Хатина дядька Тома

Розділ XXIV Передчуття

Через два дні Альфред із сином поїхали додому. Відтоді Єва почала слабнути на очах. Її надто втомили активні забави з братом, що їй були протипоказані. Але діти є діти… Досі Сен-Клер від страху перед страшною правдою уникав радитися з лікарями, але останніми днями Єва почувалася настільки слабкою, що не виходила з кімнати. Нарешті він наважився викликати до неї лікаря.

Марі Сен-Клер повністю була зайнята своїми новими уявними недугами. Вона навіть не помічала, що донька серйозно хвора. Вона була твердо переконана, що її муки незрівнянні ні з чиїми і страшенно обурювалася, коли хто-небудь із домочадців смів скаржитися на здоров’я. «Побули б у моїй шкурі, отоді б дізналися, що таке справжні страждання», — говорила вона.

Міс Афелія намагалася пробудити у ній материнську тривогу, коли симптоми хвороби ще лише починали виявлятися у Єви, але все марно.

— Наша дівчинка абсолютно здорова, — заперечувала Марі. — Вона бавиться, як і раніше.

— Але її кашель не минає.

— Кашель? Та ви перебільшуєте! Я кашляю все життя. Коли я була у Євиному віці, то підозрювали, що у мене нібито сухоти. Няня цілими ночами вартувала біля мого ліжка. А ви кажете, що у Єви кашель. Дрібниці!

— Вона дедалі слабшає, її мучить астма.

— Боже мій! Я маю дихавицю довгі роки! Це нерви, нічого серйозного!

— А як щодо нічного потіння?

— Я ось уже десять років ночами обливаюся потом. Нічні сорочки можна викручувати! Простирала доводиться просушувати. Хіба Єва пітніє так, як я?

Міс Афелія вирішила припинити цю розмову, бо зрозуміла, що Марі нікого, крім себе, не бачить і не чує.

Але тепер, коли всі вже зрозуміли, що Єва серйозно хвора, це була змушена визнати і Марі. Її тактика враз різко змінилася. Вона побивалася: «Я так і знала! Я відчувала, що мені судилося стати найнещаснішою з матерів. Єдина, палко кохана доня стоїть на краю могили у мене на очах, а я й сама ледь жива і нічим не можу їй допомогти!» В цій ситуації Марі перевершила сама себе. Вона змушувала няню щоночі сидіти коло свого ліжка, капризуюючи дедалі більше. Навіть смертельну хворобу доньки вона використала для того, щоб привернути до своєї персони більше уваги.

— Марі, люба, припиніть, — заспокоював її Сен-Клер. — Не треба впадати у відчай.

— Ох, вам не збагнути глибину материнського горя, Огюстене! Ви й раніше мені не співчували, а тепер я взагалі залишилася наодинці зі своїми переживаннями!

— Це не так, я з вами. І не треба зневірюватися, у нас ще є надія!

— Я не можу так само спокійно це сприймати, як ви, Сен-Клере! Якщо вас не хвилює здоров’я єдиної доньки, то для мене це — ще один удар після того, що мені довелося пережити. Мене це доб’є.

— Єва з народження була хворобливою. Погіршення стану здоров’я я пояснюю спекою і компанією Енріка, вони занадто енергійно бавилися. Лікар запевняє, що надія на одужання є.

— Ну, як собі хочете. Ви вирішили не надавати серйозного значення нашій біді… Є такі щасливі люди, яких Бог наділив кам’яним серцем! А я лише страждаю від своєї вразливості. Як би мені хотілося бути такою ж незворушною, як і ви!

Всі домочадці щиро цього бажали Марі, бо своїми показними стражданнями вона вже замучила абсолютно усіх. У кожному будь-чиєму вчинкові вона вбачала цинізм і нерозуміння її материнського горя. А сама Єва, відчуваючи себе винною у її стражданнях, співчувала бідолашній мамі й докоряла собі за слабкість, плакала, молилась і через це згасала ще швидше.

Через два тижні дівчинці помітно покращало. Але це був саме той випадок, коли наступає оманливе покращення перед новим наступом хвороби. На жаль, це був логічний розвиток тієї недуги, що спопеляла Єву. Вона вже виходила на ґанок і навіть інколи у сад, вона знову сміялася і бавилася. Батько просто розцвів від щастя, він думав, що ще трішки — і його донечка повністю видужає. Всі думали так само. І лише міс Афелія добре знала, що це лише тимчасова перерва, яка закінчиться душе швидко.

