Хатина дядька Тома

Розділ XXVI Невблаганна смерть

Євина спальня, як і решта кімнат першого поверху, виходила на широкий ґанок. З одного боку вона сусідила зі спальнею батьків, з іншого була розташована кімната міс Афелії. Сен-Клер оформив доньчину кімнату на свій смак, враховуючи її вподобання і особливості характеру. На вікнах висіли рожево-білі фіранки, підлога була застелена циновкою, яку Сен-Клер замовив у Парижі, власноручно намалювавши візерунок: посередині — пишні троянди, а берегами — обрамлення із листків та бутонів. Усі меблі були бамбукові, вишукані, легкі. В головах над ліжком на алебастровій консолі стояв чудовий мармуровий янгол зі складеними крилами і миртовим вінком у руках. З того вінка звисав розшитий сріблом прозоро-рожевий балдахін від москітів. Це було обов’язковим атрибутом кожної спальні у тих краях. На м’яких софах лежали рожеві атласні подушки, а над кожною з них скульптурні фігурки підтримували такі самі накидки, як і над ліжком. Посеред кімнати стояв красивий столик, на ньому — фарфорова ваза у формі лілії з нерозцвілими пуп’янками. У ній завжди був свіжий букет квітів. Поряд із вазою лежали Євині книжки та іграшки, елегантна чорнильниця з перами, яку подарував їй батько, підтримуючи її наполегливість у навчанні письму. Був тут і камін. На його мармуровій перекладині стояла статуя Христа в оточенні дітей, а по обидва боки від неї — фарфорові вази з квітами, які щодня Єві приносив Том. На стінах висіли три чудові картини, на яких були зображені дитячі забави. Одне слово, тут було усе для безтурботного, щасливого життя. Прокидаючись щоранку, дівчинка бачила лише те, що пробуджує світлі думки. Але добре Євине серце виводило її думки далеко за межі того ідеального світу дитинства, який створив для доньки люблячий батько.

Оманливий приплив сил, який усі спостерігали в Єві останніми днями, вичерпувався. Дедалі рідше її можна було зустріти в саду, натомість дедалі частіше вона вмощувалася на софу біля вікна, що виходить на ґанок, і довго, печально й задумливо споглядала озеро.

Якось удень, читаючи Біблію, Єва почула на ґанку сердитий голос матері:

— Це ще що таке?! Ти рвеш квіти, негіднице?!

Єва почула звук від удару по обличчі.

— Місіс! Ці квіти для міс Єви! — несміливо відповіла Топсі.

— Ах, для міс Єви? Брешеш! Їй не потрібні квіти від тебе, брудна, погана негритоско! Забирайся з-перед моїх очей!

Єва зіскочила з софи і побігла на ґанок.

— Мамо, не жени її! Топсі, дай мені цей букет!

— Єво, у тебе і так кімната потопає у квітах, — зауважила Марі.

— Але ці — особливі! — сказала дівчинка. — Топсі, ходи до мене.

Топсі підняла опущену голівку, підійшла до Єви і нерішуче простягнула їй квіти.

— Які вони гарні! — вигукнула Єва.

Букет був простенький, проте незвичайний. Одна біла камелія і пурпурова герань, — ось і вся композиція. Мабуть, саме разючий кольоровий контраст так привабив Топсі.

— Ти вмієш чудово компонувати квіти, — сказала Єва, і від цієї похвали Топсі просто розцвіла. — Постав їх он у ту вазу, вона вільна. І відсьогодні носи мені квіти щодня.

— Дивна забаганка! — сказала Марі. — Нащо це тобі?

— Просто захотілося, мамо. Ти тільки не гнівайся. Не будеш?

— Звісно, не буду, дитино. Якщо ти хочеш… Топсі, чула, що тобі сказано? Не забувай!

Топсі зробила реверанс і знову знітилася. Коли вона поверталася до дверей, щоб вийти, Єва помітила слізку на її чорному обличчі.

— Мамо, — сказала Єва, коли Топсі вийшла, — я знала, що вона хотіла порадувати мене.

— Еге ж! Та це дівчисько тільки й чекає слушної нагоди, щоб чогось накоїти. Та якщо тобі це до вподоби — нехай.

— Мамо, мені здається, що Топсі змінилася. Вона вже не така, як була раніше. Вона старається стати хорошою.

— Довго ж їй ще доведеться старатися, щоб стати чемною дівчинкою! — підсміюючись, сказала Марі.

— Але у Топсі таке важке життя!

— У нашому домі їй гріх на щось нарікати! — заперечила Марі. — Ми із нею клопотів мали більше, ніж із усіма іншими негренятами, разом узятими! На неї нічого не діє — ні вмовляння, ні покарання. А вона яка була, така й залишилася.

