Хімія смерті. Перше розслідування

6

Над болотами плавно й повільно летіла чапля, пливла у густому, немов желе, повітрі. Вона здавалася завеликою для польоту, її велетенська тінь накривала менших водоплавних птахів. Чапля зігнула крила й почала знижуватися над озером, два гучних змахи, й вона вже плаває по поверхні. Величний птах гордовито хитнув головою, обачно пробрався мілиною й нарешті застиг скам’янілою статуєю на червоних витон­чених, мов очерет, ногах.

Неохоче я відвернувся від цього видовища, почувши, що наближається Маккензі.

— Ось, — він простягнув мені запечатаний пластиковий пакунок. — Одягніть.

Я розпакував білий одноразовий захисний костюм та почав акуратно надівати його, намагаючись не розірвати тонку, мов папірець, тканину, на штани та черевики. Щойно застібнувши блискавку, вже вкрився потом. Знайомий до болю вологий дискомфорт.

Відчуття було, наче я повернувся в часі.

Мене переслідувало дежавю, ще відколи я зустрів Маккензі на тій же ділянці дороги, куди напередодні привіз двох поліціянтів. Тепер це місце було оточене машинами поліції та великими трейлерами, які слугували пересувними штабами. Коли я вдягнувся в захисний костюм і бахили, ми мовчки пройшли до болотяної стежки, наш маршрут був позначений паралельними лініями поліційної стрічки. Я знав, що інспектору хочеться запитати, що я планую робити, і знав також, що він не питає, бо вважає прояв цікавості слабкістю. Я мовчав, та не через якесь недолуге бажання пограти м’язами. Просто відкладав момент, коли нарешті доведеться постати перед тим, для чого сюди приїхав.

Територію, де було знайдено тіло, оплели найбільшою кількістю стрічок. За ними роїлися працівники слідчої групи, однакові й знеособлені в білих захисних комбінезонах. Ця картина теж викликала поштовх неприємних спогадів.

— Де той клятий «Вікс»[4]? — запитав Маккензі, ні до кого конкретно не звертаючись.

Жінка простягла баночку зі смердючою маззю. Він мазнув собі під носом і передав баночку мені.

— Тіло забрали, але тут досі добряче тхне.

Були часи, коли я настільки звик до запахів, властивих моїй роботі, що вони мене не турбували. Але то було тоді. Я наніс трішки «Віксу» з його різким ментоловим ароматом на верхню губу та натягнув на руки гумові хірургічні рукавички.

— Є маска, якщо хочете, — сказав Маккензі.

Я машинально похитав головою. Ніколи не надіваю маску, аж доки не припече.

— Тоді ходімо.

Інспектор пірнув під загородження. Я пішов за ним. Офіцери зі слідчого підрозділу прочісували землю, обмежену стрічкою. Декілька невеличких маркерів уже увіткнули в землю, вони вказували на місця, де зна­йдено щось подібне на речові докази. Я знав, що більшість із них не матимуть до злочину жодного стосунку: обгортки від цукерок, недопалки, фрагменти кісток тварин — направду, не їх шукає слідча група. Але на цій стадії ще немає чіткого уявлення про те, що має стосунок до розслідування, а що ні. Кожна дрібничка повинна потрапити в пакунок та до лабораторії.

Нам дісталися кілька цікавих поглядів, проте я зосередився на клаптику землі в центрі огородження. Трава тут була почорніла й мертва, немов після вогнища. Але вбила її не спека. Тепер стало помітно ще одне: запах, який неможливо не впізнати, навіть під захисним прикриттям ментолу.

Маккензі кинув до рота м’ятного льодяника, сховав пакетик, не пропонуючи іншим.

— Це доктор Гантер, — сказав він іншим офіцерам, розгризаючи цукерку. — Він судовий антрополог. Допомагатиме нам ідентифікувати тіло.

— Доведеться йому добряче постаратися, — зауважив один з присутніх, — бо тіло вже забрали.

Почулися смішки. Це їхня робота. Вони відштовхують кожного, хто втручається. Особливо цивільного. Я з таким ставленням уже стикався.

