Хатина дядька Тома

Розділ XLI Молодий Шелбі

Минуло два дні. Том терпів страшенні муки, але не вмирав. Та залишмо його на деякий час і дізнаємося про гостя, який навідався до Саймона Легрі.

Отже, по ясеневій алеї, яка вела до будинку Легрі, пролунало цокання кінських копит і гуркіт від коліс воза. Слуги вибігли зустрічати гостей. У возі сидів молодий джентльмен. Він зупинився біля ґанку, кинув поводи, зіскочив на землю і запитав, чи можна побачити господаря плантації. Як не дивно, це був юний Джордж Шелбі. «Як же він тут опинився?» — поцікавитеся ви. Щоб пояснити це, потрібно повернутися назад і навідатися до маєтку Шелбі в Кентуккі й дізнатися, як там справи.

Трапилося так, що лист міс Афелії до містера Шелбі через чиюсь халатність пролежав місяці зо два на якомусь поштовому пункті. Але він таки дійшов за адресою, щоправда, тоді, коли Томова доля вже погрузла в болоті людської жорстокості.

Лист отримала місіс Шелбі. Він вразив її у саме серце, але тоді вона мала купу особистих клопотів, тож зайнятися цією справою негайно не могла. Єдине, що вона зробила — це написала листа довіреній особі Сен-Клерів (міс Афелія завбачливо повідомила її ім’я та адресу) із проханням сповістити, як склалася Томова доля.

Що ж завадило їй довести розпочату справу до кінця? Річ у тім, що містер Шелбі серйозно захворів і вже довгий час палав у гарячці. Єдиною опорою місіс Шелбі був її син. За цей час він виріс і став струнким юнаком. Вони разом зі слугами виходжували містера Шелбі, але все даремно — їм не вдалося вберегти його… Хто думатиме про якогось слугу, коли помирає господар, чоловік і батько?

Через це горе про Тома забули, а ще через клопоти із залагодження справ покійного містера Шелбі. У заповіті він призначив спадкоємицею місіс Шелбі, довіривши цим самим їй нелегку справу — погашення його боргів. Місіс Шелбі із Джорджем з головою загрузли у паперах, зустрічалися з людьми, чиї підписи там значилися, і це займало увесь їхній час. До того ж довелося спродувати частину майна, щоб розплатитися з кредиторами.

Довірена особа Сен-Клерів відповіла на запит місіс Шелбі, але повідомила лише те, що негра Тома продано в Новому Орлеані на аукціоні такого-то числа, а подальша його доля невідома.

Така відповідь місіс Шелбі і молодого господаря, містера Джорджа, не влаштовувала, тому вони твердо вирішили діяти. Щоправда, довелося трохи почекати, поки їхні фінансові справи підуть на лад. Минуло ще півроку, і Джордж Шелбі за дорученням матері поїхав на Південь, щоб у Новому Орлеані дізнатися про місцезнаходження Тома, розшукати його, викупити і привезти додому.

Декілька місяців він шукав ниточку, яка навела би його на Томів слід. І ось він зустрівся з одним джентльменом, який розповів йому, де шукати невільника. Містер Джордж запасся грошима і сів на корабель, який плив по Ред-Рівер. Він вірив, що розшукає свого давнього друга і викупить його.

Ось він дістався до маєтку Легрі. Слуга-негр провів його до вітальні, де Легрі саме ледарював.

Саймон прийняв гостя досить ввічливо, адже спілкувався з рівним, а не з якоюсь «чорнопикою худобою».

