Хатина дядька Тома

Розділ XXІХ Беззахисні

Важко описати, який відчай викликає у негрів-невільників втрата доброго господаря. Та це й не дивно, бо немає на землі більш жалюгідних, більш беззахисних істот, ніж раби, які пережили таке.

Сирота залишається під захистом і доглядом родичів і законів, має права. А у рабів немає ні вільних родичів, ані жодних прав. Вони стають товаром. Коли добрий господар помирає, у раба не залишається нікого і нічого.

На світі дуже мало таких людей, які вміють поєднувати свою необмежену владу із людяністю та великодушністю. Це знають усі, а надто раби, яких продають з молотка. Вони знають, що їм, найімовірніше, загрожує така подальша доля: їх купить якийсь тиран, розлучить із рідними, і знущатиметься з них до кінця їхнього життя. Тому вони гірко плачуть від відчуття беззахисності та неминучого горя.

Сен-Клерове обійстя осиротіло без господаря. Тут запанував розпач і хаос. Ця смерть була передчасна, несподівана, він помер у самому розквіті сил, тож усі щиро його оплакували.

Коли чоловік помирав, Марі, яка ніколи не була мужньою, лежала непритомна. І той, хто перед Богом і людьми був її чоловіком, покинув її назавжди, навіть не маючи можливості попрощатися з нею і сказати їй останнє «пробач».

Але міс Афелія трималася гідно. Вона була уважною, турботливою і ніжною. До останнього подиху кузина намагалася полегшити Сен-Клерові страждання. Вона палко приєдналася до молитви нещасного Тома за душу помираючого.

Коли слуги готували Сен-Клерове тіло до вічного сну, у нього на грудях знайшли простий маленький медальйон, який відкривався при натисканні пружинки. Там був портрет юної дівчини із прекрасними благородними рисами обличчя, а за ним — пасмо темного волосся. Так Сен-Клер усе життя зберігав світлу пам’ять про свої юнацькі мрії. Медальйон закрили і поклали на його бездиханні груди.

Поглинутий думками про вічність і заклопотаний похороном, Том спершу навіть не подумав, що цей нещасний випадок прирікає його і його рідних на вічне рабство, і що його мрії про волю ніколи не збудуться. Том не хвилювався за душу господаря. Молячись Творцю усього видимого і невидимого, він зрозумів, що сила Божої любові та прощення безмежна. Він пам’ятав слова з Біблії: «Хто любить, той перебуває із Господом, і Господь перебуває в ньому». Мрії та надії щодо власної долі не полишали Тома.

Та ось минув сумний день пишного похорону, де було доволі траурних атрибутів, молитов і скорботних облич. Міс Афелія почала думати про повернення додому, на Північ. Марі не уявляла, як житиме далі, адже раніше усіма справами займався Огюстен. А слуги ні на що добре в своєму житті вже й не сподівалися, знаючи норов своєї деспотичної господині. Вони розуміли, що їм жилося, як у Христа за пазухою, лише через добре Сен-Клерове серце. Тепер же ніщо не завадить Марі поводитися із неграми по-своєму, тобто жорстоко. Після смерті доньки і чоловіка Марі стала ще гіршою.

Минуло приблизно два тижні після похорону Сен-Клера. Міс Афелія сиділа у себе в кімнаті, коли почула обережний стук у двері. Вона відчинила і побачила молоду квартеронку Розу. Волосся її було розтріпане, очі запухли від плачу.

— Міс Феллі, — скрикнула дівчина, падаючи перед міс Афелією на коліна і чіпляючись за низ її сукні, — будьте моєю заступницею, благаю вас! Міс Марі відправляє мене на шмагання. Ось, дивіться! — І вона простягнула міс Афелії складений удвоє папірець.

Це була написана чітким почерком Марі записка, у якій призначалося 15 ударів тій, хто її принесе.

— Чим же ти так провинилася, Розо? — запитала міс Афелія.

