Хімія смерті. Перше розслідування

11

У четвер прохолода почала сходити на Менем. Не фізична — погода залишалася такою ж спекотною й сухою. Але чи це сталося як невідворотна реакція на останні події, чи було результатом проповідей Скарсдейла — психологічний клімат у селищі з минулого вечора помітно змінився. Тепер, коли неможливо було звинувачувати в звірствах чужинця, селище не мало іншого вибору, крім як прискіп­ливіше придивитися до своїх. Підозра проникала, мов вірус, що розноситься в повітрі, — спочатку непроявлена, вона вже оселилася невидимо у своїх перших жертвах.

Кожна інфекція обирає найуразливіших.

Я не знав про ці зміни, коли надвечір повертався з лабораторії. Генрі знову погодився взяти моїх пацієнтів і відмахнувся від пропозиції найняти тимчасового замісника.

— Займайтеся своїми справами, скільки потрібно. Зробіть мені послугу та дозвольте хоч іноді розворушитися, — сказав він.

Я їхав, повністю опустивши вікна. Коли вибрався з пожвавлених міських доріг, повітря запахло пилком, залоскотало солодкими пахощами, які перекривали слабкий відтінок сірки, що йшов від висохлої багнюки та заростей очерету. Приємна заміна хімічному смороду реагента, який досі тримався в носі й горлі. За спиною лишився довгий день, і більша його частина пішла на роботу з останками Саллі Палмер. Мене досі переслідував химерний дисонанс від спроб поєднати мої спогади про повну життя відкриту жінку, яку я знав, із набором кісток, котрі виварювалися, щоб звільнитися від решток плоті. Але я не хотів зараз про це думати.

На щастя, моїм думкам було чим зайнятися.

На відміну від шкіри й плоті, кістки зберігають сліди будь-якого інструмента, що врізався в них. У випадку Саллі Палмер деякі з цих слідів виявилися лише подряпинами, які ні про що не говорили. Проте були три місця, де лезо зайшло досить глибоко, залишило чіткий слід. Там, де на спині було нанесено розрізи, куди вставлялися лебедині крила, залишилися прорізи на пласкій кістці лопаток. Приблизно шість чи сім дюймів[8] завдовжки, кожен зроблено одним розмашистим ударом. Це було видно з того, що рани були мілкіші на краях і глибші всередині. В обох випадках ніж ішов лопаткою по дузі, не втикаючись. Різана, а не колота рана.

Я акуратно прорізав мініатюрною електропилкою вздовж одного з жолобків, розділивши його по всій довжині. Марина зацікавлено крутилася поблизу, поки я вивчав відкриті поверхні, де ніж прорізав кістку. Я сказав їй придивитися уважно.

— Бачите, це краї гладенькі? — запитав я. — Це говорить про те, що ніж не був пилчастий.

Вона придивилася, насупившись.

— Звідки ви знаєте?

— Бо пилчастий лишає щербини. Приблизно такі, як коли дерево циркуляркою розпилюють.

— Тобто це не могло бути щось на зразок хлібного чи м’ясного ножа?

— Ні. І ніж, який би він не був, точно гострий. Подивіться, які чисті та виразні тут надрізи. І досить глибокі. Чотири-п’ять міліметрів.

— Це означає, що ніж був великий?

— Гадаю, так. Може бути щось схоже на великий кухонний чи ніж м’ясника. Але, думаю, найбільш подібне до мисливського. Леза в них важчі й не настільки гнучкі. Цей точно не гнувся, не тремтів. І сам поріз досить широкий. М’ясні ножі тонші.

До того ж мисливський ніж найчастіше стає холодною зброєю вбивці. Але цього я не сказав. Сфотографував і виміряв обидві лопатки, перед тим як перейти до третього шийного хребця. Це була та частина кістяка, яка отримала найбільше пошкодження, коли було перерізано горло Саллі Палмер. Рана іншого типу, майже трикутна. Колота, не різана. Вбивця спочатку встромив ніж вістрям у горло, потім провів уздовж трахеї та сонної артерії.

