Хатина дядька Тома

Розділ XX Топсі

Якось вранці, коли міс Афелія, як звичайно, займалася господарськими справами на другому поверсі, Сен-Клер покликав її, стоячи біля сходів:

— Кузино, ходіть-но, будь ласка, униз. Я хочу дещо вам показати.

— Що саме? — запитала міс Афелія, спускаючись по сходах із шиттям у руках.

— Я дещо купив спеціально для вас. Ось, дивіться! — з цими словами Сен-Клер підштовхнув до міс Афелії дівчинку-негритянку восьми-дев’яти років.

Такі чорнушки рідко зустрічаються навіть серед негрів. Вона стояла, сумирно склавши руки на животі, а очима, які виблискували, як намистини на сонці, стріляла по всіх кутах, дивуючись чудесам, якими була обставлена вітальня її нового господаря. Вона від здивування аж рота відкрила і показала два рівні рядочки сліпучо-білих зубів. Усе її волосся було заплетене у безліч кісок, які стирчали на всі боки. Вираз обличчя у неї був серйозний і засмучений, але одразу було зрозуміло, що дівчинка — «не подарунок». Вона була вбрана у брудне порване плаття. Дитина дивно виглядала, міс Афелія виразила своє перше враження про неї так: «Справжнє чортеня».

— Огюстене! Навіщо ви її до мене привели? — запитала ця поважна леді, не приховуючи свого невдоволення та здивування.

— Як це? Виховуйте її, навчайте. Вона дуже потішна… Топсі! — Сен-Клер свиснув дівчинці, як песику. — Ану заспівай нам і потанцюй.

Очі-намистинки спалахнули веселими вогниками, і Топсі заспівала проникливим чистим голоском негритянську пісеньку, відбиваючи такт руками й ногами, пританцьовуючи і крутячись, плескаючи в долоньки, присідаючи, — все це в тому примхливому ритмі, яким славляться мелодії її народу. Та ось вона скочила, потім ще раз, видала заключний звук, такий же протяжний, як корабельний гудок, і завмерла на місці, склавши руки і всім своїм виглядом демонструючи смиренність, нещирість якої видавав лише її лукавий погляд.

Від здивування міс Афелія не змогла вимовити й слова.

Сен-Клер був дуже задоволений такою її розгубленістю. А дівчинці сказав:

— Топсі, це твоя нова господиня, міс Афелія. Слухайся її в усьому, будь чемною дівчинкою.

— Добре, господарю, — вимовила Топсі з так само напускною смиренністю і зблиснула веселими очима.

— Будь слухняною, Топсі, — продовжував Сен-Клер, — не пустуй.

— Добре, господарю, — повторила Топсі.

— Огюстене, що це за вигадки! — заговорила нарешті міс Афелія. — Ваш дім і без неї кишить цими бешкетниками. Від них просто нікуди подітися. Вранці вийдеш із кімнати — одне спить за дверима, інше дрімає на циновці, оглянешся — з-під стола стирчить ще чиясь чорна голова. Вони увесь час катаються по перилах, кривляються, скалять зуби, скачуть у кухні по підлозі… Навіщо ви привели ще одну?

— Повторюю: Топсі буде вашою вихованкою. Ви так багато говорите про те, як слід виховувати негрів, що я вирішив подарувати вам це дитя природи. Так у вас появиться шанс перевірити свою теорію на практиці. Наставляйте її на шлях істинний.

— Ні, ні, я і без того маю вдосталь клопотів!

— О, ви справжня християнка! Ви і вам подібні засновуєте благочинні організації, засилаєте нещасних місіонерів на все життя до дикунів, але не може бути й мови, щоб прийняти ось таку бідолашечку і опікуватися нею. Ні, на це ви не здатні! Адже всі вони брудні, гидкі, а ще з ними стільки мороки!

— Якщо чесно, то про це я якось не подумала, — сказала міс Афелія, одразу змінивши тон. — Перед нами екземпляр, гідний діяльності місіонера, — додала вона, вже лагідніше подивившись на дівчинку.

Сен-Клер знав, які струни душі міс Афелії треба зачепити, щоб вона погодилася, адже кузина ніколи не ухилялася від виконання своїх обов’язків.

