Хатина дядька Тома

Розділ XXXVIII Перемога

Більшість людей, які живуть на землі, хоча б раз у житті переживали такий стан, коли через безнадію і ницість життя смерть здавалася їм бажаною.

А той, хто страждає і тілом, і душею, прагне смерті, бо розуміє безвихідь свого становища. Релігійна людина знаходить щастя в надії на вічне життя. Очікування зустрічі з Господом допомагає їй витерпіти усі муки, а пройшовши їх із гідністю, душа отримує винагороду — вічний спокій, вічне життя. «Блаженний, хто страждає за правду!»

Терпіння людини не безмежне. Кажуть, що Бог дає людині випробувань не більше, ніж вона здатна витримати. Хтось може терпіти довше, хтось менше, та межа таки колись настає. І тоді потрібна смерть, щоб звільнити страждальця від болю, приниження, виснаження душевних і тілесних сил.

Коли Том стояв навпроти свого мучителя, слухаючи його страшних погроз, мужнє серце його не зрадило. Він готувався прийняти будь-які страждання і тортури. Та коли Легрі пішов, Том із новою силою відчув жалюгідність свого становища і запаморочливу самотність.

Легрі не дав Томові часу вилежатися, поки заживуть його рани. Він наказав йому вийти в поле. Минали дні марудної праці, мук і знущань, яких Томові щедро відміряв цей підлий нелюд. Том уже не дивувався, що його побратими такі непривітні, сумні й недоброзичливі. Він відчував, що його залишають душевний спокій і оптимізм, і почав сумніватися в тому, в що вірив раніше. Колись, у вільні години, він читав Біблію. Тепер у нього не було навіть вільної хвилини, бо у сезон збирання бавовни Легрі змушував негрів працювати навіть у неділю. Адже головне — виграти парі! І не страшно, якщо кілька негрів помруть від виснажливої роботи — він купить інших, більш витривалих.

Ще кілька тижнів тому, повернувшись із роботи, Том, бувало, сідав біля вогнища і прочитував сторінку-дві з Біблії. А тепер він повертався в селище такий змучений, що й дихати було важко, куди там читати! Навіть їсти не хотілося — аби тільки швидше лягти і поринути у міцний сон.

Хіба це дивно, що його віра і спокій почали слабшати, що їм на зміну прийшли пригніченість і сум’яття? Причина його розчарувань була та сама, що і в інших: людські душі гинуть, зло торжествує, а Бог мовчить. У таких мученицьких сумнівах, у душевній тьмі й океані бід животів наш Том тиждень за тижнем. Він ані на хвилину не забував про листа, якого міс Афелія написала від його імені колишнім господарям у Кентуккі. Він благав Бога про порятунок і знав, що чекати його можна лише звідти. Але минали дні, тижні, а по нього ніхто не приїжджав. Йому було дуже гірко від того, а побороти ці почуття він просто не міг.

Світлим променем його сірого життя була Кассі. Іноді він бачився із нею. Коли його, бувало, кликали до будинку, він краєм ока бачив залякану сумну Емілі. Всі ці зустрічі були мовчазні — розмовляти було ніколи. Єдине, що вони могли собі дозволити, — це коротке привітання.

Одного вечора змучений Том зрозумів, що мусить почитати Біблію, інакше зневіриться остаточно. Він сів біля вогнища підігріти свою жебрацьку вечерю. Вогонь уже догоряв, і він підкинув хмизу на вугілля, щоб стало трохи світліше, дістав із кишені свою до дірок зачитану Біблію і почав шукати улюблені місця.

Ось вони, відмічені Томом власноручно… Як він захоплювався повчаннями пророків, мудреців, поетів, Христових наступників! Їхні слова вселяли мужність у серця мільйонів людей. Невже його серце цих слів більше не приймає?

Із важким зітханням він заховав Біблію у кишеню. Над ним прогримів нахабний регіт. Том підняв голову і побачив злостивий вишкір Легрі.

— Ну що, старий? — сказав Саймон. — Не виручає тебе побожність? Отже, я свого таки домігся, переконав тебе, що це все вигадки!

Це жорстоке глузування вразило Тома гірше за голод, холод і сором. Він мовчав.

