Хатина дядька Тома

Розділ ХІ Невільницькі думки про свободу

Мандрівник під’їхав до дверей маленького готелю у містечку Н. штату Кентуккі, коли дощовий похмурий день вже плавно переходив у вечір. У холі він побачив типову для тамтешніх місць картину: люди різних суспільних верств перечікували тут негоду. Найбільш помітними тут були високі, статні кентуккійці, вбрані переважно у куртки для ловів. Вони по-домашньому зручно повмощувалися на стільцях, мало не лежачи, їхні рушниці, патронташі, сумки, собаки і негренята-єгері зайняли усі кути і закапелки холу. Справа і зліва від каміна сиділи двоє джентльменів, також у фривольних позах — обидва у капелюхах та вимащених болотом чоботах, каблуки яких красувалися на панелі каміна. Ми маємо пояснити читачеві, що постояльці і відвідувачі тамтешніх готелів полюбляють такі пози, мабуть, так їм ліпше думається і відпочивається.

Господар готелю стояв за стійкою, мало чим відрізняючись від своїх земляків: він також був кремезний, міцний, мав густу шевелюру, яку ледь-ледь прикривав височенний циліндр.

У цій кімнаті усі присутні мали головні убори, що слугували свідченням людського статусу в суспільстві: фетровий капелюх чи засмальцьований касторовий, бриль із пальмового листя чи останній писк моди, — усі вони вказували на найхарактерніші риси «голів», на які були начеплені. У веселунів, задирак і просто відкритих душею людей головні убори були пристроєні набакир; ті, хто натягав їх на самий ніс, давали зрозуміти, що жартувати із ними не слід — вони є люди аж занадто серйозні; хто бажав усе бачити і нічого не випускати з поля зору, стягували свої шапки аж на потилицю, і хтозна, як вони звідти не злітали… Ну а простий народ абияк мостив зверху свій головний убір, аби лиш він там надійно тримався. А взагалі, хіба лиш Шекспірові до снаги гідно описати різновиди головних уборів та характери їхніх власників.

Негри у широчезних штанях і дуже вузьких сорочках вешталися туди-сюди, але робили це з таким виглядом, ніби готові будь-якої миті вгоджати господарю і постояльцям.

Аби картина опису цієї гостьової зали вийшла повною, зауважимо, що тут весело потріскували дрова у каміні, двері і вікна були відчинені настіж і протяг бавився із завісками досхочу.

Отакими були типові готелі у провінційних містечках штату Кентуккі, дорогий читачу.

Сучасний мешканець цього штату є прекрасними екземпляром для наочної демонстрації впливу спадковості. Предки сучасного кентуккійця — хоробрі мисливці — жили у лісах, спали під відкритим небом, а замість свічок їм світили небесні зорі. Тому-то їхні нащадки навіть у цивілізованих житлах ведуть таке життя, ніби й досі не вийшли з бівуаку: в приміщеннях не знімають ні капелюхів, ні чобіт, сидять, задерши ноги на якесь підвищення, — точнісінько як їхні прапрадіди ніжилися на галявинці, поскладавши ноги на пеньок або зручно впершись ними у стовбур дерева; ні взимку, ані влітку не зачиняють вікон, щоб їхнім могутнім легеням не забракло кисню; добродушно називають «незнайомцями» усіх підряд, та й взагалі вони відомі у світі як веселі, безпосередні і щирі простаки.

Отже, в такій компанії опинився мандрівник, про якого далі піде мова. Це був гарно зодягнений, маленький на зріст панок похилого віку із добродушним виразом обличчя і дещо неспокійною поведінкою. Він сам заніс до готелю свою валізу і парасолю, рішуче відмовившись від допомоги слуг. Увійшовши до холу, новий відвідувач нервово пороззирався, вибрав собі місце біля каміна, запхав свої речі під стіл і, присівши, почав недовірливо поглядати на джентльмена із поставленими на панель каміна ногами, який часто спльовував то вліво, то вправо. Така поведінка сусіда, який сидів за столиком навпроти, могла б кого завгодно роздратувати, тим паче прискіпливу і нервову людину, а саме таким був чоловік, який щойно завітав до готелю.

