Хатина дядька Тома

Розділ XLIII Передостанній

Наша розповідь добігає кінця. Залишилося розповісти лише про те, як склалися долі наших героїв, яких ви, мабуть, встигли вже полюбити після усіх описаних перипетій.

Джордж Шелбі, будучи запальним юнаком, зацікавився цією романтичною історією. Він був щасливий, що може прояснити ситуацію, і запросив Кассі та Емілі до свого маєтку. Вдома він показав жінці купчу грамоту на Елізу, і це розвіяло останні сумніви нещасної матері: служниця місіс Шелбі — її донька. Вона почала жити надією на зустріч зі своєю кровинкою, але одразу ж дізналася, що Еліза також утекла разом зі своїм сином Гаррі та про її геройську переправу крижинами. Також Кассі розповіли, що штовхнуло її на такий відчайдушний вчинок.

Доля, мабуть, не випадково звела на одному кораблі Кассі й мадам де Ту. Вони багато спілкувалися і зблизилися, та це було й не дивно: долі їхні схожі, вони обидві були дітьми матерів-мулаток, які народили їх від батьків-рабовласників, а потім їх обох продали і розлучили з ріднею. До того ж тепер їх об’єднувала спільна мета — знайти своїх близьких, — тож і дорога у них виявилася одна. Звісно, разом із ними подорожували Еммі та донька мадам де Ту. Вони поїхали підпільною дорогою і дізнавалися, що тільки могли про Джорджа та Елізу. Часто вони потрапляли у ті самі оселі, де переховувалося дорогою це подружжя. Отже, вони вже знали, що Джордж і Еліза зустрілися і намагалися перетнути кордон разом, і що маленький Гаррі був із ними. В Амхерстберзі їх направили до того доброго місіонера, який гостинно приймав Джорджа та Елізу, коли вони ступили на канадський берег. Він знав, де тепер живе подружжя Гарріс. Співчутливий місіонер так перейнявся історією Кассі й мадам де Ту, що погодився супроводжувати їх до Монреалю і показати, де знаходиться помешкання їхніх рідних, тим паче що всі транспортні видатки брала на себе француженка. Дорогою вони обговорили довгоочікувану зустріч, на яку раніше ніхто й не сподівався. Усі домовилися зізнаватися не одразу, хто є хто. Місіонер підготував зворушливу промову. Та про це трохи згодом.

Минуло п’ять років відтоді, як Джордж, Еліза і маленький Гаррі стали вільними людьми. Цікаво, як же їм жилося? Чи впоралися вони із новими випробуваннями? Так от: Джордж працював помічником одного приватного механіка. Його зарплати вистачало для того, щоб утримувати свою сім’ю, навіть враховуючи те, що їх стало більше — у подружжя народилася донечка.

Гаррі ходив до школи. Він був розумним хлопчиком, тому навчання йому давалося легко.

Зазирнімо ж до їхнього помешкання. Жили вони у невеличкому охайному будиночку на окраїні Монреаля. Ми завітали сюди увечері та побачили, що у кухонному вогнищі весело потріскує вогонь, стіл застелений білосніжною скатертиною — усе готове до вечері. У дальньому кутку кімнати стоїть ще один стіл, застелений зеленим сукном — письмовий. Над ним висить поличка з книжками. Цей куточок — Джорджів кабінет. Колись він потай від господаря самотужки навчився грамоти, а тепер йому ніхто не заважав увесь вільний час присвячувати навчанню. Ось він сидить за письмовим столом і виписує щось із товстої книги.

— Джордже! — звертається до нього Еліза. — Тебе не було вдома цілісінький день. Ми скучили. Згортай свої папери і йди до нас, поспілкуємося.

Маленька Еліза (доню назвали на честь матері) підтримує бажання Елізи-старшої й біжить до батька, забирає у нього книжку і залазить йому на коліна.

— Ах ти пустунка! — люблячи докоряє їй Джордж і вдовольняє вимогу цієї наполегливої особи.

