Хатина дядька Тома

Розділ XXХ Невільницький барак

Невільницький барак! Мабуть читачі при цих слова уявили собі страшне, похмуре приміщення, смердюче лігво, темницю із пацюками та всякою нечистю. Але ви помиляєтеся. У наш час люди навчилися робити зло так, щоб не принижувати естетичного смаку покупця людського товару. Цей товар дуже високо цінується, отже, його потрібно зберігати в хороших умовах, забезпечити йому належний догляд, добре його годувати, тримати в чистоті, щоб він аж блищав. Невільницький барак Нового Орлеана мало чим відрізняється від будь-якого іншого складу. Підійшовши до нього, ви побачите біля входу кількох негрів обох статей, які стоять там як зразок товару, що знаходиться у приміщенні.

Вам ввічливо запропонують увійти всередину і покажуть товар: чоловіків і жінок, братів і сестер, батьків і дітей, яких залежно від бажання покупця можна придбати гуртом і окремо, можна найняти на певний час, закласти в банк чи обміняти на будь-який інший рівноцінний товар… Та це лише поверховий погляд, а насправді вам покажуть безсмертні душі, заради яких проливав свою святу кров на хресті Син Божий і заради яких він воскрес.

Негри покійного Сен-Клера потрапили до невільницького бараку пана Скеггса, де мали чекати відправки на аукціон.

Том і всі його товариші взяли із собою по великій валізі особистих речей. На нічліг їх розмістили у довгому коридорі, де було багато негрів-чоловіків різного віку та відтінків шкіри. Усі вони реготали та веселилися.

— Я бачу, ви тут розважаєтеся. Правильно робите, — сказав містер Скеггс, заходячи до бараку. — У мене негри не сумують ніколи. А ти молодець, Сембо! — звернувся він до здорованя, який кривлявся, потішаючи побратимів.

А от нещасному Томові було не до веселощів. Він поставив свою валізку подалі від шумної компанії, сів на неї і прихилився головою до стіни.

Зазвичай работорговці намагаються підтримувати безтурботну веселість свого товару, щоб негри не замислювалися над становищем, у якому опинилися. Люди, які перепродують негрів з Півночі на Південь, пнуться зі шкіри, аби лиш зробити свій товар байдужим. Работорговець збирає партію рабів у Кентуккі або Вірджінії і перевозить їх кудись на відгодівлю. Годують їх аж занадто щедро, та іноді вони все одно сумують. Тому работорговець наймає скрипаля, він їм грає, а вони танцюють і співають. А тих, хто все одно сумує, розлучившись із рідними, работорговці не люблять, бо вважають їх небезпечними, тож ставляться до них відповідно. Таких попереджають: якщо не веселитимешся, особливо на виду, продам тебе жорстокому господареві; а будеш, як усі, то й постараюся подбати про твою подальшу долю.

— А що цей негр тут робить? — сказав Сембо, коли містер Скеггс вийшов із кімнати. Сембо був величезний, чорний, як ніч, спритний і збитошний, як мавпа. — Ну, що ти тут робиш, негре? — жартівливо штрикнув він Тома в бік. — Засумував чи розмріявся?

— Завтра мене продадуть на аукціоні, — тихо відповів Том.

— Продадуть на аукціоні? Хо-хо! Потішний негр! Мені б так уміти веселити людей! І його також завтра продадуть? — Сказав Сембо, безцеремонно ляснувши Адольфа по плечу.

— Прошу мене не чіпати! — люто огризнувся мулат і випростався, не приховуючи відрази.

— Ого-го! Бачили такого! Негр білий, як молоко! А парфумів, либонь, вилив на себе півфлакона. Та йому тютюном добре торгувати, — сказав Сембо, демонстративно принюхуючись до Адольфа. — Тютюн від нього пахнутиме парфумами, тож від покупців відбою не буде.

— Кажу тобі, не лізь до мене! — повторив Адольф.

