Хатина дядька Тома

Розділ ХІХ Продовження попереднього

— Томе, не запрягай коней. Мені розхотілося кататися, — сказала Єва.

— Чому, моя юна міс?

— Такі розповіді западають мені у душу, — відповіла чуйна дівчинка і повторила: — Так глибоко западають мені в душу… Я не хочу кататися. — Єва відійшла від Тома і почовгала до будинку.

Через кілька днів сухарі та булочки принесла інша жінка. Міс Афелія саме була у кухні.

— Господи Боже! — вигукнула тітонька Ді. — А де ж Прю?

— Вона ніколи більше не носитиме булочок і сухарів, — таємниче прошепотіла нова булочниця, скоса зиркнувши на міс Афелію.

— Невже померла?!

— Та ми не знаємо напевне… Вона лежить у погребі.

Діна пішла провести булочницю до дверей.

— Кажи, що там у вас трапилося? — запитала вона пошепки.

І хоча нова булочниця правду говорити побоювалася, та все одно пробовкалася, не втримавши язика за зубами:

— Тільки нікому не кажи… Прю знову напилася і її за це замкнули у погребі на цілий день. Кажуть, що вона там померла. Її усю обліпили мухи.

Тітонька Ді сплеснула руками і раптом побачила коло себе Єву, яка з відкритим ротом слухала їхню розмову. Її обличчя було страшенно бліде.

— О Господи! Міс Єві зле! Ми, дві дурепи, розговорилися при ній на таку тему! Господар нам за це голови з плечей познімає!

— Нічого зі мною не сталося, тітонько Ді, — рішуче сказала дівчинка. — Чому мені таких розмов не можна слухати? Ти не мене жалій, а бідолашну Прю — їй було важче.

— Ні, ні! Ви ж — маленька, ніжна і делікатна дівчинка, вам про таке навіть знати не годиться!

Невтішна Єва скрушно зітхнула й поволі пішла вгору сходами.

Нова булочниця поспіхом попрощалася й залишила будинок.

Міс Афелія теж розхвилювалася і наполегливо поцікавилася, що все ж таки трапилося зі старою Прю. Діна розповіла їй усе до найменших дрібниць. А Том додав те, що недавно чув від самої Прю.

— Просто неймовірна історія! Який жах, Боже мій! — запобивалася міс Афелія, входячи до кімнати, де на софі, уткнувши носа в газету, лежав Сен-Клер.

— Яке ще порушення закону виявлено вами? — запитав він, помітивши її стурбованість.

— Порушення закону? А ось яке — Прю відшмагали до смерті! — І міс Афелія детально переповіла кузенові усе, що почула від слуг.

— Я так і знав, що цим все і скінчиться, — холоднокровно прокоментував ситуацію Сен-Клер, повертаючись до читання газети.

— Невже ви це так і залишите?! — обурено вигукнула міс Афелія. — Подайте кому-небудь скаргу! Адже мусять бути якісь чиновники, які мають право втручатися у подібні справи!

— Зацікавленість власника у збереженні власності вважається у нас достатньою гарантією для безпеки негрів. Якщо ж власник власноруч зводить зі світу свою власність, тут нічим не зарадиш. До того ж ця нещасна стара була злодійкою й п’яницею — хто за таку заступатиметься?

— Огюстене, це жахливо! Це не по-людськи! Вам не уникнути кари за своє невтручання!

— Моя дорога кузино, я ж тут ні до чого. Чим би я змінив черствих, жорстоких людей? Та й чи можливо це взагалі? Вони користуються необмеженою владою і за свої злодіяння ні перед ким не відповідають. Закон проти них безсилий. У таких випадках втручання — марна трата часу. Нам залишається тільки закрити очі, заткнути вуха й заспокоїтися.

— Отже, закрити очі й вуха?.. І заспокоїтися?! Та хіба ж можна не реагувати на такі речі?!

— Дорога кузино, чого, власне, ви домагаєтеся? Негри — темні, недалекі істоти. Ними володіють самодури, які не вважають за потрібне рахуватися ні з ким і ні з чим, навіть із власною вигодою. І таких дуже багато. Як же вижити серед такої більшості гуманним, порядним людям? Тільки закрити очі і поволі черствішати. Я, на жаль, не можу скуповувати усіх нещасних негрів, щоб над ними не знущалися їхні господарі. Я не подорожній рицар, який відстоює справедливість усюди і завжди. У нашому місті захист знедолених — невдячна й марна справа. Найкраще жити за принципом «моя хата скраю — нічого не знаю».

Сен-Клер насупився, та ненадовго. По якійсь хвилі він знову звернувся до кузени з веселою посмішкою:

— Годі, кузино, не дивіться на мене так суворо! Адже те, про що ви дізналися, — це лише вершина айсберга несправедливості та жорстокості у людському світі по всенькій землі. Якщо замислюватися над усіма бідами і жахіттями, то й жити не захочеться. Це те ж саме, що й занадто прискіпливе придивляння до куховарства нашої Ді.

Сен-Клер, подумавши, що йому вдалося переконати міс Афелію, з чистим сумлінням знову повернувся до читання газети.

Міс Афелія сіла в крісло, вибрала з сумки для рукоділля в’язання і обурено почала совати спицями. Так минуло декілька хвилин. Врешті-решт полум’я, що спопеляло її серце, вирвалося назовні.

— І все-таки, Огюстене, я з цим змиритися не можу і висловлю вам свою думку, не ховаючись за папірцем! Мене обурює, що ви захищаєте рабство!

— Що? Ви й досі не заспокоїлися? — сказав Сен-Клер, неохоче відкладаючи газету.

— Так, так! Мене обурює те, що ви захищаєте рабство! — із запалом повторила міс Афелія.

— Та хіба ж я його захищаю? Звідки такий висновок?

— Так, захищаєте! І не ви один, а всі південні білі. Інакше ви не тримали б рабів!