— Дурню ти, дурню! — вів своє Саймон. — Я ж хотів вивищити тебе над іншими, ти б у мене зажив ще краще, ніж Сембо і Квімбо. Чи ти хоча б розумієш, від чого відмовився? Зараз замість того, щоб щоденно приймати на спину порцію батогів, сам би керував неграми і випивав у вітальні з господарем. Ти головою подумай! Час уже за розум узятися. Викинь свої молитовники і Біблію у полум’я!

— Оце вже ні! Крий мене Боже від такого! — вигукнув Том.

— Та не допоможе тобі твій Бог! Його нема, розумієш ти це чи ні?! Якби він був, ти б мені до рук не потрапив, голубе. Релігія — це шарлатанство чистої води. Просто комусь вигідно її поширювати. А тут пан над панами я. Вір у мене, Томе, і ні у кого більше. Тільки я можу дещо для тебе зробити.

— Дякую, господарю, не треба, — відповів Том. — Я уповаю лише на Бога. Поможе він мені чи ні — від цього моя віра не похитнеться. Йому краще знати, що і як робити.

— Ну я ж кажу — просто дурень! — Легрі плюнув Томові просто в обличчя, копнув ногою у груди і на прощання сказав: — Я йду! Але скоро ти валятимешся переді мною навколішки, уже зовсім скоро!

Легрі програвати не вмів. Він став на прю із самим Богом. Ну не міг він пережити, що його раб кориться комусь крім нього.

Буває так, що людина от-от готова зневіритися під тягарем страждань, коли здається, що вже все, кінець і ти готовий здатися, і саме тоді відкривається якийсь таємний резерв моральних і фізичних сил. Тоді людина стає непереборною.

Так сталося і з Томом. Богохульство жорстокого, злого господаря дуже його вразили. Він і досі виживав на вірі, але сумніви були вже дуже сильними. Він мов приріс до пня, на якому сидів біля вогнища, увесь час дивився в одну точку. І ось в один момент все довкола немовби затягнулося туманом, з якого виник образ Христа із закривавленим чолом, у терновому вінку. Том із побожним жахом дивився на нього. Глибокий погляд цих безмежно добрих стражденних і від того співчутливих очей запав йому в душу і немовби пробудив її зі сну. Том простягнув до нього руки і впав на коліна, вражений тим, що Христос навідав його. Поволі видіння почало видозмінюватися: гострий терен перетворювався на золоті промені, страдницьке обличчя Господнього сина просвітлішало. Він нахилився над Томом і ревний християнин почув: «Той, хто перемагає, сяде поряд зі мною на моєму престолі, так само, як я, перемігши, сів на престолі батька мого». Вислухавши цю обіцянку Бога-Сина, Том впав у забуття.

Коли він прокинувся, вогнище вже згасло. Його одяг наскрізь змок від роси. Разом із вогнем зникли і всі його сумніви, душа Томова наповнилася величною гордістю. Тепер він більше нічого не боявся — ні голоду, ні холоду, ні приниження, ні самотності. З моменту зустрічі з Христом він більше не сподівався, що його життя зміниться на краще і що воно буде взагалі. Відтоді Том всі свої надії покладав на вічність. Він підняв очі на німі зорі — янгольські сонми, що дивилися з неба на людину, і згадав один зі своїх улюблених гімнів:

Цей гімн Том любив часто співати і раніше, коли почувався більш щасливим, але лише тепер відчув усю глибину його змісту.

Відомо багато свідчень духовно розвинених, чуттєвих людей про те, що їм являлися святі. Вони запевняють, що це не видива й не примари, а видимі, реальні образи, аж ніяк не уявні. Психологи пояснюють це тим, що сила уяви і відповідне душевне налаштування здатні підкорити собі всі п’ять людських відчуттів і породити подібні явища.

Ніхто не знає, якими шляхами приводить Господь стражденні душі до віри, як переконує їх у тому, що він є, живий і люблячий. Що їм, зневіреним і невтішним, дарує надію і мужність? Якщо бідний раб, забутий цілим світом, стверджує, що сам Ісус постав перед ним і говорив до нього, хто насмілиться заперечувати його свідчення? Адже сказано в Святому Письмі: «Я прийшов на землю зцілювати зневірені серця, проповідувати полоненим звільнення і розраджувати невтішних».