— Він правша, — сказав я.

Марина подивилася на мене.

— Заглиблення в хребці глибше з лівого боку, потім звужується праворуч. Тобто він різав із цього боку, ось так, — я показав місце на власному горлі та провів пальцем уздовж. — Зліва направо. Це дозволяє припустити, що він правша.

— А не можна було завдати удару ззаду?

— Тоді була б різана рана, як на лопатках.

— З-за спини? Ну, знаєте, щоб не замазатися кров’ю.

Я похитав головою.

— Немає різниці. Він міг стояти за нею й зробити те саме, але в цьому випадку він би так само обвів рукою навколо шиї, встромив би ножа й потім провів би назад через горло. Зліва направо для правші. Якби не так, то він штовхав би ніж, а не тягнув би його. Надто незручно, і на кістці була б інакша позначка.

Вона мовчала, осмислюючи все це. Потім кивнула, погодившись:

— Круто.

«Ні», — подумав я. Просто таке знання, яким оволодіваєш, коли бачив уже багато.

— Чому ви кажете «він»? — зненацька запитала Марина.

— Перепрошую?

— Коли ви згадуєте вбивцю, весь час говорите про нього як чоловіка. Але свідчень немає, й тіло вже не дає виявити сліди зґвалтування. Я просто думала, звідки ви знаєте. — Вона розгублено знизала плечима. — Це просто фігура мовлення чи поліція щось знайшла?

Я про це особливо не думав, але вона мала рацію. Я автоматично припустив, що вбивця — чоловік. Усе до цього моменту вказувало на це: фізична сила, жінки-жертви. Але я здивувався, що сприймав це само собою, без доказів. Усміхнувся:

— Сила звички. Так буває. Але ні, достеменно не знаю.

Вона подивилася на кістки, які ми досліджували:

— Я теж вважаю, що це чоловік. Сподіваймося, вони зловлять цього покидька.

Обмірковуючи її слова, я ледь не пропустив останнє свідчення. Я розглядав хребець під яскравим світлом та крізь малопотужний мікроскоп. І тільки вже майже випроставшись, помітив це. Чорна цяточка, немов шматочок гнилі в найглибшому місці сліду, залишеного ножем. Але це не могла бути гниль. Я акуратно зішкріб цятку.

— Що це? — запитала Марина.

— Гадки не маю.

Але я був у захопленні. Що б це не було, воно могло потрапити в рану тільки з леза ножа вбивці. Може, й нічого. А може…

Я надіслав зразок до лабораторії для спектрографічного аналізу (в мене такого обладнання ніколи не було) й почав знімати гіпсові відбитки слідів ножа на кістках. Якщо зброя, що їх спричинила, знайдеться, можна буде ідентифікувати її, просто порівнявши з відбитками. Точний збіг — точна ідентифікація, мов черевичок Попелюшки.

Тепер я майже закінчив. Лишилося дочекатися результатів з лабораторії, не тільки про ту речовину, яку я знайшов, але й тестів, що робили напередодні. Вони допоможуть максимально уточнити час, що минув з моменту смерті. І тоді моя місія завершиться.

Моя роль щодо Саллі Палмер після її смерті виявилася значно інтимнішою, ніж ми могли уявити за її життя. І тепер ця роль виконана. Я можу повернутися до свого нового життя, знову поховати себе в глушині.

Ця перспектива не принесла очікуваного полегшення. Або, можливо, причина була в передчутті: так просто все не скінчиться.

Я тільки встиг помити й витерти руки, коли постукали в сталеві двері. Марина пішла подивитися, хто це, й повернулася з молодим поліціянтом. Серце в мене впало, коли я побачив картонну коробку, яку він тримав.

— Від старшого інспектора Маккензі.

Хлопець шукав, куди поставити коробку. Я показав на порожній сталевий стіл, знаючи, що в ній.

— Він хоче, щоб ви дослідили ось це. Каже, ви знаєте, що воно означає, — додав поліціянт.