— Доктор Гантер перебуває тут на прохання детектива суперінтенданта Раяна. І ви, звісно ж, надаватимете будь-яку допомогу, яка йому знадобиться, — в голосі Маккензі задзвеніла криця.

Судячи з раптово закам’янілих облич, присутнім вона не сподобалася. Мене це не турбувало. Я вже присів біля ділянки мертвої трави.

На ній залишився розмитий відбиток тіла, що тут лежало, — силует гнилі. Кілька личинок ще корчилися на землі, та біле пір’я розлетілося снігопадом на прим’ятих стеблах трави.

Я роздивився одну пір’їну.

— Крила точно від лебедя?

— Ми так думаємо, — відповів один зі слідчих. — Відправили їх до орнітолога.

— А зразки ґрунту?

— Вже в лабораторії.

Концентрація заліза в ґрунті може вказати на те, скільки крові поглинуто. Якщо горло жертві перерізали там, де лежало тіло, вміст заліза буде високим, якщо ні, то або рани завдали, коли вона вже була мертва, або її вбили ще десь, а тіло кинули тут пізніше.

— А комахи? — запитав я.

— Ми вже не вперше так працюємо, знаєте?

— Знаю. Я просто намагаюся зрозуміти, що вже зроблено.

Він позірно зітхнув:

— Ми взяли зразки комах.

— Що ви знайшли?

— Вони називаються «личинки».

Почулися смішки. Я поглянув на них.

— А лялечки?

— А що лялечки?

— Якого вони кольору? Бліді? Темні? Де порожні кокони?

Він тільки похмуро моргав на мене. Сміху вже не було.

— А жуки? На тілі було багато?

Він витріщився на мене, мов на божевільного.

— Це розслідування вбивства, а не шкільний проєкт з біології!

Представник старої школи. Теперішня порода слідчих прагне вивчати нові методики, відкрита до будь-­якого нового знання, яке може стати в пригоді. Але залишаються ще такі, які опираються будь-чому, що не вписується в їхній недоторканний досвід. Я з такими раз у раз стикався. Враження таке, що вони чатують навколо тебе.

Я обернувся до Маккензі:

— Різні комахи мають різні життєві цикли. Личинки тут здебільшого від м’ясної мухи. Сірої м’ясної чи зеленої. Рани на тілі відкриті, ми можемо припустити, що комахи налетіли одразу. Протягом години вони вже відкладали яйця, якщо це почалося при денному світлі.

Поколупавшись у землі, я підчепив нерухому личинку. Простягнув її на долоні.

— Ось ця вже майже залялькувалася. Що старші вони, то темнішими стають. З її вигляду можу сказати, що їй днів сім-вісім. Не бачу поблизу фрагментів кокона, це означає, що лялечки ще не вилуплювалися. Повний життєвий цикл м’ясної мухи триває чотирнадцять днів, отже, це дозволяє припустити, що тіло тут стільки не пролежало.

Кинув лялечку назад у траву. Інші офіцери припинили роботу й слухали.

— Отже, з базової активності комах можна встановити приблизний інтервал часу, який минув з моменту смерті. Від одного до двох тижнів. Переконаний, ви знаєте, що ось це таке? — запитав я, вказуючи на сліди жовто-білої речовини, яка приклеїлася до окремих травинок.

— Це побічний продукт розкладення, — холодно сказав один з офіцерів слідчої групи.

— Правильно, — підтвердив я, — це зветься адипоцир, ще відомий як трупний віск, або жировіск. У своїй основі це мило, що утворюється з жирних кислот тіла, коли руйнуються білки м’язів. Він різко збільшує лужність ґрунту, що вбиває траву. Якщо придивитися до цієї білої речовини, видно, що вона крихка й розсип­часта. Це дозволяє припустити досить швидке розкладання, тому що при повільному адипоцир зазвичай м’якший. Така реакція характерна для трупа, який лежав на відкритому повітрі за спекотної погоди та з численними відкритими ранами, які сприяли вторг­ненню бактерій. Проте жировоску тут небагато, що знову свідчить: смерть настала менш ніж два тижні тому.

Зависла тиша.

— Наскільки менш? — запитав Маккензі, перериваючи мовчання.