— Господи, ну до чого ж наївна жінка! Ви вірите, що люди завжди вчиняють лише по-хорошому? От хоча б ви. Невже ви ніколи не робили нічого, що вважаєте поганим чи неправильним?

— Якщо таке й трапляється, то я одразу ж каюся! — відрубала міс Афелія й продовжила плести.

— І я так само, — сказав Сен-Клер, обчищаючи апельсин. — Усеньке життя тільки те й роблю, що грішу та каюся, грішу та каюся…

— Навіщо ж повторюєте погані вчинки, якщо каєтеся?

— А ви ніколи не скоювали двічі того, про що одного разу вже шкодували? — питанням на питання відповів Сен-Клер.

— Лише тоді, коли спокуса дуже сильна, — зізналася міс Афелія.

— А мене спокуси перемагають завжди — от у чому проблема.

— Та щоразу я даю собі слово виправитися і стараюся не порушувати його.

— Останнє десятиліття я постійно приймаю подібні рішення, — зітхнув Сен-Клер. — Та, на жаль, своїх спокус так і не переміг. А ви, кузино, своїх гріхів позбулися?

— Огюстене! — міс Афелія відклала в’язання. — Я, мабуть, заслуговую, щоб мені докоряли за мої вади. Усе, що ви говорите, справедливо й логічно. Та між нами існує суттєва різниця: я радше віддала би на відсіч свою правицю, ніж добровільно погодилася дедалі глибше загрузати у зло. Хоча між моїми вчинками і переконаннями розбіжності також є, тож сміливо можете цим зловтішатися.

— Кузино, кузино! — вигукнув Огюстен і, сівши на підлогу, поклав голову їй на коліна. — Прошу вас, відкиньте свою серйозність! Ви ж знаєте мене змалечку — я завжди був легковажним зухвальцем. Мені просто подобається дражнити усіх, зачіпати за живе. А ви такі добропорядні, що це просто дратує таких несерйозних людей, як я!

— Але тепер вам є над чим задуматися, причому задуматися серйозно, мій хлопчику! — сказала міс Афелія, кладучи руку йому на чоло.

— На жаль, це так! Але я ненавиджу серйозні розмови, тим паче у спекотну погоду… Та ще й комарі дошкуляють… Хіба тут до високої моралі? О! — вигукнув Сен-Клер, піднімаючись з підлоги. — Аж тепер я зрозумів, що в основі антагонізму між мешканцями Півночі і Півдня лежать саме відмінності клімату!

— Що за дурниці, Огюстене!

— Чому ж? Ну гаразд, я згоден поговорити серйозно, але спершу підсуньте до мене, будь ласка, вазу з апельсинами. Для того, щоб у мене вистачило сили для такої тяжкої розумової праці, необхідно «підкріпити вином і освіжити яблуками» мій мозок. Так от… — сказав Огюстен, тягнучись до вази, — я готовий до розмови. Коли життя, яке ніколи не буває простим і однозначним, складається так, що плазун в людській подобі стикається з необхідністю взяти в рабство десяток або два подібних собі, він, поважаючи суспільство, мусить…

— Щось я не помітила, щоб ви посерйознішали, — зауважила міс Афелія.

— Терпіння, дорога кузино! Це я так налаштовуюся на потрібний лад. Зараз все буде, як годиться. Отже, моя люба міс Афеліє, — продовжував Сен-Клер, напускаючи на своє вродливе обличчя зосереджено-поважний вираз, — що стосується питання рабовласництва, то тут просто не може бути двох думок. Рабство — зло, результат діяльності диявола, воно якнайкраще показує, наскільки жахливим є цей зловмисник. Сильним світу цього вигідно співпрацювати із ним для підтримування рабовласницького ладу: плантатори на цьому багатіють, священики танцюють під їхню дудку, політики вбачають у теперішньому устрої запоруку своєї влади… Вони можуть бити себе в груди і красномовно доводити, що рабовласництво — явище нормальне і навіть необхідне, можуть підкріплювати ці божевільні погляди цитатами з Євангелія, та істина все одно залишається істиною: рабство — страшне зло.

Міс Афелія такої промови не сподівалася, тому аж припинила в’язати і здивовано подивилася на Сен-Клера. А він, дуже вдоволений собою, увійшов у смак і продовжував:

— Ви здивовані? Будьте ласкаві вислухати до кінця. Що ж таке рабовласництво, чому воно прокляте людьми і Богом? Без усіляких прикрас його можна проілюструвати таким прикладом: негр Квеші — істота темна, неосвічена, відповідно безпорадна, а я вчений, влада у моїх руках, тож мені нічого не заважає обібрати його як липку і з царського плеча виділяти йому лише те, що я вважатиму за потрібне (зазвичай рабовласники дають рабам рівно стільки, щоб вони не померли з голоду і могли працювати). Негр Квеші виконує за мене усю брудну і важку роботу, бо сам я лінивий, тож нехай працює Квеші, у якого це виходить краще. Гнути спину під нещадним південним сонцем — також не для мене, а Квеші, чиєю батьківщиною є спекотна Африка, до сонця звик, отже, на плантації йому працювати не так важко, як мені. Нехай Квеші заробляє гроші, а я їх витрачатиму. Нехай Квеші загрузне в трясовині — головне, щоб я пройшов по сухому… Так Квеші упродовж усього свого життя виконує мою волю, бо своєї волі у нього від народження немає. Після такого життя у нього навіть є шанс потрапити у Царство Небесне — якщо, звісно, я дозволю йому відвідувати релігійні зібрання і сам пояснюватиму йому слово Боже. Ось що таке рабство, дорога кузино, відповідно до наших законів. Нічого іншого вони не передбачають. Дехто обурюється, що рабовласники зловживають своїми правами. Це нісенітниця! Рабство — зловживання як таке. Чому ж наша країна не згинула досі, як Содом і Гоморра? Бо насправді рабовласництво набагато милосердніше, ніж у теорії. Ми люди, а не дикі звірі, ми наділені почуттям сорому, співчуттям, хоч і не усі. Ці почуття не дозволяють нам діяти відповідно до наших варварських законів. Для нас принизливо повною мірою використовувати безбожні закони, дані нам. Та навіть найчерствіші з нас не можуть ставитися до своїх рабів гірше, ніж закони дають на це добро.