Коробка на вигляд була не дуже важка, але він усе одно розчервонівся й захекався, тримаючи її. Або просто намагався не дихати. Сморід був помітний.

Він поспішив вийти, щойно я відкрив коробку. Усередині, загорнуте в пластик, лежало тіло собаки Саллі Палмер. Я зрозумів, Маккензі хоче, щоб я зробив з тілом собаки те саме, що з тілом хазяйки. Якщо — а це цілком ймовірно — пса вбито саме тоді, коли викрали жінку, визначення часу смерті собаки покаже нам, коли захопили хазяйку. І як довго тримали живою. Нема гарантій, що вбивця протримає Лін Меткалф стільки ж, але це давало певне уявлення про можливе вікно виживання.

Хороша ідея. На жаль, вона не могла спрацювати. Хімічні процеси в собачому тілі відрізняються від людських, тобто порівняльні тести нічого не дадуть. Я міг лише перевірити подряпини на хребці. Якщо пощастить, побачимо, що горло тварині перерізали тим самим ножем. Навряд чи це змінить хід розслідування, але цей тест варто зробити так чи інак.

Я сумно всміхнувся до Марини:

— Схоже, працюємо наднормово.

Проте, всупереч очікуванню, багато часу справа не зайняла. Собака значно менша, це спростило роботу. Я зробив рентген та поклав тіло в розчин. Завтра, коли приїду до лабораторії, залишиться тільки скелет, який ми зможемо дослідити. Думка про те, що останки і Саллі, і її собаки лежать в одній кімнаті, зачепила в мені якусь струну, але я не знав достеменно, чи це втішає мене, чи викликає скорботу.

Низьке сонце прокреслило поверхню Менемського ставу, заливаючи озеро полум’ям, дорога повернула й пішла донизу, наближаючись до селища. Я примружився та опустив на очі темні окуляри, які сиділи на лобі. На секунду зір мій був обмежений оправою, а потім я побачив фігуру, що рухалася узбіччям у моєму напрямку. Здивувався, побачивши когось так близько, але людину збоку освітлювало сліпуче сонце. Уже майже проминувши пішохода, я впізнав, хто це. Зупинився, здав назад, порівнявся з нею, визирнув у відчинене вікно.

— Може, я вас додому підкину?

Лінда Єйтс подивилася вздовж порожньої дороги, наче міркуючи над моїм питанням.

— Вам же не по дорозі.

— Та нічого. Це кілька хвилин. Сідайте.

Я перехилився через сидіння й відчинив двері. Коли вона ще вагалася, додав:

— Це для мене не «не по дорозі». Все одно треба заїхати, оглянути Сема.

Згадка про сина, здається, допомогла їй вирішити. Вона сіла в машину. Я пригадую, що помітив: жінка розмістилася близько до дверей, але тоді не надав цьому значення.

— Як він? — запитав я.

— Краще.

— До школи пішов?

Вона смикнула плечем:

— Та сенсу вже особливо нема. Вони завтра закінчують.

І то правда. Я втратив відчуття часу, забув, що школа невдовзі йде на довгі літні канікули.

— А Ніл як?

Уперше з моменту зустрічі щось подібне до усмішки майнуло на її обличчі. Гіркої усмішки.

— О, він чудово. Один в один батько.

Домашніх підводних течій краще уникати.

— Ви на роботі були? — запитав я. Я знав, що вона працює прибиральницею в кількох селищних крамницях.

— Треба було дещо в супермаркеті, — підняла жінка пластиковий пакет на підтвердження своїх слів.

— Трохи запізно як для покупок, ні?

Вона глянула на мене. Тепер уже не було сумніву — нервувалася.

— Хтось має це робити.

— А не міг… — я силкувався пригадати, як звати чоловіка, — Ґарі не міг вас підвезти?

Вона знизала плечима. Очевидно, про це навіть не йшлося.

— Не думаю, що йти зараз додому самій — хороша ідея.

Знову цей короткий нервовий погляд. Вона, здається, дедалі більше притискалася до дверцят машини.

