Хатина дядька Тома

Розділ XXXVIІ П’янкий аромат свободи

Що ж, якщо Томові зараз нічого не загрожує, ми на трохи залишимо його і за цей час приєднаємося до небезпечної подорожі Джорджа й Елізи. Останній раз ми бачилися із ними у штаті Огайо, у гостинних квакерів-фермерів.

Томас Локкер, нагадаємо, стогнав на білосніжній постелі. Його виходжувала турботлива тітонька Доркас. Навіть цій благородній жінці було важко лікувати такого пацієнта. Лишень уявіть собі жінку, сповнену власної гідності, сиву й поважну, у білому чепчику й зі строгою зачіскою. Вона була зодягнена у коричневу сукню, яка шелестіла за кожним рухом жінки, на грудях мала навхрест пов’язану білу хустку. На хворого вона дивилася сумними сірими очима — сиділка не знала, як із ним упоратися. Погляд її, завжди розумний і зосереджений, тепер був дещо розгубленим.

— Ах ти дідько! — бурмоче Томас Локкер, зриваючи із себе простирало.

— Томасе, не лайся, дуже тебе прошу! — стримує його тітонька Доркас і спокійно поправляє постіль.

— Добре, тітонько, я постараюся. Але як же мені не лаятися, якщо тут дихати нема чим? Мені душно!

Тітонька Доркас забирає ковдру, накриває пораненого простиралом, заправляючи його так, що Локкер стає схожим на лялечку, і каже:

— Ще раз прошу тебе — добирай слова.

— Чорта лисого! Робити мені більше нічого, — вередує поранений і знову зминає постіль.

Тітонька Доркас вирішила не реагувати. Локкер також мовчав деякий час, а потім запитав:

— А цей мулат із жінкою теж тут?

— Тут, тут, — відповіла тітонька Доркас і додала: — а тобі що?

— Їм треба якомога швидше дістатися озера Ері, — радить Том. — Їхній час дуже дорогий.

— Гадаю, вони так і зроблять, — спокійно каже тітонька Доркас і береться до плетіння.

— Слухай уважно, що я говоритиму. Мені вже байдуже, тож я можу все сказати, — продовжує колишній переслідувач. — Мої компаньйони вистежують їх в Сандаскі, контролюють посадку на кораблі. Сподіваюся, що вони проґавлять цього Гарріса з сім’єю і друзями. Ох, як я хочу, щоб було саме так! Прокляття на голову того підлого Меркса!

— Томасе Локкер! — дорікнула йому тітонька Доркас за прокльони.

— Тітонько, якщо ти за кожним словом затикатимеш мені рота, я лусну… А щодо його жінки, скажи їй, аби переодягнулася якось так, щоб її не можна було впізнати. В Сандаскі знають її прикмети.

— Ми це врахуємо, — мовила тітонька Доркас.

Томас Локкер ще три тижні провалявся у квакерів на ліжку. Поволі його рани затягнулися, нормалізувалася температура.

Цей випадок провчив його, колись затятого переслідувача негрів-утікачів. Він облишив свою колишню брудну справу, натомість застосував свої здібності у мисливстві. Він став грозою вовків та ведмедів. Про квакерів він згадував із вдячністю і завжди з повагою про них відгукувався: «Вони добрі люди. Щоправда, хотіли мене завербувати у свою общину, та це їм не вдалося. Але виходжувати хворих краще за них не вміє ніхто, а які в них бульйони смачні, а печиво — з’їси із пальцями!» А тепер час нам попрощатися із Томом Локкером і подякувати йому за поради, які дуже стали в пригоді нашим утікачам.

Утікачі вирішили розділитися, бо знали, що їх вистежуватимуть разом. Першими ризикнули залишити селище Джим і його матір. Лише через три доби в Сандаскі поїхали Джордж, Еліза і маленький Гаррі. Там молода сім’я ще деякий час пробула в одній гостинній родині, готуючись до останнього етапу своєї подорожі — до переправи через велике озеро Ері, один берег якого належав Америці, а протилежний — Канаді.

