Хатина дядька Тома

Розділ XXХІХ Хитрий задум

Настав час зазирнути на горище будинку Легрі. Воно було таке ж, як і всі горища старих будинків: товстий шар пилюки, завіси із павутиння і безладно розкиданий мотлох. Сім’я, яка жила тут раніше, мала багато красивих меблів та інших предметів інтер’єру, але забрати із собою всього не змогла, і те, що залишилося, досі зберігалося у нежилих кімнатах і на горищі. Під однією стіною горища стояла пара величезних ящиків, у яких сюди колись транспортували меблі. Через крихітне віконце із тьмяним склом пробивалося слабке світло, та все ж можна було зазирнути і побачити стільці з високими спинками і столи, які колись не лише припадали пилом. Тут було незатишно і навіть моторошно. Ці відчуття підігрівалися поганою славою, якої зажило горище серед забобонних негрів. Коротше кажучи, це було таємниче місце, а таємничі місця зазвичай густо обростають усілякими небилицями. Ось одна з них, про яку перешіптувалися негри у своєму селищі під покровом ночі.

Декілька років тому Легрі замкнув там одну непокірну негритянку. Що там відбувалося, не знав ніхто. Але через місяць нещасну жінку винесли звідти вже мертвою і поквапом поховали. Відтоді усім вчувалося, що з горища долинає груба лайка, звуки ударів, прокляття, а між ними — стогони і зойки.

Якось Легрі почув про ці плітки і пригрозив: хто першим відкриє рота і верзтиме всілякі нісенітниці про горище, матиме змогу розгадати його таємниці — посидить там із тиждень на ланцюзі, як пес. Ніхто не хотів на власній шкурі дізнаватися правду, тож негри замовкли, але горище так і доживатиме свого віку в неласці. Негри обминали десятою дорогою не лише сходи, які до нього вели, але й сіни.

Сам господар також побоювався наближатися до горища, бо був забобонний ще більше, ніж його негри. Кассі мов осінило: вона вирішила скористатися слабкістю Легрі, подумавши, що це може допомогти врятуватися їй самій і Емілі, її товаришці по нещастю.

Спальня Кассі була розміщена якраз під горищем. І ось, не довго думаючи і не порадившись із господарем Кассі надумала перебратися до іншої кімнати, з протилежного боку будинку. Вона вибрала момент, коли господар поїде з дому і наказала слугам переселити її. Слуги тягали її речі й меблі, в домі зчинився тарарам, і коли це все було саме у розпалі, Легрі повернувся додому.

— Гей, Кассі! — крикнув він. — Що тут за погром?

— Нічого такого. Просто я хочу змінити кімнату, ось і все, — відрізала вона.

— Дозволь поцікавитися — з якого б це дива?

— Просто так.

— Брешеш, негіднице! Кажи, що ти замислила!

— Просто я хочу спокійно спати уночі.

— А хто тобі заважає?

— Ну… Ти сам попросив, тож слухай.

— Кажи, паскудо! — бризкаючи слиною, верескнув Легрі.

— Тебе це все, мабуть, сну б не позбавило, а ось мені не спиться… — таємниче почала Кассі. — Щоночі над головою якась метушня — чи то хтось по підлозі валяється, та ще й стогне… І так аж до ранку.

— Ще скажи, що там людей мордують, — із напускним смішком сказав Легрі. — Звідки ж вони б там узялися, га, Кассі?

Вона пронизала його поглядом своїх темних очей і сказала:

— А й справді, Саймоне, звідки? Тобі видніше.

Легрі, лаючись, замахнувся на неї батогом, але Кассі, вивернувшись від удару, прожогом кинулася до дверей своєї нової кімнати, а вже на порозі кинула йому через плече:

— А ти сам спробуй переночувати у моїй колишній кімнаті. Сам усе почуєш, що на твоєму горищі коїться! — Із цими словами Кассі зачинила двері і замкнула їх на ключ.

Легрі лютував, погрожував, але він був стомлений з дороги (Кассі врахувала й це), тож скоро заспокоївся і посунув до вітальні. Жінка зрозуміла, що влучила у ціль, і з того дня почала ретельно готувати умови для втечі. Якось вона залізла на горище, відшукала там отвір і вставила в нього відбите горлечко від пляшки. Ця проста конструкція за найменшого вітерцю видавала моторошні тужливі звуки, які часом переростали у завивання. Марновірні люди і справді могли подумати, що це стогне і завиває якийсь мученик. Ці звуки іноді долинали навіть до невільницького селища. Стара легенда про привида тієї нещасної воскресла. У маєтку запанував страх, і хоча у присутності Легрі ніхто не насмілювався про це і обмовитися, загальна тривога наростала. Він відчув, що вже й сам боїться навіть наближатися до сходів, які вели на горище.

