Хімія смерті. Перше розслідування

26

Я дістався будинку Бреннерів уже під вечір. Усе навколо було якимось нечітким і туманним, ледь помітний серпанок почав затягувати чисте блакитне небо. Я зупинився в кінці колії, дивився на ветхий дім. Він здавався ще занедбанішим, ніж я пам’ятав. Не помітно було жодних ознак життя. Я подивився ще хвилину чи дві, доки не зрозумів, що відкладаю те, заради чого прибув. Завівши лендровер, повільно в’їхав у нерівну колію.

Набравшись рішучості, найважче було зберегти терпіння. Кожен інстинкт у мені волав про те, що необхідно діяти негайно, негайно дістатися до цього дому. Але я знав, що шанс на успіх залежить від того, чи вдома Бреннер. Бен запропонував почекати вечора, коли він піде до «Ягняти» або вирушить на полювання. «Він браконьєр. У нього справи або рано-вранці, або пізно ввечері. Тому він спав, коли ти прийшов уперше. Він, мабуть, до світанку свої пастки розставляв».

Але я не міг витримати такого довгого чекання. Кожна наступна година зменшувала шанси знайти Дженні живою. Зрештою я вигадав рішення, до смішного очевидне: просто зателефонував до будинку Бреннерів і, не назвавшись, запитав, чи вдома Карл. Уперше відповіла його мати. Вона попросила зачекати й пішла по нього, я поклав слухавку.

— А що, як їхній телефон зберігає номери й він тобі перетелефонує? — запитав Бен.

— Не має значення. Можу сказати, що хотів з ним поговорити. Не думаю, що він на це погодиться.

Але Бреннер не передзвонив. Я трохи почекав і зателефонував знову. Цього разу відповів Скотт. «Ні, Карл вийшов», — сказав він мені. Він не знав, коли той повернеться. Я подякував йому й розірвав зв’язок.

— Побажай мені успіху, — попросив я Бена і піднявся йти.

Він теж хотів зі мною, але я відмовився. Хоч як мені подобалася його компанія, вона могла призвести тільки до неприємностей. Він і Бреннери — надто нестабільна комбінація і в кращі часи, не кажучи вже про те, що Бен заковтнув пів пляшки віскі. Моя мета вимагала переконання, а не конфронтації.

Я думав сказати Маккензі, що збираюся робити, але одразу відкинув цю думку. Наразі в мене не було міцнішого обґрунтування своєї підозри, ніж під час нашої попередньої розмови. А Маккензі вже дав зрозуміти, що не радий моєму втручанню. Без доказів він нічого робити не збирався.

Ось чому я вирушив до будинку Бреннерів. Але почувався вже не так упевнено. Моя переконаність зник­ла, коли я припаркувався перед домом. З-за рогу, гавкаючи на звук машини, вискочив той самий пес, але цього разу він був сміливішим. Можливо, тому що я був один, собака не відступав, як раніше. Великий настовбур­чений дворняга з надірваним вухом загородив мені шлях до будинку. Я дістав з машини аптечку й тримав напоготові на випадок нападу. Пес не замовк, навіть коли я підійшов до нього. Я зупинився, але він і далі гарчав.

— Джеде!

Пес кинув на мене останній застережливий погляд та побіг до дверей, у яких з’явилася місіс Бреннер. На вузькому обличчі — ворожий погляд.

— Чого ви хочете?

Легенда в мене була напоготові.

— Треба ще раз глянути на Скоттову ногу.

Вона придивилася до мене з підозрою. Чи, може, мені на нервах так здалося.

— Ви ж осьо дивилися.

— У мене тоді не було потрібних інструментів. Хочу пересвідчитися, що там точно нема інфекції. Але якщо ви не хочете, щоб я цим займався…

Я вдав, ніби повертаюся до машини. Вона зітхнула:

— Та ні, вже краще заходьте.

Намагаючись не виказати, наскільки мені полегшало і як я нервувався, я пройшов за нею. Скотт сидів у вітальні, розвалившись перед телевізором на обдертому дивані. Поранена нога витягнута на подушках.

— Тут до тебе знову лікар, — повідомила йому мати, коли ми ввійшли.