— Як ся маєш, незнайомцю? — запитав той-таки вищезгаданий джентльмен, і на знак привітання плюнув у бік новоприбулого.

— Щиро дякую, непогано, — відповів той, ледве зумівши відхилитись від такого сумнівного вияву уваги.

— Що новенького у світі? — продовжував знайомство сусід, виймаючи з кишені плитку тютюну для жування і великого мисливського ножа. Принагідно зазначимо, що цей чоловік був торгівцем худобою.

— Та наче й нічого.

— Вживаєте? — Він відчикрижив мало не півплитки тютюну і великодушно простягнув її співрозмовникові.

— Ні, дякую. Це мені шкодить, — відповів старий і трохи відсунув свого стільця від каміну.

— Справді? — скототоргівець, здалося, навіть втішився з відмови, бо одразу ж запхав частування собі до рота.

Поважний панок здригався за кожним плювком довгоногого сусіда у його бік. Нарешті винуватець пригнічення старого це помітив і, нічого не сказавши, просто поміняв мішень. Тепер під його обстріл потрапили щипці для підсовування дров у камін. Треба сказати, що влучав він точно у ціль — такому бути б снайпером!

— Що там таке? — зацікавився панок, помітивши, що декілька чоловіків прилипли до великої афіші на стіні.

— Негра розшукують, — відповіли йому лаконічно.

Містер Уїлсон (так звали панка, до речі, читач із ним уже знайомий) випростався, засунув подалі під стіл валізку і парасолю, витягнув з кишені окуляри і почав повільно приладнувати їх на свій ніс. Коли вони, як йому здалося, стали на потрібне місце, він повернувся до афіші і прочитав таке:

Панок уважно прочитав це оголошення, тихо бурмочучи кожне слово. Довготелесий мужик, який дотепер обпльовував щипці коло каміна, тепер спустив ноги на підлогу, встав, витягнувся на повен зріст, підійшов до афіші і плюнув у неї цілим жмуток виссаного тютюну.

— Ось що я про це думаю, — коротко пояснив він і повернувся на своє місце.

— Чого це ви, шановний? — здивовано поцікавився господар готелю.

— Якби на моїм шляху стрівся автор цього оголошення, я плюнув би йому просто в пику! — сказав довгоногий, спокійно відрізуючи новий окраєць тютюну від плитки. — Так йому і треба, дурному бевзеві, що від нього негри тікають. Маєш доброго невільника, то навіщо ж доводиш його до втечі? Такі оголошення — ганьба для Кентуккі, якщо когось цікавить моя думка.

— Згоден, — підтримав його господар.

— Я й сам тримаю негрів, сер, — вів своє довгоногий, — і часто їм кажу: «Хочете втікати — прошу, дорога вільна, я вас не розшукуватиму». Але ж не тікають! Хто добро на невідомість ризикне поміняти, га? Повірте, вони у мене на совість працюють. Скільки разів я їх посилав до Цинциннаті з табунами жеребців вартістю у п’ятсот доларів кожен, та вони щоразу поверталися назад і всі гроші до останнього долара привозили. І тут все ясно, як Божий день: якщо з негром поводитися, як із худобою, добра від нього сподіватися марно. А якщо ти до нього по-людськи, то він працюватиме, як порядна людина. — Свої слова дядько припечатав влучним плювком просто в камін.

— Ви абсолютно праві, друже, — сказав містер Уїлсон. — Я знаю мулата, якого розшукують. Він і справді непересічна особистість. Цей молодик шість років працював у мене на фабриці по виготовленню мішків і вважався найкращим майстром, сер. Здібний! Він винайшов машину для обробки конопель, і такими вже успішно користуються на інших фабриках. А його господар присвоїв собі патент…

— Певно, наживається на тому патенті будь здоров, — перебив його співрозмовник. — А своєму рабу, паршивець, ліпить тавро на праву руку! Якби моя воля, я б такого сам затаврував! Хай би ходив із такою прикрасою!

