Хатина дядька Тома

Розділ XIV Євангелина

Міссісіпі! Коли тебе так поетично описував Шатобріан, ти котила свої грізні хвилі безлюдними просторами, серед неймовірних красот живої, неторканої природи. Мов за велінням чарівної палички, ти враз докорінно змінилася! Колись дика і романтична, тепер ти, Міссісіпі, зустрілася з реальністю людського світу, не менш чудовою і прекрасною. Яка ще з річок світу переправляє до океану стільки плодів людської підприємливості, стільки багатств наймогутнішої світової держави, яка має усе, що можуть дати неосяжні простори між тропіками та Північним полюсом! Твої нестримні води, вкриті каламутною піною, нагадують чимось потоки комерційної діяльності, яка виникла за волею переповненого енергією народу і його винахідливим духом, незнаним старому світові!

О Міссісіпі, якби ти ще не переправляла сльози пригнічених, стогони беззахисних, зойки злиденних, неосвічених людей! Ці люди моляться до Бога, а він мовчить, але не мовчатиме вічно і колись таки покажеться, відповість на кожне звертання і врятує усіх нужденних.

Вщерть заповнений корабель розрізає собою широку, мовби морську гладінь могутньої ріки, помережаної від берегів заростями очерету. Промені сонця, що от-от закотиться за обрій на нічліг, слабо освітлюють і ріку, і її береги з сумними кипарисами у траурно-темних гірляндах моху.

Корабель навантажений ящиками, мішками і бочками з бавовною. Здалеку корабель виглядає, як квадратна сіра брила. Серед усього цього мотлоху непросто відшукати нашого Тома. Та ось, здається, ми таки знайшли його — адже це він сидить у одному з кутів на верхній палубі (тут також бавовна усюди).

Прекрасна характеристика, яку дав на Тома містер Шелбі, а також незлоблива Томова натура пройняли довірою серце навіть такої людини, як Гейлі.

Спочатку работорговець постійно за ним стежив, змушував уночі спати в кайданах, але помалу переконався у його покірності і пом’якшив свої перестороги, й Томові врешті-решт під слово честі було дозволено вільно пересуватися кораблем.

Матроси і вантажники в один голос хвалили мирного негра, який ніколи не відмовлявся їм допомогти й іноді старанно працював по декілька годин — так само, ніби він був на милій його серцю службі у свого господаря в Кентуккі. Коли ж ніде поблизу його допомога потрібна не була, Том умощувався десь на тюках із бавовною і розгортав Біблію. За читанням ми застали його і зараз.

Ось він перервав своє заняття і, задуманий, оглядає місцевість, якою пропливає корабель. Що ж він бачить? Останні сто миль до Нового Орлеана рівень Міссісіпі вищий за рівень довколишньої місцевості. Ріка несе свої води між схилами заввишки двадцять футів. З верхньої палуби, мов з оглядової башти, можна бачити далеко вперед. Перед очима Тома, мов на карті, поставали плантації, одна за одною, тож з цих немальовничих картин він собі чітко уявив, яке життя чекає на нього.

Він бачив зігнуті спини невільників на полях, їхні халабуди, скупчені віддалено від панських маєтків та парків. Що довше він спостерігав ці картини, то більше жалкував за обсадженою розлогими буками фермою у Кентуккі, за просторим і прохолодним будинком Шелбі та маленькою хатинкою, що потопає у бегоніях та трояндах. Він уявляв собі обличчя приятелів, знайомих з дитячих років, уявляв свою дружину-хазяєчку за приготуванням вечері… Йому вчувалися дзвінкі голоси його синів і лепетання донечки, яка тішиться, сидячи у татка на колінах. Та раптом усе щезло; його знову оточували очерет, кипариси й бавовняні плантації, а у вухах гримів шум корабельного мотору і плюскіт води. Лише тепер він збагнув, що те щасливе життя назавжди залишилося у минулому.