— Моя ти розумнице! — каже Еліза, нарізаючи хліб.

Еліза змінилася, стала солідною дамою, дещо поповнішала. Її обличчя тепер світиться щастям і спокоєм.

— Ну що, друже, розв’язав задачку? — перевіряє Джордж у сина домашнє завдання з математики.

Гаррі давно обрізали довгі кучері. Тепер це серйозний школяр все з такими ж великими розумними очима та світлим високим чолом. Він червоніє і відповідає батькові переможним голосом:

— Розв’язав, тату! І ніхто мені не допомагав!

— Молодець! Будуть із тебе люди, — тішиться Джордж. — Покладатися в житті треба тільки на себе, синку. Скористайся тим, що можеш навчатися. Твого батька ніхто нічому не вчив.

Цю розмову перериває стукіт у двері. Еліза йде відчиняти і зустрічає гостей радісним вигуком: «Не може бути! Це ви!» Джордж поспішає у коридор і радісно зустрічає доброго місіонера з Амхерстберга. За ним входять три жінки і дівчинка. Еліза пропонує їм присісти.

Спочатку все йшло за сценарієм гостей. Місіонер присів, витер хустиною спітніле чоло і вже приготувався розпочати заготовлену промову. Але раптом мадам де Ту, поламавши всі їхні плани, кинулася на шию Джорджеві зі словами:

— Джордже! Ти мене не впізнаєш? Я твоя сестра — Емілія!

Кассі ще якось трималася і, мабуть, змогла б зіграти свою роль до кінця, якби до неї не підбігла маленька Еліза — як дві краплі води схожа на її доньку Елсі, образ якої жінка зберігала у серці всі ці роки. Маленька великими очима дивилася на Кассі, не кліпаючи і не відводячи погляду, і та не витримала, схопила внучку на руки, пригорнула до грудей і вигукнула, не сумніваючись в істинності своїх слів:

— Дитино! Я твоя мама!

Даремно було заплановано той сценарій. За подібних обставин важко втриматися. Але місіонер не здавався — він таки виголосив свою промову, коли всі трохи заспокоїлися. Йому вдалося до сліз розчулити усіх присутніх. Після його виступу всі разом стали на коліна. Добрий місіонер вголос читав вдячну молитву, а решта повторювали її за ним. Почуття їхні були настільки сильні, що висловити їх можна було, звертаючись хіба до всемогутнього Бога. Потім друзі обнялися, утворивши коло, яке відтоді розірвати не зможе ніхто.

Один канадський місіонер записував достовірні факти про втечу рабів із Америки до Канади. Він старанно нотував усі подробиці. Це робилося для того, щоб люди, яких рабовласницька система розлучила на довгі роки, колись могли зустрітися. І справді, ті, хто роками й десятиліттями оплакував один одного, зустрічалися тут, у Канаді. Та щастило далеко не всім. Але комусь же таки щастило! Неможливо передати словами, як радісно тут зустрічають кожного новоприбулого з надією, що він розкаже щось про чиюсь матір, сестру, дитину, дружину чи чоловіка, чиї долі все ще блукали у теміні рабства.

Вчинки, описані у нотатках місіонерів, сповнені не так романтикою, як героїзмом. Утікачі, не боячись небезпеки, поверталися до Америки, щоб допомогти втекти своїм рідним — дружині, матері, сестрі.

Один канадський місіонер розповідав про молодого чоловіка, якого двічі ловили і немилосердно шмагали, але він спробував утретє, і йому вдалося втекти. А потім, ставши на ноги, повернувся в Америку і влаштував утечу своєї сестри. Такі вчинки вражають.

Нашим друзям поталанило. Їм даровано зустріч із рідними. Ця несподівана зустріч ощасливила їх усіх. Ось господарі й гості сідають за стіл і розмовляють. Усі сміються і радіють, лише маленька Еліза кліпає очима і дивиться то на маму, то на незнайому тітоньку, яка чомусь не відпускає її з колін, тулить до себе і відмовляється від пирога.