— Просто ці розумні та грамотні негри — нахабний народ, тому їх і таврують, — втрутився у їхню розмову грубуватий на вид чолов’яга, який сидів у протилежному куті кімнати. — Поводилися б тихенько, то нічого б такого не сталося.

— А я хочу сказати, що Господь створив їх людьми, і перетворювати їх на худобу ніхто не має морального права, — твердо заявив довгоногий захисник прав негрів.

— Мудрий негр для господаря — зайвий головний біль, — гнув свою лінію той, не звернувши ніякої уваги на презирливий тон співрозмовника. — Адже свій талант і здібності вони використовують для того, аби обманювати своїх господарів. Мав я колись таких мудрагелів, але я теж не ногою сякаюся: пометикував та й продав їх на Південь — все одно втекли б.

— Таким, як ви, треба звернутися до Господа Бога з проханням, щоб він створив для вас таких негрів, у яких би душі не було зовсім, — їдко мовив довгоногий.

На цьому їхня розмова перервалася, бо до готелю під’їхав чепурний двомісний екіпаж з кучером-негром, який привіз елегантно вбраного джентльмена.

А оскільки зівакам, які пересиджували у готелі негоду, було робити нічого, то вони просто поїдали очима новоприбулого. Він був не такий, як вони усі, і це ще більше розпалило їхній інтерес до цієї персони.

То був і справді видний чоловік: високий, стрункий, зі смагляво-оливковою шкірою, виразними карими очима, тонким носом з горбинкою, кучерявим чорним волоссям, красиво окресленими губами — все це робило його схожим на іспанця. Він спокійно увійшов до холу, кивком указав слузі, куди поставити його речі і, підійшовши до стійки, відрекомендувався:

— Генрі Батлер із Оклендса, округ Шелбі.

Потім повернувся і швидко прочитав оголошення на стіні.

— Джиме, — звернувся він до свого слуги, — Пам’ятаєш того молодика з Бернану? Начебто він за описом.

— Точно, пане, — відповів Джим. — Тільки не впевнений щодо тавра.

— Та я його руки не роздивлявся. — чоловік позіхнув і, звернувшись до господаря готелю, зажадав виділити йому окрему кімнату. — Мені треба написати декілька листів, — пояснив він.

Господар був надзвичайно уважний до своїх клієнтів. За одним його поглядом семеро негрів різного віку та обох статей, мов зграйка куріпок, метнулися сходами нагору, штовхаючись, падаючи і наступаючи одне одному на ноги — всі квапилися догодити новому постояльцеві, поки той невимушено сів на стільця і завів розмову з тим, хто сусідив із ним за столиком.

З того моменту, як незнайомець увійшов до холу, фабрикант містер Уїлсон уважно, можна навіть сказати, занадто пильно придивлявся до нього. Йому здавалося, що він раніше десь бачив цю людину — але коли, за яких обставин? Щоразу, коли незнайомець починав говорити, усміхався, змінював положення тіла, містер Уїлсон реагував на це косим поглядом, проте «знайомий незнайомець» поводився так байдуже і холодно, що старий мимоволі відвертався. Нарешті фабрикант упізнав його, і тепер дивився не лише з цікавістю, але й подивом, ба навіть жахом. На цей погляд незнайомець відгукнувся. Він устав зі свого місця і підійшов до фабриканта:

— Містер Уїлсон, якщо не помиляюся? — звернувся він до здивованого чоловіка і тицьнув йому для привітання долоню. — Прошу вибачення, я вас не одразу впізнав. Гадаю, ви мене пам’ятаєте… Нагадаю: Батлер із Оклендса, округ Шелбі.

— Звичайно… Звичайно, пригадую, — залепетав містер Уїлсон, мов зачарований.

До них підійшов хлопчик-негр і повідомив, що кімната для пана готова.