Кожна грамотна людина у таку важку хвилину схопилась би за перо і якийсь клапоть паперу, щоб написати звісточку рідним. Але Том писати не вмів, тож був позбавлений і радості спілкуватися з дорогими людьми хоча б через листи. Ні з ким розділити йому сумні думи і воскресити кволу надію. От хіба що Біблія… Не дивно, що з його очей капають на сторінку пекучі сльози. Від слова до слова Том повільно веде пальцем, намагаючись у їхньому змісті все-таки знайти надію для свого завтрашнього дня. Чоловік читав по складах, кожен наступний вірш важко йому давався. Та це була книга, створена саме для такого, повільного, читання. Кожне слово тут потрібно виважувати, мов золотий злиток, щоб визначити його ціну. Давайте приєднаємося до його читання і спробуємо збагнути, чого ж навчають ті слова Тома і нас:

— «Не-хай не нія-ко-віє сер-це ва-ше. В до-мі бать-ка мо-го до-мо-чад-ців ба-га-то. Я йду при-го-ту-ва-ти міс-це і для вас».

Цицерон, поховавши свою єдину доньку, тужив так само щиро, як і бідний Том, — адже у них обох були людські, живі серця. Хоча Томові, мабуть, було краще, бо він не втрачав надії зустрітися з близькими хоча б у потойбіччі, а Цицерон такого щастя і не сподівався. Та навіть якби хтось розповів йому про таку можливість, він не повірив би у це. У його голові виникла б не одна тисяча запитань щодо оригінальності манускрипту і точності перекладу. Довірливий Том до таких роздумів не вдавався. Те, що відкривала для нього ця книга, сприймалося ним як беззаперечна істина, бо якби написане не було правдою, земна дорога не мала б сенсу.

У виданні Томової Біблії не передбачалося пояснень і виносок, проте вона пістрявіла його особистими помітками, що допомагали йому краще за будь-які тлумачення освічених коментаторів. Там, удома, діти містера Шелбі, найчастіше Джордж, читали вголос Томові цю книгу, а він помічав у ній чорнилом або олівцем улюблені цитати, щоб легко знаходити їх. Тепер кожна з них нагадувала йому рідну домівку, сім’ю, а сама Біблія взагалі була єдиною річчю із минулого життя, яка дарувала йому надію на майбутнє.

Одним із пасажирів корабля був Сен-Клер — знатний джентльмен із Нового Орлеана. Він подорожував із шестирічною донькою, за якою доглядала немолода леді, ймовірно їхня родичка.

Дівчинка постійно потрапляла Томові на очі, бо їй не сиділося на місці так само, як грайливому сонячному зайчику або літньому вітерцю. Крихітка була така чарівна, що всі мимоволі замиловувалися нею.

Уявіть собі дитячу фігурку, у якій замість звичайної недоладності ще несформованого тільця відчувалася легка, елегантна грація якоїсь невідомої міфічно-казкової істоти. Риси її обличчя були чіткі, мов виточені ювеліром, дівчинка виглядала мрійливо і задумано. Навіть не схильні ідеалізувати будь-кого люди вважали, що ця дитина дуже близька до досконалості. Горда постава, легке, мов хмаринка, золотисто-каштанове волосся, глибокий погляд синіх очей з-під довгих густих вій, — усе це вирізняло Сен-Клерову доньку поміж інших дітей пасажирів. Дівчинка не страждала на надмірну серйозність — навпаки, вона була непосидою, у чиїх очах стрибали бісики. Вона не зупинялася ні на мить, постійно щось наспівувала і усміхалася своїми рожевенькими губками. Батько і нянька за нею не встигали. Щойно комусь із них вдавалося спіймати дівчинку, як вона знову вислизала з рук, мов безтілесна, невагома хмаринка. Проте їй вибачалося усе, і вона вдало цим користувалася, бігаючи там, де заманеться. Її білу сукенку можна було побачити у найнесподіваніших місцях, і при цьому вона залишалася білосніжною та свіжою. На кораблі не було такого місця, де б не ступала ніжка цієї феї. Розгинаючи стомлену спину, кочегар ловив погляд її великих очей, які дивилися то на яскраве полум’я у грубці, то на нього. Штурман посміхався, побачивши її фігурку у вікні рубки. Навіть похмурі обличчя освітлювала м’яка посмішка, а суворі голоси зворушено благословляли її, коли вона проходила повз. Коли ж дівчинка із властиво дитячою безстрашністю наближалася до небезпечних місць, то звідусіль до неї тягнулися чорні від сажі, мозолисті руки, оберігаючи її на кожному кроці.