Настав світанок. Невільники Легрі вервечкою потягнулися в поле, страждаючи від холоду, голоду й страху. Та був серед них один, який ступав упевненими кроками, бо його віра у всемогутню Господню любов була надійніша за землю, по якій він ішов. А Легрі нічого не знає! Не знає, що його раб вже сильніший як за нього самого, так і за його тортури і зневагу. Що б він тепер не зробив — усе для Тома буде допомогою на його шляху до заслуженої вічності.

З того дня спокій надійно оселився в душі знедоленого невільника. Він усвідомлював, що Господь обрав його за свій храм. Це була неабияка відповідальність, і Том не смів здаватися і зневірятися. Якось самі собою відступили усі земні спокуси, Томове серце більше не тремтіло від мрій, надій чи страху. Його людська воля і гідність, розчавлені у нерівній боротьбі зі злом, тепер воскресли і піднялися до божественних висот. Чоловік вже бачив кінець свого земного життя, бо той був реальний і дуже близький. На порозі вічності він втратив чуттєвість до усіх земних реалій, і позитивних, і негативних.

Усі відчули, що Том змінився. Він знову став бадьорим, спокійним і врівноваженим. Він став байдужим до побоїв, принижень і поблажок.

Якось уранці Легрі збирався в дорогу — хотів навідатися у сусіднє місто. Він сідав на коня, а Сембо проводжав його.

— Що це таке із Томом? — запитав Легрі. — То він ходив, як тіло без душі, а тепер, дивися, ожив… Наче підмінили!

— Сам не знаю, господарю. Може, надумав утікати?

— Хай-но лишень спробує! — злісно усміхнувся Легрі. — Хотів би я на це подивитися… А ти, Сембо?

— Га-га-га! — розреготався наглядач. — Нехай, нехай спробує! Утекти все одно не зможе, зате нам яка потіха! Він же буде грузнути в болоті, продиратися крізь чагарники, захищатися від собак… Досі смішно згадувати, як тікала Моллі. Я вже думав, що собаки із неї ганчірки пороблять. Досі мічена зубами наших песиків. Ги-ги-ги!

— Вона із цими мітками і в могилу ляже! — вдоволено крекнув Легрі. — Але ти все одно ґав не лови, Сембо, бо як втече, то й твоя шкура це надовго запам’ятає.

— Не хвилюйтеся, господарю! Він тільки одною ногою за межу стане — ми його впіймаємо, а тоді… Га-га-га!

— Дивись мені, — сказав Легрі й поскакав геть.

Коли Легрі повернувся, було вже темно. Він вирішив заїхати у невільницьке селище, щоб перевірити, чи усе там гаразд.

Ніч була ясна, місячна. Навіть тіні дерев було видно на землі. У селищі було тихо і на фоні цієї тиші звучав чоловічий голос. Це було так незвично для цього місця, що Легрі зупинив коня і прислухався. Він упізнав цей голос — це Том співав:

«Ти бач, якої він заспівав!», — сердито подумав Легрі. — «Треба його поставити на місце», — і він, під’їжджаючи до Тома, замахнувся на нього батогом.

— Агов, негре вошивий! Ніч надворі, а ти тут іншим неграм спати не даєш своїми пісеньками. Стули свого писка і шуруй спати!

— Слухаюся, господарю, — спокійно відповів Том, підводячись із землі.

Така спокійна покірність Легрі просто розлютила. Він наступав просто на невільника і щосили бив його батогом куди попало.

— На, маєш, скотино! Буде він мені тут із себе святого корчити!

Томові було боляче, але він залишався спокійним. Легрі зрозумів, що цього негра залякати йому не вдасться ніколи. Деспотичний господар аж здригнувся від цієї думки і круто повернув коня, а раб покірно пішов зализувати рани до своєї халабуди.

Хто з них у цей момент був більш нещасним — побитий хворий раб чи здоровий владний господар? Легрі раптом подумав, що між ним і його жертвою стоїть Бог — інакшого пояснення Томової терпеливості він не знаходив. Цей покірний, скромний раб своїм мовчанням і незворушністю будив у ньому диявола, який запитав колись Божого сина: «Хто ти такий, Ісусе Назарянине, що випробовуєш нас дочасно?»

