Хімія смерті. Перше розслідування

16

Наступний тиждень ми всі провели наче в підвішеному стані. Придушена напруга сповнювала повітря, мов озон; у похмурих передчуттях кожен чекав, коли щось станеться.

Нічого не ставалося.

Загальний настрій пасував до навколишніх краєвидів, пласких, мов вода під час штилю. Погода залишалася спекотною, ані натяку на хмарки. Розслідування поліції тяглося й тяглося, досі не виникло ані знаку чи натяку щодо підозрюваного чи перебування жертви, й вулиці знову стали гомінкими, бо кожна дитина шкільного віку тішилася початком довгих літніх канікул. Я повернувся до своїх регулярних робочих годин в амбулаторії, і якщо зараз більше пацієнтів намагалися звертатися до Генрі або поводилися зі мною надто стримано, я вирішив цього не помічати. Таке в мене тепер життя, і Менем, на добро чи на лихо, тепер мій дім. Навіть це колись мине, рано чи пізно, й повернеться щось подібне до нормальності.

Принаймні так я собі казав.

Усі ці дні ми регулярно бачилися з Дженні. Якось поїхали на вечерю до ресторану в Горнінґ[13], де столи були застелені лляними скатертинами й прикрашені свічками, а винна карта пропонувала вибір не лише між білим і червоним. Враження було таке, наче ми давно знали одне одного, а не щойно потоваришували. Може, частково ми завдячували цим тому, через що нам довелося пройти. Обоє побували на тому боці життя, незвіданому для більшості людей, дізналися, якою тонкою може бути лінія, що відділяє нашу буденність від трагедії.

Це знання зв’язало нас, мов таємна мова, якою не говорять постійно, але вона все ж є. Я з легкістю розповів їй усе про Кару й Алісу, про мою роботу кримінального експерта, про те, що я виконую для Маккензі. Вона вислухала мовчки й легенько торкнулася моєї руки, коли я закінчив.

— Я думаю, ти все правильно робиш, — сказала вона, затримуючи на мить цей контакт, перед тим як забрати руку. А потім, без якоїсь незручності чи зніяковіння, ми перейшли до іншої теми.

Напруження виникло тільки на зворотному шляху. У міру наближення до Менема Дженні дедалі більше занурювалася в себе. Розмова, яка текла так плавно, без зусиль, спочатку стала якоюсь відчуженою, а потім і взагалі вичерпалася.

— Усе гаразд? — запитав я, пригальмувавши біля її дому.

Вона кивнула, але якось надто швидко.

— Гаразд, добраніч, — поспішно сказала вона, відчиняючи дверцята машини. Проте не виходила, вагалася. — Слухай, вибач, я просто… не хочу нічого пришвидшувати.

Я заціпеніло кивнув.

— Ні, тобто маю на увазі… не те що я не хочу… — вона глибоко вдихнула, — просто ще не зараз, добре? — невпевнено всміхнулася до мене. — Ще ні.

Я не встиг відповісти, а вона нахилилася, поцілувала мене — легкий доторк губ — і зникла в будинку. У мене перехопило подих, я відчував і піднесення, і провину водночас.

Але її слова закарбувалися в мені з іншої причини.

«Ще ні». Відповідь, яку дала мені Лінда Єйтс, коли я запитав, чи снилася їй Лін. Днями я знову бачив Лінду, коли в тимчасовому затишші все селище чекало, чи щось трапиться. Вона з заклопотаним обличчям поспішно йшла головною вулицею й не помітила мене, аж доки між нами не залишилося два-три ярди. Тоді вона різко зупинилася.

— Привіт, Ліндо, як там хлопці?

— Чудово.

Я вже збирався був іти далі, але вона гукнула мене:

— Докторе Гантер…

Я чекав. Вона швидко роззирнулася навколо, переконуючись, чи ніхто не підслуховує.

— Поліція… Ви їм ще допомагаєте? Як тоді казали?

— Часом.

— Ви щось знайшли? — різко кинула вона.

— Даруйте, Ліндо, ви ж знаєте, я не можу вам цього сказати.

— Але вони її ще не знайшли? Ви знаєте? Лін?

Причина її запитань — це явно не проста цікавість.