— Мамо, а ти вдумайся, порівняй нас! Ми дві маленькі дівчинки, тільки я живу серед рідних, люблячих людей, у мене є все і навіть більше. А Топсі? Згадай, де вона жила перед тим, як потрапити до нас! Щоб це забути, потрібно багато часу і любові!

— Ну, може, й так, — сказала Марі, позіхаючи. — Боже, яка спека!

— Мамо, ти ж також віриш, що Топсі могла би стати янголом, якби була християнкою?

— Єво! Що за дивні думки! Ніхто, крім тебе, до цього не додумався б. А взагалі, може, й могла б…

— А хіба наш Господь не є її Господом також? Хіба Ісус не спаситель для Топсі?

— Можливо. Адже Господь сотворив усіх, — сказала Марі. — Ти не бачила мого флакончика з солями?

— Як шкода, як мені шкода… — тихенько примовляла Єва, дивлячись удалину, на озеро.

— Про що ти, дитинко? — запитала Марі.

— Ну чому той, хто міг би бути світлим янголом і жити серед інших янголів, опускається дедалі нижче і не може розраховувати на допомогу ні від кого? Як шкода…

— Єво, заспокойся! У цьому нашої провини немає. Не тривожся через такі речі. Тут нічим не зарадиш. Просто потрібно дякувати Богові за ті блага, які він нам дарував.

— А мене вони не тішать, — сказала Єва. — І мені шкода тих нещасних, у яких їх нема…

— Дивні речі ти говориш! А я, як справжня християнка, вдячна Богу за них.

— Мамо, — сказала Єва, — я хочу підстригти волосся.

— Це ж навіщо? — здивувалася Марі.

— Щоб встигнути роздати по пасму своїм друзям, поки я ще спроможна це зробити. Поклич тітоньку, нехай принесе ножиці.

Марі гукнула міс Афелію, яка була у сусідній кімнаті.

Дівчинка встала, труснула голівкою, розпустивши по плечах довгі золоті локони.

— Тітонько, пострижіть овечку! — попросила вона.

— Що тут діється? — здивувався Сен-Клер, заходячи до кімнати з вазою, повною фруктів, які нарвав у саду для доньки.

— Тату, я вирішила підстригти волосся. Воно занадто густе, мені жарко від нього. А локони я роздарую усім домашнім.

— Ну добре, — сказав Сен-Клер. — Тільки вистригайте так, щоб було непомітно. Євине волосся — моя гордість.

— Ну що ти таке кажеш, тату! — сумно промовила дівчинка.

— Так! Ти маєш бути красунею, адже скоро ми поїдемо у гості до дядька Альфреда, де тебе чекає Енрік, — весело сказав Сен-Клер.

— Ні, тату, я вже ніколи в них не гостюватиму. Це правда, тату! Чому ти відмовляєшся бачити, що я слабну з кожним днем?

— Так, відмовляюся! Я не можу з цим змиритися! Чому ти така жорстока зі мною, доню?!

— Бо ти маєш знати правду і бути сильним. Якщо ти мені повіриш, тобі стане легше.

Сен-Клер стояв, насупившись і стиснувши губи. Він ледь не плакав, дивлячись, як ножиці відрізають один за одним довгі золотаві пасма. Дівчинка акуратно брала їх у руки, накручувала на свої довгі тонкі пальці і складала одне біля одного на коліна, при цьому тривожно поглядаючи на батька.

— Я це передчувала! — розпачливо вигукнула Марі. — Це остаточно підірве моє здоров’я і покладе мене в могилу, та мене ніхто не слухає! Сен-Клере, скоро ви переконаєтеся у моїй правоті.

— І це вас, мабуть, втішить, — докорив дружину Сен-Клер.

Марі відкинулася на спинку дивана і прикрила обличчя батистовою хустинкою.

Єва не зводила своїх ясних блакитних очей зі своїх батьків. Вона дивилася на них спокійно, твердо. Єва відпускала їх, розуміючи, що на землі її більше нічого не тримає. Вона все розуміла, бачила, яка прірва пролягла між її татом та мамою.

Єва поглядом покликала батька до себе. Він присів коло неї.

— Тату! — сказала Єва. — Мені щодень стає дедалі гірше. Я скоро помру, а мені ж іще стільки всього треба з тобою обговорити, стільки встигнути! Але ти не хочеш мене слухати. Не треба відкладати, тату.

— Я слухаю тебе, моя люба, — сказав Сен-Клер і, затуливши однією рукою собі очі, другою торкнувся доньчиної руки.

— Покличте сюди усіх наших слуг. Я хочу дещо їм сказати, — попросила Єва.

— Добре, — насилу сказав Сен-Клер.

Міс Афелія розпорядилася, щоб негайно скликали усіх домочадців до Євиної спальні. Невдовзі слуги зібралися поруч із її ліжком.