— Без додаткових даних сказати неможливо, — я подивився на зів’ялу рослинність та знизав плечима. — Найточніша здогадка, якщо взяти до уваги високу швидкість розкладання, це, я б сказав, дев’ять-десять днів. Якби тіло пролежало значно довше за такої спеки, воно б уже повністю перетворилося на скелет.

Пояснюючи все це, я проглядав мертву траву, намагаючись побачити деталь, на яку дуже сподівався.

— Як було орієнтоване тіло? — запитав я слідчого.

— Як було що?

— В який бік головою?

Він похмуро вказав. Я пригадав фотографії, уявив, як були витягнуті над головою руки, та перевірив землю навколо цього місця. На ділянці мертвої трави я не міг знайти того, що хотів, отже, почав розширяти зону пошуків навколо, ретельно розділяючи стебла трави, щоб побачити, що лежить біля їхньої основи.

Вже почавши думати, що нічого не знайду, бо предмет моїх пошуків підібрала якась тварина, що харчується падлом, я раптом побачив те, що шукав.

— Можна пакет для речових доказів?

Почекав, поки його дадуть, дотягнувся до трави та легенько підняв висохлий коричневий клаптик. Поклав його в пакет і застібнув.

— Що це? — Маккензі нахилив голову й роздивлявся.

— Коли тіло лежить мертвим близько тижня, з нього починає сходити шкіра. Тому вона на трупі має такий зморшкуватий вигляд, наче за розміром не пасує. Зокрема, це відбувається з руками. Зрештою шкіра повністю сходить, мов рукавичка. Їх часто не помічають, бо люди не знають, що воно таке, можуть переплутати з засохлим листям.

Я підняв прозору пластикову торбинку, що містила клаптик тканини, подібний до пергаменту.

— Ви казали, вам потрібні відбитки пальців.

Маккензі різко смикнув головою:

— Жартуєте!

— Ні. Я не знаю, з лівої це чи з правої руки, але друга має бути десь поблизу, якщо якась тварина її не підібрала. Спробуйте знайти.

Офіцер зі слідчої групи пхикнув:

— І як ми маємо отримати з цього відбитки? — запитав він. — Подивіться лишень! Це ж якась клята луска!

— О, досить просто, — я вже почав насолоджуватися процесом. — Як на пакетах пишуть: «Просто додай води!»

Він спантеличено витріщився на мене.

— Намочіть його на ніч. Воно знову набере вологи, й ви зможете натягти його на руку, мов рукавичку. Отримаєте достатній набір відбитків для ідентифікації тіла. — Я простягнув йому торбинку. — Я б пошукав когось із маленькими руками на вашому місці. І спочатку треба гумові рукавички вдягти.

Хай далі витріщається на торбинку. А я пірнув під огороджувальну стрічку. Починалася реакція. Я стягнув захисний комбінезон та бахили, радий, що можу їх позбутися.

Поки я згрібав знятий мотлох, підійшов Маккензі. Похитав головою.

— Вік живи — вік учись. Де в біса ви стільки всього набралися?

— У Штатах. Кілька років працював у лабораторії антропологічних досліджень в Теннессі. «Трупна ферма», так її прозвали. Єдине місце у світі, де вивчення процесу розкладу відбувається на трупах людей. Як довго розпад триває за різних умов, які фактори можуть на нього вплинути. Там тренуються фахівці ФБР із визначення тіл. — Я кивнув на слідчого за стрічками, який сердито роздавав інструкції команді. — Ми могли б і в нас запровадити щось подібне.

— Без шансів, — Маккензі намагався звільнитися від рукавичок. — Ненавиджу ці кляті штуки, — бурмотів він, обтрушуючись. — То ви вважаєте, що тіло лежало мертвим приблизно десять днів?

Я стягнув рукавички. Запах латексу й вологої шкіри викликав більше спогадів, ніж хотілося.

— Дев’ять чи десять. Але це не означає, що воно лежало тут весь цей час. Його могли перенести. Я впевнений, що ваші судмедексперти це визначать.

— Ви могли б їм допомогти.

— Вибачте, я сказав, що допоможу ідентифікувати тіло. До завтра ви вже матимете кращу змогу дізнатися, хто це є. — Або не є, додав я подумки.