Сен-Клер, вставши, закрокував кімнатою. Усі знали, що він так робить, коли хвилюється або чимось роздратований. Його прекрасне обличчя, яке нічим не поступалося витонченості грецької статуї, побагровіло, великі блакитні очі метали блискавки, а руками він активно жестикулював. Міс Афелія заклякла у кріслі. Їй ще не доводилося бачити Сен-Клера настільки схвильованим. А він тим часом продовжував:

— Запевняю вас, кузино, — Огюстен різко зупинився навпроти неї, — засмучуватися через це марно. Був час, коли я щиро думав: нехай ця чортова країна завалиться під землю й навіки сховає від світу свою заплямовану рабством сутність, — я без жодного жалю полечу в безодню разом із нею. Багато подорожуючи Америкою, я бачив, що наші закони дозволяють кожному негідникові розпоряджатися долями людей, купленими за гроші, здобуті переважно нечесним шляхом, дозволяють владарювати над беззахисними дітьми, дівчатами і жінками… Я був близький до того, щоб проклясти свою Батьківщину, а з нею і все людство!

— Огюстене! Огюстене! — раз по раз вигукувала міс Афелія. — Замовкніть! Досить! Ніколи й нічого подібного я не чула, навіть у нас на Півночі!

— Ах, на Півночі! — Сен-Клер одразу змінив тон, трохи заспокоївшись. — А! Ви, північні мешканці — люди, які холоднокровно ставляться абсолютно до всіх явищ життя. Чи є серед вас здатні на сильні почуття й емоції, які притаманні кожному мешканцю Півдня?

— Річ у тім… — почала було міс Афелія.

— Справа ця досить неоднозначна… Як же я сам міг погрузнути у цьому бридкому болоті? Та я готовий відповісти тими ж словами, яких ви самі мене навчали по неділях, коли я був маленьким хлопчиком: «Через усі покоління мого роду…» Так, ці невільники належали раніше моїм батькам, а тепер вони самі та всі наступні покоління їхніх нащадків належать мені. Потім усі вони стануть власністю моєї доньки. Мій батько, як вам відомо, народився в Новій Англії і був дуже схожий на вашого батька — так само доблесний, з такими самими непохитними переконаннями, запальною енергією, силою волі, таким самим ясним, благородним розумом. Ваш батько вибрав іншу життєву дорогу і тепер панує над природою. А мій переїхав до Луїзіани, його доля — владарювати над людьми. Моя мати… — Сен-Клер устав, підійшов до портрету матері, що висів в дальньому куті кімнати, і почав благоговійно вдивлятися в нього. — Ось хто моя богиня! Не дивіться на мене суворо! Ви розумієте, що я хочу сказати. Вона була земною істотою, як і всі ми, але вміла підніматися над людськими слабкостями та вадами. Так стверджують усі, хто її пам’ятає —раби і пани, друзі і рідні. І лише вона одна упродовж довгих років захищала мене від зневіри. Вона була живим втіленням істини Нового Завіту. Дорога моя матуся! — вигукнув Сен-Клер, заламуючи руки, і, одразу опанувавши себе, присів на софу.

— Ми з братом близнюки. Прийнято вважати, що близнюки однакові абсолютно в усьому, — продовжував він. — Але у нас із ним немає нічого спільного, навіть у зовнішності. Він чорноокий, смаглявий, кучері мають колір воронячого крила, гордий римський профіль; у мене ж грецький абрис, блакитні очі, світле волосся, персиковий колір обличчя. Він діловитий, спостережливий, а я завжди літаю у хмарах. Він великодушний і щедрий з усіма, хто рівний йому, але нетерпимий і безкомпромісний з тими, хто нижчий за нього і хто йому перечить. І хоча ми обидва — правдолюбці, та його правдивість тримається на гордості і відважності, а моя живиться абстрактним ідеалізмом. Наша прив’язаність один до одного була дитячою, неглибокою. Він був улюбленцем батька, а я — матері.

В юності я мав надто загострену чуттєвість, мій батько і брат не розуміли мене. А мама розуміла… Після сварок з Альфредом батько однозначно ставав на його бік, а я втішався розрадою матері. Пам’ятаю її проникливий погляд, її французьку блідість і білу сукню… Вона завжди носила все біле. І коли я читав Одкровення Іоанна Богослова, читав про святих у «чистому і світлому», то завжди згадував її! У неї було безліч талантів, найяскравіший з яких — музикальність. Бувало, як заграє вона на фісгармонії, як заспіває величаві католицькі пісні… Я не можу передати почуттів, які наповнювали мою душу, коли я сидів, поклавши голову на її коліна…

Тоді про рабовласництво не дискутували, в ньому не вбачали нічого поганого.

Мій батько був вродженим аристократом. Мабуть, в одному із попередніх своїх життів він був серед обраних і прийшов у це життя з придворною зверхністю. Це було у нього в крові, хоча він не був знатною чи заможною особою. Альфред успадкував усі риси його характеру. Аристократи усього світу однакові: у своєму ставленні до людей вони не переступають визначених меж. Але в Англії ця межа пролягає в одному місці — в Бірмі, а в Америці — в іншому. Те, що вважається нещастям і бідою для представників одного прошарку суспільства, є нормальним для представників іншого. Межею для мого батька слугував колір шкіри. Серед йому рівних важко було зустріти більш щедрого, більш справедливого. Але негри усіх відтінків — від квартеронів до найчорніших — він вважав перехідною ланкою від тварин до людей, і відповідно до цієї теорії відмірював їм справедливості і великодушності. Ясно уявляю собі картину, як він відповідав би на питання, чи наділені негри безсмертною душею. Він спочатку показово відкашлявся б, далі гмикнув і лише тоді неохоче вимовив би: «Так…» Та це байдуже, бо над питаннями духовності він і не задумувався, релігії не сприймав взагалі, а Бог для нього був чимось на зразок владики панівного класу.