— Ах, міс Феллі, ви ж знаєте, який у мене поганий характер! Я приміряла сукню міс Марі, а вона впіймала мене на гарячому і вдарила по обличчю. Ми до такого не звикли … От я і нагрубила їй. Вона розгнівалася і сказала, що не терпітиме моїх витівок і відіб’є бажання робити недозволені речі раз і назавжди. А тоді написала цю записку і наказала мені, аби я сама йшла до пункту шмагання і віднесла її. Краще б вона вбила мене на місці! Якби ви або сама міс Марі мене відшмагали, це я ще б витерпіла, — продовжувала Роза. — Але тільки подумайте, міс Феллі, мене битиме чоловік! Яка ганьба!

Міс Афелія знала про існування таких пунктів, куди рабовласники відсилають молодих жінок і дівчат, які провинилися, щоб їх там відшмагали. Вони потрапляють у руки поганих, підлих людей, про що власне свідчить існування професії, яку вони обрали. Та одна справа знати, а інша — бачити, як нещасна дівчина тремтить від страху, очікуючи такого сорому. Жіноча гідність міс Афелії і вільний дух Нової Англії змусили її хоча б спробувати заступитися за нещасну. Проте вона стрималася і не виказала Розі свого обурення. Вона затиснула записку в кулаці, побагровіла, а покоївці спокійно сказала:

— Побудь тут, дитино, а я піду побалакаю з господинею.

Ідучи до вітальні, міс Афелія подумки обурювалася: «Жахливо! Це нечувана ганьба!»

Марі з розпущеним волоссям напівлежала у кріслі, няня причісувала її, а Джейн, сидячи на підлозі, розтирала їй ноги.

— Як ви почуваєтеся сьогодні? — запитала міс Афелія розніжену Марі.

Марі глибоко зітхнула, заплющила очі й, витримавши паузу, відповіла:

— Ах, кузино, сама не знаю! Мабуть, годі мені й сподіватися на одужання! — І вона піднесла до обличчя батистову хустину, обшиту широкою тасьмою чорного траурного крепу.

— Ви неодмінно одужаєте… Я прийшла… — сказала міс Афелія і затнулася, не знаючи, як краще почати неприємну розмову. — Я прийшла поговорити із вами про бідолашку Розу.

Марі миттю розплющила очі, її бліді щоки почервоніли.

— А що? — різко запитала вона.

— Роза щиро шкодує, що так вчинила, — сказала міс Афелія.

— Анітрохи у цьому не сумніваюся! Та запізно вона взялася за голову! От отримає, що заслужила, тоді точно шкодуватиме. Я не хочу більше терпіти її нахабні вибрики. Її буде покарано, тож наступного разу ця дурепа думатиме головою!

— Невже не можна вдатися до менш ганебного покарання?

— Нехай переживе ганьбу, нехай! Я саме цього і хочу, бо Роза надумала собі, що вона дама, забула, хто вона така! Але тепер згадає! Час її провчити!

— Кузино! Хіба можна так карати жінок? Принижуючи почуття сором’язливості і цнотливості у молодої дівчини, ви штовхаєте її на шлях розпусти!

— Цнотливість? — презирливо скривившись, гмикнула Марі. — А вона у неї є? Та вона не краща за тих шльондр, що вештаються вулицями. Надалі вона буде слухняною!

— Вам доведеться відповідати перед Богом за таку жорстокість! — палко вигукнула міс Афелія.

— Не перебільшуйте, кузино, я наказала дати їй лише 15 ударів, та й то не дуже сильних! А ви називаєте це жорстокістю.

— А як інакше це назвати? Я впевнена, що кожна дівчина, яка опиниться на її місці, радше піде на смерть, ніж терпітиме таку ганьбу!

— Не судіть про цих тварин по собі. Вони звикли до покарань. Тільки так і можна дати із ними раду, інакше вони всядуться на голову і ногами махатимуть. Ні! Досить із ними церемонитися. Я їх усіх по черзі туди відправляти буду, якщо дозволятимуть собі фамільярність і непослух зі мною! Нехай знають, так усе і буде. — Марі з високо піднятою головою обвела поглядом кімнату.

Джейн аж поморщилася і втягнула голову в плечі, ніби сказане стосувалося безпосередньо її. Якусь мить міс Афелія сиділа, мов обпльована. Здавалося, вона лусне від гніву. Вона вже зрозуміла, що ця розмова ні до чого не приведе, тому стиснула губи і мовчки вийшла з кімнати.