— Ви погляньте, які ці білі негри недоторки! І зодягнуті, і зачесані, та ще й з хустинкою! Одразу видно, що з хорошого дому.

— Так, з хорошого. Мій господар за жодного з вас не дав би і ламаного гроша.

— Ой, та які ж ми поважні, просто джентльмен! — не вгавав Сембо.

— Моїми господарями були Сен-Клери! — гордо поінформував Адольф.

— Ото вони, мабуть, не натішаться, що здихалися такого опудала! Думають собі: «Збути б його якомога швидше разом із побитим посудом та рештою непотребу!» — знущався Сембо.

Адольфові урвався терпець і він накинувся на кривдника з кулаками. В бараку піднявся шум, від якого незабаром прибіг містер Скеггс.

— Що тут у вас коїться? Тиша! — крикнув він, замахнувшись довгим батогом.

Негри кинулися по кутках. Лише Сембо залишився на місці, на потіху усім спритно уникаючи ударів.

— Та ви що, пане! Ми поводимося тихо. Це все оті, новенькі. Чіпляються до нас без кінця!

Містер Скеггс налетів на Тома з Адольфом, навіть не розбираючись, хто правий, хто винуватий, добряче відшмагав їх, наказав усім вкладатися спати, а сам, замкнувши барак, пішов геть.

А тепер зазирнімо у жіночу половину невільницького бараку. Тут були негритянки, мулатки і квартеронки, юні, молоді і старі, і навіть діти. Ось лежить гарненька десятилітня дівчинка. Її маму вчора продали, вона довго плакала, а тепер, знесилена, заснула. А ось стара негритянка. Скільки ж роботи переробили її мозолисті руки! А завтра її продадуть за безцінь першому, хто погодиться її купити. Ще з півсотні негритянок лежать тут, закутавшись із головою хто у ковдру, хто у шаль. В одному з кутів сидять поряд дві жінки, які одразу виділяються з маси своїм виглядом. Одна — мулатка років п’ятдесяти на вигляд, погляд її темних очей — м’який, обличчя — приємне. Вона зодягнена у сукню доброго покрою, її голову прикрашає акуратно закручений барвистий шовковий тюрбан. Вочевидь, вона жила у дбайливих господарів. До неї прихилилася дівчинка п’ятнадцяти років, безсумнівно, її донька, бо вона дуже схожа на неї, особливо хвилястим каштановим волоссям і темними очима, хоч колір шкіри мала світліший. Мабуть, була квартеронкою. Дівчинка теж була охайно вбрана, її ніжні руки, судячи з усього, не знали важкої роботи. Мати і донька належали то тієї ж партії, що й Том із Адольфом. Їх містер Скеггс планує виставити на торги завтра. А їхній господар, який вирішив їх продати, мешканець Нью-Йорка. Він вважається побожним християнином. Цей пан отримає за них гроші, потім піде до церкви і, навіть не сповідаючись, бо вважає себе безгрішним, спокійно причаститься тілом і кров’ю Господніми і цих двох нещасних рабинь, щоб більше ніколи навіть не згадувати про них.

Сусанна (мати) та Емілі (донька) служили одній добрій ново-орлеанській леді, яка ставилася до них турботливо і навіть навчила їх читати й писати. Якщо життя в неволі взагалі може бути добрим, то жилося їм непогано. Та, на жаль, справами їхньої пані займався її єдиний син, безтурботний і безвідповідальний. Він пускав гроші на вітер, тож став неплатоспроможним боржником, заклавши материн маєток. Найбільше він заборгував одній солідній нью-йоркській фірмі. Довірена особа цієї фірми в Новому Орлеані, отримавши відповідне розпорядження від її власника, арештував невільників з плантації. Отримавши листа від своєї довіреної особи, господар цінної власності засмутився, адже вважав себе християнином і принципово був проти торгівлі людьми. Але йшлося про тридцять тисяч доларів, а це така сума, яка змушувала заплющити очі на будь-які принципи, навіть релігійні. Тому він, порадившись із людьми, яким довіряв, подумавши декілька днів, написав відповідь, у якій повідомляв, що він поручає довіреній особі владнати справи на свій розсуд і прислати йому до Нью-Йорка зазначену суму.

