’яній колоні. Навіть на моє недосвідчене око, скульптор мав певні проблеми з пропор­ціями. Та все одно, чи то був пом’якшувальний ефект віку, чи то щось менш помітне, але статуя приваблювала до себе. Вона була тут багато століть, бачила незліченні дні радості і трагедій, що розігрувалися перед нею. І вона мовчазним свідком залишиться на цьому ж місці, коли всі ми, тут присутні, зникнемо з пам’яті. Це було нагадування: на добро чи на зло, але все минає.

Зараз ця думка заспокоювала. Стара церква була холодна й туманна, навіть теплого вечора. Світло падало крізь блакитно-ліловий вітраж, стародавнє скло у свинцевій переплетеній рамі. Вздовж центрального проходу нерівні кам’яні плити підлоги перемежалися з плитами надгробків. На найближчому до мене я розрізнив вигравіюваний череп, під яким середньовічний майстер вирізьбив похмуре послання:

Яким ти є зараз, і я колись був.

Яким я є зараз, і ти колись будеш.

Я спробував трішки посоватися на твердій дерев’яній лаві, поки від кам’яних стін відлунював вкрад­ливий баритон Скарсдейла. Як і слід було очікувати, те, що мало бути молитовною службою, перетворилося для преподобного на виправдання можливості нав’язати полоненій аудиторії власний погляд на благочестя.

— Коли ми молимося за душу Саллі Палмер та повернення Лін Меткалф, поза сумнівом, постає питання, на яке кожен з нас прагне знайти відповідь: чому? Чому це мало статися? Чи це покарання, що дві молоді жінки так жорстоко вирвані з нашої спільноти? Але якщо покарання, то за що? І кому? — Учепившись обома руками в стару дерев’яну кафедру, Скарсдейл нахилився до пастви. — Кара може спіткати будь-кого з нас будь-коли. Не нам ставити її під сумнів. Не нам кричати про несправедливість. Бог милосердний, але ми не маємо права розраховувати на Його милосердя. І Боже милосердя сходить на нас шляхами, яких нам не дано зрозуміти. Воно не впаде на нас саме, на поталу натовпу, через наше недбальство.

Безшумно спалахнули лампочки. Скарсдейл зупинився, щоб перевести подих. Він запросив до церкви пресу, що додало ситуації нереальності. Його зазвичай мізерна паства раптом розбухла і переповнилася. Коли я приїхав, всі лави були вже заповнені, я мусив протиснутись на маленьке вільне місце позаду.

Я забув про службу, аж раптом помітив юрбу на церковному дворі. На прохання Маккензі назад до Менема мене віз неговіркий сержант у цивільному, який обурювався тим, що його змусили виконувати роль таксиста. Телефон інспектора був вимкнений, коли я зателефонував йому, щоб повідомити, що закінчив на сьогодні. Але я залишив голосове повідомлення, й він майже одразу перетелефонував.

— Як справи йдуть?

— Я надіслав зразки для газово-хроматографічного аналізу. Коли отримаю результати, зможу точніше визначити час смерті, — сказав я йому. — Завтра почну аналіз скелета. Сподіваюся, дістанемо більше інформації про використану зброю.

— Тобто ви ще нічого не отримали? — в його голосі пролунало розчарування.

— Тільки те, що Марина розповіла: патологоанатом вважає причиною смерті ушкодження голови, а не рану на шиї.

— А ви не згодні?

— Не стверджуватиму, що рани не були фатальними. Але вона була ще жива, коли перерізали горло.

— Ви певні?

— Тіло передчасно зневоднилося. Навіть якщо брати до уваги цю спеку, воно б не висохло так швидко, коли б не було значної втрати крові. А цього не могло статися після смерті, навіть при перерізаному горлі.

— Зразки ґрунту з місця знайдення тіла показують низький уміст заліза, — вказав Маккензі.

Це означало, що не так багато крові пролилося в землю там, де було знайдене тіло. А з огляду на те, скільки крові вилилося з перерізаної яремної вени, вміст заліза в ґрунті мав би зашкалювати.

— Отже, вбили її десь в іншому місці.

— А ушкодження голови?

— Або вони її не вбили, або були зроблені після смерті.

Він помовчав, але я здогадувався, про що він думає. Те, чого зазнала Саллі Палмер, тепер чекає на Лін Меткалф. І якщо вона ще жива, це тільки питання часу.