— Ні, наскільки я знаю.

Вона кивнула, але, здавалося, не заспокоїлась.

— А що? — запитав я, хоча вже почав здогадуватися.

— Нічого. Просто запитала, — пробурмотіла вона й поквапилася далі.

Я дивився їй услід, збентежений зустріччю. Було тривожне відчуття, що вона шукала не новин, а підтвердження. І не треба було казати, якого саме. Подібно до Саллі Палмер, Лін Меткалф з’явилася в її снах.

Але я відкинув цю думку. Надто довго я прожив у Менемі, якщо починаю довіряти снам — чи то її, чи то моїм. Легко було залишатися самовдоволеним. Мій власний сон останнім часом ніщо не порушувало, наяву думки кружляли навколо Дженні та майбутнього. Я почувався, наче знову вибираюся на поверхню, до свіжого повітря, після довгого перебування під землею. Егоїстично, всупереч усьому, проте важко було опиратися оптимізму.

Та в середині наступного тижня ця інерція перервалася: знайшли відповідні записи дантиста, визначили особу знайденого трупа молодого чоловіка. Два­дцятидворічний Алан Редкліфф, магістрант-еколог із Кенту, зник п’ять років тому. У цих краях він вивчав місцевість навколо Менема. Певною мірою і сам став її частиною. Коли оприлюднили його фото, дехто в селищі навіть пригадав його: привабливий молодик із чарівною усмішкою. За ті кілька тижнів, як він жив у своєму наметі на болотах, обличчя його частенько бачили в селищі, де він прикрашав буденність місцевих дівчат, аж доки не поїхав.

Тільки не поїхав він нікуди.

Менем на цей новий розвиток подій відреагував майже без коментарів. Коли ідентифікували загиблого та з’ясували його зв’язок із місцевістю, навіть не треба було пояснювати очевидне: розташування тіла не можна списати з рахунку як випадкове. Селище більш не може дистанціюватися від цього — в прямому сенсі слова — скелета з минулого.

Цей новий несподіваний удар затьмарив усі інші події. Та коли ще й цю новину не повністю перетравили, прийшла нова, набагато гірша.

Я саме збирався розпочати вечірній прийом пацієнтів, як мені зателефонували. З Маккензі я говорив напередодні, коли визначили особу студента, й те, що я спочатку подумав, наче розмова стосуватиметься саме того хлопця, свідчить про те, як розслабився. Навіть коли інспектор сказав, що я потрібен йому терміново, я не побачив зв’язку.

— У мене ж прийом починається, — я притискав телефон плечем та підписував рецепт. — Почекати не може?

— Ні, — відрізав він.

Почувши пряму відповідь, я припинив писати.

— Ви потрібні мені просто зараз, докторе Гантер. Якнайшвидше, — додав він, щоб згладити грубість. Але було чутно, що йому зараз не до ввічливості.

— Що трапилося?

Пауза. Мабуть, він зважував, скільки можна мені сказати через стаціонарний телефон.

— Ми знайшли її, — нарешті відповів він.

Навколо нас існує сто тисяч видів мух. Різноманітних форм, розмірів, з різним життєвим циклом. М’ясні мухи, сині та сірі — найбільш відомі, частина родини Calliphoridae. Вони виводяться на органічній матерії в стадії розпаду. Гнила їжа, фекалії, падло. Майже всюди. Люди здебільшого не бачать у них сенсу. Мухи дратують, розносять заразу, бо готові харчуватися як свіжими фекаліями, так і вишуканими стравами, на які відразу ж і відригують.

Але, як кожна частина природи, вони виконують свою функцію. Відразливі й осоружні, мухи відіграють важливу роль у розпаді органічної матерії, допомагають прискорити процес розкладання, повертають мертве тіло до природних речовин, з яких воно й складається. Їхня природа підкоряється своєму циклу. Отже, в їхній цілеспрямованій відданості своїй справі простежується певна елегантність. Далеко не зайві у великому колообігу всього, вони важливіші за колібрі чи оленя, якими одного дня харчуватимуться. А з точки зору криміналістики, мухи — не просто неминуче зло; вони неоціненні.

Я їх ненавиджу.