— Добре! — сказала вона. — Хоча я досі не розумію, навіщо вам було потрібно купувати це дівчисько. У вас у домі стільки негренят, я могла би з таким самим успіхом займатися ними.

— Кузино, — сказав Сен-Клер, відводячи міс Афелію в бік, — вибачте мене за дурні балачки. Коли маєш за співрозмовницю таку співчутливу людину, як ви, вони тут зовсім недоречні. Послухайте, чому я її купив насправді. Ця дівчинка жила у двох п’яниць, хазяїв низькопробної корчми, повз яку я щодня проходжу. Вони її били, і мені надокучило слухати ці крики. Серце кров’ю обливається. Дівчинка цікава, здібна — варто узятися за її виховання. Ось я й вирішив, що це робота саме для вас. Нехай пройде вашу сувору школу. Побачимо, що з цього вийде. Я бездарний як вихователь, тому прошу узятися за неї вас.

— Зроблю усе, що зможу, — сказала міс Афелія і підійшла до своєї підопічної дуже обережно, ніби це був велетенський павук, який, однак, заслуговував доброго ставлення, хоча б тому, що й він був Божим створінням. — Вона страшенно брудна, до того ж напівгола! Дрантя якесь, а не одяг.

— Підіть із нею до слуг, нехай вони її як слід вимиють і перевдягнуть.

Міс Афелія повела Топсі у кухню.

— Містеру Сен-Клеру замало своїх негренят! — невдоволено пробуркотіла Діна, вкрай неприязно роздивляючись обновку маєтку. — Я не дозволю їй вештатися у мене під ногами!

— Фе! — поморщили носи Джейн та Роза. — Таку треба тримати на відстані. І навіщо ця чорнопика потрібна містеру Сен-Клеру?

— Ге й ви, сороки! Ану тихше там! — крикнула на них тітонька Ді, подумавши, що це камінь у її город. — Вважаєте себе білими, а насправді ви — ні риба, ні м’ясо. Як на мене, то краще або туди, або сюди.

Міс Афелія зрозуміла, що ніхто з присутніх на кухні нову мешканку дому не купатиме, тож заходилася робити це сама, попросивши допомоги у незадоволеної з цього приводу Джейн.

Ми не будемо детально описувати, як виглядала дівчинка. Виявляється, якщо за дитиною не слідкувати, вона може бути вкрай занехаяною. Важко описати словами, наскільки брудною була Топсі. Але міс Афелія була жінкою рішучою, із твердим характером, тож вона власноручно узялася до процедури умивання малої бруднулі. Видно було, наскільки неприємно їй це робити, але вона мусила, хоч і відчувала огиду. Коли ж вона побачила на плечах і на спині дівчинки рубці — незгладимі сліди варварської виховної системи, — серце її затремтіло з жалю.

— Ось, помилуйтеся! — холодно кинула Джейн. — Мабуть, заслужила. Ох ми з нею і наплачемося. Очі б мої не бачили цієї малявки! Навіщо господар її купив?

Нарешті умивання було завершено. Топсі одягнули у нормальне плаття і коротко обстригли їй волосся. Міс Афелія задоволено сказала, що «тепер це чортеня хоч трішечки схоже на християнську дитину». А подумки вона вже планувала, як виховуватиме Топсі й наставлятиме її на шлях істинний. Сівши навпроти дівчинки, міс Афелія розпочала допит:

— Скільки тобі років, Топсі?

— Не знаю, міс, — відповіла чорнушка, зблиснувши зубами.

— Як це, не знаєш? Невже тобі ніхто цього не говорив? А хто була твоя мама?

— У мене матері не було, — відповіла дівчинка, все ще усміхаючись.

— Не було? Цього не може бути. У кожного є мати… Де ти народилася?

— Ніде, я взагалі не народжувалася, — Топсі вперто продовжувала на всі запитання відповідати заперечно.

Від такої поведінки будь-яка інша жінка впала б у депресію, але не міс Афелія. Вона, маючи міцні нерви, вроджену серйозність та здоровий глузд, не опустила рук і розпочала свій перший урок.

— Не можна так відповідати, дитино, — суворо сказала вона. — Я з тобою не жартую. Відповідай, де ти народилася і хто були твої батьки?