— Джиме, подбай про речі, — мимоходом кинув молодий джентльмен слузі, а до містера Уїлсон сказав: — Мені треба обговорити з вами одну справу. Якщо вам не важко, пройдімо до моєї кімнати.

Містер Уїлсон мовчки пішов за ним. Вони піднялися сходами на другий поверх приміщення й увійшли до просторої кімнати, де досі із кута в кут гасали слуги, завершуючи прибирання. У каміні вже потріскували дрова.

Коли ж вони нарешті залишилися наодинці, молодий джентльмен спокійно зачинив двері, поклав ключ до кишені, повернувся до містера Уїлсона, невимушено схрестив руки на грудях і подивився йому просто у вічі.

— Джордж! — вигукнув той.

— Так, Джордж, — відповів джентльмен, ледь помітно усміхаючись кутиками вуст.

— Та невже це ти?!

— Я добряче замаскувався, — сміючись, сказав Джордж. — Настоянка з горіхового лушпиння надала моїй шкірі аристократично-смаглявого відтінку, волосся я пофарбував. Як бачите, я абсолютно не схожий та того, кого розшукують.

— Джордже! Ти граєшся з вогнем! Покинь, доки не пізно, послухайся моєї поради…

— Я знаю, що роблю, і готовий ризикувати, — гордо мовив раб-утікач.

Читачеві буде цікаво дізнатися, що по батьковій лінії Джордж був білим. Його мати — одна з тих нещасних, кого губить врода. Вона стала жертвою дикої пристрасті свого господаря, результатом якої стали народжені від нього діти, яким було долею визначено рости безбатченками. Але від батьківського роду, який вважався дуже знатним у Кентуккі, Джордж унаслідував зовнішність європейця і буремний дух. Від матері Джордж узяв жовтуватий колір шкіри і прекрасні темні очі. Тож із такими природними даними йому досить було трохи підфарбувати волосся та шкіру обличчя, — і ось уже ніхто не сумнівається, що він справжнісінький іспанець. А від народження витончені манери і струнка постава допомогли йому майстерно грати роль джентльмена, який подорожує у супроводі слуги.

Містер Уїлсон був людиною доброю, але обережною і абсолютно не схильною до ризику. Мабуть, саме про такого пана сказав Джон Бен’ян: «Він у повному сум’ятті думок і духу». Фабрикант міряв кроками кімнату, роздвоєний щирим бажанням допомогти Джорджеві і панічним страхом переступити закон. Він озвучив свої думки:

— Отже, Джордже, ти втік — розумієш? — утік від свого господаря. Законного! Тут нема нічого дивного. Однак, Джордже, я маю тобі сказати, що мене засмутив твій вчинок… Так, засмутив!

— Що саме, сер? — спокійно запитав його Джордж.

— Як-от те, що ти порушуєш закон своєї батьківщини!

— Ага! Моєї батьківщини! — палко повторив молодик. — Могила мені стане батьківщиною! От тільки б скоріше у неї лягти!

— Джордже, що ти таке кажеш?! Гріх навіть думати так… Твій господар жорстокий, це правда, і чинив з тобою несправедливо, огидно! Та хіба ти забув, що янгол Божий наказав Агарі вертатися до своєї пані і слухатися її, і що апостол Павло повернув Онисима його власнику?

— Містере Уїлсон! І не нагадуйте мені про Біблію! — вигукнув Джордж, гнівно блимнувши очима. — Прошу вас, не нагадуйте! Моя дружина — справжня християнка, і я також прийду до церкви, щойно випаде нагода… Але керуватися біблійними прикладами проти людини, яка опинилася у такому скрутному становищі, як оце зараз я, — все одно, що нацьковувати її проти християнства. Нехай всемогутній Бог вислухає мене, а тоді скаже свою думку, правильно я вчинив, чи ні, домагаючись свободи!

— Твої почуття зрозумілі, Джордже, — сказав добрий містер Уїлсон, голосно висякавшись. — Цілком зрозумілі… Та я вважаю своїм обов’язком застерегти тебе: не піддавайся їм! Так, мені тебе дуже шкода… Але ж сказано в апостола: «Кожен нехай залишається на тому місці, на яке поставив його Господь». Треба покірно приймати все, що посилає нам Боже провидіння.