Том зацікавлено спостерігав за дівчинкою. Негри взагалі тягнуться до усього чистого і дитинного, бо й самі так само вразливі і добрі. Вона здавалася йому істотою неземною. Коли її сині очі зиркали на нього з-за гір спакованої бавовни, коли її голівка вигулькувала над бочками та ящиками, йому здавалося, що це зі сторінок Святого письма зійшов янгол.

Дівчинка часто з’являлася там, де сиділи закуті у кайдани негри з партії Гейлі. Вона присідала поруч і сумувала разом із ними. Вона вражено зазирала їм у вічі, часом намагаючись підняти своїми ручками грубі ланцюги, скрушно хитала кучерявою голівкою і йшла геть, нічого не розуміючи. А потім прибігала з цукерками, горіхами та апельсинами, роздавала гостинці нещасним і щезала знов.

Перш ніж познайомитися з цією дівчинкою, Том уважно за нею поспостерігав. У нього напоготові було чимало фокусів і забавок, якими легко зацікавити будь-яке дитя. Він умів випилювати крихітні кошики з вишневих кісточок, вирізати різні фізіономії на горіхах, робити стрибунців з бузини, а вже в майстерності виготовлення свищиків він міг би позмагатися навіть із самим Паном. Його кишені були повні усяких цікавинок, якими він забавляв дітей своїх колишніх господарів, а тепер використовував, аби подружитися з дівчинкою. Спочатку дівча сторонилося, і приручити її видалося справою нелегкою. Вона сідала на ящику неподалік від Тома, насторожено зиркаючи, як він майструє свої шедеври, і сором’язливо приймала ті дарунки від нього. Та згодом вони таки потоваришували.

— А як же звати маленьку міс? — запитав Том, вирішивши, що саме час познайомитися ближче.

— Євангелина Сен-Клер, — відповіла дівчинка і додала: — Хоча тато і всі решта називають мене просто Євою. А тебе як?

— Я Том. В Кентуккі усі дітлахи називали мене дядечком Томом.

— Я також називатиму тебе дядечком Томом, бо ти мені подобаєшся, — зізналася дівчинка і запитала: — А куди ти їдеш?

— Я й сам не знаю, міс Єво.

— Не знаєш?

— Ні. Мене везуть продавати. А кому продадуть, Бог знає…

— Мій тато може купити тебе, — зраділа Єва. — Я його сьогодні попрошу про це.

— Спасибі вам, моя маленька леді, — сказав Том.

Корабель зупинився біля невеличкої пристані поповнити запаси палива. Єва, зачувши батьків голос, підхопилася з місця і чкурнула йому назустріч. Том пішов допомагати вантажникам.

Єва стояла з батьком біля поруччя і дивилася, як відчалює корабель. Колесо декілька разів обернулося, і дівчинка, раптом втративши рівновагу, не втрималася і шубовснула у воду. Батько хотів було кинутися її рятувати, але його стримали, бо дівчинку вже тримав на руках більш проворний рятувальник. Читач, звісно, здогадався, що це був не хто інший, як наш Том.

Падаючи у воду, Єва пролетіла повз Тома, який саме стояв на нижній палубі. Побачивши, як дитину затягує під воду, він не вагаючись кинувся за нею. Коли вона спливла на поверхню, негр схопив її і поплив до корабля. Десятки рук простягнулися їм назустріч. Ще мить — і Єва опинилася у батькових обіймах. Чоловік відніс її, мокру і непритомну, до дамської каюти. Жінки заметушилися, намагаючись привести дівчинку до тями, але зчинили такий тарарам, що лише заважали одна одній.

Наступного дня, що видався страшенно спекотним, корабель прибував до Нового Орлеана. В каютах і на палубі метушилися люди. Пасажири пакували речі, стюарти і покоївки прибирали, мили, чистили і шкребли на кораблі геть усе, готуючи його гідно увійти у велике місто.