І ще одне серце не бажало тішитися марними надіями — серце не по літах мудрої Єви. Хто сповіщав їй, що скоро її земним дням настане кінець? Можливо, так званий інстинкт згасаючої людської природи, а може, підсвідоме тремтіння душі перед переходом до іншої стадії безсмертя? Так чи так, але Єва точно знала, що небо на неї вже зачекалося. Дитяче серце не засмутилося від цього знання. Вона переживала лише за рідних і друзів, усвідомлюючи, що вони тужитимуть за нею. Ця дитина, яку так берегли і балували, яку чекало у житті все те найкраще, що можуть дати любов і багатство, зовсім не боялася смерті.

Разом зі своїм простодушним і немолодим уже другом Томом вона багато часу проводила за читанням Біблії. Образ того, хто любив усіх, наблизився до її душі із далини минулих віків і став їй дорогим і рідним. Його любов проникала в її душу з неземною ніжністю, вона вже прагнула, тягнулася до нього, мріяла про зустріч із ним.

Але вона дуже співчувала тим, кого мусила залишити, а найбільше — батька, бо вона відчувала, що ніхто не любить її так, як він. Відверто кажучи, він також був для неї найдорожчою людиною у світі. Вона любила і маму також, але відчувала її егоїзм. Визнати це навіть перед самою собою їй заважав закладений природою постулат: мати — безгрішна. Тож Єві залишалося лише любити маму, незважаючи на те, яка вона насправді.

А як Єві було шкода слуг, в житті яких вона була променем радості та втіхи! Діти не вміють узагальнювати, але ж Єва була особливою дівчинкою. Вона розуміла, що рабство — це зло, і хотіла якось полегшити життя неграм. І не лише їхнім, а й взагалі усім.

— Дядечку Томе, — сказала Єва одного разу, піднявши очі від розкритої Біблії, — я розумію, чому Христос хотів померти за нас.

— Розумієте, міс Єво?

— Так. Я відчуваю те саме, що й він.

— Щось я не второпаю, що ви хочете сказати, — захвилювався Том.

— Мені важко це пояснити… Але коли я побачила тих нещасних на кораблі, і тебе серед них… Коли я дізналася про бідолашну Прю і про інші людські нещастя… Боже, як це все жахливо! У моє серце поволі закрадалося розуміння того, що я померла б із радістю, аби лиш смерть моя спокутувала ці страждання. Ах, Томе! Якби можна було вмерти за них! — палко мовила дівчинка, торкаючись його руки.

Замість відповіді Том подивився на неї, як на святу. Коли Єву покликав батько і вона побігла до нього, Том ще довго втирав сльози, дивлячись їй услід.

— Не втримати нам міс Єву на цьому світі, — трохи згодом поділився болісним передчуттям Том із нянею. — На ній — печать небес.

— Так, так! — вигукнула няня, здійнявши руки догори. — Я завжди це відчувала. Недовго жити їй на білому світі — по очах видно. Скільки разів я повторювала це міс Марі! І слова мої збудуться, ми всі знаємо, що моє любе ягнятко піде від нас.

Єва вибігла на ґанок, де сидів її батько. Був уже вечір, і промені сонця, що сідало за обрій, огорнули своїм сяйвом тендітну дитячу фігурку у білій сукенці, золото волосся заблищало, а рум’янець видався Сен-Клерові аж занадто яскравим.

Він покликав Єву, щоб подарувати їй нову статуетку, і серце його стиснулося від жалю, коли вона піднімалася східцями. Він замилувався нею, пригорнув доню до себе і забув, навіщо покликав.

— Єво, рідненька моя, тобі краще? Правда ж, ти ліпше почуваєшся?

— Тату, — несподівано рішуче сказала Єва, не відповівши на його питання. — Я вже давно хочу з тобою поговорити. Давай поговоримо зараз, поки мені не погіршало. Саме час.

Сен-Клер, тремтячи від хвилювання, посадив її на коліна. Вона поклала йому голову на груди і сказала:

— Не варто про це мовчати, тату… Скоро я вас покину і більше ніколи не повернуся… — схлипнула дівчинка.

— Єво, дорогенька, припини! Ця хвороба виснажила тебе, ти змучилася, але вже все позаду. Відганяй від себе сумні думки! Дивися, що я тобі купив!