— Все гаразд? — запитав я, хоча починав розуміти, що не все.

— Чудово.

— Ви ніби трохи напружені.

— Просто… додому хочеться чимшвидше, от і все.

Вона стискала пальцями край дверцят, де відчинене вікно. Здавалося, ладна була вистрибнути з машини.

— Та ну ж бо, Ліндо, що не так?

— Нічого, — вирвалося надто швидко.

Із запізненням я почав розуміти, що це. Вона боялася. Мене.

— Якщо хочете, я можу зупинитися, решту шляху пройдете пішки, тільки скажіть, — обережно запропонував я.

Вона так поглянула на мене, що сумнівів не залишилося: я мав рацію. Обміркував нашу зустріч, згадав, як неохоче жінка сідала в машину. Господи, я ж не чужа людина! Був їхнім сімейним лікарем, відколи приїхав. Лікував Сема від свинки та вітрянки, доглядав Нілову зламану руку. Тільки кілька днів тому сидів у неї на кухні, коли хлопці зробили це жахливе відкриття, з якого все почалося. Що коїться?

За хвилину вона похитала головою:

— Ні, все гаразд, — у голосі ще чутно було напруження, але вже не таке.

— Я не звинувачую вас за те, що ви поводитесь обачно. Але я просто хотів допомогти.

— Ви просто…

— Ну кажіть.

— Та нічого. Говорять всіляке.

До цього моменту я пояснював її реакцію загальною тривожністю, недовірою до всіх на тлі подій у селищі. Тепер я почав усвідомлювати, що тут щось більше.

— Що говорять?

— Та чутки ходили… наче вас заарештували.

Я всього чекав, але точно не такого.

— Вибачте, — сказала вона, наче я її в чомусь мав звинувачувати, — дурні плітки.

— Якого біса хтось таке вигадує? — запитав я ошелешено.

Вона тепер теребила руки, вже мене не боялася, але добирала слова:

— Вас не було в амбулаторії. Люди казали, що до вас приїздила поліція, потім ви з інспектором десь поїхали. З тим, що головний.

Усе одразу стало зрозуміло. Коли немає справжніх новин, чутки потоком заповнюють вакуум. Погодившись допомогти Маккензі, я невідворотно перетворився на мішень. Це було так абсурдно, що я не міг стримати сміху. Тільки от смішно не було.

Я второпав, що ледь не проїхав Ліндин будинок. Загальмував, усе ще надто ошелешений, щоб розмовляти.

— Вибачте, — знову сказала вона. — Я просто подумала… — вона не договорила.

Я намагався вигадати, що сказати, щоб не довелося витягати все моє минуле на огляд усього селища.

— Я допомагав поліції. Тобто працював з ними. Я раніше був… таким спеціалістом. До того як сюди приїхав.

Вона слухала, але я не був певен, що саме зрозуміла. Проте жінка принаймні вже не збиралася вискочити з машини.

— Вони хотіли зі мною порадитися, — продовжив я, — ось чому мене не було в амбулаторії.

Я не знав, що ще сказати. Вона помовчала й відвернулася.

— Це таке місце. Село оце, — голос був стомлений.

Вона відчинила дверцята машини.

— Я все ж таки хочу оглянути Сема, — нагадав я.

Вона кивнула. Мене ще трусило, коли я пішов за нею стежкою до будинку. Після яскравого вечірнього світла в домі все здавалося тьмяним, похмурим. У вітальні працював телевізор — какофонія звуку й кольору. Її чоловік із молодшим сином дивилися передачу: чоловік — розвалившись в кріслі, хлопчик — на животі перед екраном. Обидва обернулися, коли ми зайшли. Ґарі Єйтс поглянув на дружину, мовчки вимагаючи пояснення.

— Доктор Гантер мене додому підвіз, — сказала вона, метушливо розставляючи покупки. — Хотів побачити, як Сем.