Так Сусанна і Емілі опинилися в невільницькому бараку, а завтра стануть лотами аукціону. Про що ж вони говорять?

— Мамо, поклади голову мені на коліна, поспи трошки, — пропонує дівчинка, насилу стримуючи сльози.

— Та не до сну мені тепер, Еммі! Адже це наша остання ніч, останні години, коли ми ще разом… Завтра нас розлучать.

— Мамо, навіть не думай про це. Може, нас продадуть одному господареві?..

— Ах, Еммі, інших я також втішала б, але мені так страшно, що я можу тебе втратити… Це просто жахливо.

— Не хвилюйся, мамо. Адже цей чоловік сказав, що ми обидві красиві, тож на нас буде попит.

Сусанна згадала Скеггсові слова і погляд. З болем у серці згадувала вона те, як він оглядав руки її доньки, торкався її кучерів і, задоволено прицмокуючи, заявляв, що вона — товар вищого ґатунку. Сусанна, вихована у християнській вірі, звикла до щоденного читання Біблії, переживала за доньку, яку чекало сповнене ганьби життя, як і будь-яка біла мати. Але вона була беззахисна, бо сподіватися їй не було на що.

— Мамо, ото б нам пощастило, якби тебе взяли у якусь сім’ю кухаркою, а мене — покоївкою або кравчинею. Так і буде! Давай візьмемо себе в руки і розповімо завтра, що ми вміємо робити, — мріяла дівчина.

— Завтра причешешся гладенько, — сказала їй на це мати.

— Навіщо? Така зачіска мені не пасує.

— Так тебе скоріше куплять.

— Чому? — не могла зрозуміти Емілі.

— У хороших домах не люблять, коли дівчата виставляють напоказ свою вроду. Туди беруть скромних, простих дівчат. Не сперечайся зі мною і роби, як я тобі кажу.

— Гаразд, мамо, я зроблю.

— І от що, Емілі: якщо завтра нас з тобою розлучать, пам’ятай науку нашої пані, не відступай від християнської віри. Візьми із собою Біблію та збірник гімнів, не забувай Господа нашого, тоді й він тебе не забуде.

Так говорила нещасна мати, усвідомлюючи, що завтра, можливо, жорстокий рабовласник стане господарем її коханої доні, її душі й тіла. Її господарем може стати будь-хто, у кого знайдуться гроші на таку покупку. На що тоді перетвориться життя бідолашної дівчини? Притискаючи доньку до грудей, Сусанна жалкує про те, що її Еммі — красуня. Вона жалкує, що виховала у неї чисті помисли і побожні погляди, що вивищила її над іншими… Тепер вона нічим не зможе захистити її. Все, що вона може, — тільки молитися. Таких молитов дуже багато полинуло у небо зі стін цієї чисто прибраної тюрми для рабів. Але Господь усе пам’ятає. Тим, хто їх купить, варто пам’ятати застереження із Євангелія від Святого Луки: «Неможливо, щоб спокуси не мали прийти; але горе тому, через кого вони приходять! Краще йому було б, якби млинове жорно на шию йому почепили та й кинули в море, аніж щоб спокусив він одного із них!».

Місяць спокійно дивиться на сплячих невільників через ґрати і освітлює їх тьмяним сяйвом. Мати і донька тихо наспівують печальний гімн, який у невільників вважається траурним:

Співайте, співайте, сердеги! Ніч коротка, а ранок розлучить вас навіки!..