Маккензі бачив мене наскрізь.

— Ми вживаємо серйозних заходів, щоб спробувати знайти Саллі Палмер, — сказав він. — Ніхто, з ким ми говорили наразі, не бачив її після барбекю в пабі. Вона замовила продукти, мала їх забрати наступного дня, та так і не забрала. А ще жінка зазвичай щоранку заглядала до кіоску по газети. Затята читачка «Ґардіан», мабуть. Але й тут вона не з’явилася.

У мені росло темне, потворне почуття.

— І ніхто дотепер про це не повідомив?

— Та отож. Таке враження, що ніхто за нею не скучав. Усі думали, що вона кудись поїхала чи занурилася в писання. Газетяр сказав, що вона була ніби немісцева. Багато що говорить про невеличку громаду, еге ж?

Я не міг нічого сказати. Бо теж не помітив її відсутності.

— Але то не означає, що це вона. Барбекю було майже два тижні тому. Та, яку тут знайшли, мертва менший проміжок часу. А мобільний Саллі?

— А що він?

— Ще не розрядився, коли я на нього телефонував. Якби її не було весь цей час, батареї б не вистачило.

— Не обов’язково. Це нова модель, із зарядом на чотириста годин у період спокою. Майже шістнадцять днів. Може, й перебільшення, але мобільник просто лежав у неї в сумочці, ним не користувалися, міг втримати заряд.

— Все одно, це може бути хтось іще, — наполягав я, не вірячи власним словам.

— Можливо, — з його голосу було чутно, що він знає дещо, чим не хоче зі мною ділитися. — Але хто б це не був, нам потрібно знайти вбивцю.

Не посперечаєшся.

— Думаєте, це хтось із місцевих? Із селища?

— Я ще ні на кого не думаю. Жертва могла просто мандрувати автостопом. Вбивця міг просто викинути її, коли їхав повз. Надто рано щось казати, — він втягнув повітря. — Послухайте…

— Відповідь так само «ні».

— Ви ж не знаєте, що я збирався спитати.

— Знаю. Ще одна маленька послуга, щоб вам допомогти. А потім ще і ще, — я похитав головою. — Я більше цим не займаюся. Є інші люди в країні, які це вміють.

— Небагато. А ви були найкращий.

— Вже не найкращий. Я зробив, що міг.

Він холодно запитав:

— Все?

Він пішов, і мені лишалося тільки повернутися до лендровера. Я поїхав звідти, але коли опинився поза полем його зору, мусив пригальмувати на узбіччі: в мене неконтрольовано трусилися руки. Раптом відчув, що не можу дихати. Я ткнувся головою в кермо, намагаючись вдихнути повітря, знаючи, що гіпервентиляція може зробити тільки гірше.

Нарешті напад паніки відпустив мене. Спітніла сорочка прилипла до тіла, але я не рухався, доки не почув позаду клаксон. Дорогою пихтів трактор, а я заблокував йому проїзд. Я підняв голову. Тракторист розлючено показував, щоб я забрався з дороги. Махнувши рукою на знак вибачення, я завів машину.

Поки доїхав до селища, помалу заспокоївся. Їсти не хотілося, але я знав, що слід щось куснути. Зупинився перед магазином, який у селищі правив за супермаркет. Думав купити додому сендвіч та вирвати годинку-дві, щоб дати раду думкам до початку вечірнього прийому пацієнтів. Коли я минав аптеку, звідти вийшла молода жінка, майже зіткнулася зі мною. Я упізнав у ній пацієнтку Генрі, одну з тих відданих, які досі ладні чекати, коли він зможе приділити їм час. Якось я її лікував, коли Генрі не міг працювати, але ім’я пригадав не одразу.

Лін, подумав я. Лін Меткалф.

— О, перепрошую, — сказала вона, притискаючи до себе пакунок.

— Все гаразд. Як почуваєтеся?

Вона широко всміхнулася:

— Просто чудово, дякую.

Вона йшла вулицею, а я, пам’ятаю, думав, як же доб­ре побачити когось, хто такий відверто щасливий. Потім я про неї вже й не думав.