Не тому, що вони дратують мене чи викликають огиду, хоча я застрахований від цих аспектів не більше, ніж будь-хто інший. І навіть не тому, що вони нагадують про нашу остаточну долю. Я ненавиджу їхній звук.

Музику мух стало чутно, ще коли я пробирався болотом. Спочатку це було майже тілесне відчуття, навіть не слухове — тихе дзижчання, яке здавалося частиною самої спеки. У міру того як я наближався до центру активності, шум поширювався, перетворювався на безглуздого ідіотського дрона, який наче постійно коливався на висоті, фактично не рухаючись. Повітря наповнилося комахами. Я відмахувався від тих, кого привабив піт мого обличчя, але тепер до них приєдналося дещо інше.

Запах був одночасно знайомим і відразливим. Я намазав верхню губу ментолом, але запах пробивався. Якось я чув, що його порівнюють із прогірклим сиром, залишеним пітніти на сонці. Не так, не зовсім так. Але це найближчий з можливих описів.

Маккензі кивнув, побачивши мене. Слідча група в захисних костюмах продовжувала працювати мовчки, похмурі обличчя почервоніли й вкрилися потом. Я придивився до предмета, який був причиною всієї цієї діяльності — і спітнілих поліціянтів, і несамовитого рою мух.

— Ми ще не забрали тіло, — сказав Маккензі. — Я хотів дочекатися вас.

— А патологоанатом?

— Був, пішов. Каже, для нього вже надто розклалося, наразі нічого нам сказати не зможе, окрім того, що мертве.

Все так. Минуло багато часу, відколи я, працюючи на місці злочину, мав дивитися на те, що було нещодавно людиною, яка жила й дихала. Тіло Саллі Палмер уже забрали, коли я приїхав на місце, а пізніше його дослідження в стерильній лабораторії було клінічною справою. Останки Алана Редкліффа були поховані так давно, що перетворилися радше на структурний релікт, у них лишилося надто мало дорогоцінних ознак людини. А тут у своїй найвищій, дієвій і жахливій славі тріумфувала смерть.

— Як її знайшли? — запитав я, натягуючи латексні рукавички.

Вбратися в костюм я встиг у найближчому трейлері. Ми були за кілька миль від селища, на відкритій ділянці осушеного болота, майже діаметрально протилежній тій, де знайшли перше тіло. За кількасот ярдів звідси байдуже блищало озеро. Цього разу я підготувався, й під захисним костюмом на мені були лише шорти. Та все одно я був уже липкий від поту тільки тому, що пройшов невелику відстань.

— З гелікоптера помітили. Насправді, випадково. У них був якийсь системний збій, тож вони поверталися. Якби не це, вони б сюди не прилетіли. Цю територію вже обшукували.

— Коли востаннє?

— Вісім днів тому.

Це давало нам верхню межу перебування тіла на цьому місці. Можливо, визначало час смерті, хоча це вже не так точно. Тіло можна перенести, іноді й не раз.

Я натягнув другу рукавичку. Підготувався, але не відчував жодного ентузіазму від того, що на мене чекало.

— Гадаєте, це вона? — запитав я в Маккензі.

— Офіційно ми маємо чекати на формальну ідентифікацію. Але не думаю, що тут є в чому сумніватися.

Я подумки погодився. Була вже одна відстрочка, коли відкрили могилу давно загиблого студента. Чомусь я не думав, що можна сподіватися ще на одну. Упізнати Лін Меткалф було неможливо. Її тіло лежало долілиць, напівприховане купками болотної трави. Вона була оголена, але на одній нозі залишилася кросівка, така недоречна, й саме вона чомусь найбільше викликала жаль.

Жінка була мертва кілька днів, це очевидно. Смерть спричинила звичайні похмурі зміни, зворотна алхімія перетворила золото життя на низьку, смердючу матерію. Але принаймні цього разу її вбивця не зробив власних непристойних змін.

Лебединих крил не було.

Я вимкнув ту частину свідомості, яка намагалася накласти на це видовище спогад про усміхнену молоду жінку, з якою зіткнувся лише тиждень тому, і пішов оглядати тіло. На потемнілій шкірі було щось схоже на кілька порізів. Але найочевидніша рана була на горлі. Хоча тіло лежало обличчям донизу, масштаби рани були більш ніж очевидні.