На певний час всі залишилися жити у хаті Джорджа та Елізи. Кассі поволі змінювалася. Її погляд, який раніше палав вогнем ненависті, тепер пом’якшав і став лагідним. Вона була серед рідних людей. Дорогу до її серця, зачерствілого без любові, знайшли діти. Її внучка, маленька Еліза, була їй навіть ближчою, ніж рідна донька. В ній Кассі бачила двійника тієї Елсі, яку вона втратила багато років тому і за якою увесь цей час тужила її душа. Еліза не пам’ятала матері, бо все її свідоме життя пройшло без неї. А дівчинка стала ниточкою, яка зв’язала матір і доньку. З її допомогою вони швидко полюбили одна одну. Побожність Елізи, регулярне читання Біблії, пам’ять про Тома і щасливе закінчення її авантюрної втечі спонукали Кассі до прийняття християнської моралі. Вона всім серцем увірувала в Бога і стала добропорядною віруючою.

Джорджеві з сестрою наново породичатися було легше, ніж Елізі з матір’ю, бо вони пам’ятали одне одного відтоді, як їх розлучили. Небога і дядько також швидко подружилися. Наступного дня після зустрічі мадам де Ту розповіла про своє життя докладніше. Розповідь закінчувалася тим, що недавно вона овдовіла і її покійний чоловік залишив їм із донькою чималий спадок, яким вони щиро прагнуть поділитися з Джорджевою сім’єю. Емілія поцікавилася, як він планує використати гроші, на що Джордж відповів:

— Допоможи мені отримати освіту, сестричко. Це завжди було моєю заповітною мрією. Решту я зможу сам.

Вони довго радилися і вирішили усі разом, що краще на декілька років або й назавжди виїхати до Франції. Як запланували, так і зробили. Про Еммі також не забули, взявши її з собою.

Дорогою ця вродлива й вихована дівчина підкорила серце старшого помічника капітана. Скоро по прибутті у Францію молодята побралися, а велика сім’я оселилася у просторому маєтку мадам де Ту.

Гаррі ходив до школи, жінки господарювали у домі, а Джордж упродовж чотирьох років навчався в одному французькому університеті. Він таки здійснив свою мрію — став освіченою людиною. Але білі люди ніколи не любили негрів, тому час від часу спалахи расизму загрожували їхньому спокою. Один такий вибух у Франції змусив Джорджа повертатися із сім’єю до Америки.

Яким він став за ці роки, що відчував і які плани на майбутнє будував, найкраще проілюструє його лист до одного французького друга.

«Наше майбутнє досі невідоме, — ділився Джордж своїми переживаннями. — Ти стверджуєш, що білі не матимуть нічого проти присутності у своєму суспільстві людей із таким відтінком шкіри, як у мене. Тим паче, що моя дружина і діти майже світлі… Можливо, світ змінився, проте… Уявляєш, мені не потрібно благословення білих, щоб почуватися повноцінним і щасливим! Мені байдуже до них. Я більше поважаю той народ, до якого належала моя мати. Для свого батька я був чимось на зразок породистої собаки або чистокровного коня, не більше. А от мама, моя нещасна, бідолашна матуся… Я для неї був дитиною, і хоча ми більше ніколи в житті не зустрілися, я знаю, що вона мене любить і любитиме до кінця своїх днів. Господи! Я навіть не знаю, чи вона ще жива, не знаю, чи впізнав би її, якби випадково побачив! Коли я згадую те, що їй довелося пережити, свої муки, ризик, на який пішла моя героїня-дружина, приниження моєї сестри, яку продали у Новому Орлеані, всяке бажання вдавати із себе американця чи мати із ними щось спільне одразу зникає… Навпаки, свою долю я хочу поєднати з пригніченим, загнаним у рабство народом Африки. Якби хтось мене запитав, чи хочу я, щоб моя шкіра посвітлішала, моя відповідь була би однозначною: „Ні! Краще нехай вона стане ще темнішою!“