Єйтс, здається, не знав, як реагувати. Жилавий чоловік, трохи за тридцять, дикуватий та виснажений різними підробітками. Він повільно піднявся, не знаючи, що робити зі своїми руками. Вирішив таки не подавати мені руки, засунув кулаки в кишені.

— Не знав, що ви планували завітати, — сказав він.

— Я й сам не знав. Але, беручи до уваги, що тут у нас коїться, не хотів, щоб Лінда йшла додому сама.

Він спалахнув та відвернувся. Я наказав собі зменшити оберти. Все, що я зараз йому закину, відіб’ється на його дружині, щойно за мною зачиняться двері.

Я всміхнувся до Сема, який дивився на мене, не встаючи з підлоги. Уже те, що він сидів удома такого літнього вечора, говорило саме за себе, але він мав значно кращий вигляд проти того, яким я бачив його востаннє. Коли я запитав, які в нього плани на канікули, він навіть усміхнувся разок, виявивши колишню жвавість.

— Гадаю, він молодець, — сказав я Лінді на кухні після огляду. — Мабуть, скоро відійде, зараз уже подолав первинний шок.

Вона кивнула, але якось розгублено. Досі була збентежена.

— Щодо того… — почала вона.

— Забудьте. Я радий, що ви мені розповіли.

Мені ніколи не спадало на думку, що в людей може виникнути щодо мене неправильне враження. Але, ймовірно, так мало статися. Тільки минулого вечора Генрі попереджав мене й радив бути обережним. Я тоді подумав, що він переграє, але, вочевидь, він знав селище краще. Мене це гризло не через неправдиве звинувачення, а тому, що громада, частиною якої я себе вважав, готова була так швидко змінити на гірше думку про людину.

Навіть тоді мені слід було знати, що найгірше завжди може перевершити будь-які очікування.

Я озирнувся через плече, чи зачинені двері до вітальні. Мав питання, яке кортіло поставити ще з тієї миті, коли я зупинився, щоб підвезти Лінду.

— У неділю, коли Ніл і Сем знайшли тіло, — почав я, — ви сказали, нібито знали, що це Саллі Палмер, бо бачили її уві сні.

Вона клопоталася біля мийки, ополіскуючи чашки.

— Просто збіг, я так думаю.

— Тоді ви так не казали.

— Була засмучена. Не треба мені тоді було язиком ляпати.

— Я не хочу вимагати з вас відповідь. Я просто…

Просто що? Я сам не знав точно, що хочу довести. Проте вів далі:

— Просто хотів запитати, чи бачили ви ще якісь сни. Про Лін Меткалф.

Вона завмерла.

— Я б не подумала, що хтось такий, як ви, витрачатиме час на подібні речі.

— Просто цікаво.

Вона відповіла допитливим поглядом. Пронизливим. Мені стало незатишно від її очей. Тоді вона коротко похитала головою.

— Ні, — мовила Лінда. А потім додала дещо дуже тихо, я ледь розчув.

Я б її ще розпитував, але двері прочинилися. Ґарі Єйтс із підозрою втупився в нас.

— Я думав, ви вже пішли.

— Саме йду, — підтвердив я.

Він пройшов до холодильника, відчинив поіржавілі на краях дверцята. На перекошеному магнітику я прочитав: «Почни день з усмішки», над словами вишкірився крокодил. Ґарі вийняв банку пива, відкоркував. Так, ніби мене тут не було, зробив довгий ковток, придушив відрижку, опускаючи банку.

— Тоді до побачення, — сказав я Лінді. Вона нервово покивала.

Я йшов до лендровера під пильним наглядом її чоловіка. Дорогою до селища все думав про сказане Ліндою Єйтс. Зізнавшись, що не бачила уві сні Лін Меткалф, вона додала ще дещо. Тільки два слова, так тихо, що я ледь розчув.

«Ще ні».