На нашій плантації працювало близько п’ятисот невільників. Мій батько був строгим, невмолимим і абсолютно безкомпромісним господарем. Він виробив точну систему керування людьми, у всьому вимагав точності й акуратності. Якщо ж ви згадаєте, хто був виконавцем його волі на нашій плантації — юрба зледащілих, розпущених, безтолкових негрів, які з дитинства тільки й знали, що уникати роботи, як кажуть у вас у Вермонті, — вам стане зрозуміло, що на цій плантації відбувалося багато такого, чого не могла сприймати така чуттєва дитина, якою був я.

Крім того, наглядачем у батька був такий собі Стабс — здоровань з залізним кулаком, ваш земляк, виходець із Вермонта (прошу вибачення за прикрий збіг обставин), який досконало знався на жорстокому ставленні до рабів. Скажу відверто: науку цю він успішно використовував на практиці. Ми з матір’ю його ненавиділи, а батько вважав його ідеальним наглядачем. Цей деспот керував майже усіма господарськими питаннями нашого маєтку.

Тоді я був ще маленьким хлопчиком, який обожнював усе живе, співчував навіть рослинам, які страждали від палючого сонця, а що вже казати про людей… Таким я залишився й досі. Я постійно бігав до жител наших робітників, дружив з їхніми дітьми… Негри любили мене і часто розповідали про свої біди і жалі. Я все розповідав матері, й ми з нею створили щось на зразок організації, яка займалася захистом пригноблених. Ми призупиняли або пом’якшували жорстокі покарання, раділи, що допомагаємо їм, але не змогли вчасно зупинитися. Одного дня Стабс заявив батькові, що він не може впоратися з неграми і просить розрахуватися із ним. Він вирішив покинути свою посаду. Мій батько був уважним люблячим чоловіком, але своїми переконаннями і вимогами ніколи не поступався. Його залізна воля стала між нами й невільниками. Він м’яко, але твердо дав матері зрозуміти, що втручатися у його методи керування роботою невільників на плантаціях їй заборонено. При цьому він наголосив, що з домашніми рабами вона має право поводитися так, як сама вважає за потрібне. Він поважав матір і зважав на її погляди, як ні на чиї більше, та щодо цих питань він так само відмовив би навіть самій Богоматері.

Мені часто доводилося чути, як мої батьки сперечалися, як мама намагалася пробудити в ньому співчуття до негрів. Він вислуховував її палкі благання з повагою, але коли вона закінчувала, щоразу повторював: «Все це ставить питання руба: звільняти Стабса чи залишати. Стабс чесний, точний, діловитий і людяний настільки, наскільки вимагає його робота.

Ідеалу немає ніде. Якщо я його поставив наглядачем над своїми неграми, то інколи мушу закривати очі на те, що він перегинає палку. Будь-яке правління жорстоке за своєю суттю». Останнім афоризмом мій батько виправдовував найяскравіші приклади жорстокого поводження з рабами. Висловивши свою думку з цього приводу, він зазвичай лягав на диван подрімати або почитати газету. Це означало, що розмову закінчено.

З мого батька міг би бути непоганий державний діяч. Він поділив би Польщу на дольки, як апельсин, топтав би Ірландію — спокійно й діловито. Нарешті моя мама здалася, зрозумівши, що марно намагається впливати на нього. Тільки Бог знає, скільки доводиться страждати таким благородним, чуйним натурам, як моя мама, коли вони безсилі проти жорстокості, яку усі решта вважають нормою. Важко живеться таким людям у наш страшний вік! Єдине, що могла зробити моя матінка, це передати свої погляди й почуття дітям. Та що б там не говорили про силу виховання, у дітей успішно розвиваються лише ті риси, які закладено в них від природи. Альфред був вродженим аристократом, як батько, і що старшим він ставав, то більше його симпатії схилялися в сторону розніженого панування. Він майже нічого не ввібрав у своє серце з материнських уроків. Мені ж вони запали глибоко в душу. Моя мати була дуже толерантна й ніколи не перечила батькові. Проте саме від неї я перейняв ідею про гідність та цінність людської душі, навіть найжалюгіднішої. Це вона мене навчила, що душа на відміну від шкіри — безколірна. З яким захопленням я дивився на маму, коли вона показувала мені зорі на вечірньому небі і говорила: «Бачиш, Огюстене? Усі ці зірки, навіть найяскравіші, колись згаснуть назавжди, а кожна людська душа, навіть найскромніша, житиме, доки існує сам Господь».

У її кімнаті було багато прекрасних картин великих художників. Одна з них і досі у мене перед очима — «Христос зцілює незрячого». Мати також любила цю картину найбільше. Одного разу вона сказала мені: «Дивися, Огюстене! Цей сліпий був нікчемним брудним злидарем. Але Господь зцілив його не на відстані. Він покликав його до себе і поклав руку йому на голову! Пам’ятай про це завжди, сину мій»… Інші картини також були по-своєму чудові й повчальні. Якби мама мала можливість довше навчати мене добру, я доріс би до великих богоугодних справ. Я міг би стати святим, реформатором або мучеником. Та доля розпорядилася інакше. Вона розлучила нас із матір’ю, коли мені було тринадцять років, відтоді ми не бачилися.