Остання ніч перед від’їздом закінчувалася. Досвітня зоря їхньої свободи піднялася вже високо. Свобода! Магічне слово чи порожній звук? Чому населення Америки так хвилюється, зачувши його? А тому, що їхні батьки проливали свою кров, а матері посилали на смерть своїх синів заради неї.

Свобода нації означає свободу для кожного її представника. Що таке свобода для молодого Джорджа Гарріса — чоловіка, в чиїх жилах перемішалася в рівних частинах кров африканського невільника й вільного громадянина Америки? Для нього це — право бути людиною, а не худобою чи річчю; право називати кохану жінку дружиною, захищати її від насилля й беззаконня; право жити зі своєю сім’єю і виховувати своїх дітей; право жити, не залежачи від чужих примх.

Джордж сидів, підперши голову рукою і задумливо дивився на свою Елізу. Вона переодягалася у чоловічий одяг, — це мало до невпізнанності змінити її тендітну фігурку.

— Останній штрих, — сказала Еліза, дивлячись на себе у дзеркало і розпускаючи своє довге хвилясте волосся. — Як шкода різати, Джордже, правда? — Жінка підняла на долоні шовкове чорне пасмо. — Мені дуже шкода з ним розлучатися.

Джордж сумно посміхнувся, але промовчав.

Еліза рішуче взяла ножиці — і хвилясті локони один за одним попадали на долівку.

— От тепер вже все! — сказала Еліза, беручи до рук гребінь. — Ще треба зачесатися… Ну, який із мене юнак? — жінка повернулася до Джорджа і зашарілася.

— Твою красу зіпсувати неможливо, — відповів Джордж.

— Чому ти такий сумний? — спитала Еліза, опустившись коло нього на коліна і ніжно торкнувшись його руки. — Ще одна доба — і ми в Канаді! Один день, одна ніч на кораблі — і все, а потім… Потім, Джордже…

— Саме тому я й невеселий, Елізо! — сказав чоловік, обнімаючи її. — Тепер усе тримається на волосині. Якщо все зірветься, я не переживу… Бачити перед собою канадський берег, пройти заради цього такі випробування — і раптом в одну мить втратити все!

— Не бійся! — прошепотіла Еліза. — Господь довів нас аж сюди, посилаючи добрих людей. Він із нами буде до кінця, я відчуваю, Джордже!

— Нехай благословить тебе Господь, моя люба! — вигукнув Джордж, міцно притискаючи дружину до грудей. — Невже така велика благодать зійде на нас? Невже наші біди скоро залишаться у минулому? Невже ми будемо вільні?

— Я навіть не сумніваюся у цьому, Джордже. — Еліза підняла на нього очі, і чоловік побачив на її довгих віях сльози радості та перемоги. — Я знаю, що Господь визволить нас із неволі вже сьогодні!

— Я вірю в твої передчуття, Елізо! — Джордж рвучко випростався. — Вірю! Час збиратися! Ходімо… Ти знаєш… — сказав Джордж, злегка відштовхнувши від себе дружину і захоплено розглядаючи її, — із тебе вийшов пречудовий юнак. А як тобі личать ці кучері! Ось, одягни капелюха… Ні, не так. Трохи зсунь набакир. Яка ж ти у мене красуня!.. Я пошлю по екіпаж. А ти дізнайся, як там місіс Сміт — чи встигла підготувати Гаррі?

Саме в цю хвилину щойно згадувана місіс Сміт, поважна літня пані, сама увійшла до кімнати, ведучи за собою маленьку дівчинку — переодягненого Гаррі.

— Із нашого сина вийшла така чудова дівчинка! — втішилася Еліза, обдивляючись дитину з усіх боків. — Тепер ти будеш Гаррієт. Ну, добре я вигадала?