Наш Том сидів на нижній палубі, час від часу тривожно зиркаючи на корму, де стояла Євангелина, дещо бліда після вчорашнього випадку, який, на щастя, більше ні на чому не позначився. Біля неї стояв із відкритим гаманцем, спершись на тюк з бавовною, високий та стрункий молодий мужчина. Одразу було видно, що це її батько: Єва успадкувала від нього і горду осанку, і золотисто-каштанове волосся, і сині очі. От тільки на світ дивилися вони по-різному: дівчинка замріяно, а чоловік — тверезо і сміливо. Його правильно окреслені вуста часом торкав гордовитий, насмішкуватий усміх, кожен його рух був невимушеним і разом із тим сповненим почуття власної гідності.

Цей джентльмен з іронічною і водночас добродушною посмішкою вислуховував, як Гейлі розхвалював якість свого товару, за який вони саме торгувалися.

— Коротше кажучи, взірець християнських достоїнств, переплетений у чорний сап’ян! — сказав Євин батько, коли Гейлі нарешті замовк. — Ну добре, шановний, ближче до справи. Скільки ви за нього хочете? Годі набивати ціну, кажіть вже!

— Що ж, — мовив Гейлі, — якщо я зажадаю тисячу триста доларів, то на цьому рабові нічогісінько не зароблю.

— Яка прикрість! — вигукнув молодий джентльмен, насмішкувато примруживши сині очі. — Та все ж я сподіваюся, що ви продасте нам цього негра за названу суму — виключно з поваги до мене.

— Ну що тут вдієш? Маленька леді, я бачу, дуже хоче, щоб ви його купили.

— Звісно! Ми розраховуємо лише на вашу безкорисливість. Якщо ви і справді працюєте не заради наживи, скажіть, скільки ви нам скинете, аби порадувати маленьку леді?

— Та що ви… Поміркуйте самі! Досить на нього подивитися: груди могутні, чоло високе, сильний, мов кінь. Та й негр цей зовсім не дурний. Я це давно помітив. А навіть якби й був таким, то все одно — прекрасна робоча сила. А Том, крім того, мудрагель! Тож і ціна за нього вища. Адже він у свого господаря, доводжу до вашого відома, управляв маєтком. Такому все до снаги.

— Погано, дуже погано! Розум — найгірша із негритянських вад! — тим самим насмішкуватим тоном сказав батько дівчинки. — Такі спеціалізуються на втечах від господарів та конокрадстві. Від них узагалі самі лиш неприємності. Доведеться опустити ціну на сотню-дві за такий недолік вашого негра.

— Знаєте, тут я з вами згоден. Але ж який він покірний і тихий! Я вам покажу рекомендації його господаря. Та другого такого смиренного, набожного негра й шукати марно. Удома він був за проповідника.

— Отже, у вільний від роботи час його можна буде використовувати як домашнього пастиря? Чудово! Тим паче, що нам саме такий раб-проповідник і потрібен!

— А ви жартівник!..

— Та ви ж самі щойно сказали, що у нього є подібний досвід! Може, він має благословення від вищих духовних санів? Ну та годі про це. Краще покажіть папери.

Якби работорговець не збагнув, що усі ці витівки молодого джентльмена таки вдало для нього закінчаться, чаша його терпіння давно б вичерпалася. Та він бачив, що батько обожнює дівчинку і після вчорашнього випадку не зможе їй відмовити, навіть якби йому довелося удвічі переплатити за цю її забаганку. Тож він витягнув з кишені засмальцьованого гаманця і почав шукати там Томову характеристику, якої зажадав покупець.

— Тату, ну купи його! Хіба важливо, скільки він коштує? — тихо нашіптувала Єва, стоячи на ящику і обійнявши батька за шию. — Адже в тебе грошей багато, а мені він ду-у-же подобається.

— Доню, навіщо тобі цей негр? Що ти з ним робитимеш? Будеш бавитися, як із брязкальцем, чи осідлаєш, як дерев’яного коника?

— Я хочу, щоб йому було добре!

— Дуже переконливо!

У цей момент Гейлі протягнув рекомендаційного листа на Тома, підписаний містером Шелбі. Джентльмен взяв його самими кінчиками довгих пальців і швидко пробіг очима по рівненьких рядках.