— Я ніде не народилася, — співала своєї пісеньки Топсі. — Матері не було, батька теж… Нікого не було.

Я жила у работорговця з іншими дітьми. А тітонька С’ю нами опікувалася.

Видно було, що дівчинка говорить щиро, а Джейн прояснила міс Афелії ситуацію:

— Хіба ви не знаєте, міс? Работорговці скуповують їх за гроші ще немовлятами, а коли вони підростають, перепродують на базарі.

— А довго ти жила у своїх попередніх господарів?

— Не знаю, міс.

— Ну рік чи більше?

— Не знаю, міс.

— Та що ви її розпитуєте, міс Феллі! Негренята ніколи нічого не знають, — сказала Джейн, — Ні котра година, ні який зараз рік, ні навіть скільки їм виповнилося.

— Топсі, а ти щось чула про Бога?

Дівчинка відповіла розгубленим мовчанням і посмішкою, яка допомагала їй у багатьох ситуаціях.

— Ти знаєш, хто тебе створив?

— Ніхто мене не творив, — фиркнувши, відповіла Топсі. Мабуть, слова міс Афелії видалися їй смішними, бо вона примружила очі й весело повторила: — Ніхто мене не творив. Я сама собі виросла.

Міс Афелія мудро вирішила відкласти розмову про Бога на потім, а тепер змінила тему на більш прагматичну:

— А шити ти умієш?

— Ні, міс.

— А що ж ти умієш? Що ти робила у своїх господарів?

— Носила воду, мила посуд, чистила ножі, прислуговувала гостям.

— А господарі твої були добрі?

— Та нічого, нормальні, — збрехала дівчинка, лукаво зиркнувши на міс Афелію.

Міс Афелія підвелася, бо не бачила змісту у продовженні цієї розмови. Сен-Клер стояв позаду неї, спершись на спинку крісла.

— Як ви вже зрозуміли, люба кузино, ґрунт незайманий, тож ви маєте, де розгулятися.

Усі погляди на життя міс Афелії і відповідні їм виховні методи були непорушні і перебували у повній залежності від звичаїв Нової Англії, щоправда, сторічної давності, і тепер вони збереглися лише у найвіддаленіших закутках, де досі не прокладено залізниць. Коротко їх можна висловити так: перш за все вбийте дітям у голови, що потрібно слухатися старших; примушуйте їх зазубрювати молитви, а також вчіть рукоділля та грамоти. Кожне брехливе слово карається різками. І хоча нові педагогічні віяння вважають такі методи виховання застарілими, навряд чи хтось заперечуватиме той факт, що наші бабусі виховували напрочуд порядних жінок і чоловіків, на відміну від теперешніх. Ось і міс Афелія, не знаючи інших методів, взялася за виховання довіреної їй язичниці за допомогою тих, якими «робили з неї людину» її батьки.

Було вирішено, що нова негритянка перебуватиме у повному розпорядженні міс Афелії, оскільки у кухні її прийняли непривітно. Міс Афелія обмежила сферу її діяльності своєю кімнатою. Досі вона сама застеляла своє ліжко, власноручно підмітала підлогу, категорично відмовляючись від послуг покоївки. А тепер вона пішла на таку жертву і віддала свою кімнату як навчальний посібник для Топсі. Проклятий той день! Якщо вам доводилося змінювати свої звички, які були вашою першою, а не другою натурою, якщо ви пережили що-небудь подібне, то зрозумієте розмах жертовності міс Афелії.

Наступного ранку вона привела дівчинку до своїх володінь і почала відкривати їй секрети абсолютно нових обов’язків.

І ось Топсі, вимита до блиску, без своїх улюблених кісок, у чистому платтячку і густо накрохмаленому фартушку стоїть перед міс Афелією, мов на похороні — з урочисто-печальним виразом обличчя і чемно вислуховує її настанови.

— Дивися, Топсі, зараз я навчу тебе застеляти постіль. Я люблю, щоб вона була постелена акуратно. Будь ласка, постарайся запам’ятати, як це робиться.

— Добре, міс, — сказала Топсі і, важко зітхнувши, втупила у міс Афелію скорботний погляд.