Я мрію про одне: щоб світ визнав нас і не поділявся на білих, чорних, жовтих… Я хочу дожити до того дня, коли мій народ отримає право на вільне існування. Але з чого ж почати? Ти скажеш, що народ Гаїті намагався, та з цього нічого не вийшло. Я маю цьому пояснення. Раса, на основі якої сформувався характер гаїтян, деградувала. Звісно, потрібні століття, перш ніж люди того краю, позбавлені самостійності, доростуть до неї. Інша справа Африка. На її берегах я ясно бачу могутню республіку, яку очолюватимуть найкращі її сини — ті, хто завдяки своїй волі, безстрашності, наполегливості зуміли врятуватися від рабства. Колись батьківщина моєї матері була слабкою. Але тепер вона змогла досягти визнання у таких могутніх країнах, як Англія та Франція. Так, вони визнали її, поставили в один ряд із іншими націями земної кулі. Туди я хочу поїхати з сім’єю і там жити з народом, який мені до душі.

Мабуть, я дуже здивував тебе… Але я можу обґрунтувати свою позицію. Живучи у Франції, я мав змогу детально вивчати долю свого народу в Америці. Я уважно слідкував за боротьбою аболіціоністів і колонізаторів. Так, споглядаючи за тими подіями збоку, я побачив більше, ніж побачив би у самому вирі тієї боротьби.

Я усвідомлюю, що наші гнобителі можуть скористатися прикладом Ліберії — діяти усіма засобами, щоб завадити нам на шляху до визволення. Але нехай вони пам’ятають, що вчинками людськими править Господь. І саме він порушив усі їхні плани, тож мусимо спробувати і ми.

Ми живемо у знаменний час. Нації народжуються швидко. У нас є високий рівень цивілізації, щоб утворити республіку. Немає потреби відкривати щось заново, головне — зуміти скористатися досягнутим. Якщо ми зараз сміливо візьмемося до справи, нам і нашим дітям належатиме великий Африканський континент. Цивілізація і християнство облагородять його, республіки народжуватимуться там, як яскраві тропічні квіти, що цвістимуть віками… І все це буде творінням нашої нації.

Можливо, хтось подумає, що я просто втікаю, що мені байдуже до побратимів, які залишаються тут і досі тягнуть ярмо рабства. Та це не так. Якщо я хоч на мить забуду про них, нехай Господь забуде про мене! Але тут я безсилий, я нічим не можу їм допомогти. Для того, щоб спробувати розірвати ланцюги рабства, мені необхідно поїхати звідси, стати повноправним членом нації, з думкою якої рахуватимуться представники інших світових спільнот. Якщо її визнають, то вона зможе сперечатися, доводити, відстоювати свої права. Хтось один цього зробити просто не зможе. Потрібна визнана громада однодумців.

Колись Європа головуватиме над вільними націями світу, я навіть не сумніваюся в цьому. І тоді з рабством, пригнобленням та іншими соціальними несправедливостями буде покінчено. Колись інші країни визнають нас. Тоді на конгресі вільних країн нам нададуть слово, і ми виступимо на захист нашого нещасного народу, прибитого рабством до землі. Тоді Америка буде змушена очищатися від вікової ганьби, бо це прокляття не лише для Африки, але й для неї самої.

Ти дивуєшся, що я будую такі величні плани, мрію про республіку. Ти, мабуть, порадиш починати з малого — просто дати змогу представникам мого народу утворити національну меншину всередині Америки, як, наприклад, ірландська, німецька чи шведська! Я не проти цього, але лише за тих умов, що нас урівняють у правах з рештою меншин, не дивлячись на колір шкіри чи соціальний рівень. Тут Америка нам заборгувала, бо саме вона спричинила наші біди. Я наголошую на тому, що ми не вимагатимемо платні за минулі гріхи. Але майбутнє має змінити їхнє ставлення до нас. Пройде дуже багато часу, перш ніж білі навчаться неупереджено ставитися до небілих. Тому краще подбати, аби у нашого народу була своя країна. Ми різні — навіщо ж силувати природу і поєднувати непоєднуване? Африканська раса чекає благодатного впливу цивілізації та християнства. Дайте нам волю — і, можливо, з’ясується, що африканці більш моральні істоти, ніж англосакси.