Безбожники — найбільш забобонні дурні. Справжні християни вірять у мудрого владику, тому життя їхнє світле, осяяне надією і спокоєм. Християнин знає: те, чого він не розуміє — теж Боже творіння, отже, не становить небезпеки. Але ті, хто у своїй душі скинули Господа з престолу — не знають спокою. Для них життя — це лише обмежений час від народження до смерті, сповнений страхом, хаосом і непотрібною метушнею.

Том своїм способом життя сколихнув усі страхи Легрі Саймона. Його молитви, гімни, а головне, вчинки свідчили про те, що колись йому доведеться відповідати за своє грішне життя. Але замість того, щоб змінити себе на краще, він став ще гіршим. Чомусь у світі так: хороших релігія облагороджує, а із поганих, довівши їх до відчаю, робить втілення зла.

До того ж на Легрі величезний вплив мала Кассі. Здавалося б, все має бути навпаки: він господар, а вона — рабиня, хоч і особлива. Він прекрасно розумів, що вона в усьому від нього залежить, а все одно ставився до неї насторожено. Мабуть, така природа взаємин між сильною і слабкою статями. Навіть найжорстокіший із чоловіків не зможе довго жити з жінкою, яка не становить для нього таємниці, не має ніякої влади над ним. Коли Легрі купив Кассі, вона ще не до кінця втратила свою жіночу і людську гідність. Це вже під його владою вона огрубіла і здичавіла. Довгі роки підневільного життя, розлука з дітьми, приниження і відчай висушили її колись благородну, тонку душу, і в ній розгорілися темні загрозливі пристрасті. Легрі дедалі гірше знущався над нею, і разом із тим ріс його страх. Так, він боявся цієї жінки.

Вплив Кассі на Легрі посилився ще й тому, що вона дійшла до межі безумства. Тепер важко було зрозуміти, чи вона знаходиться в нормальному стані — чи саме зараз в її душі бушує ураган. Тепер кожне слово, вимовлене нею, кожен вчинок набували особливого значення.

Десь через два дні після розмови зі своєю невільницею Легрі сидів у вітальні біля каміна. Ніч видалася неспокійна — надворі була гроза. Віконні шибки тремтіли, ставні гримали, в трубі щось завивало, ухкало, з каміна час від часу вривалися до кімнати клуби диму. Дуже незатишно було навіть у хаті. Легрі години зо дві щось рахував, потім читав газету, а Кассі увесь цей час мовчки сиділа в кутку і не зводила похмурого погляду з вогню. Нарешті Легрі відклав убік газету і пороззирався на всі боки, думаючи, чим би то зайнятися, щоб швидше минув цей неприємний вечір. На очі йому потрапила книга (не випадково), за читанням якої він застав Кассі, коли повернувся додому увечері. Це було дешеве, проілюстроване без смаку видання — збірник страшилок про криваві вбивства, привидів і духів.

Легрі підсміювався, фиркав, але відірватися від цієї книжечки не міг. Він читав сторінку за сторінкою, аж поки його нерви не здали — він пожбурив її на підлогу.

— Ти ж не віриш в усі ці нісенітниці про привидів, еге ж, Кассі? — запитав він, розгрібаючи щипцями вуглинки у каміні. — Ти ж розумниця. Ну просто сором боятися шуму на горищі.

— Що тобі до того, у що я вірю, а в що ні? — похмуро відповіла Кассі.

— Коли я плавав, були охочі залякати мене подібними брехнями. Та я в це не вірю, — вів Легрі далі. — Це все вигадки хворобливої уяви.

Кассі мовчала, лише поблискувала на нього зі свого темного кутка тим вогником у очах, від якого Легрі завжди ставало моторошно.

— Сама подумай, що там може бути на горищі? Пацюки, кажани… Ну, ще вітер гуляє. Пацюки іноді зчиняють такий тарарам, наче там слони гарцюють… Я пригадую, що вони витворяли у нас у трюмі. А вітер! Тут великий простір для фантазій!

Кассі розуміла, що своїм загадковим виглядом зводить Легрі з глузду, і навмисно продовжувала мовчати, поїдаючи його поглядом.

— Ну чому ти мовчиш? — не витримав Легрі, — Скажи хоч слово!