Сен-Клер понурився і довго мовчав. Потім заговорив знову:

— Які дурниці деколи можна почути про добропорядність! Адже найчастіше вона визначається характером людини та місцем її проживання. Основні її прояви залежать від випадковості. Ось, наприклад, ваш батько поселяється у Вермонті, у місті, де всі вільні та рівні; за місцевим звичаєм він відвідує церкву, стає членом церковної ради, дияконом, і зрештою поповнює ряди аболіціоністів і вважає нас, грішних, мало не язичниками. Але ж, відверто кажучи, він мало чим відрізняється від мого батька. Вони ж надзвичайно схожі: обидва владні, вольові, безкомпромісні. Ви ж не будете заперечувати, що у сквайра Сен-Клера, вашого батька, у Вермонті репутація гордія. Насправді, хоча ваш батько і потрапив у демократичне середовище, в душі він такий самий, як мій батько, власник п’яти-шести сотень рабів.

Міс Афелія зібралася було заперечити Сен-Клерові щодо персони її батька і навіть вже відклала в’язання убік, але кузен навіть рота відкрити їй не дав.

— Знаю, знаю, що ви хочете сказати. Не варто сприймати сказане мною так, ніби я ототожнюю наших батьків у всьому. Просто так склалися долі, що один потрапив у середовище, де все йшло наперекір його природним задаткам, а інший — туди, де їх усе підтримувало. З першого вийшов демократ із твердим характером. А якби трапилося так, що вони обидва стали би власниками плантацій в Луїзіані, їх було б так само важко відрізнити, як кулі одного калібру.

— Чим мій батько заслужив таку неповагу?! — обурилася міс Афелія.

— Я ж не сказав нічого поганого, — відповів Сен-Клер. — Але ви знаєте, що толерантність не дуже властива вашому кузену. Та повернімося до моєї розповіді. Помираючи, батько заповів усе своє майно нам з Альфредом у рівних долях. Він був впевнений, що ми поділимося ним по-братськи. Так і сталося, бо більш благородної і великодушної людини у взаєминах з рівними, ніж Альфред, важко знайти. Тож ми поділили батьківську спадщину, не образивши один одного жодним словом. Спочатку ми господарювали на плантації разом. Альфред, який завжди був діловитим й умів пристосовуватися до життя, активно взявся за продовження батьківської справи і душе швидко став успішним плантатором.

Через два роки я зрозумів, що у моїй допомозі потреби немає. Уявіть собі: сімсот невільників, яких ти просто не можеш усіх знати навіть в обличчя, до яких тобі байдуже, а при цьому їх треба годувати, про них треба дбати і з них треба вимагати результатів праці, як зі скотини… А ще наглядачі зі своїм єдиним аргументом — батогом! А ще я ні на мить не забував, як мати цінувала просту людську душу… Всі ці думки гнітили мене.

А дехто сміє казати, що невільники задоволенні таким своїм життям! Я і досі не сприймаю тих несусвітних дурниць, які плетуть з покровительським виглядом ваші земляки, виправдовуючи наші гріхи. Але ми краще знаємо, якими «благами» обдаровуємо своїх рабів. Покажіть мені бодай одну людину, яка добровільно погодиться упродовж всього свого життя з раннього ранку до пізнього вечора працювати під невтомним наглядацьким оком і не мати анінайменшої можливості виконати навіть найменше своє бажання, не знати нічого, крім одноманітної праці, від якої мозок тільки тупішає… І заради чого? Заради однієї пари штанів та однієї пари взуття у рік, поганої їжі та даху над головою, які їм змушені давати господарі, щоб вони мали силу на них працювати! Якщо хтось справді думає, що таке може комусь подобатись, нехай спробує пожити так сам! А я краще заведу собаку і з чистою совістю буду її дресирувати.

— Мені здавалося, що ви тут усі виправдовуєте таке ставлення до рабів, — сказала міс Афелія, — причому спираючись на Біблію.

— Дурниці! До такого не дійшли ще навіть найлицемірніші з нас, навіть мій братик Альфред, вроджений деспот. Ні, він пояснює свої дії прагматично, «правом сильнішого». Він стверджує, що «американські плантатори, щоправда, дещо у видозміненій формі, роблять те саме, що й англійські аристократи і капіталісти», маючи на увазі, що ті цілковито підкоряють своїй волі, потребам і благам душі та тіла представників нижчих класів. На його думку, прогрес цивілізації неможливий без пригноблення нижчих мас, вони повинні існувати й займатися фізичною працею, ведучи спосіб життя свійських тварин. Це для того, щоб вищі класи насолоджувалися життям, відпочивали, вчилися і опановували такі знання, за допомогою яких легко управляли б нижчими класами. Так думає мій брат Альфред, природжений аристократ, а я так не думаю, бо я — не він.

— Але це абсолютно різні речі, їх неможливо порівнювати! — вигукнула міс Афелія. — Англійських робітників не можна продавати чи купувати, розлучати з сім’єю та карати їх побиттям!

— Але вони так само, як наші плантатори, повністю залежні від господарів. Рабовласник може забити свого невільника насмерть, а капіталіст свого робітника може зморити голодом.

А щодо недоторканності сімейних зв’язків, то ще невідомо, що краще: коли твою дитину продають чи коли вона пухне з голоду у тебе на очах.

— Та хіба можна виправдовувати рабство тим, що воно не гірше, ніж інші ганебні явища?

— Я й не намагаюся його виправдовувати, скажу більше — у нас нахабніше і відвертіше посягають на людські права. Купуючи людську істоту, як коня, дивлячись їй у зуби, перевіряючи мускулатуру, ходу, а потім викладаючи відповідну суму тим, хто спекулює неграми, вирощує їх, як породистих цуценят, продає на аукціоні, — ми показуємо всьому цивілізованому світові, що одна частина людського роду може привласнювати для свого блага іншу, абсолютно не забезпечуючи їй життя, а лише животіння. Хоча фактично у нас і в Європі відбувається одне й те саме.