— Видно, що написано людиною освіченою: граматичних помилок немає… Такій рекомендації сміливо можна вірити. Проте… Побожність цього негра мене також насторожує, — сказав покупець, сміючись. — Богомольні білі довели нашу країну до краю провалля. Благочестя стало надпопулярним серед кандидатів на виборах до уряду, та й серед стовпів церкви, і тепер уже не розбереш, кому вірити! До того ж я не читав газет вже кілька днів і не знаю, чи котується зараз релігія на біржі. Ну то скільки коштує релігійність вашого негра?

— А вам усе хіхоньки та хахоньки! — відповів Гейлі, пародіюючи тон покупця. — Але ви, знову ж таки, маєте рацію. Просто побожність буває різна. Іноді з цими релігійними стільки проблем! Деякі постійно тільки й скимлять на молитовних зібраннях та горланять гімнів. Такі (байдуже, білі вони чи чорні) — непотріб. Але істинно віруючі трапляються і серед негрів. Такий нізащо не піде на компроміс із совістю, ніколи не сперечатиметься із господарем, а про Тома у рекомендаційному листі саме так і написано.

— Якби ви виступили гарантом того, що я, купуючи цього негра, можу бути впевненим саме у такій побожності й що на небесах мені це врахується, то я не проти навіть дещо переплатити, — дуже серйозно сказав молодий рабовласник, ширше розкриваючи свій гаманець. — Ну, гарантуєте?

— Ну… Цього я вам аж ніяк не можу обіцяти, — забелькотів работорговець. — Мені здається, що там, — він тицьнув пальцем вгору, — нас розкладуть по поличках. Кожного на свою, заздалегідь йому призначену.

— Та що ж це таке! Людина переплачує за релігійність і не зможе цим скористатися, коли потрібно? Ні, це здирництво!.. Хоча… Гаразд приятелю, — і покупець сунув Гейлі в руки пачку грошей: — Перерахуйте.

— Із задоволенням! — работорговець аж засвітився від радості й, наслинивши пальця, швидко полічив асигнації, а тоді витягнув із кишені чорнильницю й папір. Купівельна грамота на Тома була готова за мить.

— Мені ось що цікаво знати: якби на мене складали опис… — сам до себе говорив Сен-Клер, переглядаючи документ, — після якої суми аукціоніст стукнув би молотком? Форма черепа — стільки-то, високе чоло — стільки-то, руки, ноги — стільки-то, освіченість, гарне виховання, таланти, чесність, набожність… Гадаю, за останню рису заплатили б небагато. Ходімо, Єво! — Він узяв доньку за руку, і вони рушили у Томів бік. Сен-Клер торкнувся до його підборіддя і добродушно поцікавився:

— Глянь-но, чи подобається тобі твій новий господар?

Том звів на нього очі. Перед ним була приємна молода людина з веселим світлим обличчям. Звичайно ж, він Томові сподобався, і настільки, що негр від вдячності аж розчулився і щиро сказав:

— Нехай благословить вас Бог!

— Маю надію, що так він і зробить, виконуючи твоє чи моє прохання — це вже не суттєво. Еге ж, Томе? Це ж твоє ім’я? А ти можеш бути кучером, Томе?

— Я змолоду при конях, сер. У містера Шелбі, мого колишнього господаря, конюшня була велика.

— Чудово. Отже, будеш у нас кучером, але маю умову: напиватися не частіше разу на тиждень, та ще з нагоди особливо урочистих випадків.

На це Том ображено і здивовано поглянув на Сен-Клера.

— Я непитущий, господарю.

— Я не звик, Томе, довіряти словам! Час покаже. Якщо ти кажеш правду, то це взаємовигідно. Не ображайся, друже, — лагідно додав він, дивлячись, що Тома гнітить його недовіра. — Я чомусь не сумніваюся, що ти будеш старанним.

— Буду, господарю, — пообіцяв Том.

— Тобі у нас буде добре, — мовила Єва, ухопивши Тома за долоню. — Тато завжди над усіма підсміюється, та насправді він дуже добрий.

— Дякую тобі, доню, за такі рекомендації, — пожартував Сен-Клер і, повернувшись на самих каблуках, покрокував у протилежному від Тома напрямку.