— Скажу, коли просиш. Так от, хіба можуть пацюки відчиняти двері, замкнені на ключ і підперті кріслом? А спускатися сходами з горища? — заговорила Кассі притишеним голосом. — А потім підкрадатися до ліжка… Дедалі ближче, ближче… І торкатися тебе рукою… Ось так! — І Кассі торкнулася своєю холодною, як лід, долонею до його руки.

Легрі відсмикнув руку і увесь аж стрепенувся.

— Що ти верзеш?! Такого не може бути!

— Звісно, не може! Я хіба казала, що це було? — мовила Кассі зі зневажливою усмішкою.

— Кассі… Зізнавайся негайно: ти щось бачила?

— Нічого у мене не питай. Просто переночуй у моїй колишній спальні й дізнаєшся усе сам, якщо вже ти такий безстрашний герой!

— Воно що, спускається із горища?

— «Воно»? Що ти маєш на увазі?

— Та ти сама щойно сказала…

— Нічого я не казала! — перервала його Кассі.

— Я сам усе перевірю! Цієї ж ночі. Заряджу пістолети і…

— От і перевір! — сказала Кассі. — Лягай спати у моїй кімнаті, стріляй у темряву… А я подивлюся, чим це все скінчиться.

Легрі тупнув ногою і брутально вилаявся.

— Не треба лихословити, — сказала Кассі, — хто його знає, хто може це почути й прийняти на свій рахунок… Ану цить! Що це?

— Що? — прошепотів Легрі, тремтячи від голови до п’ят.

Старий голландський годинник, який стояв у одному з кутків, пробив дванадцять разів.

Легрі чув це щодня і щогодини. Чому ж тепер він закляк, охоплений жахом. А Кассі не зводила з нього злостивого погляду і вголос лічила удари. Коли вибило дванадцять, вона сказала:

— О, північ! Зараз почнеться… — Кассі підійшла до дверей, відчинила їх і завмерла на порозі, прислухаючись. — Ось, ось!.. Що це?

Легрі взяв підсвічника, запалив свічку і підійшов до дверей.

— Це вітер, — пробурмотав він. — Чуєш, як завиває?

— Ходи-но сюди, Саймоне, — прошепотіла Кассі, беручи його за руку і заманюючи за собою до сходів на горище. — А це що таке, як ти гадаєш? Ось, слухай.

Десь нагорі пролунав пронизливий зойк. У Легрі затремтіли коліна. Він аж сполотнів із жаху.

— Де там твої пістолети? — глузувала Кассі. — Треба ж колись з’ясувати, що там відбувається! Піднімися нагору, дивись, яка нагода випала!

— Я нікуди не піду, — заявив Легрі.

— Але ж привидів не буває, чи не так? Чого ж ти боїшся? Ходімо! — Кассі швидко побігла сходами нагору і засміялася, дивлячись зверху на Легрі. — То ти ідеш?

— Ти, чортова донько! — крикнув він. — Ану негайно повертайся, відьмо! Не смій туди ходити!

Але Кассі реготала, як божевільна, і ступала все вище і вище. Ось вона відчинила двері на горище. Протяг загасив свічку, яку ніс Легрі, а за вітром полинув моторошний крик і зойк…

Легрі, перелякавшись, утік до вітальні. Кассі поволі пішла за ним. Він побачив, що вона бліда, але спокійна і байдужа.

— Сподіваюсь, інших доказів не потребуєш? — мовила вона.

— Прокляття на твою голову, Кассі! — пошепки сказав Легрі.

— Чому ти мене проклинаєш? Я лише піднялася і зачинила двері… І все таки, Саймоне, що це діється у нас на горищі?

— Припини про це говорити! — лютував Легрі.

— Домовились. Але я більше в тій кімнаті не спатиму.

Кассі була спостережливою, а погода у тих краях піддавалася прогнозуванню. Кассі зранку помітила, що до вечора назріє буря. Вона ще вдень піднялася на горище і відчинила віконце. Коли ж увечері вона відчинила двері — протяг, звичайно ж, загасив свічку. А дикі звуки видавала Емілі, яка була спільницею Кассі у цій вигадці. Ось і вся розгадка. Кожен, хто здатний мислити тверезо, розгадав би її, але не такий забобонний боягуз, як Легрі.

Упродовж тижня Кассі подібними хитрощами так настрахала Легрі, що він скоріше добровільно поліз би у клітку до голодного лева, ніж попхався би на горище з’ясовувати, що там таке. А вона тим часом щоночі преспокійно зносила туди їжу і одяг. Ось уже все було готове для втечі. Тепер треба було лише дочекатися зручного випадку і здійснити задум.