— Я давно розшукую одного негра на ім’я Том, який належав моєму покійному батькові. Я хочу його викупити. Мені відомо, що ви придбали його на аукціоні в Новому Орлеані з рік тому…

Легрі насупився і перервав гостя:

— Правда ваша. Купив я на свою голову цього негра. Я за нього заплатив страшні гроші, а виявилося, що так само можна було пустити їх за вітром. Негідник він, та й годі! Такого негра у мене зроду не було: нахаба, бунтівник, недавно влаштував утечу двох негритянок. А їм ціна — по тисячі доларів за кожну, не менше. Сам зізнався, що причетний до цієї втечі, а де вони можуть переховуватися, паскуда така, не каже. Його шмагали двоє наглядачів одразу, а він все одно мовчить. Так я ще нікого не карав, як оцього Тома. Тепер він дурня клеїть, вдаючи, що вмирає, але я йому не вірю. Він у мене…

— Де він? — не стерпів Джордж. — Я хочу його бачити! — Щоки юнака палали, ніздрі роздувалися, очі зблиснули. Він ледве стримувався, щоб не вилаяти цього нахабу.

— У комірці за майстернею, — крикнув через відчинене вікно хлопчик-негр, який тримав Джорджевого коня і чув розмову у вітальні.

Легрі гаркнув на хлопчика, а Джордж, не питаючи дозволу, вийшов із будинку і покрокував до Тома.

Бідний Том майже постійно лежав у забутті. А коли очунював, то майже не відчував болю, бо позаминулої ночі він перетерпів такий фізичний біль, сильніший від якого знести просто неможливо. Він утратив відчуття власного тіла. Але його могутнє тіло не вмирало, дух ще бився в ньому. Під страхом покарання нещасні раби пробиралися до нього вночі, жертвуючи своїм коротким відпочинком, щоб бодай чимось полегшити його страждання. Вони хотіли віддячити Томові за його доброту до них. Та що вони могли для нього зробити? Подати горня холодної води — оце й усе… Але це робилося з такою любов’ю!

Колишні язичники, які завдяки Томові прийняли у свої душі Бога, зрошували його тіло сльозами. Кассі також підслухала, як постраждав Том заради них із Емілі. Вона не побоялася небезпеки і, вибравшись минулої ночі зі свого сховку, прокралася до комірки. То було дуже ризиковано, але вона зробила це. Прощальні слова, які Том ще зміг вимовити цій знедоленій добрій жінці, розтопили лід, що сковував її груди. Вона вперше за довгі роки розплакалася, і їй полегшало.

Коли Джордж увійшов до комірки і побачив Тома, його серце облилося кров’ю, в очах потемніло.

— Дядечку Томе… Не може бути… Не може бути! — вимовив він, опускаючись на коліна перед Томом. — Господи! Дядечку Томе…

Том упізнав цей рідний голос, та все ж думав, що він йому вчувається. Негрові хотілося, щоб це було насправді, і він втішився. Але щоб хоч якось пом’якшити таке гнітюче враження, щоб у молодого містера Джорджа не боліла душа за нього, Том ледь-ледь підвів голову, усміхнувся і сказав:

— Волею безсмертного Христа моє смертне ложе м’яке і зручне…

Кажуть, чоловікам плакати не годиться. Але сльози, які капали з очей юного Джорджа, коли він схилився над своїм другом, робили йому честь.

— Дядечку Томе! Це я, Джордж! Я тут! Хіба ти не впізнаєш свого маленького Джорджа?

— Містере Джордж… — прошепотів Том, розімкнувши очі. Його розгублений погляд зупинився на скорботній постаті довгожданого гостя. — Містере Джордж!..

І його тьмяний погляд прояснішав, свідомість поволі повернулася, обличчя освітила щаслива усмішка. Він переплів пальці своїх натруджених мозолистих рук на грудях і заплакав.

— Слава Творцю! Більшої нагороди я й не чекав… Більше мені нічого не треба! Мене не забули! Мене пам’ятають. Камінь упав із серця… Аж тепер я можу померти спокійно…

— Ти не помреш, дядечку Томе! Не смій навіть думати про це! Не можна тобі вмирати. Я приїхав по тебе. Тебе чекають тітонька Хлоя і діти! Я викуплю тебе і відвезу додому! — палко заговорив Джордж.