Хіба що станеться диво…

Скарсдейл почав закруглятися.

— Дехто з вас ще може питати, що зробили ці дві нещасні жінки, щоб заслужити таке. Що зробила наша громада, щоб заслужити таке, — він простяг руки. — Можливо, нічого. Можливо, сучасна загальна згода правдива. Можливо, немає причини, немає вищої муд­рості за межами нашого всесвіту.

Він зробив драматичну паузу. Я подумав, чи не грає він навмисно на камери.

— А можливо, ми просто надто засліплені нашою зарозумілістю, щоб побачити її, — вів він далі. — Багато хто з вас і кроку не зробив до цієї церкви протягом років. Ви такі заклопотані вашим життям, не хочете ділитися ним із Господом. Я не можу стверджувати, що знав Саллі Палмер чи Лін Меткалф. Їхні життя і ця церква нечасто перетиналися. Я не маю сумніву, що вони стали трагічними жертвами. Але жертвами чого?

Тепер він нахилився вперед, витягнув шию.

— Нам слід, всім нам, кожному з нас, заглянути до глибини наших сердець. Христос казав: «Що посієш, те й пожнеш». І сьогодні ми робимо саме це. Пожинаємо плоди не тільки духовної сліпоти нашого суспільства, але й сліпоти стосовно цього факту. Зло не припинить існувати просто тому, що ми за нашим вибором заплющуємо на нього очі. Отже, куди ми маємо дивитися? Кого проклинати?

Він здійняв кістлявий палець та повільно помахав ним до переповненої церкви.

— Самих себе. Ми — ті, хто допустив до такого. Змій вільно заповз поміж нас. Нема кого більше проклинати. І тепер ми маємо молитися до Господа, щоб він надав нам сили вигнати з нас Змія!

Зависла ніякова тиша, люди намагалися осмислити його слова. Скарсдейл не дав їм шансу. Він задер підборіддя, заплющив очі, спалахи камер вкривали тінями його обличчя.

— Помолимося!

На виході з церкви не було й сліду тієї юрби, яка зазвичай завершує кожну службу. На селищному майдані поліція поставила свій трейлер, і його масивна біла присутність водночас видавалася несумісною з оточенням і лякала. Попри всі спроби преси й телекамер, тільки декілька людей погодилися дати інтерв’ю. Травма досі відчувалася надто свіжою, надто особистою для розмов на камеру. Одна річ, коли ти дивишся репортажі про інші громади, які спіткала трагедія, зовсім інша — бути частиною такої громади.

Отже, гарячкові питання журналістів зустріли кам’яну реакцію, настільки непроникну, наскільки дозволяла чемність. За винятком кількох осіб, Менем відвернувся від зовнішнього світу. Дивно, але Скарсдейл був одним з тих, хто погодився на інтерв’ю. Від людей подібного типу зазвичай не чекаєш великої тяги до пуб­лічності, але він, вочевидь, вважав можливою таку оборудку з дияволом — саме цього разу. З тону його проповіді здавалося: він сприймав те, що сталося, як ствердження свого покликання. У своїх жовчних очах преподобний був носієм істини і прагнув зловити момент обома вузлуватими кулаками.

Ми з Генрі спостерігали, як він проповідує спраглим до кожного його слова журналістам у церковному дворі. За цією групою збуджені діти, сподіваючись втрапити в об’єктив, скупчилися біля Каменя Мучениці, витоптували зів’ялі квіти, які досі прикрашали монумент. Його голос, хай і не завжди розбірливий, долинав до галявини, де ми чекали під каштаном. Я знайшов Генрі в тіні дерева, вийшовши після служби. Він криво всміхнувся, коли я наблизився.

— Не змогли потрапити всередину? — запитав я.

— Навіть не намагався. Хотів висловити повагу, співчуття, але хай мені грець, якщо я колись потуратиму Скарсдейловому его. Або слухатиму його жовчні промови. Що там було? Божа кара за наші гріхи? Ми маємо прийняти все це на себе?

— Щось таке, — погодився я.

Генрі пхикнув:

— Саме те, чого потребує Менем. Ласкаво просимо до параної.