— Бачиш, оце рубець, оце лицьовий бік простирала, а це — виворітний. Запам’ятаєш?

— Запам’ятаю, міс, — сказала Топсі й знову зітхнула.

— Добре! Простирадло потрібно застеляти поверх валика для подушки — ось так, і обов’язково підгинати під матрац, але рівно, щоб ніде не було ані складочки. Дивися, як я роблю.

— Дивлюся, міс — відповіла Топсі, уважно спостерігаючи за кожним рухом своєї наставниці.

— А підодіяльник будеш стелити вузьким рубцем до ніг і також підіткнеш з цього кінця, — продовжувала міс Афелія. — Бачиш?

— Бачу, міс, — відповіла Топсі.

Міс Афелія, захоплена поясненням, не бачила, що відбувається у неї за спиною. А мала учениця у цей час стягнула зі столу пару рукавиць та атласну стрічку, непомітно запхала все це в рукав і смиренно склала ручки.

— Ну, Топсі, а тепер сама спробуй постелити, — сказала міс Афелія і зняла з ліжка усе, залишивши голий матрац, а тоді сіла у крісло.

Топсі з серйозним виглядом виконала усе, що від неї вимагалося — постелила простирадло, підодіяльник, розгладила усі складочки. Вона робила усе так зосереджено і проворно, що наставниця залишилася цілком задоволеною успіхами своєї учениці. І усе б нічого, та з рукава дівчинки зрадливо висунувся кінчик стрічки. Міс Афелія це помітила і напала на маленьку злодійку:

— Це що таке? Ах ти огидне дівчисько! Стрічку поцупила!

Міс Афелія витягнула стрічку з рукава, але Топсі, й оком не моргнувши, здивовано в неї втупилася.

— Та це ж ваша стрічка, міс! І як це вона опинилася у мене в рукаві?

— Топсі, не смій брехати! Ти її, безсовісна, вкрала!

— Та ви що, міс, я цю стрічку щойно побачила!

— Топсі, — сказала міс Афелія строго, — хіба ти не знаєш, що брехня — це гріх?

— Я ніколи не брешу, міс Феллі! — гордо заперечила Топсі. — Я кажу вам чисту правду.

— Дивись мені, Топсі, ти напрошуєшся на порцію різок!

— Бийте мене хоч з ранку до вечора, я все одно нічого іншого сказати не зможу! — І дівчинка зарюмсала. — Бачити не бачила я вашої стрічки. Звідки мені знати, як вона потрапила до мене у рукав? Міс Феллі, мабуть, ви її на ліжку забули, вона заплуталася між постіллю, а звідти…

Міс Афелію настільки обурила ця нахабна брехня, що вона схопила Топсі за плечі й почала трусити, як грушу.

З другого рукава випали рукавиці.

— Ага! — переможно вигукнула міс Афелія. — Будеш і далі відбріхуватися?

Топсі мусила зізналася, що рукавиці поцупила таки вона, але крадіжку стрічки вперто не визнавала.

— Послухай, дитино, — запропонувала міс Афелія Топсі, — якщо ти у всьому зізнаєшся, тебе не битимуть.

Ясна річ, Топсі зізналася в обох крадіжках і запевнила свою господиню, що вона щиро кається.

— Ну гаразд! Тепер скажи: ти, мабуть, ще щось украла? Адже вчора я дозволила тобі гуляти по всьому дому. Признавайся: так чи ні? Не бійся, я тебе не буду бити.

— Ох, міс Феллі! Я украла у міс Єви червоні коралі, її улюблені!

— Яка погана дівчинка! Що ще?

— Ще Розині сережки, оті червоні.

— Негайно принеси усе сюди!

— Ох, міс Феллі, я не можу…

— Що тобі заважає? — аж затрусилася від гніву міс Афелія.

— Я їх спалила.

— Спалила? Ти знову брешеш! Негайно принеси їх сюди, або тебе буде покарано!

Топсі плакала, стогнала і божилася, що не може принести ні сережок, ні коралів.

— Спалила я їх, спалила! — запевняла вона.

— Навіщо ж ти це зробила? — запитала міс Афелія.

— Я погана, дуже погана! Просто не можу стриматися…

Цієї миті до кімнати забігла Єва. На шиї у неї було червоне коралове намисто.