Ось зрадницьки настав ранок, і у бараку почався рух. Містер Скеггс заклопотаний, йому треба підготувати товар до аукціону. Він оглядає одяг невільників, наказує їм не сумувати і шикує для останнього огляду перед тим, як повести на продаж. Містер Скеггс із сигарою в зубах і панамою із пальмового гілля прискіпливо усіх оглянув. Тепер він був упевнений, що товар готовий, та раптом помітив, що щось не так.

— Це ще що таке? — вигукує обурено він, зупиняючись перед Емілі. — Де твої локони?

Дівчинка аж тремтить зі страху, дивиться на матір, а та спокійно відповідає за доньку:

— Вчора я наказала їй зачесатися гладенько. «Що це, — кажу, — в тебе зачіска така неохайна? Усе стирчить на всі боки! Причешися скромніше, охайніше».

— Так не годиться! — кричить Скеггс і наказує дівчині: — Марш розчісуватися, щоб було якомога пишніше! І не затримуйся, швидко повертайся… — замахується він на неї. — А ти, — звертається до матері, — допоможи їй. За такі локони сотню доларів накинуть, не менше.

Споруда біржі справляє враження. Підлогу круглого просторого приміщення викладено мармуровими плитами. У різних кінцях зали прилаштовані невеликі помости. Два з них вже зайняті. Блискучі оратори вихваляють свій товар то англійською, то французькою мовами. Біля вільного помосту юрмляться раби, трусячись перед початком торгів. Серед них і невільники покійного Сен-Клера — Том, Альфред і решта. Тут же стоять сумні й налякані Сусанна та Емілі. Потенційні покупці чи просто зацікавлені обмацують їх, роздивляються, висловлюючи свою оцінку вголос, як жокеї, які обирають собі скакунів.

— Альфе! Ти як сюди потрапив? — вигукнув один молодий панок, плескаючи по плечу такого ж франта, який саме роздивлявся Адольфа у монокль.

— Я хочу купити лакея. Дізнався, що негрів маєтку Сен-Клер виставлено на аукціон, та й подумав, чи не придбати мені Адольфа.

— Хто ж купує Сен-Клерових негрів?! Вони нахабні, розбещені. Борони тебе Боже!

— Мене цим не настрашиш! — править своєї потенційний покупець. — Хто б до мене не потрапив, швидко стане шовковим. Я їм не Сен-Клер, зі мною жартувати не раджу. Ні, я таки куплю цього мулата, він мені подобається.

— Пустить тебе з торбами! Він там звик розкидатися господарськими грошима. Сен-Клер ніколи не перевіряв здачу.

— Моїх не розкидатиме! І віддавати буде все до цента! Посидить раз-другий у каталажці, то швидко навчиться економити. Все, вирішено, купую!

Том сумно поглядав на панів, що проходили повз нього, думаючи, кого із них він хотів би бачити своїм господарем. Та серед публіки, яка зазвичай збирається на біржі, важко знайти людину, якій можна спокійно довірити свою долю. Він бачив дуже різних людей, — худих і товстих, високих і низьких, елегантних джентльменів і розхлябаних бевзів, — але всі вони були якісь злі. Таких, як Сен-Клер, серед них годі було й сподіватися.

Перед початком аукціону кремезний маленький панок, проштовхуючись крізь натовп, безцеремонно прокладав собі шлях ліктями. Ось він почав оглядати товар. Том з першого погляду відчув до нього відразу, яка щомиті зростала. Хоч він і був невеликого зросту, проте виглядав фізично сильним. Описати його неважко, але навіть писати це неприємно, не те що знаходитися поруч: голова — круглий м’яч, зеленаві витрішкуваті очі, які, здавалося, от-от вигулькнуть з орбіт, біло-руде нечесане волосся, майже невидимі брови. До того ж він жував тютюн і повсюди плювався виссаними рештками, втираючи губи величезною волохатою рукою, вкритою ластовинням. У нього були брудні нігті, пожмаканий і недоладний одяг. Ось він підійшов до Тома, схопив його за щелепу, оглянув зуби, змусив показати біцепси, повернутися і підскочити.