Стоячи за Скарсдейлом, поки тривала його імпровізована пресконференція, я помітив, що ряди його вірних парафіян поповнилися новонаверненими. До Лі й Марджорі Ґудчайлд, Джудіт Саттон із синочком Рупертом та подібних додалося ще багатенько не таких регулярних відвідувачів церкви. Вони скидалися на німий схвальний хор, поки преподобний усе підвищував голос та закріплював свій успіх перед камерами.

Генрі з огидою похитав головою:

— Погляньте на нього. У своїй стихії. Людина, Бог? Ха! Для нього це лише привід заявити: «Я ж вам казав!»

— Але в чомусь він має рацію.

Генрі скептично поглянув на мене:

— Тільки не кажіть, що й вас навернено.

— Не Скарсдейлом. Але вчинив це місцевий. Він знає навколишні ліси й поля. Знає нас.

— Тоді Боже поможи нам. Бо якщо Скарсдейл зробить так, як хоче, ми всі потрапили з вогню та в полум’я.

— Що ви маєте на увазі?

— Ви бачили «Горнило», п’єсу Артура Міллера про полювання на відьом у Салемі[7]?

— Тільки по телевізору.

— Так от, це просто іграшки проти того, що буде в Менемі, якщо такі розмови триватимуть довше.

Я подумав, що він жартує, але він мав надзвичайно серйозний вигляд.

— Пригніться, Девіде, не висувайтеся. Навіть якщо Скарсдейл не наколотить, то все одно скоро розпочнеться: і брудом метатимуть, і пальцями тикати почнуть. Обережно, не влізайте ні в що з цим пов’язане.

— Ви серйозно?

— А ви сумніваєтесь? Я живу тут довше за вас. І знаю, чого варті наші добрі друзі й сусіди. Ножі вже, мабуть, почали гострити.

— Та ну, ви не думаєте, що трохи перебільшили?

— Перебільшив?

Він спостерігав за Скарсдейлом — той повернув до церкви, завершивши промову перед пресою. Оскільки найбільш наполегливі журналісти намагалися піти за ним, Руперт Саттон вийшов наперед, перекриваючи їм шлях і розкинувши руки: обширний бар’єр живої плоті, який ніхто не відважився оминути.

Генрі подивився на мене значущо:

— Подібні події виводять найгірші риси кожного на поверхню. Менем — мале селище. А в малих селищах — малі мізки. Може, я затятий песиміст. Але на вашому місці я б пильнував спину, про всяк випадок.

Він витримав мій погляд, переконався, що я зрозумів його слова, потім глянув мені через плече.

— Привіт. Це ваша приятелька?

Я обернувся й побачив, що до мене всміхається молода жінка. Темноволоса, повненька, я десь її час від часу бачив, але не знав, як звати. Тільки коли вона трішки посунулась, я помітив, що разом з нею стоїть Дженні. На відміну від подруги, та була зовсім не веселою.

Ігноруючи погляд, яким її нагородила Дженні, чорнявка ступила крок до нас:

— Привіт, я Тіна.

— Приємно познайомитися, — сказав я, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Дженні коротко всміхнулася до мене. Вона була збентежена.

— Привіт, Тіно, — сказав Генрі. — Як мама?

— Краще, дякую. Набряк майже спав.

Вона обернулася до мене. Очі в неї просто бісики пускали.

— Дякую, що провели Дженні додому вчора ввечері. Я її сусідка. Приємно, що лишилися на світі люди, здатні на такі лицарські вчинки.

— А, то було не проблема.

— Я тільки хотіла сказати: заходьте колись до нас. Випити, перекусити чи ще щось.

Я глянув на Дженні. Вона вже була пурпурова. Відчув, що сам починаю червоніти.

— Ну…

— Що скажете про вечір п’ятниці?

— Тіно, я впевнена, що в нього є… — почала була Дженні, але її приятелька натяків не розуміла.

— Ви ж не зайняті? Ми можемо й в інший вечір.

— А, ні, але…

— Чудово! Побачимось о восьмій.

Так само широко всміхаючись, вона взяла Дженні під руку та покрокувала далі. Я дивився їм услід.

— Що це було? — запитав Генрі.

— Гадки не маю.

Він сидів із задоволеним виглядом.

— Не маю, чесно, — наполягав я.

— Ну, ви можете все це розповісти мені в неділю за обідом. — Усмішка зникла з обличчя, він знову дивився на мене серйозно. — Просто пам’ятайте, що я сказав. Довіряйте обережно. Пильнуйте спину.

З цими словами він від’їхав.