Дитина була помітно здивована новим маминим образом. Гаррі поглядав на неї спідлоба.

— Хлопчику мій, ти не впізнаєш свою матусю? — запитала Еліза і простягнула до нього руки.

Він знітився і притулився до місіс Сміт.

— Елізо, не приманюй Гаррі. Не забувай, що йому навіть підійти до тебе на кораблі не можна буде.

— Ой, я ще не ввійшла у нову роль. Але чому він відвертається від мене? Та гаразд! Де мій плащ? А, ось же він! Джордже, покажи, як треба носити плаща?

— Ось так, — продемонстрував Джордж, накинувши плащ собі на плечі.

— Так? — перепитала Еліза, копіюючи його. — Як мені поводитися? Мабуть, ходити великими кроками, тупати, плюватися і дивитися на усіх згори вниз?

— Тільки не перестарайся, — посміхнувся Джордж. — На світі бувають і тихі юнаки. Краще вдавай із себе сором’язливого мамія.

— Господи, ну й рукавиці! Я ж у них ціла поміщуся!

— Так, трохи великуваті. І все ж прошу тебе не знімати їх, — сказав Джордж. — Твоя тендітна ручка, ніжні пальчики можуть провалити всю справу… Отже, місіс Сміт, не забудьте: ви — тітка крихітки Гаррієт, а ми — охорона, супроводжуємо вас.

— У місті кажуть, що на пристань приходили якісь люди з поліцією. Вони попередили усіх капітанів, щоб ті вистежували молодого мулата, який подорожуватиме з дружиною і сином, — переповіла місіс Сміт те, що дізналася від друзів.

— Он як! — вигукнув Джордж. — Добре, що ви нас попередили. Якщо ця сімейка потрапить нам на очі, ми капітанові обов’язково повідомимо про це.

Усі розсміялися, але у цьому сміхові вчувалася прихована тривога.

Втікачі, прислухавшись до порад Тома Локкера, вирішили якнайкраще замаскуватися, щоб обдурити переслідувачів. Їм допоміг ще й випадок. Гостя тих добрих людей, у яких вони переховувалися у Сандаскі, місіс Сміт, саме поверталася до Канади, якраз у те селище, куди збиралися Джордж із сім’єю. Вона люб’язно погодилася допомагати їм, граючи роль тітоньки Гаррі, чи то пак Гаррієт. Хлопчика завбачливо дали їй на два дні, щоб він устиг звикнути до незнайомої жінки. Лагідна вдача добродійки та незліченна кількість м’ятних пряників зробили свою справу — дитя дуже прив’язалося до своєї нової родички.

До дверей будинку, де переховувалися наші утікачі, під’їхав екіпаж, і гостинні господарі вийшли попрощатися зі своїми гістьми. І ось вони рушають до озера.

Екіпаж зупинився біля пристані. Двоє молодиків піднялися на корабель. Один із них — переодягнена Еліза — галантно вів під руку місіс Сміт, яка другою рукою тримала долоньку дівчинки, а другий — Джордж, ніс її речі.

Потрібно було купити квитки. Джордж пішов до каюти капітана, щоб придбати їх, і випадково почув розмову двох джентльменів, які зупинилися у черзі позаду нього.

— Я пильно придивлявся до усіх пасажирів, які сідали на наш корабель. Гарантую: тут їх нема.

Це говорив боцман. А його співрозмовником був Меркс, колишній компаньйон Томаса Локкера. Меркс був затятий і впертий, тож не полінувався дістатися до Сандаскі й особисто проконтролювати кожен корабель, який переправляє пасажирів до Канади. Він не звик програвати. Цікаво, чи поталанить йому цього разу?

— Жінка — квартеронка, на вигляд мало чим відрізняється від білої… Вродлива, — сказав Меркс, — її чоловік — мулат, також майже білий, високий. На його руці — тавро.