— Подібні порівняння ніколи не спадали мені на думку, — замислено прорекла міс Афелія.

— Я був у Англії, тож можу судити про те, чи має рацію Альфред, стверджуючи що його рабам живеться краще, ніж багатьом англійцям-простолюдинам. Він таки має рацію. Мого брата не можна назвати жорстоким господарем, борони вас Боже робити такі висновки з моїх слів! Він жорстокий і навіть деспотичний, але лише з непокірними. Він може не задумуючись пристрілити, як зайця, невільника, який посмів його не послухатися. Але він має всі підстави пишатися тим, що його невільники нагодовані, зодягнені та взуті. Їх лікують, коли вони занедужають.

Коли ми жили в одному маєтку, я як тільки міг переконував, що невільників треба просвіщати щодо основних питань християнської віри. Щоб догодити мені, він навіть запросив на плантацію священика, і щонеділі рабів навчали катехізису. Це справді було лише задля того, щоб виявити толерантність до моїх поглядів, бо сам Альфред вважав, що з таким самим успіхом можна було б виховувати християн із коней або собак. Тут треба бути відвертими із самими собою: людям, які від народження живуть скотським життям, бездумно виконуючи механічну роботу, навряд чи допоможуть недільні уроки. Наставники релігійних шкіл у робітничих районах Англії та у нас на плантаціях, мабуть, дійшли б висновку, що результати їхньої роботи тут і там приблизно однакові, тобто препогані. Та все ж у нас бувають приємні винятки, зумовлені тим, що негри за своєю природою більш сприйнятливі у питаннях віри, ніж білі люди, і це факт.

— Розкажіть, чому ви вирішили поїхати геть з плантації? — попросила міс Афелія.

— Деякий час ми з Альфредом господарювали спільно, але потім обидва зрозуміли, що плантатора з мене не буде, тим паче успішного. Усі мої пропозиції щодо реформ, нововведень, покращень для негрів було прийнято, та мені цього було замало. Річ у тім, що я просто ненавидів саму суть рабства — жорстокість, порочність та непорушність системи, яка використовує людину як річ лише для того, щоб у мої руки рікою пливли гроші.

Крім того, я заглиблювався в усі дрібниці. Будучи несусвітнім ледарем, я завжди співчував собі подібним: коли негри підкладали каміння на дно кошиків із бавовною, щоб вони були важчими, або набивали мішки землею і лише зверху прикривали її бавовною, я не дозволяв їх за це бити, бо якби опинився на їхньому місці, робив би так само. Через мою поблажливість дисципліна на плантаціях зійшла на пси, і Альфред за це охрестив мене сентиментальною дівулею, яка нічого не тямить у справах. Він порадив мені забрати свою частину спадщини грошима, оселитися у нашому родинному новоорлеанському обійсті та писати вірші, а плантацію залишити йому. Я був з ним цілком згоден і незабаром переїхав сюди.

— А ви ніколи не думали про те, щоб дати своїм рабам відпускні листи?

— До цього я ще не доріс. Тримати рабів заради наживи я не міг, але з їхньою допомогою розпускати гроші не видавалось мені найгіршим у світі злом. Багато хто з них були старі домашні слуги, до яких я встиг щиро прикипіти душею, були і їхні діти. Всім їм у нас непогано жилося… — Сен-Клер замовк і в задумі пройшовся кімнатою.

— Бувало, я тішився надією, — знову заговорив він, — що недарма проживу на білому світі й спроможуся на благородну справу. Я хотів стати одним із тих добродіїв, які дарують неграм свободу, щоб своїм вчинком стерти ганебну пляму з репутації нашої Батьківщини. Юнакам властиво виношувати такі мрії, але…

— Але що? Що стало на заваді здійснення цієї благородної мрії? — запитала міс Афелія. — Чому ви не довели справу до кінця?

— Знаєте, всі обставини складалися проти цього мого бажання, і я зневірився, мов цар Соломон. Мабуть, у мене, як і у нього, відчай став супутником мудрості. Так чи так, а борця і реформатора з вашого покірного слуги не вийшло. Я пливу за течією. Пробував пливти проти неї, але це були невдалі спроби. Води усталеного суспільного устрою повертали мене і несли далі за своїм маршрутом. Альфред ганьбить мене за інертність при кожній нашій зустрічі, а я визнаю його вищість, бо він добре знає, що під лежачий камінь вода не тече. Його логічне життя протікає за ним же написаним сценарієм, а моє — просто приймання того, що мені дається.

— Огюстене, дорогий мій, і вам цього досить? Невже вам би не хотілося більшого? Чому ви не дієте?

— Я й сам ненавиджу себе за такий спосіб життя! Але ми відхилилися від теми. Ми, здається, говорили про звільнення рабів… Не думайте, що мої погляди виняткові у нашому суспільстві. Ні, я маю багато однодумців! Адже наша країна страждає від цього іга! Воно руйнівне не лише для раба, але й для рабовласника. Кожному ясно, що це страшенне зло, що ми мусимо жити поряд з юрбами невігласів, які розперезалися з нашої ж вини. Рабство — зло і для нас, і для них. Ще невідомо, для кого більше. Англійські аристократи й капіталісти не так гостро відчувають цю проблему, бо не живуть разом із тими, хто на них працює. А ми?.. Ці люди живуть у наших домах, спілкуються з нашими дітьми і впливають на них сильніше, ніж ми самі, бо діти чомусь дуже прив’язуються до негрів, переймають їхні звички і, що найгірше, світогляд. Якби Єва не була янголом, їй би загрожувала смерть. Часто буває, що на плантаціях — епідемія віспи, а ми зараз не можемо ізолювати своїх дітей від їхніх. А те, що вони ростуть серед своїх недалеких, примітивних слуг — це що? Регрес, повний вперед у минуле, до печери, моя люба. І це відбувається дуже швидко… Наші законодавці рішуче забороняють давати неграм навіть найскромнішу освіту, і це логічно! Досить буде навчити грамоті одне покоління негрів — і рабовласницька система лусне, як мильна бульбашка. Якщо ми не дамо їм свободи, вони візьмуть її самі.