Він відштовхнувся й випростався, вочевидь здивований. А ще чомусь із винуватим виглядом, подумав я. Проте це знову могла бути моя уява.

— Карла немає ще, — сказав він.

— Усе гаразд. Я був поблизу й подумав, що варто ще раз глянути на вашу ногу. Спеціально взяв антибактеріальний бинт, — я намагався говорити спокійно й розслаблено, але голос лунав страшенно фальшиво як на мої вуха.

— Це ви Карлові дзвонили? — запитала мати, не приховуючи ворожості.

— Так, перервало щось. Я з мобільного.

— А від нього чого хочете?

— Вибачитися хотів. — Брехати, виявляється, так легко. Я пройшов і всівся на низький стілець біля Скотта. — Але зараз мене більше ваша нога цікавить. Ви не проти, якщо я її ще раз подивлюся?

Він поглянув на матір, стенув плечима:

— Та ні.

Я почав розмотувати бинт. Мати стояла у дверях, спостерігала.

— Вас не обтяжить, якщо я попрошу чаю? — запитав я, не відводячи погляду від ноги.

Якусь мить я думав, що вона відмовить. Та місіс Бреннер роздратовано зітхнула й пішла на кухню. Тепер чутно було лише булькотіння телевізора та шурхіт бинта. У горлі в мене пересохло. Я ризикнув глянути на Скотта. Він трохи стурбовано спостерігав за моїми діями.

— Розкажіть-но мені ще раз, як усе сталося, — попросив я.

— У пастку вступив.

— Де саме, ви кажете, вона була?

Він втупився в коліна.

— Не пам’ятаю вже.

Я змотав пов’язку й бинт. Знову ці жахливі шви.

— Вам пощастило, що ногу не втратили. Якщо потрапить інфекція, ще все може бути.

Небезпека минула, але я хотів його трішки розворушити.

— Я не винуватий, — похмуро буркнув він, — я ж не навмисно туди вступив.

— Може, й так. Але якщо пошкоджено нерв, кульгатимете решту життя. Слід було одразу ногу спеціалісту показати, — я поглянув на нього. — Чи це Карл не хотів, щоб ви поїхали?

Він відвів очі.

— Чого б це він не хотів?

— Ну всі ж знають, що він браконьєр. А хіба він схоче, щоб поліція його розпитувала, як це його брат потрапив у пастку?

— Я ж вам казав, це не наша була, — пробурмотів він.

— Ок, — сказав я так, ніби мені взагалі байдуже. Я демонстративно роздивлявся його рану, повертав ногу в різні боки. — Але ж ви не повідомили в поліцію?

— Я їм розповів, коли вони приїхали й запитали про це, — заявив він на свій захист.

Я не зізнався, що саме я напоумив Маккензі.

— А що Карл про це казав?

— Про що?

— Коли до вас поліція приїздила. Він вам говорив, що саме їм розповідати?

Скотт раптом забрав від мене ногу.

— А вам якої холери воно треба?

Я намагався говорити розважливо, хоч розважливості в мені й близько не було.

— То Карл поліції набрехав, правда?

Він зиркнув на мене. Я знав, що зайшов надто далеко, але не міг придумати, як ще до цього підійти.

— Забирайтеся! До біса! Валіть звідси!

Я встав.

— Ок. Але запитайте себе, чому ви покриваєте людину, яка замість того, щоб завезти вас до лікарні, наражає на небезпеку гангрени.

— Брехня смердюча!

— Та ну? І чому він вас одразу туди не завіз? Чому він пішов шукати мене, щоб я вас заштопав, хоча бачив, як важко вас поранено?

— Ви ближче були.

— І він знав, що з лікарні повідомлять поліцію. Він не хотів вас туди везти, навіть коли я сказав, що тут треба шити.

Щось у його виразі обличчя мене зупинило. Я подивився на незграбні шви на нозі й раптом зрозумів.

— То він вас так туди й не повіз? Ось чому бинтів не міняли. Ви взагалі в лікарні не були.

Гнів Скотта випарувався. Він не міг на мене дивитися.

— Він сказав, що все буде нормально.