Молодий мужчина слухав ці повчання з високо піднятою головою, схрестивши руки на могутніх грудях й гірко усміхаючись.

— Містере Уїлсон, уявімо, наприклад, що індіанці захоплять вас у полон, розлучать із дітьми, дружиною і змусять махати мотикою на їхній землі до кінця ваших днів. Ви вважатимете своїм обов’язком коритися такому повороту долі? Та ви галопом помчите від них на першому ж коні, який вам трапиться, і скажете, що сам Бог послав вам цього коня. Чи, може, не так?

Панок слухав його, вирячивши очі, бо зовсім не вмів сперечатися. Проте цього разу він переплюнув досвідчених сперечальників тим, що мудро вирішив промовчати, коли людина говорить щиру правду і опонувати йому нічим. Натомість він повернувся до своїх попередніх вмовлянь, нервово погладжуючи парасолю і розправляючи на ній кожну складочку.

— Ти добре знаєш, Джордже, що я дружньо до тебе ставлюся. Все, що я кажу, — для твого ж добре. Я впевнений, що ти наражаєшся на смертельну небезпеку. Втекти тобі навряд чи вдасться. А якщо тебе впіймають?! Над тобою знущатимуться, поб’ють до втрати свідомості і… продадуть на Південь.

— Містере Уїлсон, я все це розумію і ризикую свідомо, — серйозно відповів Джордж. — Так, ризик страшний, але… — він відхилив плаща: за поясом стирчали два револьвера і мисливський ніж. — Бачите? Я готовий до всього. На Південь вони мене не продадуть, дзуськи! Якщо дійде до цього, я вкорочу собі віку, і шість власних футів кентуккійської землі мені забезпечено.

— Побійся Бога, Джордже! Я просто розгублений. Невже ти так легко порушиш закони своєї батьківщини?

— Та що ви знову про мою батьківщину, містере Уїлсон! Батьківщина є у вас, у інших вільних людей, а у тих, хто народжений рабом, як я, її немає. На які закони я можу покластися? Їх створювали без нашої участі, тож нас вони не стосуються. Нас ніхто не запитував, чи згодні ми з ними. Ці закони вигадано для того, щоб нас пригнічувати, щоб утвердити наше безправ’я, тільки й всього. Я чув, які промови виголошують у День прийняття Декларації незалежності США. Щороку 14 липня нам кажуть, буцімто уряд має законну владу над нами. Мимоволі задумаєшся над тими словами — і уже напрошується висновок… Який?

Голова містера Уїлсона йшла обертом, він заблукав у трьох соснах: так, йому було шкода молодого, розумного мулата, він навіть розумів почуття того, проте вважав своїм обов’язком раз у раз наставляти його на «праведну дорогу».

— Це погано, Джордже. Те, що ти кажеш, неправильно. Прислухайся до моєї дружньої поради: облиш бунтарські думки! Людині у твоєму становищі не слід дозволяти собі такого вільнодумства! — містер Уїлсон сів за стіл і, вкрай розчулившись, почав смоктати ручку парасолі.

— Містере Уїлсон! — мовив Джордж, сідаючи просто навпроти нього, — Подивіться на мене. Ось я сиджу поряд з вами за одним столом, така ж людина, як і ви. Подивіться на моє обличчя, на мої руки, на моє тіло. — Молодий мулат гордо випростався на цих словах. — Чим я гірший за інших? А тепер вислухайте мене, містере Уїлсон. Мій батько — один із кентуккійських джентльменів, але він не вважав за потрібне розпорядитися, щоб після його смерті мене не продали разом із собаками та кіньми, аби перекрити борги, у яких він загрузнув за життя. Я бачив, як мою матір і шістьох сестер та братів продали з молотка на аукціоні. Їх розпродали у мами на очах, одного за другим, усіх у різні руки. Я був наймолодшим. Вона кидалася у ноги моєму нинішньому господареві, благала купити нас обох, щоб не розлучали її бодай з останньою дитиною, а він за це копнув її важким чоботом. Я бачив це, я чув її ридання, коли він прив’язав мене до сідла і повіз до свого маєтку.