— Ви можете сказати, як довго вона мертва? — запитав Маккензі. — Просто приблизно, — додав він ще до того, як я встиг відповісти.

— Збереглися м’які тканини, сповзання шкіри щойно почалося, — я показав на рани, які кишіли колонією личинок. — А за такою потужною активністю личинок є підстави визначити діапазон від шести до восьми днів.

— Можете звузити?

Я мало не нагадав йому, що секунду тому він просив про приблизне визначення, але змовчав. Ніхто з нас тут не бавився.

— Погода була стабільна, отже, припускаючи, що тіло не пересували, доки воно дійшло до такого стану, я б сказав, йому знадобилося шість чи сім днів спеки.

— Ще щось?

— Ті ж поранення, які ми бачили на Саллі Палмер, хоча не так багато. Знову розрізане горло й дуже висохле тіло. Звісно, не так, як у першому випадку, але ж вона й не так довго мертва. Але попередньо можу припустити, що вона спливала кров’ю. — Я роздивився почорнілу навколишню рослинність, обпечену багатими на луг речовинами, що виділяються з тіла. — Звісно, треба буде зробити аналіз вмісту заліза, але я гадаю, її вбили в іншому місці й покинули тут, як і минулого разу.

— Та сама особа?

— Облиште, я не можу цього сказати.

Маккензі щось буркнув. Я міг зрозуміти його стурбованість. Певною мірою було схоже на вбивство Саллі Палмер, але досить помітні відмінності викликали сумніви щодо того, чи винуватець той самий.

Наразі ушкоджень на обличчі ми не бачили. Що важливіше, фетиш птахів або тварин, раніше очевидний, був начебто відсутнім. З точки зору виявлення злочинця, це викликало тривожні питання. Або якась подія змусила вбивцю змінити методи, або він непостійний і діє поза шаблоном. Третя ймовірність полягала в тому, що вбивства є справою двох різних осіб.

Жоден варіант особливого приводу для оптимізму не давав.

Я збирав зразки під фоновий монотонний гомін мух. Коли випростався, суглоби та м’язи затерпли від присідання.

— Закінчили? — запитав Маккензі.

— Так, практично.

Я відступив. Наступний крок ніколи не буває приємним. Усе, що можна зробити без переміщення тіла, зроблено: фотографії відзнято, заміри проведено. Тепер настав момент побачити, що там знизу. Криміналісти обережно почали перевертати тіло. Стурбоване дзижчання мух посилилося.

— О Боже!

Я не знаю, хто це сказав. Усі присутні були досвідчені, але навряд чи хтось із нас бачив подібне раніше. Потворна рана виявилася прихованою на передній частині тіла жертви. Коли труп перевернули, ми побачили розпорений живіт, із якого, з розверзнутої рани, посипалося кілька невідомих предметів. Один офіцер швидко відвернувся, затуливши рот. Якусь мить ніхто не міг ворухнутися. Потім до нас повернувся професіоналізм.

— Що воно в біса таке? — запитав Маккензі придушеним від шоку голосом. Його зазвичай почервоніле від сонця обличчя побіліло.

Я дивився на них, але не міг відповісти. У моєму досвіді такого не траплялося.

Першим зрозумів один з офіцерів слідчої групи.

— Це кролики, — сказав він. — Кроленята.

Маккензі підійшов до мене — я сидів у відкритій задній частині лендровера з пляшкою охолодженої води в руці. Наразі я зробив усе, що міг. Було полегшенням нарешті зняти комбінезон. Але навіть попри те, що помився біля поліційного трейлера, я все одно почувався нечистим, не тільки через спеку.

Інспектор сів біля мене, довго мовчав. Я знову випив води, він розгорнув пачку м’ятних льодяників.

— Що ж, — сказав він нарешті, — принаймні тепер ми знаємо, що це той самий.

— Не було б щастя, то нещастя допомогло?

Пролунало різкіше, ніж я хотів. Він глянув на мене:

— Ви в нормі?

— Саме намагаюся ввійти в цей стан.

Я думав, він перепросить, що втягнув мене в це. Не перепросив. Певний час тривала мовчанка, потім він знову заговорив:

— Лін Меткалф зникла дев’ять днів тому. Якщо вона мертва шість-сім днів, як ви кажете, то її тримали живою мінімум два дні. Як і Саллі Палмер.