Кассі чекала моменту, коли у Легрі буде хороший настрій. Дочекавшись, випросила взяти її з собою у сусіднє місто, яке розташовувалося на самому березі Ред-Рівер. Дорогою вона запам’ятовувала кожен поворот, усі примітні ознаки і підраховувала в умі, скільки потрібно буде часу, щоб подолати цей шлях пішки. Останнім часом Кассі була дуже уважна до Легрі й покірна. Такою поведінкою вона лише присипляла його пильність.

Ось нарешті все і справді було готово.

Вечоріло. Легрі сів на коня і поскакав на сусідню плантацію, а Кассі зайшла до своєї молодої подруги, яка вже чекала на неї, і сказала:

— Час настав. Бери те, що підготувала, і ходімо.

— Моя торбинка готова… Але ще не дуже темно… Нас можуть побачити.

— Дуже добре, — спокійно сказала Кассі і пояснила: — Це входить у мої плани. Слухай, ми вийдемо з дому через чорний хід і побіжимо повз невільницьке селище до боліт. Нас неодмінно помітять Сембо та Квімбо і кинуться навздогін. Вони піднімуть тривогу, спустять собак. Почнеться безладна біганина — трохи часу у нас буде! — а ми тим часом побіжимо до потічка, увійдемо у воду і повернемося назад у будинок знову через чорний хід. У будинку нікого не залишиться — всі кинуться за нами у погоню. Нам вистачить хвилини, щоб сховатися на горищі. Там я підготувала постіль для нас, одяг і їжу — для початку вистачить. Хоча… Я й гадки не маю, скільки нам доведеться відпочивати там… Мабуть, довго, поки буря вляжеться. Легрі переверне в будинку все догори дригом. Він заплатить слідопитам і вони обнишпорять кожне сухе місце на багнищі. Це для нього справа честі! Якщо у такого, як він, честь взагалі є… Він же похваляється, що з його плантації ще не втік жоден негр. Ось поки він витрачатиме останні нерви і сили, ми їх наберемося.

— Кассі! Який чудовий план! — вигукнула Емілі. — Яка ж ти мудра!

Така щира похвала Кассі не потішила. Вона хвилювалася, бо розуміла, як вони обидві ризикують. Жінка подивилася на дівчину поглядом, сповненим відчайдушної рішучості, взяла її за руку і сказала:

— Ходімо!

Вже сутеніло, але півмісяць світив яскраво і затримував настання темряви. Втікачки безшумно вийшли з дому і повернули до невільницького селища. Кассі була впевнена: щойно вони наблизяться до болота за плантацією, їх помітять.

Так і трапилося. Та це був Легрі, а не Сембо і Квімбо. Він, лаючись, кинувся їх наздоганяти. Почувши його голос ляклива Емілі розгубилася і, вирвавши свою долоню з руки Кассі, прошепотіла:

— Мені зле!

— Біжімо, або я тебе уб’ю! — пригрозила Кассі й вихопила з-за пазухи маленький кинджал.

Дівчина злякалася, але за мить вже опанувала себе і разом із Кассі побігла у хащі чагарників. Під ногами у втікачок чвакало болото. Легрі не наважився бігти туди за ними без підмоги.

— Нічого! Все одно ви, голубоньки, попалися! З цієї пастки вам не вибратися, а при зустрічі поговоримо, — зі злою усмішкою промовив сам до себе Саймон Легрі, побігши до селища.

А в цей час невільники поверталися з поля. Він біг їм назустріч і кричав:

— Гей! Сембо, Квімбо! Всіх сюди! Дві жінки втекли на болота. П’ять доларів тому, хто їх впіймає! Спускайте собак — Тигра, Фурію, усіх!

Реакція на цю новину була бурхлива. Декілька чоловіків без розмірковувань визвалися ловити утікачок. Одні хотіли заробити винагороду, інші — просто догодити господарю, причому останній мотив був сильнішим. Підлабузництво — одне з найгірших рис у представників поневолених народів. Негри гасали туди-сюди, спускали собак, запалювали смолоскипи. Люте гавкання спричиняло ще гіршу метушню.

— Господарю, а якщо впіймати не зможемо, то що, стріляти? — уточнив Сембо, беручи з рук Легрі рушницю.

— Стріляти можна тільки в Кассі, — туди їй і дорога, — а молоденьку привести живою. Ану, хлопці, жвавіше! Хто впіймає — п’ять доларів, а решті по склянці спирту!

Почалася облава. Погоня стрімко кинулася на болота, розмахуючи факелами, кричачи, нацьковуючи собак. Усі негри також побігли до краю плантації. У будинку не залишилося ані душі, тож ніхто і не помітив, коли втікачки повернулися на подвір’я й увійшли в приміщення через чорний хід. Через вікно вітальні жінки спостерігали за тим, як старанно їх ловлять, бачили, як ланцюжок зі смолоскипів розтягнувся край багнища.