— А що було потім?

— Потім… Потім він перекупив у когось одну з моїх сестер. Вона була скромною, хорошою дівчинкою. Християнка душею, а тілом — красуня, як наша мама. Спершу я тішився, що хоч одна рідна людина буде коло мене. Але радість моя була короткою… Сер! Одного разу її покарали батогами. І за що?! За те, що вона хотіла жити як справжня християнка, а наші закони цього невільникам не дозволяють. Я стояв за дверима і все чув. Я майже відчував кожен удар нагайки на своєму тілі, мені здавалося, що він шмагає моє серце, що це воно, а не її ніжна плоть, стікає кров’ю. Але я не міг їй допомогти. Якось до господаря заявився работорговець, і мою сестру разом із партією скутих ланцюгами рабів… погнали на невільницький базар у Орлеані. Так він вчинив за ту єдину її провину, ні за що інше! Відтоді мені нічого про неї не відомо. Минали роки… Я ріс, як пес на прив’язі: без батька, без матері, без братів і сестер… Жодної рідної душі поряд… Ніхто про мене не піклувався, не переживав за мене. Мене пригощали лише лайкою та канчуками. Не знаю, чи повірите, що я боровся із собаками за кістки, кинуті їм, бо навіть така їжа була мені за щастя. Та все ж, коли сльози душили мене, не давали ночами спати, я плакав не від голоду й болю, а з туги за матір’ю і сестрою. Адже мене ніхто не любив… Я не знав душевного тепла, не чув доброго слова, поки не потрапив до вас на фабрику, містере Уїлсон. Це вам я зобов’язаний тим, що навчився читати і писати, усім, чого досягнув у житті. Бог свідок, моя вдячність безмежна! Потім, сер, я зустрів свою майбутню дружину і покохав її усім серцем. Ви бачили її, знаєте, яка вона вродлива. Коли вона сказала, що також любить мене і ми побралися, я нетямився від щастя. Моя Еліза — не просто красуня, сер. У неї ще й прекрасна, чиста душа… А що ж потім? Ви це пам’ятаєте: мій господар приїхав на фабрику, відірвав мене від усього, чим я жив, і методично почав змішувати мене з болотом, щодня, щогодини… Лише за те, що негр забув, хто він такий, отже треба нагадати йому, хто господар! Але це ще півбіди. Я стерпів. І тоді він став між мною і моєю дружиною… Він наказав мені покинути Елізу і взяти собі за жінку іншу негритянку, його рабиню. За вашими законами, він мав на це повне право! Але не за людськими законами і не за Господніми! Містере Уїлсон, вдумайтеся: все, що розбило серця моєї мами, моїх братів і сестер, моєї дружини і моє власне — все дозволялося вашими законами! Ніхто в Кентуккі не ставить їх під сумнів. А ви кажете, що я чиню неправильно, порушуючи закони своєї батьківщини! У мене, сер, батьківщини нема, як немає і батька. Але свою батьківщину я знайду! Ваша мені ні до чого. «Відпусти мене з Богом!» — я більше у неї нічого не прошу. А коли я дістануся Канади, де закон визнає негрів людьми, а не майном, і захистить мене, тоді нехай посміє хто-небудь стати на моєму шляху… Той, хто ризикне — пошкодує про це. Я битимуся за свою свободу до останньої краплі крові! Так робили ваші предки, таке ж право маю і я!

Джордж говорив зі сльозами на очах, енергійно жестикулюючи. Він то крокував по кімнаті, то знову сідав до столу. Добрий фабрикант, якому молодий мужчина виливав свої жалі, врешті-решт сам не витримав і теж розплакався. Потім він витягнув з кишені лимонного кольору шовкову хустину і заходився витирати нею обличчя.