— Я знаю.

Він дивився в далечінь, де ртутна поверхня озера мерехтіла на сонці.

— Чому?

— Не зрозумів. Про що ви?

— Навіщо тримати її живою так довго? Навіщо так ризикувати?

— Я певний, що для вас це не новина: ми ж маємо справу не з раціональним мисленням.

— Так, але він не дурень. То чому він чинить так? — Маккензі роздратовано пожував губу. — Не можу зрозуміти.

— Чого саме?

— Зазвичай викрадення та вбивства жінок мають сексуальний мотив. Але цей випадок у схему не вписується.

— То ви думаєте, її не ґвалтували?

Стан другого тіла означав, що ми не зможемо точно визначити це, як і щодо Саллі Палмер. Але якщо жертву помилували хоч так, від цієї думки могло б стати трохи легше.

— Я не про це. Коли знаходять жіноче тіло без одягу, то майже точно було якесь сексуальне втручання мінімум. Але пересічний сексуальний насильник здебільшого вбиває жертв одразу, щойно отримав бажане й збудження минуло. Дуже рідко трапляються ті, хто тримає їх живими, намагається гратися з ними. Але те, що робить оцей, не має ніякого сенсу.

— Може, він ще до цього не дійшов.

Маккензі якусь мить мовчки дивився на мене. Потім знизав плечима.

— Можливо. Але, з одного боку, маємо когось достатньо розумного, щоб викрасти двох жінок і зірвати пошуки, розставляючи пастки; з іншого — він не намагається позбутися трупів належним чином. А спотворення тіл? Який у ньому сенс?

— Це психологів слід питати, не мене.

— Запитаю, не хвилюйтесь. Але здається мені, що вони теж не дуже знають. Чи він навмисно так виставляється, чи просто необережний? Це як два розуми в одній голові, що конфліктують.

— Ви про шизофренію?

Він нахмурився, стурбований загадкою.

— Не думаю. Хтось справді розумово хворий давно б себе виказав. Я не думаю, що хворі на таке здатні.

— Тут інша річ, — сказав я. — Він убив двох жінок за… скільки? Менш ніж три тижні? Друге вбивство сталося лише через десять-одинадцять днів після першого. Це не… — я ледь не сказав «ненормально», але такого слова й близько до ситуації не застосуєш. — Це незвично, правда? Для серійного вбивці.

Маккензі вочевидь стомився.

— Так. Незвично.

— Отже, як його так понесло? Що спонукало?

— Якби я знав, ми б були вже на півдорозі до затримання цього покидька. — Він підвівся, розминаючи поперек. — Тіло буде в лабораторії. Може, завтра?

Я кивнув. Але коли він збирався йти, гукнув його:

— А як щодо мертвих птахів і тварин? Ви тепер скажете про це людям?

— Ми не можемо оприлюднювати такі деталі.

— Навіть якщо він користується ними, щоб попередити майбутню жертву?

— Ми про це точно не знаємо.

— Ви казали, що на ґанку Саллі Палмер залишили горностая, а чоловік Лін Меткалф згадував, що вона за день до зникнення бачила мертвого зайця.

— Ви ж самі кажете, що це сільська місцевість. Тварини весь час помирають.

— Вони самі себе дротами до каменя не прив’язують і до черева мертвих жінок не забираються.

— Ми досі не знаємо, чи справді він використовував їх, щоб наперед визначити своїх жертв.

— Але ж якщо є бодай найменший шанс, ви не вважаєте, що варто попередити людей?

— І заохотити всіх диваків та жартівників марнувати нам час? Нас же завалять дзвінками щоразу, як машина їжака на дорозі переїде.

— А якщо ви не скажете, то він може позначити наступну жертву й вона не знатиме про це. Якщо ще цього не сталося.

— Знаю, але люди й без того достатньо налякані. Я не збираюся зчиняти паніку.

Проте в його голосі відчувся сумнів.

— І він зробить це знову? — запитав я.

Якусь мить я думав, що він відповість. Але, не кажучи ані слова, інспектор повернувся й пішов геть.