— А хто це зашивав? Він?

— Мій кузен Дейл. — Скотту було ніяково, що його викрили. — Він в армії служив. Знає, як таке робити.

Це був той самий кузен, що його я зустрів з Бреннером, коли вони блокували дорогу напередодні.

— А він хоча б приходив, дивився, як рана, після того як зашив?

Скотт із нещасним виглядом похитав головою. Мені було його шкода, але не настільки, щоб зупинитися.

— То він Карлу й з іншими справами допомагає? З браконьєрством?

Скотт неохоче кивнув. Я знав, що вже на порозі відкриття. Два чоловіки, два мисливці. Один — з армійським минулим.

Два різні ножі.

— А ще з чим?

— Ні з чим, — він уперся, але говорив якось непереконливо.

— Вони наражають вас на ризик. Ви ж це розумієте, правда? — сказав я. — Що там було таке важливе, від чого вони готові були забути, що ви можете ногу втратити?

Його аж корчило. Я з жахом побачив, що він ладен розплакатись, але не міг собі дозволити перейматися цим.

— Не хочу я, щоб вони в халепу вскочили, — Скотт говорив тихо, майже пошепки.

— Вони вже в халепі. І не турбувалися про вас так, як ви зараз про них.

Я готовий був тиснути далі, але інстинкт підказав пригальмувати. Я чекав, даючи можливість Скоттові самому прийняти рішення.

— Вони ставили пастки на птахів, — сказав він нарешті, — на рідкісних. І на тварин теж, на видр там всіляких, коли могли до них дістатися. Карл думав, є попит на живих тварин і на яйця. Щоб колекціонерам продавати, знаєте.

— То вони разом це роблять?

— В основному. Але Карл більше пасток ставить. Він це все на болоті тримає, на старому вітряку.

Мій розум працював так швидко, що його заносило на поворотах. Вітряк повністю занедбаний, ізольований, надовго закинутий. Або, мабуть, уже ні.

Я почав накладати нові бинти.

— То ви саме там у пастку вступили? — запитав я, пригадавши їхні слова, коли вони ввалилися того вечора до «Ягняти», і те, як Бреннер усе намагався не дати братові проговоритися.

Він кивнув.

— Коли поліція почала шукати цих жінок, Карл злякався, що туди теж заглянуть. Він не хотів, щоб я з ним ходив, як зазвичай. Казав, щоб я своїми справами займався й тримався від нього подалі. Але Дейла минулого тижня не було. То я мусив йому допомагати це все перевезти.

— Куди саме?

— Та кругом. По різних місцях. Більшість ми тут заховали, в хліві, коморі. Мамі це не сподобалось, але це тільки на пару днів було, поки поліція млин обшукувала. Але потім я вступив у пастку, то він сам це все назад забрав, — Скотт похнюпився. — Він сказився тоді просто. Але ж я не навмисно так.

— То це його пастка була?

Скотт похитав головою.

— Він потім сказав, що це, мабуть, того психа, який жінок убиває.

Я відвернувся, вдаючи заклопотаність його ногою.

— То в нього й зараз щось десь є?

— Еге ж. Йому нема куди товар складати. Дейл не хотів ризикувати, перевозити все це, коли копи повсюди нишпорять.

— А Карл так туди зараз і ходить?

— Щодня. Йому треба, щоб вони живі були, доки продасть, — Скотт стенув плечима. — Не знаю, скільки він ще з цим клопотатиметься. Вони досі й половину збути не змогли.

Це була спроба діяти нормально. Я стримав голос, щоб він лунав максимально буденно:

— То ви прикрили Карла від поліції?

Скотт розгубився:

— Що?

У мене руки тремтіли, поки я закінчував перев’язку.

— Коли вони питали про зниклих жінок. Він не міг дати їм алібі, бо був у своїх браконьєрських справах? Так?

Скотт уже всміхався.

— Ну так. Ми просто сказали, що він весь час сидів удома, — усмішка зів’яла. — Тільки ви йому не скажете, що я вам розповів, га?

— Ні, — запевнив я, — не скажу.

