Хатина дядька Тома

Розділ XXХІ Дорога в незнане життя

Тома розмістили на нижній палубі бідненького суденця з диявольською назвою «Пірат», яке пливло вгору по Ред-Рівер. Його руки і ноги були скуті, та важчим за ці кайдани був камінь, який лежав на серці бідолашного раба. Ясне небо його долі, яке ще донедавна освітлювало сонце надії, затягнули чорні грозові хмари. Всі його сподівання пливли з душі так само, як зникали з виду дерева на березі. У ці хвилини він втрачав усе: рідний кут у Кентуккі, дружину, дітей, добрих господарів, багатий дім Сен-Клера і його могилу. Том щиро тужив за своїм покійним господарем, бо хоча за життя він був, здавалося, до всього байдужий, а насправді — вразливий і співчутливий. Ще він прощався з водограєм, у струменях якого йому часто ввижалася золотиста голівка Єви, дівчинки-янгола. Усе це залишалося в минулому. А що ж його чекало у майбутньому?

Найстрашніше у рабстві те, що негр, звиклий жити у добрих господарів, будь-якої миті може потрапити під абсолютну владу жорстокого безпринципного тирана, як, наприклад, стіл, що приймав гостей у розкішній вітальні, а доживає віку у брудній забігайлівці. Більшість рабовласників між негром і столом різниці не бачили. А вона полягає в тому, що стіл нічого не відчуває, а негр, незважаючи на закон, який прирівняв його до решти «домашньої власності», має душу. Він живий, він любить, переживає, мріє та боїться.

Господар Тома, містер Саймон Легрі, відвідав у Новому Орлеані декілька аукціонів і придбав окрім Тома ще семеро рабів. Він скував їх попарно і відвів на корабель «Пірат», який стояв коло пристані, готуючись покинути берег.

Тільки-но корабель рушив, Легрі пішов оглянути своїх негрів. Він зупинився перед Томом, якому було наказано до аукціону зодягнутися у свій найкращий одяг — суконний костюм, накрохмалену сорочку, начищені чоботи, зміряв його поглядом із ніг до голови і наказав:

— Встань!

Том чемно встав.

— Зніми краватку!

Том спробував її зняти, але пута заважали йому, тож Легрі сам зірвав краватку з раба і запхав її собі до кишені.

Потім він відкрив Томову валізку, витягнув звідти старі робочі штани, сорочку і куртку, зняв із Тома ланцюги і показав головою на прохід між ящиками на палубі.

— Перевдягнешся он там!

Том узяв старий одяг і за декілька хвилин повернувся переодягнений.

— Чоботи також знімай, — наказав Саймон.

Том мовчки роззувся.

— Ось, маєш інші.

Перед Томом впала пара грубих чобіт, які зазвичай носять невільники.

Хоча Том і поспішав, та все ж не забув надійно сховати свою Біблію, і добре, що здогадався це зробити, бо Легрі одразу ж перевірив одяг, який зняв із себе невільник. Звідти він витягнув шовкову носову хустину і переклав її до своєї кишені; декілька пам’ятних дрібних речей від Єви він із тупою посмішкою викинув за борт. Ось дійшла черга до молитовника. Легрі погортав його:

— А ти — як же тебе звати?.. — побожний? Належиш до церкви?

— Так, господарю, — впевнено відповів Том.

— Ну нічого, я швидко виб’ю ці дурниці з твоєї голови. На моїй плантації негри не завивають, як вовки на повню. — Сказавши це, рабовласник тупнув ногою і люто витріщив очі. — Відтепер ти будеш коритися мені, а не церкві. Ясно? Тепер над тобою моя воля.

Внутрішній голос чорного раба прокричав: «Ні!», і душа його почула древні пророчі слова, які часто зачитувала йому Єва: «Не бійся, я ж бо спокутував твій гріх, я назвав тебе на ім’я, ти мій».

От тільки Саймон Легрі цього голосу не чув і ніколи не почує. Він ще хвилину дивився тупим нахабним поглядом на свого раба, намагаючись настрашити його, а потім пішов собі геть. Валізку з Томовими речами віднесли матросам. Ті, регочучи з негрів, які «корчать з себе джентльменів», швидко розпродали добротний Томів гардероб разом із самою валізкою, і залишився Том із порожніми руками і «в латаній свитині». Коли розпродаж скінчився і матроси відвели душу, потішаючись над нещасним невільником, на очах якого розпродували його особисті речі, Саймон знову підійшов до Тома.