— Прокляття на їхні голови! — раптом вигукнув він. — Я завжди вважав їх негідниками! Нехай простить мені Господь ці слова! Дій, Джордже, дій! Але будь максимально обережним, друже. Не пускай в хід своєї зброї, доки… Ех, одне слово, не поспішай стріляти, а як доведеться, то прицілюйся точно, намагайся будь-що влучити у ворога. А де твоя дружина, Джордже? — запитав містер Уїлсон, енергійно ходячи по кімнаті.

— Утекла разом із дитиною, сер, а куди — не знаю… Мабуть, на Північ. І чи доведеться мені ще коли-небудь стрітися з ними — одному Богові відомо.

— Утекла? Від таких добрих господарів? Не може цього бути!

— Навіть добрі господарі іноді грузнуть у боргах, а закони нашої країни дозволяють їм забрати дитину у матері і розрахуватися нею із кредиторами, — палко сказав Джордж.

— Так-так, — пробурмотів добрий старий, порпаючись у кишені. — Хоч я певен, що чиню протизаконно, та нехай! Ось, маєш, Джордже, — і він тицьнув йому пачку асигнацій.

— Не потрібно, містере Уїлсон, щирий друже! — сказав Джордж. — Ви й без того стільки всього зробили для мене, а це може завдати вам клопотів! Мені не бракує грошей, на дорогу мені стане.

— Візьми, Джордже, візьми! Вони можуть згодитися у дорозі. Гроші ж не тяжка ноша. До того ж ти заробив їх, чесно заробив. Не відмовляйся, Джордже, прошу тебе.

— Гаразд, сер, та лише за однієї умови: я поверну вам цей борг за першої ж нагоди.

— Як собі хочеш. А тепер нам треба порадитись. Скажи-но, скільки ще тобі доведеться подорожувати у новому образі? Сподіваюся, що недовго і недалеко. Тебе важко впізнати, та все ж це так ризиковано! А звідки слуга? Хто це?

— Це своя людина. Минулого року він утік до Канади, а там дізнався, що його господар, аби помститися йому і зірвати на комусь свій гнів, наказав покарати батогами його стареньку маму. Тепер Джим повернувся, щоб забрати її з собою, якщо це буде можливо.

— Вона з вами?

— Ще ні. Джим ходив довкола обійстя, зазирав із різних схованок, вичікував зручного моменту, та поки безрезультатно.

Він довезе мене до Огайо, передасть друзям, які свого часу допомогли йому, а потім повернеться по матір.

— Це ж небезпечно! — вжахнувся містер Уїлсон.

Джордж випростався, і гордовитий усміх промайнув на його обличчі. Фабрикант, не приховуючи свого подиву на такі зміни, оглянув молодого мулата з ніг до голови і сказав:

— Що з тобою трапилося, Джордже? Ти тримаєшся і говориш зовсім інакше. Куди подівся Джордж, якого я знав?

— Віднині я вільний! — з гідністю промовив Джордж. — Так, сер! Ніколи і ні до кого я більше не звертатимусь: «Господарю»… Я сам собі господар! Я вільний!

— Стережися, Джордже! А як тебе спіймають?..

— Тоді… Що ж, містере Уїлсон… Знаєте, у могилі усі рівні та вільні.

— Я не стомлююся тобі дивуватися, і пишаюся твоєю сміливістю! Це ж треба, приїхати до найближчого готелю!..

— Але в цьому є своя логіка. Це настільки нахабно, що ніхто й не шукатиме мене тут, під самим носом у господаря. А ви, я знаю, мене не викажете. Переслідувачі будуть поперед мене. Джим був рабом господаря з іншого округу, тут його ніхто не знає. Тим паче, що за давністю події про нього вже й думати забули. А мене, сподіваюся, за оголошенням не затримають.

— А тавро?