Спершу долю світу вирішувала англосаксонська раса. Її сини — рішучі, енергійні, сильні — були гідні цієї ролі. Але я християнин і чекаю на нову еру всезагального миру і братерства. Мені здається, її настання вже відчувається. Те, що зараз усі країни світу потерпають від епохальних змін, лише підтверджує мої здогади.

Я сподіваюся, що релігією Африки стане християнство. Наші люди не звикли наказувати; для нас, м’яких, великодушних і здатних прощати, більше підходить демократія, а не диктатура. На жаль, це не стосується мене особисто. Кров у моїх жилах тече запальна і гаряча. Вона наполовину англосаксонська. Але зі мною живе прекрасний проповідник слова Божого — моя дружина. Коли я перегинаю палицю в своєму радикалізмі, вона ніжно зупиняє мене, нагадуючи про високу місію нашого народу. Як патріот і прибічник християнства, я мушу виконати свій обов’язок — поїхати до Африки, цієї великої країни, обраної Богом. Я впевнений, що саме про неї сказано у Святому Письмі: „Тебе зневажали й ненавиділи, але я вознесу тебе, і багато поколінь будуть щасливі у тобі“.

Гадаєш, я мрійник? Що Ліберія — не той приклад, на який треба рівнятися, що я бачу лише романтику і не бачу небезпеки? Це не так. Я все врахував, усе добре обдумав. Я працюватиму там, не шкодуючи сил, долатиму усі перешкоди, переступатиму через невдачі. Я присвячу цьому своє життя і, впевнений, мені не доведеться шкодувати про це.

Сприймаєш ти моє рішення чи ні, вір у мене і знай, що я відданий своєму народу.

Джордж Гарріс»

Від дати написання цього листа минув приблизно місяць. І ось Джордж із дружиною і дітьми, з тещею, сестрою і племінницею всі разом переїхали на історичну батьківщину, якої ніхто ще з них не бачив — в Африку. Думаю, ми не помилимося, коли скажемо, що світ ще почує про Джорджа Гарріса.

P.S. Перед від’їздом до Африки Кассі розпочала пошуки сина з допомогою мадам де Ту. І вони його таки знайшли! Генрі був сміливим, рішучим юнаком, він утік на Північ за кілька років до того, як його мати зважилася на втечу. Йому допомогли аболіціоністи. Генрі навіть устиг здобути освіту за той час. Після зустрічі з рідними він підтримав їхню ініціативу переїхати до Африки, приєднавшись до них через декілька місяців.

Вам цікаво, як живеться міс Афелії і її вихованці Топсі? Так от, міс Афелія привезла Топсі у Вермонт. Цей вчинок її сімейство одноголосно засудило. Спершу Топсі всім заважала, з її появою порушувалися всі порядки і звички, яким жив їхній дім ось уже три покоління поспіль. Але міс Афелія не відступала у навчанні і вихованні дівчинки, бо бачила позитивний результат. Скоро Топсі не просто прийняли — вона стала улюбленицею домочадців, гостей дому і сусідів. Коли Топсі виповнилося сімнадцять, вона забажала охреститися. Її прийняли в лоно церкви, і юнка стала такою набожною, що скоро поїхала як місіонерка до Африки. Вона прагнула нести добро — і обрана суспільством роль для неї була відповідна. Топсі стала вчителькою у місіонерській школі, де згодилися всі її кращі якості — жвавість розуму, кмітливість і наполегливість.

Ми почали свою розповідь із маєтку Шелбі. Туди ж і повернімося, щоб завершити її.