— Єво! Де ти взяла коралі? — здивовано вигукнула міс Афелія.

— Як «де»? Я в них з учорашнього дня ходжу, уявляєте, забула зняти на ніч, так і спала в них, а помітила тільки зранку.

Все це збило з пантелику міс Афелію, а ще більше заплутало те, що, як на замовлення, до кімнати увійшла Роза, несучи на голові повний кошик випрасуваної білизни і погойдуючи червоними сережками.

— Я просто не знаю, що робити з цією нестерпною дитиною! — у відчаї вигукнула міс Афелія. — Топсі, навіщо ти постійно брешеш?!

— Ви ж мені сказали, щоб я зізнавалася, я мені більше не було в чому! — пояснила Топсі, потираючи кулачком очі.

— Я ж не мала на увазі, щоб ти на себе наговорювала! — крикнула міс Афелія. — Це та ж сама брехня!

— Оце так! Невже брехня, міс? — здивувалася Топсі.

— Від такої, як вона, вам доведеться довгенько правди чекати. Якби я була її господинею, побила б так, що живого місця на ній не лишилося б!

— Ану припини, Розо! — прикрикнула Єва, яка іноді вміла говорити командним тоном. — Замовкни, я не хочу такого навіть чути!

— Міс Єво, ви така добра, що навіть не знаєте, як правильно поводитися з неграми! Бити їх треба, і не слухати, чи дихають…

— Розо, не смій більше ніколи так говорити! — вигукнула Єва, розпашіла від хвилювання.

Роза постаралася покращити своє становище.

— Одразу видно, що у міс Єви в жилах тече батьківська кров. Ніби не її чую, а містера Сен-Клера, — сказала вона й пішла геть, від гріха подалі.

Єва не зводила з Топсі очей.

Одна навпроти одної стояли дві дитини — представниці двох полярних прошарків суспільства. Благородна блондинка із одухотвореним поглядом синіх очей і абсолютна її протилежність — чорнушка, хитра розумака і холопська пройда. Вони належали до різних рас. Єва — до англосаксонської, з віковою культурою, звиклої панувати й наказувати, славної своїм високим фізичним і моральним рівнем. Топсі — до африканської, яка знала лише вікове гноблення, покірність, каторжну працю і пороки.

Мабуть, саме про це, але по-своєму, по-дитячому, думала Єва на інстинктивному рівні розуміння прірви, яка пролягла між ними. Благородну душу цієї янгольської дівчинки непокоїли якісь неясні пориви, які передати словами вона не могла. Коли міс Афелія почала докоряти «цьому капосному дівчиську», Єва знітилася і все ж лагідно заговорила до злочинниці:

— Топсі, бідолашечко! Нащо ти крадеш? Тепер у тебе буде все, що потрібно. Я і так подарую тобі будь-яку річ, лиш не кради більше!

Це були перші добрі, щирі слова, які Топсі почула за все своє свідоме життя. Лагідний Євин голос розчулив серце маленької дикунки, і у її круглих чорних оченятах зблиснули несміливі, непрохані сльозинки. Але вона швидко їх перемогла і, фиркнувши, усміхнулася на весь рот. Та це й зрозуміло: вухо, яке звикло тільки до лайки і докорів, не одразу здатне повірити саме собі, коли чує ласку. Євині слова видалися Топсі незрозумілими й смішними. Вона їм не повірила.

Ну і що мала міс Афелія робити з Топсі? Наставниця опинилася у глухому куті. Її методи тут не спрацьовували. Вона вирішила виробити нову тактику виховання дівчинки. Щоб виграти час, посадила її у комору під замок, щиро вірячи, що це змусить Топсі схаменутися.

— Просто не знаю, що робити з цим дівчиськом, — зізналася вона Сен-Клерові. — Без різок із нею не впоратися!

— Я не проти. Бийте її, скільки вам завгодно.

— У кожному домі, де ростуть діти, мають бути різки, — розвивала тему міс Афелія. — Щось я не чула, щоб когось виховували без них.

— Правильно, — погодився Сен-Клер і попередив: — Тільки ваші покарання мають бути вельми жорстокішими, бо її ж били постійно: кочергою, лопатою, камінними щипцями… І ніщо її не змінило. Ваші різки їй будуть, мов пестощі рідної мами.