Хоч якими сміховинними були чутки про мене, я не міг дозволити собі їх ігнорувати. Краще зустріти їх лицем до лиця, ніж дозволити перешіптуванням вийти з-під контролю, але я все одно прямував до «Ягняти» з незвичним острахом. Гірлянди на Камені Мучениці тепер були пониклі й зів’ялі. Сподіваючись, що похмура картина не є для мене поганим знаком, я проїхав повз трейлер поліції на селищному майдані. Двоє поліціянтів нудьгували перед ним на вечірньому сонечку. Вони байдуже подивилися, коли я їх проминув. Я поставив машину перед пабом, глибоко ковтнув повітря та штовхнув двері.

Коли я зайшов, першою думкою було, що Лінда Єйтс перебільшила. Люди глянули в мій бік, відповіли на мою появу звичайними кивками та знаками вітання. Трохи принишкли, але цього слід було чекати. Нікому не кортіло сміятися чи жартувати, принаймні найближчим часом.

Підійшовши до бару, я замовив пиво. Бен Андерс у кутку розмовляв по мобільному. Він махнув мені рукою й повернувся до розмови. Джек задумливо, як завжди, цідив мій напій, спостерігаючи, як золота рідина наздоганяє піну в кухлі. Попередження Генрі минулого вечора було недоречним, подумав я з полегшенням. Люди знають мене краще.

Потім хтось біля барної стійки прокашлявся.

— Були у від’їзді?

Карл Бреннер. Я обернувся до нього й усвідомив, що в кімнаті одразу стало тихо.

— Я чув, що вас не було видко днів два, — вів далі Бреннер. Він мав жовчний, обважнілий погляд, мабуть, уже добряче хильнув.

— Ну так.

— А чого б це?

— Мав деякі справи, мусив зайнятися.

Звісно, я хотів припинити чутки, але не збирався попускати такі наїзди. Або давати селищним язикам додаткову тему для балачок.

— А я чув дещо інше, — жовті очі палали гнівом, він тільки й чекав, до чого причепитися. — Чув, ви в поліції були.

Паб, здається, завмер.

— Правильно.

— І що вони хотіли?

— Поради.

— Поради? — він навіть не спробував приховати недовіру. — Про що?

— От їх і запитайте.

— Я тебе питаю.

Його лють знайшла на кого пролитись. Я відвернувся, оглянув кімнату. Інші теж дивилися на мене. Ще не засуджуючи, але чекаючи.

— Якщо хтось має що сказати, кажіть, — я говорив так спокійно, як тільки міг, і витримав їхні погляди, доки обличчя одне за одним не відвернулися від мене.

— Добре, як ніхто нічого не скаже, то я скажу, — Карл Бреннер здійнявся на ноги. Він агресивно проковтнув те, що лишалося в його кухлі, та гепнув ним по столі. — Ти був…

— Я б на твоєму місці був обережнішим.

Поруч зі мною опинився Бен Андерс. Мені було приємно його бачити, але не через заспокійливу фізичну силу, а тому, що це був знак дружньої підтримки.

— Не лізь у це, — сказав Бреннер.

— Не лізь куди? Просто намагаюся зупинити тебе: не кажи слів, про які завтра пошкодуєш.

— Ні про що я не пошкодую.

— Добре. Як там Скотт?

Питання трохи пригасило браваду Бреннера.

— Що?

— Твій брат? Як його нога? Та, що доктор Гантер поправляв того вечора.

Бреннер засовався, похмурий, але пару вже спустив.

— Все нормально.

— От добре, коли цей лікар не бере грошей за понаднормову роботу, — доброзичливо зауважив Бен. Він обвів поглядом решту кімнати. — Насмілюся сказати, що багато хто з нас має причину дякувати йому за той чи інший випадок.

Він почекав, доки його слова потраплять до вух, тоді плеснув у долоні та повернувся до бару:

— До речі, Джеку, як маєш хвильку, то я б хотів повторити.

Наче хтось раптово відчинив вікно та впустив чистий вітерець. Атмосфера розрядилася, люди загомоніли, деякі з трохи присоромленим виглядом поверталися до своїх розмов.

Я відчув, як спиною стікає піт. Не через спеку в задушливому барі.