— Чим же все закінчиться? — поцікавилася міс Афелія.

— Важко передбачити. Очевидно лише те, що рано чи пізно пригнічений народ підніме голову і у Європі, і в Англії, і у нас. Гряде час Божого гніву. Моя мати часто говорила про майбутній золотий вік, про Царство Боже на землі, коли всі люди будуть вільні та щасливі. Вона навчала мене, дитину, словам із молитви: «Нехай прийде Царство Твоє», і тепер мені здається, що вже зовсім скоро пророцтво, у яке вона щиро вірила, здійсниться. Але як дізнатися, коли саме Господь прийде на землю?

— Слухаючи вас, Огюстене, я щораз більше переконуюся у тому, що потрапити у Царство Небесне у вас шансів багато, — схвильовано сказала міс Афелія, відкладаючи плетіння і дивлячись на Сен-Клера теплим поглядом.

— Я вдячний вам за добру думку про мене. Та не перебільшуйте. Ви ж бо знаєте, який я насправді: теоретично наближаюся до воріт Царства Небесного, а практично — валяюся, мов порося, у земному поросі. А ось і дзвінок — запрошення на чай! Ходімо! І більше ніколи не звинувачуйте мене в тому, що я уникаю серйозних тем у спілкуванні.

За столом Марі зачепила тему смерті Прю.

— Ви, кузино, мабуть, вважаєте нас варварами, — сказала вона.

— Так, це варварство. Але ж не усі тут, на Півдні, варвари!

— Бувають такі негри, з якими просто неможливо дати собі раду. Як їх земля носить! — розвивала думку Марі. — Таких мені зовсім не шкода. Поводились би як годиться — ніхто б їх не чіпав.

— Мамо, але ж Прю була така нещасна! Вона пила з горя!

— Дурниці! Це її не виправдовує! Я також нещасна, можливо, навіть більше, ніж вона, але ж я не вином заливаюся! Вся справа у тому, що негри — поганці. І серед них є такі, яких перевиховати неможливо.

Пригадую, як у мого батька був один негр, таке ледащо, яких світ не бачив — знай тільки втікав з плантації, ще й злодійкуватий до всього. Скільки разів його ловили на гарячому, били, а він усе одно за своє. А потім він просто поліз на багнище, ходити не міг, і помер там! Чому він так зробив, тільки Бог один знає. Адже батько так добре ставився до своїх невільників!

— А я одного разу приручив негра, на якому вже всі хрест поставили — і господарі, й наглядачі, — сказав Сен-Клер.

— Як вам це вдалося? — здивувалася Марі. — Цікаво було б побачити вас у такій ролі, просто феномен упокорення норовливих…

— Його звали Сціпіон. Він був родом із Африки — богатир і безмежний свободолюб. Його перепродували багато разів, аж поки його не придбав Альфред. Мій брат був впевнений, що легко поставить його на місце. Одного прекрасного дня Сціпіон віддухопелив наглядача і втік. Це трапилося невдовзі після того, як ми з братом поділили батьківську спадщину. Я тоді саме гостював у Альфреда. Він лютував. Тоді я йому сказав, що він сам у всьому винен, і запропонував зайнятися цим негром. Ми домовилися так: якщо мені вдасться його впіймати, то зможу спробувати свій експеримент. Зібрали шестеро молодців із рушницями, собаками та й пішли на багнище. Тоді я зрозумів, що люди здатні полювати на людину з таким самим азартом, як і на оленя. Правду кажучи, я й сам піддався загальному настроєві, хоча моє завдання було просте — посередництво між мисливцями та дичиною, якщо, звісно, ми її впіймаємо.

Собаки гавкали і завивали, ми щодуху мчали за ними, поки нарешті не вистежили втікача. Він кинувся навтьоки, мов олень, вирвався уперед, та на свою біду натрапив на непрохідні зарості й змушений був захищатися. То був видовищний бій! З якою відвагою він протистояв собакам, як він безстрашно розкидав усю зграю, а трьох повалив просто голими руками! А потім пролунав постріл і Сціпіон, заливаючись кров’ю, упав майже біля моїх ніг. Я розігнав собак і людей, мовляв, сам із ним розберуся. Мені нелегко було зупинити азартних мисливців, які хотіли добити його на місці. Угоду було дотримано — і Альфред продав Сціпіона мені. Я витратив два тижні, щоб досягнути своєї мети: він втихомирився, став сумирним і покірним.

— Як же вам це вдалося? — вигукнула Марі.

— Дуже просто. Я наказав поставити йому ліжко у моїй кімнаті, сам доглядав за ним і таки поставив його на ноги. А потім дав йому відпускного листа і сказав, що він може йти, куди хоче.

— І він пішов? — запитала міс Афелія.

— Ні! Цей божевільний порвав усі папери і заявив, що нікуди не піде. Більш чесного, відданого слуги відтоді у мене більше не було. Він став смиренним християнином і кілька років господарював на моїй віллі біля озера. Сціпіон прекрасно виконував свої обов’язки. А втратив я його під час епідемії холери. Взагалі-то цей негр пожертвував своїм життям заради спасіння мого. Я сам тоді був при смерті. Слуги розбіглися з дому, боячись заразитися. Він один залишився… Сціпіон виходив мене, а коли поставив мене на ноги, впав сам. Виходити його мені не вдалося… Нічию смерть я так гірко не оплакував, окрім материної, але тоді я був ще дитиною і мало що розумів.

Слухаючи розповідь батька, Єва дивилася на нього, широко розплющивши очі, й підходила до нього дедалі ближче. Коли він закінчив, дівчинка раптом обняла його і залилася слізьми.