— Що ж тоді робити?

— Це дуже серйозна проблема, — відповів Сен-Клер. — І мені здається, що ви краще за будь-кого знаєте, як її розв’язати.

— Я навіть не знаю, з якого боку до неї підійти! Вперше бачу таке дитя.

— Ну, такі діти у нас не рідкість. А виростають із них такі ж дорослі… Ну, залишається тільки одне — бити їх і жити собі спокійно, поки вони не насміляться знову накапостити.

— Не уявляю собі… — сказала міс Афелія.

— І я теж. Чому трапляються випадки наджорстокого ставлення до рабів, про які в газетах інколи таки пишуть, — як-от, наприклад, історія Прю. Зазвичай це пояснюється тим, що поступово черствіють і озлоблюються обидві сторони: господар стає жорстокішим, бо йому стає дедалі важче впливати на слугу, виникає потреба збільшувати дозу покарань. Це я зрозумів зі своїх перших днів у ролі плантатора. Я не зміг так, попускав їм провини, і як результат — мої раби уподібнилися до розбещених дітей. Але для мене це було краще, аніж знелюдніти. Ви часто говорили про нашу відповідальність за виховання негрів, кузино, от я і дав вам шанс хоча б спробувати виховати одну негритянську дитину, одну з тисяч інших, які живуть серед нас.

— Таких дітей породжує рабовласницький устрій, — сказала міс Афелія.

— Згоден із вами. Але ця проблема має місце і якось її треба вирішувати!

— Гаразд. Я виконаю свій обов’язок і не шкодуватиму для цього сил.

І міс Афелія серйозно узялася за виховання Топсі. Вона призначила години для занять із навчання її грамоті й шиттю.

Перше давалося Топсі напрочуд легко. Вона швидко вивчила усі літери і незабаром вже могла читати простенькі книжечки. Але рукоділля для вертлявої, як мавпочка, Топсі зовсім не підходило. Сидяча робота була не для неї. Вона ламала голки, непомітно викидала їх за вікно, запихала в щілини; вона заплутувала, рвала та бруднила нитки, закидала котушки у найдальші кутки, коли міс Афелія не бачила. Все це вона робила так швидко та спритно, що їй би позаздрив не один фокусник. При цьому її обличчя було спокійним і зосередженим. Міс Афелія розуміла, що всі ці неприємності невипадкові, та впіймати Топсі на гарячому не могла.

Скоро вихованка міс Афелії стала у домі помітною персоною. Її клоунський талант був невичерпний. Вона танцювала, співала, кривлялася і була прекрасним звуконаслідувачем. Усі діти, а надто Єва, яку ця дівчинка заворожувала, як заворожує голубку змія своєю лискучою шкірою, бігали за Топсі, коли у неї був вільний від занять час, і просто зазирали їй до рота. Вона була їхньою зіркою. Міс Афелії дуже не подобалося, що Єва стільки часу проводить із нею, і вона багато разів говорила про це Сен-Клерові.

— Дурниці! — щоразу відповідав Сен-Клер. — Не турбуйтеся за Єву. Дружба з Топсі піде їй лише на користь.

— Але ж Топсі така зіпсута! Ви не боїтеся, що Єва навчиться у неї чогось поганого?

— Топсі може зіпсувати кого-завгодно, тільки не Єву. До моєї доні погане не липне.

— Звідки така впевненість? Діти є діти. Я б нізащо не дозволила своїм дітям гратися з такою, як вона.

— Не хвилюйтеся за нашу дівчинку, кузино. Нехай бавиться з ким хоче. Вона б уже давно заразилася всілякими дурницями, та у неї, мабуть, хороший імунітет, і поганий вплив, слава Богу, не проявляється.