— Дивися, дивися! — вигукувала Емілі. — Облава почалася. Бачиш, скільки вогнів? Боже, собаки… Ти чуєш? Що б від нас залишилося, якби ми сюди не повернулися? Благаю, Кассі, нумо ховатися! Скоріше, скоріше…

— Та чого поспішати? — спокійно відповіла їй Кассі. — Тут лише ми з тобою — усі там. Вони розважатимуться аж до ночі. На все свій час. На горищі ми ще насидимося, а поки що… — вона повільно дістала ключ з кишені куртки, яку Легрі, поспішаючи, кинув на підлогу, — поки що треба запастися на дорогу.

І Кассі відімкнула шухляду письмового стола, вийняла звідти пачку грошей і швидко перерахувала їх.

— Кассі, не треба! Ти що? — відмовляла її Емілі.

— Чому це? — огризнулася Кассі. — Як ти гадаєш: краще вмерти голодною смертю на болотах чи скористатися цими грошима й дістатися вільних штатів? Гроші відчиняють всі двері, люба! — З цими словами вона засунула пачку за пазуху.

— Але ж це крадіжка… — прошепотіла Емілі.

— Крадіжка? — Кассі розсміялася. — Всі ці гроші — крадені, у нас і у таких самих, як ми. Він украв наші життя, нашу свободу! Тож цей вчинок не такий уже й поганий. Нехай тільки хто посміє дорікнути мені!.. Але ми заговорилися, час підніматися. Крім їжі, одягу і постелі, я припасла свічки і деякі книги. Щоб не нудьгувати. Ти не хвилюйся, туди ніхто не попхається. А якщо хтось і наважиться, то… З мене вийде чудовий привид. Вони у мене наїдяться страху!

Дорогий читачу, пропоную піти слідом за цими сміливими жінками на горище і подивитися, як Кассі облаштувала для них тимчасовий притулок. Для нас це буде сюрприз, як і для Емілі.

Великий ящик для перевезення меблів Кассі завбачливо повернула до нижнього вузького кута даху. Всередині було підготовлено спальні місця — два матраци і подушки. Поряд стояв кошик зі свічками, їжею та одягом. Те, що Кассі планувала взяти у дорогу, було складене у два дорожні вузлики.

— Ось дивись, тепер ми будемо тут жити, — сказала Кассі, зачіпляючи світильник на гак, який напередодні забила у стінку ящика, — подобається?

— А ти впевнена, що вони на горище не полізуть?

— Я багато б віддала, аби побачити, як Саймон Легрі сюди лізтиме! — сказала Кассі, сміючись. — Не хвилюйся! Він навіть до сходів боїться підходити, не те що на горище вилазити! А щодо негрів… Вони сюди й під загрозою смерті побояться зазирнути!

Оглянувши нові хороми і переконавшись, що Кассі все продумала добре, дівчина трохи заспокоїлась. Вона відкинулася на подушку і запитала:

— Кассі, а чому ти сказала, що вб’єш мене? — спитала наївна дівчина.

— Щоб ти отямилася, злякавшись, — відповіла Кассі. — І зауваж: моя погроза спрацювала! А на майбутнє запам’ятай: втрачати над собою контроль ніколи не можна! Треба тримати себе в руках, що б не трапилося! Якби не я, він би тебе вже впіймав.

Емілі здригнулася, уявивши, що могло б бути.

Настала тиша. Кассі почала читати любовний роман, а знесилена від хвилювань і страху Емілі задрімала. Її розбудив шум у дворі: там голосно балакали, коні цокали копитами, собаки гавкали. Дівчина тихо зойкнула і підвела голову.

— Повернулися, — спокійно констатувала Кассі. — Не бійся. Он, подивися в щілину. Бачиш, усі в зборі. Саймон вирішив відкласти пошуки до ранку. Дивися: коні загнані, собаки ледве ноги тягнуть. Саймоне-Саймоне, але й клопотів ти через мене маєш! Та це лише початок! Не там ти шукаєш…

— Мовчи! — прошепотіла Емілі. — Ще почують!

— Нехай! Злякаються ще більше, — сказала Кассі. — Не хвилюйся. Ми можемо тут хоч танцювати. Нам навіть вигідно тримати їх у страху.

Поволі звуки внизу почали стихати. Легрі, проклинаючи втікачок і свою невдачу, завалився спати. Він твердо постановив зловити їх завтра за будь-яку ціну.