— Ось бачиш, Томе, я позбавив тебе зайвої ноші. Але пам’ятай: той одяг, який на тобі, бережи — інший отримаєш аж через рік. Такі у мене порядки: один комплект одягу і одна пара взуття на рік. Тож звикай і будь бережливим.

Відвернувшись від Тома, Легрі пішов до Емілі, яка була скута в парі з літньою мулаткою.

— Веселіше, красуне! — крикнув він, узявши дівчину за підборіддя.

Страх і огида, мов у дзеркалі, відбилися в очах дівчини, і Легрі не міг цього не помітити. Він насупився і сказав:

— Не вередуй, не верни носа від господаря! І усміхайся, коли я до тебе говорю. Чуєш?.. А ти чого скорчила пісну міну, стара карго? — гаркнув Легрі, штовхнувши стару мулатку. — Щоб я більше цього не бачив!.. Гей, ви! — крикнув Легрі, відступаючи назад. — Всі дивіться на мене… В очі, в очі мені дивіться! — наказував він, тупаючи ногою.

Всі невільники, мов заворожені, втупили погляд в люті Саймонові очі.

— Всі бачили? — потряс Легрі перед невільниками величезним, як ковальський молот, кулаком. — Важкий? — Кулак опустився Томові на плече. — А знаєте, чому він такий важкий? Тому що я б’ю ним непокірних негрів. Один удар — і всі падають трупом. — І Легрі підніс кулак так близько до Томового обличчя, що той відсахнувся назад і зажмурився. — Запам’ятайте всі як один: слухатися мене з першого разу. Запам’ятайте це раз і назавжди!

Жінки не витримали і зойкнули, чоловіки похнюпили голови. А Саймон розвернувся на каблуках і пішов у буфет випити склянку віскі.

— Ось яку вступну лекцію я читаю своїм рабам, — похвалився він літньому джентльменові, який чув його настанови неграм. — Їх треба одразу налякати — мають знати, що цяцькатися з ними я не буду.

— Справді? — сказав джентльмен, дивлячись на рабовласника як на небаченого звіра.

— Аякже! Я не такий, як ваші плантатори-білоручки, які бавлять негрів, мов малих дітей, і дозволяють наглядачам обманювати себе на кожному кроці. Ось, тільки подивіться на мої кулаки — вони кам’яні, на неграх натреновані… Та ви не соромтеся, помацайте!

Його співрозмовник доторкнувся одним пальцем до кулака і сказав:

— А й справді! І серце у вас, мабуть, таке ж саме… загартоване?

— Сподіваюся, що так, — сказав Саймон і розреготався. — Одне знаю точно: розчулити його непросто. Не реагує воно ні на сльози, ні на лестощі.

— А ваші невільники усі хороші.

— Так, начебто вгадав. От хоча б Том — он той, високий. Таких, як цей негр, вдень зі свічкою не знайдеш. Я за нього трохи переплатив… Та нічого, буде у мене кучером або ж наглядачем. Але спочатку треба його привчити до нових порядків, щоб забув, як з ним панькалися попередні господарі… А он з тією мулаткою мене таки надурили, вона якась хвора виявилася. Та, все одно, здається мені, що й вона себе окупить. Попрацює років зо два — і то добре. Нащо берегти негрів? Використав одного — купуй іншого на його місце. І клопоту менше, і дешевше в кінцевому результаті виходить. — Саймон відпив зі склянки.

— А який їхній середній вік? — поцікавився його співрозмовник.

— По-різному буває. Усе залежить від здоров’я. Хто міцніший — шість-сім років на плантації протягне, а дохляки — два-три роки, не довше. Я спочатку виходжував їх, лікував… Щоб вони довше мені служили. І ковдри даєш, і одягаєш краще, і годуєш, а все одно мруть — викинуті на вітер гроші. А якщо клопоти врахувати? А тепер у мене інші порядки: здоровий чи хворий — працюй. А помре — на його місце купую іншого. Так і дешевше, і простіше.