Я вже наговорив йому забагато. Згадав, що сказав Бреннеру раніше: «Він три дні тримає їх живими, перш ніж убити». Тепер він знав, що поліції відомий його розклад. Через мене Дженні може втратити навіть такий мізерний шанс вижити.

Боже, що я зробив?

Я підвівся, намагаючись зібрати речі, коли з горням чаю повернулася мати Скотта.

— Вибачте, мушу йти.

Губи в неї незадоволено скривилися.

— Я гадала, ви чаю хотіли?

— Вибачте.

Я вже поспішав з кімнати. Скотт дивився на мене невпевнено, ніби почав шкодувати про сказане. Насамперед я відчайдушно прагнув забратися геть, адже боявся, що раптом нізвідки вигулькне Бреннер і спробує мене зупинити. Я кинув аптечку в лендровер і швидко ввімкнув запалювання, усвідомлюючи, що місіс Бреннер дивиться на мене з дверей, поки машина підстрибує ґрунтівкою. Я потягся до телефона, як тільки зник з поля її зору. Спробував набрати Маккензі, та сигнал коливався, зникав і зрештою зовсім помер.

— Ну ж бо!

Я вирвався на дорогу й повернув до старого вітряка, молячись, щоб знову з’явився сигнал. Щойно це сталося, я повторно набрав номер Маккензі. Відповіла служба голосової пошти. Холера!

— Родина Карла Бреннера набрехала про його алібі, — заявив я без передмови. — Він був…

Маккезі одразу взяв слухавку.

— Тільки не кажіть, що ви до нього їздили.

— Не до Бреннера, до брата, але…

— Я ж вам сказав триматися осторонь!

— Але послухайте! — я вже кричав. — Бреннер ставить пастки на птахів і тварин, ловить їх на продаж разом з кузеном. Звати Дейл Бреннер, колишній військовий. Вони тримають їх у розваленому вітряку, десь за милю на південь від селища. Де Скотт Бреннер вступив у пастку.

— Чекайте, — тепер я заволодів його увагою, він був у справі. Я почув віддалені приглушені голоси. — Ок, я знаю, про що ви. Але там перевіряли, там нічого немає.

— Вони їх перевезли, коли ви поблизу шукали Лін Меткалф, потім знову все туди звезли. Саме там поранився брат Бреннера. Бреннер так не хотів залучати поліцію, що навіть до лікарні його не повіз.

— Він браконьєр, ми це й так знаємо, — вперся Маккензі.

— Ви не знаєте, що його родина набрехала, щоб його захистити. У вас є мисливець і колишній військовий, які ставлять пастки на тварин і тримають їх у закинутій будівлі, і, зрештою, в одного з них немає алібі. Мені це по складах вам повторити?

Він вилаявся — тобто можна було не повторювати.

— Де ви зараз?

— Щойно виїхав від Бреннерів, — я не сказав йому, що прямую до старого вітряка.

— Де він?

— Гадки не маю.

— Ок. Слухайте. Я зараз у мобільному штабі. Приїздіть сюди якнайшвидше.

Я їхав геть у протилежному напрямку.

— Для чого? Я ж сказав вам усе, що потрібно знати.

— Я волів би почути більше деталей. Не хочу, щоб люди пішли непідготовленими, розумієте?

Я не відповів. Їхав, притискаючи вухом телефон, дорога шурхотіла під колесами, щосекунди наближаючи мене до того місця, де, я був певний, тримали Дженні.

— Чуєте мене, докторе Гантер?

У голосі Маккензі задзвеніла криця. Я зняв ногу з акселератора. Це була одна з найважчих речей, які мені доводилося робити в житті.

— Чую, — прошепотів я.

Розвернувся і поїхав назад.

Небо набуло нездорового блиску. Над сонцем утворився тонкий прошарок хмар, що надало світлу жовтизни. Уперше за кілька тижнів вітер ніс натяк на щось інше, ніж перегріте повітря. Десь неподалік нависла загроза дощу, але наразі підвищена вологість лише посилила спеку. Навіть з опущеними вікнами я спітнів, коли дійшов до поліційного трейлера, який слугував мобільним штабом. Навколо нього руху було більше, ніж зазвичай. Коли я увійшов, Маккензі разом з групою поліціянтів у цивільному й уніформі стояв за столом, розглядаючи карту. Поліціянти в уніформі були в бронежилетах. Помітивши мене, інспектор рушив назустріч. Вираз його обличчя приємним було не назвати.