Спершу слуги вищого рангу недооцінювали Топсі й ставилися до неї зверхньо. Та вона змусила їх поважати себе. Скоро накреслилася цікава тенденція: у того, хто ображав Топсі, починали відбуватися якісь неприємності. Кривдники то губили улюблену біжутерію, то їхній одяг знаходили у такому вигляді, що більше одягнути його було неможливо, то у них під ногами зненацька опинялося відро з окропом, то на голову звідкись зверху лилися помиї… Розслідування цих справ закривалися за давністю, а винуватця так ніхто і не знаходив. Підозрювану Топсі щоразу викликали на домашній суд, але вона з гідністю витримувала допити і жодного разу себе не виказала. У неї напоготові завжди було беззаперечне алібі. Усі знали, що це Топсі капостить, та оскільки доказів не було, то закони справедливості не дозволяли міс Афелії карати дівчинку.

Усі ці «нещасні випадки» траплялися саме тоді, коли кривдники Топсі потрапляли в немилість господині, а це бувало досить-таки часто. Тоді розраховувати на її заступництво вони не могли. Так Топсі переконала усіх, що її краще не чіпати. Вона свого таки досягла — її почали обходити десятою дорогою.

Робота у руках цієї дівчинки горіла. Усе, чому її вчили, вона затямлювала миттєво, якщо тільки це не була якась нудна робота. Після декількох уроків Топсі так майстерно прибирала кімнату міс Афелії, що навіть ця вимоглива леді не мала до чого причепитися. При бажанні (щоправда, воно у Топсі виникало нечасто) вона могла швидко та вправно застелити постіль покривалом, збити подушки, витерти пилюку з меблів — коротше кажучи, просто ідеально прибрати кімнату. Міс Афелія, поспостерігавши декілька днів за вихованкою, переконувалася, що все гаразд, і переставала контролювати процес прибирання. І тоді у кімнаті починалося щось неймовірне. Замість того, щоб застеляти постіль, Топсі заривалася своєю кучерявою головою у подушки, попередньо знявши з них наволочки. Вилазила вона звідти уся в пір’ї, залазила на перила ліжка і звішувалася із них униз головою, розмахувала простиралами, одягала валик у нічну сорочку своєї господині й розігрувала з ним вистави, кривляючись у дзеркало й насвистуючи, — «піднімала Содом із руїн», як про це висловлювалася міс Афелія.

Одного разу міс Афелія залишила незамкненим комод, хоча забудькуватість їй була невластива — зазвичай вона пам’ятала усе. Та з ким не буває… Повернувшись до своєї кімнати, вона побачила Топсі, яка кривлялася перед дзеркалом, накрутивши собі на голову червону шовкову шаль.

— Топсі! — відчайдушно вигукнула міс Афелія. — Чому ти так погано поводишся? Це ж дуже дорога річ!

— Мабуть, тому, міс Феллі, що я зіпсуте дівчисько.

— І що я маю з тобою робити, Топсі?

— Набити, звичайно! Попередня господиня мене била постійно. Я й працювати можу, тільки коли мене покарають.

— Але мені зовсім не хочеться тебе бити, Топсі. Ти ж і без цього прекрасно можеш працювати. Ну скажи, чому ти уникаєш роботи?

— Ох, міс, я ж звикла до шмагань. Я без різки пальцем не поворушу, не те щоб працювати!

І Топсі таки напросилася: міс Афелія відшмагала її, та тільки марно… Топсі кричала, стогнала, благала її помилувати, а вже через півгодини розсілася на балконних перилах, зібрала довкола себе дітлахів, які з захопленням дивилися на неї, і виступала:

— Хіба це шмагання? Та міс Феллі й комара вбити не зможе! От мій старий господар шмагав, як і годиться, просто клаптями шкіру з мене здирав!

Топсі повсякчас вихвалялася своїми витівками та страшними покараннями, які мужньо терпіла через свої гріхи. Мабуть, знедоленій дитині здавалося, що це додає їй поважності.

— Негри, негри! — говорила вона дітям, які зібралися послухати «проповідь маленької грішниці». — Усі ви грішники! Так, так! Усі до одного. І білі також. Так стверджує міс Феллі. Та куди їм до негрів! А найбільша серед вас грішниця — я! — гордо заявляла Топсі й продовжувала: — Вам до мене не дорівнятися. Я така паскуда, що мене виправити не вдасться нікому. Як тільки мене не лаяла попередня господиня! Та гіршої за мене у всенькому білому світі не знайти, — з цими словами Топсі беркицьнулася через голову і спритно вилізла угору по перилах, де потім поправила «зачіску» і платтячко.