— Запізно, містере Джордж, тепер вже запізно! Господь заплатив за мене сповна кров’ю свого сина! В його обителі мені буде краще, ніж у Кентуккі.

— Дядечку Томе, не помирай! Я цього не переживу. Скільки ж ти вистраждав, сердешний! Хіба ж я міг подумати, що знайду тебе тут, в брудній коморі, побитого, всіма покинутого!

— Не жалійте мене, містере Джордж! Я не всіма забутий! То й час, коли я потребував допомоги і співчуття, минув. А тепер я стою на порозі вічного блаженства. Небо близько, містере Джордж!.. Я переміг, і своєю перемогою я завдячую Христу. Нехай святиться ім’я Його!

Джордж не посмів перебивати цю щиру промову. Він мовчав, захоплюючись силою духу раба, якого любив і вважав своїм другом.

Том торкнувся його руки і заговорив знову:

— Ви тільки Хлої не розповідайте, що ви тут побачили. Не треба її засмучувати, бідолашну мою… Скажіть їй, що я захворів і… Що мене вже ніхто не зміг втримати на землі, бо я належу Господові. Скажіть їй, що він не полишав мене ні на мить і полегшив дорогу до нього. Скажіть, що він завжди буде і з нею, і з нашими хлопчиками, і з донечкою! Як подумаю про них — серце кров’ю обливається… Скажіть їм, містере Джордже, нехай вірять у Господа і служать йому… Передайте мої вітання господарю і господині… Добра у неї душа… І усім, хто пам’ятає мене, Тома… Якби ви тільки знали, як я вас усіх люблю! Серце моє сповнене любові. Любов і віра, а більше нічого… Містере Джордж, це таке щастя — вірити!..

У цю хвилину двері комірчини прочинив Легрі й, з напускною байдужістю зазирнувши всередину, відвернувся.

— Диявол! — крикнув, не стримавшись, Джордж. — Одне мене тішить: йому доведеться відповідати за це!

— Не говоріть так, містере Джордж! — Том узяв його за руку. — Мені страшно за нього! Господь всеблагий, і він простив би йому його гріхи, якби той покаявся… Але на це я навіть не сподіваюся.

— І я також, — сказав Джордж. — Таким у Царстві Небесному не місце.

— Ну що ви! Він не зробив мені нічого поганого. Навпаки — лише прискорив мою зустріч із Богом.

Радість зустрічі з молодим господарем, здавалося, повернула Томові сили. Та ненадовго… Після цієї розмови він догорів, як свічка, яка перемогла подих вітру, але вже при самому кінці гноту. Том зімкнув повіки і на його обличчя лягла тінь потойбічного світу.

Так минуло кілька хвилин. Том відкрив очі, зітхнув, переможно усміхнувся і прошепотів:

— Ніхто не зможе позбавити нас віри й любові!

Юнак завмер. Він довго дивився на бездиханне тіло. Почуття піднесеного благоговіння охопило його душу. Він закрив очі своєму другові, повторюючи подумки: «Яке це щастя — вірити!».

Юний Джордж Шелбі підвівся з колін і, розвернувшись, відчув на собі чийсь погляд. Позаду нього стояв Легрі.

Смерть, свідком якої Джордж щойно став, притупила його юнацьку запальність. Він не став ображати дух покійного криком і приниженнями того, за кого Том молився. Відчуваючи огиду до цієї людини, він вирішив якнайшвидше позбутися його присутності.

— Все, що міг, він для вас уже зробив. Більше не зможе, — сказав юнак, пронизуючи Легрі поглядом. — Скільки вам заплатити за мертвого Тома? Я хочу його поховати.

— Я покійників не продаю, — розгублено пробурмотів Легрі. — Хочете з цим возитися — ваше право.

— Хлопці! — владним голосом гукнув Джордж до трьох негрів, які мовчки дивилися на бездиханного Тома. — Поможіть мені донести його до воза. І знайдіть лопату!