— Ні, тату, — сказала Єва, навіть не подивившись у бік простягнутого їй подарунка і м’яко відсуваючи його руку, — не обманюй себе. Мені не покращало. Я знаю, що скоро піду від вас. І якби не ти, тату, і не всі ті, кого люблю я і хто любить мене, я була б дуже щаслива. Я хочу піти звідси, дуже хочу!

— Дитино люба! Звідки у тебе такі думки? Я зробив усе можливе, щоб ти почувалася щасливою…

— На небесах краще, тату. Хоча заради усіх вас я погодилась би жити, якби мала вибір. Ти тільки подумай! Як я можу не сумувати, якщо щодня бачу людське горе і страждання? І все одно мені боляче розлучатися з тобою!

— Про що ти говориш? Що не дає тобі бути щасливою?

— Багато чого, тату… Я маю на увазі наших нещасних невільників. Вони так люблять мене, так про мене дбають… Ах, тату, якби було можна дати їм свободу!

— Дитинко, та хіба ж їм погано у нас живеться?

— А якщо з тобою щось трапиться, що тоді буде з ними? Таких, як ти, дуже мало. Дядько Альфред зовсім інший, і мама теж. А згадай господарів Прю! Якими ж жорстокими бувають люди! — і плечі Єви здригнулися.

— Єво! Ти надто вразлива. Як я міг допустити, щоб при тобі розповідалися подібні історії!..

— Ось це мене і засмучує. Ти хочеш, щоб я жила щасливо, не знаючи горя, і навіть не чула про чужу біду. Це погано, адже на світі є люди, для яких життя — саме лиш горе, страждання і більше нічого. Я хочу знати правду. От я собі думаю… Тату, а хіба не можна відпустити на волю усіх рабів?

— Ти запитала про дуже серйозну справу, люба. Рабство — величезне зло, це безперечно. І мені б дуже хотілося дожити до того щасливого дня, коли у нашій країні не залишиться жодного раба. Але я не знаю, як цього досягнути.

— Тату, ти такий благородний і добрий, тебе всі поважають, ти умієш так гарно говорити! Ти зумів би знайти потрібні слова, щоб переконати інших! Коли я помру, тату, подумай і зроби це заради мене! Якби я могла, то відпустила б усіх наших невільників сама.

— Коли ти помреш?! Єво, не лякай мене, не треба такого говорити! — з болем у серці вигукнув Сен-Клер. — Ти ж єдина радість мого життя!

— У бідної Прю також була дитина… Єдиний її скарб. Вона чула, як плаче її синочок, але не мала навіть права про нього попіклуватися. Тату, ці нещасні люди люблять своїх дітей не менше, ніж ти мене! Допоможи їм! Няня не перестає плакати за своїми дітьми. Тома мучить туга за рідними. А скільки ще негрів живе у розлуці з найдорожчими людьми! Це так жахливо, тату!

— Ну гаразд, гаразд, доню! — лагідно сказав Сен-Клер. — Я зроблю все, що ти забажаєш, тільки не засмучуйся і не говори більше про смерть.

— І обіцяй мені, тату, відпустити Тома на волю, коли я… — вона запнулася і невпевнено договорила пошепки, — коли я піду…

— Добре, моя люба. Я зроблю все, про що ти просиш.

— Татусю, добрий мій, — сказала дівчинка, притискаючись щічкою до його обличчя, — як би мені хотілося, щоб ми з тобою були разом!

— Де, люба? — запитав доньку Сен-Клер.

— У Господньому домі. Там так тихо, спокійно і затишно. — Єва говорила про небеса так, ніби вже там бувала. — Невже тобі туди не хочеться, тату?

Сен-Клер ще міцніше пригорнув доньку до грудей і нічого їй не відповів.

— Ти прийдеш до мене, — продовжувала Єва впевнено.

— Звісно, прийду, услід за тобою. Я про тебе не забуду.

Вечірні тіні густішали, а Сен-Клер все сидів, притискаючи до себе тендітне доньчине тільце. Євиних очей він не бачив, але її голос, мов голос Святого Духа, звучав у його вухах. І у його думках промайнуло усе минуле життя, як на порозі Страшного Суду: материні молитви та гімни, юнацькі спалахи, прагнення до добра… Між далеким минулим до одруження і цим вечором пролягли роки, сповнені світських утіх, скептицизму і всього, що називається респектабельним життям. Як багато можна передумати за одну мить! Сен-Клер мовчав, а коли зовсім стемніло, він відніс Єву до її спальні, вклав у ліжко, випровадив слуг і сам приспав доньку.