Таврована рука Джорджа цієї миті саме якраз тримала здачу. Вона здригнулася ледь помітно, але він зумів невимушено і байдуже повернутися і пройти просто повз свого переслідувача, а далі, не озираючись, дійти туди, де його очікувала Еліза — в дальньому кінці палуби. Він вирішив поки що не розповідати дружині, коло зустрів біля каси.

Місіс Сміт одразу ж пішла до каюти для дам разом із Гаррі. Там усі жінки милувалися прекрасною маленькою дівчинкою. Ніхто й не подумав, що це хлопчик.

І ось нарешті востаннє пролунав корабельний дзвін. Меркс зійшов на причал, і Джордж полегшено зітхнув. Тепер він міг розказати Елізі, яку розмову боцмана і Меркса щойно чув. Вони дивилися, як збільшується відстань між ними і похмурою примарою їхнього невільницького життя, і не вірили своїм очам.

День видався чудовим. Чисті хвилі озера Ері весело танцювали довкола корабля і виблискували від сонячного сяйва. Віяв легкий вітерець, корабель і душі вчорашніх рабів без перешкод линули до вільних берегів Канади.

Чуже серце — таємниця! Хто б міг подумати, що елегантний джентльмен, прогулюючись у товаристві сором’язливого юнака, насолоджується кожним ковтком свободи, яку відчув уперше в житті. Та в цьому океані щастя була й ложка дьогтю: страх, що якась зла сила одним махом може перекрити потік свіжого повітря свободи. Його серце жило надією, що вже завтра ніхто не зможе повернути їх у рабство… Години, проте, летіли швидко, і ці передчуття були такі прекрасні, просто казкові!

Корабель плив за своїм курсом, і ось вдалині показалися благословенні канадські береги. Тут, мов за помахом чарівної палички, розсіювалися прокляття рабства. Тут приймали пригноблених із усіх куточків світу.

Джордж і його дружина стояли поруч на палубі. Вони вже бачили вдалині маленьке канадське містечко — Амхерстберг. Джорджеві бракувало повітря від хвилювання. Він дивився уперед, але нічого не бачив, лише відчував у своїй руці тремтіння руки його Елізи… Тепер вже ніхто не зможе розлучити їх! Ось пролунав корабельний дзвін — зупинка. Мов уві сні знайшов Джордж свій багаж, зібрав докупи супутників. Вони зійшли на берег і довго мовчали, аж поки корабель не відчалив. І тоді вони, вчорашні раби, дали волю своїм почуттям: по черзі притискали до грудей налякану дитину, обливалися слізьми, а потім усі разом впали на коліна і прославляли Бога.

У цьому місті жив добрий місіонер, який гостинно приймав у себе усіх відважних, хто шукав порятунку від рабства на цих благословенних берегах. Місіс Сміт повела Джорджеву сім’ю до нього.

Мабуть, неможливо передати словами силу радості першого дня на волі. Яке це блаженство — робити те, що хочеш, а не те, що наказують. Ніби все так само — людина рухається, дихає, говорить… Але ні, не так! Тепер ти йдеш туди, куди хочеш, говориш не лише «так, господарю» або «добре господарю», а те, що думаєш, і не боїшся нікого й нічого! Якими словами передати почуття розумного чоловіка, який уперше дихає вільно після життя у неволі й тепер має змогу самостійно будувати своє майбутнє? Як описати, що відчуває мати, яка пройшла крізь нетрі неймовірних небезпек, ризикуючи життям, аби лиш вирвати з лап рабства своє єдине дитя, і якій вдалося це зробити?! Після того, що пережили члени цієї сім’ї, вони стали у стократ дорожчі одне одному і безмежно щасливі! Здавалось би, чому тішитися? У них не було ані метра власної землі, ані грошей, ані навіть даху над головою… Але була п’янка, омріяна свобода. І вони — разом! Цієї ночі вони не могли заснути аж до світанку, насолоджуючись життям.

Цікаво, як виправдовуватимуться перед Господом ті, хто поневолює людей?!