Всі троє кинулися виконувати наказ: двоє підняли тіло, а третій побіг по лопату.

Джордж навмисно ігнорував Легрі. Господар маєтку перечити гостеві не наважувався, і з напускною байдужістю, насвистуючи, пішов за усіма.

Джордж зняв із воза лавку для сидіння і прилаштував її скраю, а на вільному місці простелив свого плаща. Тоді він допоміг слугам обережно покласти на нього Томове тіло. Тепер він вирішив поговорити із Легрі, але дав собі слово бути стриманим.

— Зараз не час і не місце обговорювати те, що ви скоїли. Але, сер, вам доведеться відповідати в суді за невинно пролиту кров! Ви вбили людину, — це очевидно, — і я цього так не залишу! Я візьмуся до цієї справи, тільки-но дістануся до найближчого міста.

— Даремно витратите свій час, паничу! — крикнув Легрі, клацнувши пальцями. — Свідків маєте? Отож! Ніхто не підтвердить ваших свідчень!

Легрі знав, що каже. Нічого довести Джордж би не зміг. Адже на плантації не було більше жодної білої людини, окрім них двох. А негри права голосу в суді не мали. Джордж від своєї безпорадності ладен був криком роздерти небеса. «Де ж справедливість?!» — волало його серце. Але зовні він залишався спокійним, бо знав, що відчай не допоможе її відновити.

— Страшне діло — здох негр! — цинічно припечатав Легрі.

Ці слова вивели молодого кентуккійця із себе. Він одним ударом повалив Легрі й став над ним, розпалений благородним гнівом.

Боягузів кулак переконує завжди. Вони негайно починають поважати тих, хто своєю твердою рукою тицьнув їх носом у багно. До таких належав і Легрі. Він устав, струсив із себе пилюку і провів поглядом віз, який від’їжджав із його двору. Він не лаявся, не кинувся захищати свою честь. А все тому, що був негідником і боягузом — такі, як він, честі не мають.

Виїхавши за межі маєтку Легрі, Джордж побачив невеликий пагорб, на якому росло декілька дерев. Там він наказав викопати могилу.

Коли яма була готова, негри запитали:

— Плащ залишати, пане?

— Ні, поховайте його в ньому! Більше я нічого не можу для тебе зробити, нещасний мій друже! Візьми хоча б мого плаща.

Слуги опустили тіло в могилу, мовчки закидали її землею, насипали зверху невеличкий акуратний горбик і обклали його свіжим дерном.

— Дякую, можете йти, — сказав Джордж і дав кожному по монеті.

Але вони стояли, переминаючись із ноги на ногу.

— Пане… Може, ви купите нас?.. — попросив один із них.

— Нам тут живеться дуже важко, пане! — підхопив інший, благально заглядаючи Джорджеві в очі. — Будьте милосердні, купіть нас!

— Не можу я! Не можу! — з гіркотою у голосі вимовив Джордж, махнувши рукою.

Бідолашні негри поопускали голови і поволі побрели назад.

— Боже милий! — вигукнув юнак, опускаючись на коліна перед могилою. — Будь свідком моїх намірів! Я присягаюся, що віднині присвячу своє життя боротьбі з рабством! Я не пошкодую сил на те, щоб змити це ганебне тавро зі своєї країни!

Джордж помолився про упокій Томової душі й твердим кроком пішов від могили. Тепер він знав, навіщо живе.

На місці поховання Тома немає ні пам’ятника, ані хреста. Та це, мабуть, і зайве. Господь знає, де лежить його тіло, а його душа витає в небесах і буде покликана ним у день своєї слави. Господь подарував їй безсмертя.

Не тужіть за ним! Таке життя і така смерть мають викликати радість, а не скорботу. Благословенний, хто терпляче несе свій хрест! Їх покличе Господь до себе, адже сказано у Святому Письмі: «Блаженні ті, хто плачуть, бо втішені вони будуть».