— Будеш віскі? — запитав Бен. — Таке враження, що тобі не завадить.

— Ні, дякую. Але тобі поставлю.

— Не треба.

— Це найменше, що я можу зробити.

— Та забудь. Покидьки просто потребують, щоб їм час від часу нагадували про деякі речі. — Бен подивився на Бреннера, який сердито витріщався у свій порожній кухоль. — А цей покидьок потребує когось, хто б його привів до ладу. Переконаний, що він розоряє гнізда в заповіднику. Ті, що під охороною. Зазвичай, як пташенята вилуплюються, в нас все нормально, але ми втрачаємо й дорослих птахів. Луні болотні, навіть бугаї. Я його ще не зловив, але хай-но… — Він усміхнувся до Джека, який поставив перед ним пінту. — Дякую, людино добра.

Бен зробив довгий ковток та схвально кивнув.

— Отже, чим же ти займався? — скоса подивився він на мене. — Не хвилюйся, я просто цікавлюсь. Але ж очевидно, що якісь справи тебе звідси покликали.

Я вагався, але він заслужив на певні пояснення. Не вдаючись до багатьох деталей, я розповів.

— Боже, — тільки й сказав він.

— Тепер ти розумієш, чому я про це не говорю. Або не говорив, — додав я.

— Ти певний, що не варто розповісти людям? Відкрити все як є?

— Не думаю.

— Я можу запустити чутку, якщо хочеш. Трохи підкажу, що саме ти робив.

У цьому був певний сенс. Але все одно якось не до душі. Ніколи раніше я не розповідав про свою колиш­ню роботу, а від старих звичок важко відмовлятися. Може, я занадто впертий, але мертві мають право на приватність, так само як і живі. Якщо випливе бодай одне слово, то кінця не буде надокучливим розпитуванням. До того ж я не був певний щодо того, як Менем поставиться до таких незвичних занять свого лікаря. Зрозуміло, що дві мої професії в очах людей не зможуть мирно співіснувати.

— Ні, дякую, — відповів я.

— Тобі краще знати. Але все одно теревенитимуть.

Хоча я це знав, на душі було неспокійно.

Бен знизав плечима.

— Вони налякані. Знають, що вбивця точно живе десь тут. Але вони все одно хочуть, щоб це був чу­жинець.

— Я не чужинець. Я тут уже три роки.

Це прозвучало фальшиво навіть для мене. Я міг жити й працювати в Менемі, але ще не міг претендувати на звання місцевого. Щойно мав доказ цього.

— Не має значення. Можеш тут тридцять прожити, але ти все одно з міста. І коли стає гаряче, люди дивляться на тебе й думають: «Чужий».

— Тоді й різниці немає, що я скажу, правда? Але не думаю, що все так погано.

— Ні, не все. Але кількох дурнів вистачить, — відповів похмуро Бен. — Сподіваймося на те, що цього покидька невдовзі зловлять.

Я не засиджувався. Пиво здалося кислим та затхлим, хоча я знав, що воно таке саме, як завжди. Від думок про цю пригоду лишалося якесь заніміння, як після секунди нечутливості від рани шириться біль. Коли це відчуття наздогнало мене, захотілось опинитися вдома.

Я їхав з пабу і бачив Скарсдейла, який виходив з церкви. Може, то була гра уяви, але він здався мені вищим, ніж раніше. З усього селища священник був єдиним, хто розцвів після подій, які приголомшили всіх. Тільки трагедія і страх перетворили побиту міллю сутану на плащ героя дня, подумав я й одразу засоромився такої думки. Він просто, як і я, робить свою роботу. Не варто дозволяти моїй неприязні до нього впливати на думки. Бачить Бог, я сьогодні відчув, що таке упередження.

Почуття провини підштовхнуло мене привітно помахати йому рукою, коли я під’їхав ближче. Він упритул подивився на мене, якусь мить я думав, що Скарс­дейл не відповість. Потім він таки коротко й черство кивнув.

Я не міг позбутися почуття, що знав, про що він думає.