— Донечко, що з тобою? — вигукнув Сен-Клер, обіймаючи її тільце, яке тремтіло від ридання. — Даремно я розповідав це при ній, — сказав він. — Вона у нас така вразлива. Крихітко…

— Ні, тату, ні! — заперечила Єва і одразу не по-дитячому швидко опанувала себе. — Справа не в цьому. Просто… Такі історії западають мені в саме серце.

— Що ти хочеш цим сказати, Єво?

— Я не можу тобі зараз це пояснити… Колись пізніше, може, поясню. А тепер я все думаю, думаю…

— Ну думай, якщо думається, дорогенька, лиш не плач і не засмучуй тата, — сказав Сен-Клер. — Дивися, оцим соковитим персиком я хочу тебе пригостити!

Єва взяла персик і посміхнулася, проте самими губами, очі ж бо її досі були сумні.

— Ходімо, поспостерігаємо за золотими рибками, — запропонував Сен-Клер і, взявши її за руку, повів до саду. По декількох хвилинах вони вже бігали по стежинках у саду і кидали один в одного трояндочки.

Та чи не забагато уваги ми приділили господарям Тома? Так ми ризикуємо загубити з поля зору його, головного героя нашої оповіді. То де ж він зараз? На маленькому горищі над конюшнею. Там його апартаменти.

Уявіть собі скромну комірчину. У ній лише необхідне: ліжко, стілець і стіл; на столі — молитовник і Біблія. Том сидить за столом, схилившись над грифельною дошкою, і дуже зосереджено малює (а не пише) на ній якісь слова.

Туга за домом довела Тома до того, що він наважився попросити у Єви листок паперу і, озброївшись усіма своїми скромними знаннями, здобутими на уроках юного Джорджа Шелбі, вирішив написати листа своїм. І зараз він складає на грифельній дошці свою першу чернетку. Це було непросто, Том вже встиг забути, як пишуться деякі літери, а тих, які він пам’ятав, було замало, щоб скласти з них потрібні слова. Він важко зітхав, цілком віддавшись цьому заняттю, і раптом до його комірчини, мов легкокрила пташина, впурхнула Єва. Вона присіла ззаду нього на стілець і зазирнула через його плече.

— Дядечку Томе, які смішні закарлючки ти пишеш!

— Оце надумав відправити звісточку своїй старенькій та дітлахам, міс Єво, — зізнався Том, проводячи рукою по очах, — але чомусь нічого у мене не виходить.

— Як же мені хочеться хоч якось тобі допомогти! Знаєш, я ж вчилася трошки, минулого року усі літери знала, а тепер, мабуть, позабувала…

Єва прихилилася своєю золотавою голівкою до голови Тома, і вони обоє з однаковою серйозністю і майже однаковим знанням справи заходилися обговорювати кожне слово цього важливого послання.

— Дивися, дядьку Томе, як гарно у нас виходить! — захоплено вигукнула Єва, дивлячись на грифельну дошку. — Ото вони втішаться! Як тобі, мабуть, сумно без жінки і дітей, дядечку Томе! Почекай трішки, я вмовлю тата відпустити тебе додому.

— Місіс обіцяла викупити мене, як тільки у них з’явиться необхідна сума, — відповів Том. — Я на це дуже сподіваюся. Містер Джордж хотів сам по мене приїхати, а це дав як завдаток. — І Том витягнув з-за пазухи безцінний долар.

— Коли так, — сказала Єва, — значить, обов’язково приїде. Я за тебе така рада, дядечку Томе!

— Тому я й вирішив написати їм листа, щоб знали, де я, що у мене все гаразд і щоб не хвилювалися. Хлоя, бідолашна, так побивалася, коли мене проводжала. Ніхто не знав…

— Ти тут, Томе? — почувся за дверима Сен-Клерів голос, перервавши їхню відверту розмову.

Том і Єва від несподіванки аж здригнулися.

— Що це тут у вас? — поцікавився Сен-Клер, побачивши на столі грифельну дошку.

— Том пише листа додому, а я йому допомагаю, — серйозно відповіла Єва. — Правда тату, у нас добре виходить?

— Краще я промовчу, щоб вас не засмучувати, — сказав правду Сен-Клер. — А тобі, Томе, із питаннями щодо написання листів раджу звертатися до мене. Коли я повернуся з прогулянки, приходь, напишемо листа.

— Це дуже важливий лист, тату! — шепнула батькові Єва. — І знаєш чому? Томова господиня обіцяла прислати за нього викуп. Він сам мені це сказав.

Сен-Клер подумав, що це, найімовірніше, одна з тих обіцянок, яка ніколи не виконуються, проте на які не скупляться добрі господарі, намагаючись пом’якшити горе відданих слуг, коли мусять їх продавати. А вголос він наказав Томові сідлати коня.

Лист від імені Тома Сен-Клер написав і доставив його на пошту того ж таки вечора.

А міс Афелія продовжувала добровільно розпочату місію. Негри нижчого рангу, від тітоньки Ді до чортенят-негренят, вважали її «дивачкою». На мові невільників усього Півдня це означало тільки те, що вони недолюблюють тих, кого так охрестили. Щодо негрів вищого рангу, мулатів і квартеронів — Адольфа, Джейн і Рози, — то, на їхню думку, міс Афелія була «зовсім не з благородних». Адже хіба благородні так багато працюють? Та й виглядає вона, як звичайна покоївка. Вони ніяк не могли зрозуміти, «де містер Сен-Клер викопав таку родичку». Марі скаржилася, що її втомлює навіть спостерігати за клопітливою кузиною свого чоловіка. Та й справді, активна діяльність міс Афелії таки давала підстави для таких скарг. Вона увесь день кроїла, шила щось, ніби в цьому була крайня необхідність, а щойно починало вечоріти, відкладала убік шиття і тут же бралася до в’язання. Марі Сен-Клер таки мала рацію — це було занадто.