Джордж зняв рукавицю, показав свіжі рубці на руці і з презирством вимовив:

— Це прощальний подарунок містера Гарріса. Пару тижнів тому він ні сіло ні впало вирішив мене таврувати. «Це, — каже, — щоб ти і не думав тікати». Красивий подарунок, з таким я ніколи не забуду цього добродія! — Джордж гірко посміхнувся і зодягнув рукавицю.

— Кров у жилах спиняється від думки, як ти ризикуєш! — вигукнув фабрикант.

— Довгі роки кров у жилах стигла і в мене, а тепер вона кипить! Так от, сер, — продовжив Джордж по хвилинній мовчанці, — ваш подив, косі погляди могли видати мене, тому я вирішив поговорити з вами як з другом із минулого життя. На світанку я їду, а наступну ніч дуже сподіваюся провести вже в Огайо. Їхати буду вдень, при цьому зупинятимусь у найпрестижніших готелях і сідатиму за стіл разом із панами. Тож на все добре, сер, прощавайте. Якщо вам скажуть, що мене впіймали, не вірте, бо це означатиме, що я вже мертвий і ніхто більш не володіє мною.

Джордж стояв непорушно, мов скеля. Добрий фабрикант потиснув на прощання руку гордому мулатові, обережно роззирнувся, узяв парасолю і вийшов із кімнати.

Молодий чоловік замислено дивився на зачинені двері, а потім різко відчинив їх і гукнув фабрикантові:

— Можна вас ще на два слова, містере Уїлсон?

Старий повернувся до кімнати. Джордж знову зачинив двері на ключ і деякий час постояв мовчки, втупивши погляд у підлогу. Нарешті він важко підвів голову і сказав:

— Містере Уїлсон, ви істинний християнин, і я покладаюся на вашу доброту. Чи можу я просити вас ще про одну, останню послугу, дуже для мене важливу?

— Про що ти, Джордже?

— Ви мали рацію, сер. Я справді ризикую своїм життям. Якщо зі мною трапиться щось лихе, мене ніхто не пожаліє, — він зітхнув і повільно продовжив: — Закопають у землю, як дохлого пса, а назавтра навіть не згадають, що я жив на світі… Ніхто мене не згадає, крім моєї безталанної дружини. Вона, моя голубка, буде побиватися і тужити за мною… Містере Уїлсон, якби ви погодилися якось передати їй від мене оцю брошку! Це я приготував їй різдвяний подарунок. Дайте його зі словами, що я до останнього подиху кохав її. Ви виконаєте моє прохання?.. Виконаєте?

— Авжеж, авжеж! — тремтячи від розчулення, запевнив його старий.

— І передайте їй мою останню волю, — додав Джордж, — Якщо зможе, нехай перебирається до Канади. Якою б хорошою не була її господиня, як би вона не любила свій рідний дім, туди їй вороття нема. Рабство нічого, крім гірких сліз, нам не принесе. Нехай виростить нашого сина вільною людиною, щоб йому не довелося так страждати, як мені. Перекажіть їй це, містере Уїлсон!

— Не сумнівайся, Джордже, неодмінно перекажу. Але я вірю, що ти не загинеш! Тримайся, не впадай у відчай і довірся Богові! Я щиро бажаю тобі щастя, і я…

— А хіба Бог існує? — гірко вигукнув Джордж, перебивши старого на півслові. — Я стільки пережив горя, принижень, знущань, що вже не вірю в нього. Ви, вільні, вірите, бо не знаєте, як живеться нам… Якщо Бог є, то він дбає лише про вас, а до нас йому байдуже…

— Не треба, не треба так говорити, Джордже! — благально простогнав містер Уїлсон. — Не смій навіть думати так! Господь невидимий, але він справедливий і істину відстоює. Бог є, Джордже, вір у це і покладайся на нього. Він допоможе тобі, все буде гаразд — якщо не в цьому житті, то в наступному!

Непідробна богобоязливість і душевність старого додали ваги його словам. Джордж, почувши це, припинив ходити з кутка в куток, зупинився і тихо та вдумливо сказав:

— Дякую вам, вірний друже, я не забуду ваших настанов.