Міс Афелії було дуже важко зізнаватися Розі, що її заступництво було даремним. Вона втішала покоївку, як могла, але та лише ридала. Через деякий час до кімнати зазирнув один із негрів і повідомив, що господиня веліла йому провести Розу до пункту шмагання і, не дивлячись на благання і сльози дівчини, він її туди таки повів.

Минуло ще кілька тижнів. Том стояв на ґанку, замислившись про свою гірку долю. До нього підійшов Адольф, невтішний із дня смерті господаря. Адольф завжди відчував, що Марі його недолюблює, але за життя господаря йому до цього було байдуже. Але тепер він тремтів, мов осиковий лист, не знаючи, чого чекати далі. Марі вже кілька разів радилася зі своїми довіреними особами, а потім написала листа братові Сен-Клера і повідомила, що вона вирішила продати маєток і всіх невільників покійного чоловіка, а тих, хто належить особисто їй, повезти із собою на батьківську плантацію.

— Томе, нас же усіх продадуть, — сумно мовив Адольф.

— Звідки ти знаєш? — запитав Том.

— Я заховався за портьєрою, коли господиня розмовляла зі своїм адвокатом. Через декілька днів нас повезуть на аукціон.

— Все в руках Божих, — важко зітхнув Том у відповідь.

— Такого господаря, як містер Сен-Клер, у нас більше ніколи не буде, — додавав жалю Адольф. — А взагалі, нехай продають! Гірше, ніж залишатися з нашою господинею, мабуть, вже не буде.

Том відвернувся, щоб лакей не побачив його відчаю. Томове серце стискалося від болю. Мрія про свободу була вже майже реальністю, подумки він вже обнімав своїх дружину та дітей… Та це була примха долі — забрати у нього і цю надію. Зараз він відчував те саме, що й моряк, який дивиться з корабля, що тоне, на дахи рідного міста, церковний шпиль… Ось вони, зовсім близько, проте дістатися до рідної домівки не пощастить. Вони показалися йому лише на мить, мов прощаючись, бо вже за мить невмолима хвиля поглине його разом із кораблем і назавжди сховає милий серцю берег. Том стиснув кулаки, намагаючись перемогти сльози, які виступали на очах, і спробував прочитати молитву. Нещасний раб аж тремтів від бажання свободи. Це для нього було надзвичайно важким ударом. Що ревніше він твердив: «На все воля Божа», то жалібніше плакала його душа. Він вирішив використати свій останній шанс. Том пішов і знайшов міс Афелію. Після Євиної смерті вона шанобливо ставилася до нього.

— Міс Феллі, — почав Том, — містер Сен-Клер обіцяв відпустити мене на волю за проханням міс Єви. Він казав, що папери уже подано… Якби ви, міс Феллі, були такі добрі нагадати про це господині… Можливо, вона б виконала волю покійного чоловіка?

— Так, Томе, я поговорю із нею і зроблю усе, що від мене залежить. Але оскільки вирішувати не мені, я б на твоєму місці не дуже на щось сподівалася. Та спроба грошей не коштує.

Ця розмова відбулася через декілька днів після випадку з Розою, коли міс Афелія вже готувалася до від’їзду додому, на рідну Північ.

Подумавши трохи, яку тактику обрати, вона визнала, що занадто палко заступалася за Розу, і тепер вирішила бути тактовнішою. Налаштувавшись, ця добра жінка взяла щойно розпочате в’язання, зібрала всі свої дипломатичні здібності і рушила до кімнати Марі для перемовин про Томову долю. Вона щиро хотіла допомогти йому.

Марі лежала на дивані, підклавши лікоть під подушку, і роздивлялася зразки «воронячого ока», які Джейн принесла з магазину на її замовлення.

— Мабуть, візьму ось цю, — сказала вона, відкладаючи вбік один зразок тканини. — От тільки не знаю, чи годиться вона для трауру.

— Звичайно, місіс! — заторохтіла Джейн. — Генеральша Дербеннон овдовіла минулого літа і пошила собі з неї сукню. Така гарна вийшла…

— А ви як гадаєте? — звернулася Марі до міс Афелії.