— Звідки родом? — спитав він.

— З Кентуккі, пане, — тихо відповів Том, безпорадно оглядаючись навсібіч.

— Чим займався?

— Управляв господарством господарів.

— Так я тобі й повірив! — сказав незнайомець і пішов далі.

На хвилинку він затримався коло Адольфа, сплюнув просто на його вичищений чобіт і пройшов повз. Тепер перед ним стояла Емілі. Він провів своєю важкою брудною лапою по плечах і грудях дівчини, помацав її руки, оглянув її зуби і відштовхнув до Сусанни, яка за ці хвилини ледь не померла від страху й огиди. Налякана Емілі розридалася.

— Мовчи, скотино! — шикнув на неї аукціоніст. — Ми починаємо, а вона тут нюні розвела.

І аукціон розпочався.

Адольфа купив той молодий джентльмен, який загорівся бажанням це зробити ще перед початком торгів. Щоправда, йому довелося віддати за нього кругленьку суму.

Решту невільників Сен-Клера розкупили інші покупці. Ось черга дійшла і до Тома.

— Вилазь тепер ти. Чуєш? — наказав Томові аукціоніст.

Том піднявся на поміст, розгублено роззираючись. Він не розумів ані слова, всі звуки перетворилися на шум у вухах, а тим часом аукціоніст розхвалював його англійською і французькою мовами, покупці викрикували з зали, декілька разів стукав молоток… Та ось молоток стукнув востаннє. Том розчув лише слово «доларів» і зрозумів, що його вже продано.

Його зіштовхнули з помосту. Круглоголовий здоровань грубо схопив його за плече і крикнув:

— Стій тут!

Том майже не усвідомлював, що з ним відбувається. А тим часом продавали наступних рабів. Ось продано і Сусанну! Вона ледь жива сходить з помосту, сповільнює ходу, тужливо озирається назад. Вона благально дивиться на чоловіка, який її купив, і просить:

— Пане, купіть мою доньку!

— Я б радо її купив, та, скоріш за все, у мене забракне грошей, — відповідає цей поважний літній джентльмен із добрими очима.

А Емілі піднімається на поміст, налякано і несміливо дивиться на натовп. Щоки її палають, очі блищать… Мати гірко стогне, помітивши, що вона від цього стала ще красивішою. Аукціоніст також це помітив і, не втрачаючи ні секунди, починає розхвалювати товар, пускаючи в хід усі позитивні епітети і порівняння, які тільки знає на обох мовах. Охочих купити Емілі знайшлося чимало.

— Я спробую, — каже новий господар Сусанни і вступає в торг. Та протримався він недовго. За дівчину дають багато, у нього просто стільки грошей немає, тож він здається. Аукціоніст набиває товарові ціну, і бажаючих меншає. Ось залишилося двоє: якийсь поважний літній пан і новий Томів власник, коренастий мужик, який так налякав Емілі. Старий презирливо позирає на конкурента і щедро збільшує ціну. Але той вперті-ший і багатший, тож в результаті лот продано саме йому. Тепер її єдина надія — Бог! На цьому аукціоні здоровань купив чотирьох: Тома, Емілі і ще двох молодиків. Емілі йде з ними за новим господарем, обливаючись гіркими сльозами. Господар Сусанни засмучений, але на аукціонах щодня ридають вбиті горем розлуки матері, дружини, діти… Та що тут вдієш?.. Таке життя. Він лагідно бере свою єдину покупку — Сусанну — за лікоть, і вони ідуть у протилежний бік…

А вже скоро довірена особа солідної фірми вишле до Нью-Йорка чек на умовлену суму. На його звороті варто було б написати: «Він вимагатиме плати за кров нещасних і пригноблених, бо ніколи не забуде їхніх зойків і плачу».