Том заспокоївся, але не збайдужів. Навпаки, він ще більше почав піклуватися про своїх товаришів, використовуючи кожну, навіть найменшу нагоду, щоб підбадьорити їх, допомогти чимось, поділитися своєю вірою. Він робив це дорогою на поле і з поля, іноді під час роботи, за вечерею… Спочатку ці жалюгідні істоти, які майже втратили людську подобу, не розуміли Тома. Але минали дні, тижні і місяці, і ця людина завоювала повагу і любов у своєму оточенні. Чи не диво, до них повернулися людські почуття! Як же йому це вдалося, незрозумілому мовчуну? Він просто жив так, як відчував: завжди був готовий допомогти, нічого не вимагаючи взамін, вдовольнявся найменшим і навіть тим найменшим ділився радо. Він поступався своєю ковдрою хворим жінкам у холодні ночі, підкладав бавовну у кошики тим, кому вони здавалися бездонними, не переймаючись, що його власний кошик буде напівпорожнім. Така послідовно жертовна Томова поведінка, чи то пак такий його стиль життя поволі зробили своє: ним захоплювалися, як вождем.

Коли сезон збору бавовни минув, невільникам знову дозволили не працювати по неділях. Багато жінок і чоловіків приходили до Тома, як до священика, щоб почути слово Боже. Він зачитував їм фрази із Біблії, більшість яких цитував по пам’яті. Якби не заборона Легрі, то тут, у селищі, утворилася б християнська церква із молитвами і співанням гімнів. Проповідник був, парафіяни теж, от тільки сам Бог тут був заборонений. За такі молитовні зібрання Легрі карав суворо, тож слово Боже ширилося з уст в уста, від серця до серця. Неможливо висловити радість, яку відчували ці зачерствілі серця, дізнаючись про Христа-спасителя і про Царство Небесне. Місіонери стверджують, що представники негритянської раси найбільш сприйнятливі до християнського вчення.

Навіть замучена, зневірена мулатка, яку купив Легрі на одному аукціоні разом із Томом, відтанула. Одного разу Том допоміг їй донести свій кошик із поля до ваг, всю дорогу нашіптуючи їй на вухо молитву «Царю Небесний».

Навіть дика, напівбезумна Кассі заспокоювалася в присутності Тома, хоча вона й досі не облишила задум помсти своєму мучителю — за себе і за всіх, чиє життя він перетворив на очікування смерті.

Одного разу вночі, коли всі мешканці невільницького селища вже спали, Том прокинувся від якогось шарудіння надворі. У маленькому віконці він побачив обличчя Кассі. Вона кивком голови попросила його вийти надвір. Це відбувалося близько другої години ночі, проте було досить світло від сяйва зір і місяця. Очі Кассі горіли запальним світлом — кудись зник їх тьмяний, важкий, непорушний погляд.

— Іди сюди, Томе, — прошепотіла вона, кладучи руку йому на плече. В цій маленькій руці відчувалася величезна сила. — Ходи, я маю тобі щось сказати.

— Щось трапилося, місіс Кассі? — тривожно запитав Том.

— Томе, ти хочеш стати вільним?

— Цей благословенний час настане, місіс Кассі, — відповів Том.

— Ти не розумієш! Його не треба чекати. Волю можна отримати сьогодні, зараз же! — палко говорили вона. — Ходімо, допоможеш мені!

Том не розумів, чого вона від нього хоче, тому вагався.

— Ходімо! — повторила Кассі, не відвертаючи від нього погляду. — Він міцно спить. Я підсипала йому в склянку снодійного. Шкода, що замало, якби трохи більше — не довелося б тебе просити. Пішли! Ті двоє понапивалися до безпам’ятства… Двері до його кімнати не зачинені… Там я припасла сокиру… Я б і сама його… Та боюся, сили забракне. Швидше!

— Ні, місіс Кассі, ні! — рішуче відмовився Том, стримуючи її.

— Ти лишень подумай, скільки нещасних стануть вільними! — вигукнула вона. — Ми підемо звідси геть, надибаємо на якийсь острівець серед боліт і заживемо там спокійно. Так робили і до нас. Якщо вибирати, то чи може бути життя гірше, ніж наше?

— Ні! — повторив Том. — І ще раз ні! Добра злом не здобудеш! Я краще відрубаю собі правицю, ніж вб’ю людину — це страшенний гріх!

— Тоді я зроблю це сама! — заявила Кассі.