— Навіть не знаю, — відповіла та. — Вам видніше, як тут заведено.

— Мені нічого носити, тож пошити траурні сукні потрібно якнайшвидше, бо наступного тижня я поїду звідси, — повідомила Марі.

— Уже?

— Так. Сен-Клерів брат пише, що меблі і все, що є у домі разом зі слугами треба продати з аукціону, а будинок залишити під наглядом довіреної особи.

— Саме про це я й хотіла із вами поговорити, — сказала міс Афелія. — Огюстен обіцяв відпустити Тома на волю і перед смертю встиг подати усі необхідні папери. Я сподіваюся, ви доведете розпочату ним справу до кінця.

— І не подумаю! — відрізала Марі. — Це ж один із найцінніших моїх невільників. Я не можу собі дозволити такої розкоші. І що він робитиме на волі, хотіла б я знати? Так йому живеться краще.

— Том мріє стати вільною людиною, тим паче що господар обіцяв йому це, — наполягала міс Афелія.

— Ну звісно! — вигукнула Марі. — Усі вони про це мріють, ніколи не бувають задоволені своїм життям! А я, якщо хочете знати, принципово проти звільнення негрів. Коли вони мають господарів, то живуть по-людськи, тримають себе в руках. А тільки-но їх відпустиш — усе, їхня дика природа бере гору! Вони перестають працювати, спиваються і перетворюються на волоцюг. Таких прикладів сотні! Свобода їм ні до чого. Це ніколи добром не закінчується.

— Але Том — непересічний негр, він відповідальний, працьовитий, тихий і побожний!

— Це ви мене переконуєте! Вони всі однакові, я негрів добре знаю. Вони чогось варті, лиш поки гріються за спиною у господаря.

— Якщо ви продасте його з молотка, ще невідомо, якому господарю він дістанеться. Про це також треба подумати.

— Дурниці! Чому це хороший негр має потрапити до поганого господаря? І взагалі жорстоких господарів менше, ніж здається. Я народилася на Півдні і не можу згадати, щоб хтось із наших знайомих ставився до негрів гірше, ніж вони на те заслуговують.

— Гаразд, навіть якщо йому пощастить із господарем… — наполегливо продовжувала міс Афелія, вирішивши, що настав час для озвучення останнього аргументу: — Але не забувайте, що звільнення Тома було передсмертним бажанням вашого покійного чоловіка! Він обіцяв Єві, що відпустить його. Я думаю, ви мали би рахуватися з цим.

Марі затулила обличчя хустиною, розридалася і почала нюхати флакон з ароматизованою сіллю.

— Ви всі, всі проти мене! — скаржилася вона крізь сльози. — Така безтактність! Нечувано! Я навіть подумати не могла, що ви зайвий раз нагадуватимете мені про горе, яке мене спіткало! Хоч би хтось мене пожалів, хоч хтось! У мене була донька — і вона померла, та ще й покликала за собою мого чоловіка, а він був єдиний, хто розумів мою складну натуру! Я залишилася сама! Ви знаєте, як я важко переживала ці втрати?! І при цьому ви смієте нагадувати мені про них! Це жорстоко! Ви, мабуть, не хотіли нічого поганого, але це так жорстоко з вашого боку! Почути таке від вас…

Марі розійшлася і аж захлиналася від сліз. Вона крикнула няні, щоб слуги розчиняли вікна, готували холодний компрес, розтирали їй ноги і розщепили сукню. Зчинилася біганина, як і завжди в подібних випадках. Міс Афелія пішла до своєї кімнати, бо зрозуміла, що тему закрито. Марі завжди дратувало ставлення покійних доньки і чоловіка до слуг, і коли хтось нагадував про це, вона влаштовувала істерику.

Міс Афелія так і не зуміла допомогти Тому. Та це й не дивно. Вона лише написала листа містерові Шелбі, у якому повідомила про те, що Томові загрожує, і щиро попросила якось йому допомогти.

А по декількох днях Тома, Адольфа і ще кількох негрів маєтку Сен-Клер відправили до невільницького бараку, який утримував один місцевий работорговець, — він саме добирав нову партію негрів для аукціону.