— Не вдаватиму, що мене тішить те, що ви зробили, — агресивно випнув він щелепу. — Ціную допомогу, яку ви надавали раніше, але це розслідування поліції. Не можна, щоб цивільні наламали тут дров.

— Я вам намагався сказати про Бреннера, а ви не чули. Що я мав робити?

Видно було, що він рветься сперечатися, але стримується.

— З вами хоче говорити суперінтендант.

Він підвів мене до групи офіцерів за столом, представив. Високий худорлявий чоловік із безглуздим командним виглядом простягнув руку:

— Детектив-суперінтендант Раян. Я так розумію, у вас є нова інформація, докторе Гантер?

Я переповів те, що сказав мені Скотт Бреннер, намагаючись дотримуватися голих фактів. Коли закінчив, Раян повернувся до Маккензі:

— Я правильно зрозумів, що ви знаєте Карла Бреннера?

— Його вже допитували, так. Пасує до профілю, але зміг пояснити, де був обидва рази, коли зникли Лін Меткалф і Дженні Геммонд. Його підтримує родина.

— Є ще одне, — перебив я. Серце калатало боляче, але вони мали знати. — Учора я сказав Бреннеру, що ви знаєте, що жертв тримають живими.

— Боже, — видихнув Маккензі.

— Я хотів, аби він зрозумів, що це не просто суперечка між ним і Беном Андерсом.

Спроба виправдання навіть мені здалася неадекватною. Поліціянти дивилися на мене з сумішшю огиди та ворожості. Раян коротко кивнув.

— Дякую, що зайшли, докторе Гантер, — холодно сказав він. — А зараз перепрошую. У нас багато роботи.

Він уже відвертався. Маккензі відтягнув мене. Він стримувався, доки ми не вийшли на вулицю.

— Якого дідька ви розляпали про це Бреннеру?

— Бо я знав, що ви допитуєте не того! І повірте, ніщо з того, що ви скажете, не змусить мене шкодувати про це більше, ніж я вже шкодую.

Гнів трохи відпустив його, коли він побачив, що я кажу правду.

— Без різниці, мабуть, — сказав він. — Доки брат не прохопиться, той не знатиме, що він підозрюваний.

Мені від цього краще не стало.

— Ви зараз обшукаєте вітряк?

— Коли будемо готові. Ми не можемо атакувати без підготовки в ситуації наявності потенційного заручника.

— Там же тільки Бреннер з кузеном!

— Обидва можуть бути озброєні, з військовим ви­школом. Не можна запускати рейд, не спланувавши його, — він зітхнув. — Слухайте, я розумію, як вам важко. Але ми знаємо, що робимо, гаразд? Довіряйте мені.

— Я хочу піти з вами.

Обличчя Маккензі затверділо.

— Без шансів.

— Буду позаду, біля машин. Не плутатимусь під ногами.

— Забудьте про це.

— У неї діабет, Бога ради! — До нас обернулися, коли я підвищив голос. Я силою змусив себе говорити тихіше. — Я лікар. Їй одразу буде треба інсулін. Вона може бути поранена чи в комі.

— Біля нас будуть швидка допомога й парамедики.

Я спробував ще раз:

— Мені треба бути там. Будь ласка!

Але він уже йшов назад до трейлера.

Майже в останній момент інспектор повернувся до мене:

— Навіть не думайте йти туди сам, докторе Гантер. Заради порятунку вашої дівчини нам не можна допускати зайвих втручань.

Він цього не сказав, але ми обоє подумали: «Ви й так достатньо вже нашкодили».

— Гаразд.

— Даєте слово?

Я глибоко вдихнув:

— Так.

Обличчя в нього пом’якшало.

— Просто спробуйте зберігати спокій. Я зателефоную, щойно з’являться новини.

Він повернувся до трейлера, залишивши мене стояти на місці.