Його співрозмовник відвернувся і мовчки пішов за столик, де сидів молодий джентльмен, який прислухався до їхньої розмови і був просто ошелешений почутим.

— Та ви не думайте, що у нас на Півдні усі плантатори такі, — сказав літній джентльмен.

— Я сподіваюся, — відповів молодий джентльмен.

— Оцей — рідкісна падлюка.

— Однак ваші закони дозволяють таким… навіть язик не повертається сказати «людям»… вирішувати долі беззахисних, які повністю залежать від їхньої волі. І не думаю, що у вас є підстави заперечувати, буцімто серед ваших плантаторів мало таких, як оцей.

— Ні, не заперечуватиму, таких вистачає. Але є й людяніші, розумніші, — сказав літній джентльмен.

— Навіть якщо і так. Але якби ті нібито людяні не потурали таким недолюдкам, вони б не почувалися так спокійно і не знущалися б так відверто з беззахисних людей. Жорстокість таких, як він, процвітає лише через вашу «гуманність».

— Ви мене переоцінюєте, — спробував перевести на жарт докір молодого джентльмена літній. — Та раджу вам на подібні теми говорити тихше, бо тут на кораблі є багато тих, кому можуть не сподобатися ваші репліки. Я пропоную зараз припинити цю розмову і повернутися до неї тоді, коли ми прогулюватимемося просторами моєї плантації. Отоді ганьбіть нас досхочу.

Молодий джентльмен почервонів, усміхнувся і запропонував своєму співрозмовнику зіграти партію в шахи.

А тим часом на нижній палубі відбувалася інша розмова — між Емілі та старою хворою мулаткою. Вони знайомилися і розповідали одна одній про себе.

— У кого ти була раніше? — поцікавилася Емілі.

— У містера Елліса, на Леві-стріт. Може, ти й знаєш, що це за дім?

— Не пригадую. А як він до тебе ставився?

— Та жити можна було… Поки він не зліг. А як захворів та півроку лежачим був, отоді нам було непереливки. Все йому було не так! Щодня ставав дедалі лютішим. Під кінець я вже ледве ноги тягала, на ходу засинала. Якось вночі не витримала і задрімала. Який тоді шум піднявся! Як розкричиться! Погрожував продати мене жорстокому господарю… А раніше ж обіцяв підписати відпускного листа, який мені мала вручити довірена особа після його смерті.

— А рідних ти маєш? — запитала Еммі.

— Маю. Чоловік у мене є… Був. Хороший коваль. Та бачилися ми рідко, бо господар постійно його відправляв на заробітки. Я із ним навіть не попрощалася. Приїде — а мене вже нема, шукай вітру в полі… І діти у мене є, аж четверо… Розпродали сиріт моїх, ох, нещасна моя голово! — Бідна жінка розридалася і затулила обличчя руками.

Коли хтось ділиться із тобою своїми печалями, співчутлива людина хоче бодай якось полегшити страждання знедоленого. Але Еммі мовчала, розуміючи, що слова тут безсилі, вони не втішать і навіть не заспокоять нещасну стару мати.

Вони обидві говорили лише про минуле, а про свого нового господаря-нелюда, який змушував їх тремтіти від страху, жодна не сказала ні слова. Але вони думали про нього, думали про своє майбутнє, якого ніщо змінити не могло…

Та у найстрашніший час віра може підтримати людину. Стара мулатка була членом християнської церкви і щиро вірила в Бога і його Сина-боголюдину. Вона вірила, але мало що розуміла, бо мусіла сприймати усе на слух. А от Еммі знала більше за неї. Завдяки своїй колишній добрій господині вона вміла читати, писати і добре знала Біблію. Вона також щиро вірила у все, що було написано у Книзі Книг. Та обидві жінки були у відчаї, віра їхня трималася на волосинці, бо тепер вони думали, що Бог, напевне, забув про них, посилаючи їм таку важку долю. Важко їм буде не відступити і не розчаруватися, ох важко…

Береги Ред-Рівер були одноманітні — круті насипи глини, від якої вода ріки була аж мутна. Цей сумний пейзаж навівав ще більше туги на нещасних невільників — пасажирів нижньої палуби. Коли «Пірат» зупинився біля маленької пристані у провінційному містечку, Легрі погнав своїх негрів на берег.