Щонеділі міс Афелія навчала Топсі катехізису. Пам’ять у дівчинки була просто феноменальна: вона запам’ятовувала одразу цілі фрази, чим викликала захоплення своєї господині.

— Навіщо ви змушуєте її зазубрювати катехізис? — дивувався Сен-Клер.

— Їй це буде корисно. Діти повинні вчити катехізис, — відповіла міс Афелія.

— Навіть якщо вони не розуміють значення жоднісінького слова?

— Спочатку не розуміють, а потім, дорослішаючи, починають розуміти.

— Я й досі ще не все розумію, — зізнався Сен-Клер, — хоча ви свого часу змарнували не одну годину на навчання мене цим премудростям.

— Ви були такою розумною дитиною, Огюстене. Я покладала на вас великі надії, — сказала міс Афелія із сумом.

— А тепер зрозуміли, що усе марно? — запитав Сен-Клер.

— Якби ви залишалися таким, яким були у дитинстві, Огюстене!

— Згоден, кузино, це було б непогано, — погодився Сен-Клер. — Ну, якщо хочете, продовжуйте навчати Топсі, може, з неї вийде краща учениця, ніж з мене учень.

Топсі під час цієї розмови господарів стояла, наче статуетка, смиренно склавши руки на грудях. Міс Афелія подала їй знак, і вона почала:

«Пращури наші, порушивши Господню волю, забули, яке місце призначив їм Бог».

Топсі зблиснула очима: у них застигло питання.

— Чому ти замовкла, Топсі?

— Міс Феллі, а де це місце, яке їм Бог призначив? У Кентуккі?

— Яке місце? — не зрозуміла запитання міс Афелія.

— Ну, яке вони забули. Я чула, як господар говорив, що ми всі з одного місця — із Кентуккі.

Сен-Клер розсміявся.

— Ви б їй хоч трохи пояснювали, бо вона сама до такого додумається… Наприклад, що йдеться про еміграцію.

— Досить уже жартувати, Огюстене! — прикрикнула на кузена міс Афелія. — Якщо ви не припините, я нічого не зможу з нею зробити.

— Більше не заважатиму вам, слово честі. — І Сен-Клер пішов із газетою до вітальні, де очікував, коли Топсі закінчить декламувати.

Ці уроки проходили досить успішно, якщо не брати до уваги випадків, коли Топсі свідомо перекручувала якусь важливу фразу і вперто не хотіла виправлятися. Ці зумисні помилки веселили Сен-Клера, коли йому ставало нудно, він кликав Топсі й просив її повторювати найсмішніші фрази, незважаючи на категоричну заборону міс Афелії.

— Усі мої старання зійдуть нанівець, якщо ви, Огюстене, не припините так поводитися! — повторювала вона.

— Маєте рацію, більше не буду. Але ж так смішно слухати, коли це мавпеня перекручує незрозумілі, довгі слова на свій лад!

— Ви ще більше заплутуєте її, хоча самі ж хотіли, щоб я її виховала як слід! А вона ж старається.

— О кузино, ви праві! Залишається лише одне: сказати про себе так само, як Топсі: «Я безнадійно зіпсутий!» — і Сен-Клер дзвінко засміявся.

Виховання Топсі тривало близько двох років. Міс Афелія не знала з нею спокою і вже навіть трохи звикла до цих мук, як звикають до хронічних, але несмертельних болячок.

Щодо Сен-Клера, то Топсі для нього була кимсь на кшталт дресированого песика чи балакучого папуги. Коли міс Афелія гнівалася на дівчинку за її витівки, Топсі ховалася за Сен-Клеровим стільцем, і він завжди витягав її з халепи. Господар інколи давав їй дрібні гроші, і вона купувала горіхи та льодяники, які одразу ж роздавала усім дітлахам Сен-Клерового дому. У неї було багато вад, але ніхто не міг закинути Топсі, що вона скупа. Дівча мало добре серце, а непослух був лише способом самозахисту.

Ми зробили Топсі дійовою особою нашої розповіді, а тепер вона ненадовго прощається з вами, читачу. Ви ще не раз зустрінетеся із нею на сторінках цієї книги.