— Місіс! — вигукнув Том, падаючи перед нею на коліна. — Благаю вас, не продавайте дияволові душу! Треба терпіти, чекати!

— Ще чекати? Ще терпіти? — обурилася вона. — Я від цього чекання вже поволі втрачаю розум, а серце моє розривається на шматки. А скільки ми всі вже від нього витерпіли, скільки настраждалися?! Та ти сам мало натерпівся? Він же крапля за краплею випив майже всю твою кров! Я таки виконаю цю місію — час розплати для нього настав.

— Не треба! — Том міцно стиснув її руки у своїх. — Не треба! Бережіть свою душу від гріха! Спаситель не проливав чужої крові, лише дозволив пролити свою, заради нас усіх, недостойних такої жертви. Господи, навчи нас, як любити своїх ворогів!

— Любити?! — Кассі злісно зблиснула очима. — Любити таких?! Це ж іти проти людської природи!

— Так, місіс Кассі, ви праві! Але Господь щедрий і милостивий, він дарує нам перемогу над самими собою! Той, хто щиро полюбить усіх, незалежно від їхнього ставлення, хто буде молитися за ворогів, той переможе! Слава Господу! Алілуя! — Вимовивши це тремтливим голосом, крізь сльози, чорний, як ніч, раб освітив своїм поглядом небо.

О Африко! Ти останньою пізнала того, чию голову увінчують терни, чиє тіло обмите кров’ю, хто був розіп’ятий на хресті. Але ти прийняла його усім серцем, і тебе чекає перемога — ти будеш із ним у Царстві Його!

Чи то Томові слова, чи то м’який голос, яким він старався донести їх до душі цієї жінки, справили на неї потрібне враження, але погляд її пом’якшав, вона опустила голову, її руки перестали тремтіти.

— Батьку Томе, я тобі ще не казала, що мене терзають злі духи? Я не можу молитися. Починаючи від того проклятого дня, коли я втратила своїх дітей… Я забула, як це робиться. Відтоді моя душа здатна лише проклинати і ненавидіти!

— Як мені шкода вашої душі! — з гіркотою у голосі промовив Том. — Сатана тішиться, що ось-ось переможе її. Я молитимусь за вас, місіс Кассі. Поверніться до Господа! Він прийшов у світ грішників рятувати і зцілювати зневірені серця!

Кассі слухала його мовчки і плакала.

— Місіс Кассі… — нерішуче продовжував Том, — Якщо це можливо… Якщо вам вистачить сміливості тікати звідси — тікайте разом із Емілі, а я молитимусь, щоб Господь вберіг вас від убивства!

— А ти… Ти утікатимеш із нами?

— Ні, — відповів Том. — Тепер вже ні. Я залишуся із моїми нещасними побратимами і разом із ними нестиму свій хрест до кінця. Ви — інша річ, ви молоді, вам тут смерть повільна… Рятуйтеся, якщо зможете.

— А на чию поміч нам розраховувати? Могила — наш порятунок. Тут так: або я його вб’ю, або він угробить усіх нас, ще й нових докупить… — виправдовувалася Кассі. — Дикий звір — і той має житло: ведмідь — барлогу, птаха — гніздо. Навіть плазуни мають прихисток. А для нас на цій землі місця немає. Собаки візьмуть слід і на болотах… Усе проти нас! Куди ж нам бігти?

Том довго мовчав, а потім сказав їй:

— Він живий — той, хто порятував Давида від левової пащі, хто не дав спалити немовлят у печах, хто ходив по воді і втихомирював вітри… Цей чудотворець допоможе й вам! Спробуйте, місіс Кассі. Я молитимусь за вас.

Часто так буває, що ми відкидаємо якусь думку, як камінь з поля, та за інших обставин, донесена до нашого розуму кимось або чимось, ця сама думка починає блищати, як діамант, і стає нашою надією.

Кассі дуже часто обдумувала можливість втечі, але щоразу відмовлялася від таких мрій, вважаючи їх нездійсненними і безнадійними. Під час розмови із Томом у неї в голові зародився простий і надійний план, який вона до подробиць продумала за лічені хвилини. Жінка загорілася надією і шепнула Томові:

— Дякую за пораду, Томе. Я таки спробую.

— Нехай береже вас Бог! — щиро поблагословив її Том.