Єва лежала з розпущеним по подушці волоссям. Яскраві червоні плями виступили на її щічках. Вона дуже схудла і змінилася за час хвороби. Лише її очі залишалися такими ж прекрасними, а погляд — проникливим.

Усі були дуже схвильовані. Одухотворене обличчя їхньої улюблениці, зрізані довгі пасма, господар із опущеною головою і ридання Марі справляли неабияке враження. Заходячи до Євиної кімнати, слуги перешіптувалися, кивали головами і зітхали. Коли усі зібралися, певний час у кімнаті панувала похоронна тиша.

Нарешті Єва трохи піднялася з подушок і довгим, проникливим поглядом обвела усіх присутніх. Їй з усіх боків відповідали сумні налякані очі. Жінки прикривали обличчя фартухами.

— Любі мої друзі, — звернулася до присутніх дівчинка. — Я захотіла вас побачити, тому що усіх вас люблю. Послухайте, що я скажу і ніколи не забувайте. Мене скоро не буде з вами. Пройде ще кілька тижнів — і смерть розлучить нас…

Охання, схлипування і зітхання заглушили слабкий і тихий дитячий голос. Єва почекала хвилинку і заговорила знову, так серйозно, що усі затамували подих.

— Якщо ви мене любите, то не перебивайте. Просто уважно послухайте. Говорити я хочу про ваші душі. Багато хто з вас не піклується про душу, думаючи тільки про земне життя. А я хочу, щоб ви знали і пам’ятали, що існує інший світ — чистий і прекрасний, той, де живе Ісус Христос. Я збираюся туди, і ви також можете колись туди потрапити. Там достатньо місця для усіх нас. Але тим, хто хоче туди потрапити, не можна жити безтурботним грішним життям. Вам потрібно стати справжніми сповідниками християнської віри. Пам’ятайте, що кожен із вас може стати — навіки! — янголом. Господь радо допомагає кожному. Моліться, читай… — Єва запнулася на півслові, жалісно подивилася на негрів і сумно провадила далі: — Але Боже мій! Ви ж не вмієте читати, бідолашні… — вона уткнула голову в подушку і заплакала. Але стриманий плач і важкі зітхання тих, хто сидів навприсядки коло її ліжка, тих, до кого вона зверталася, змусили її взяти себе в руки, підняти голову і продовжувати:

— Нічого, все буде добре, — втішала Єва слуг, усміхаючись крізь сльози. — Я молилася за вас, і впевнена, що Господь вам допоможе, хоч ви і не вмієте читати. Робіть усе, що тільки зможете, аби стати на шлях істини, ревно моліться і просіть, щоб вам читали Біблію, і тоді ми зможемо зустрітися на небесах.

— Амінь, — прошепотіли няня, Том і ще декілька старих негрів, членів християнської церкви, а молодші ридали, схиливши голови на коліна.

— Я знаю, що ви мене любите, — сказала Єва.

— Так, так, любимо… Нехай благословить вас Господь, — почулося зусібіч.

— Я знаю це. Ви завжди були такі добрі до мене! Прийміть же від своєї Єви маленький дарунок, щоб він нагадував вам про мене. Кожному із вас я дам по локону свого волосся. Дивлячись на нього, згадуйте, що я вас люблю і чекаю на небесах на зустріч із вами.

Важко описати словами, як негри із риданням приймали із Євиних рук її останній подарунок — вияв турботи і любові до них! Вони падали на коліна, молилися, схлипували, дякували і благословляли її, говорили лагідні слова і обіцяли піклуватися про свої душі. Тоді Єва відчула у співчутливих, вразливих синах і дочках африканського народу дуже багато тепла.

Міс Афелія страшенно переживала, щоб ця зворушлива сцена не нашкодила Єві, тож давала знаки тим, хто отримав пам’ятне пасмо, щоб вони виходили із кімнати.

І ось у кімнаті залишилися тільки рідні, а зі слуг найдорожчі — Том і няня.

— Дядечку Томе, — сказала Єва, — ось цей гарний локон — для тебе. Я така рада, що ми зустрінемося з тобою на небесах, дядечку Томе! Вір мені, так і буде! Візьми і ти, няню, дорога моя няню! — І дівчинка ніжно обняла стару мулатку, яка була їй другою матір’ю. — Ти також будеш разом із нами на небі.

— Міс Єво, як же я без вас тут залишуся?.. На кого ви мене покидаєте?.. Я мала піти швидше від вас! Це неправильно… — примовляла няня, заливаючись сльозами.

Міс Афелія легенько підштовхнула обох слуг до виходу і раптом побачила перед собою Топсі.

— А ти звідки тут узялася? — здивувалася міс Афелія.

— Я із самого початку тут стою, — відповіла Топсі, витираючи кулачками очі. — Міс Єво, — припадаючи до ліжка дівчинки, сказала вона, — невже ви мені нічого не дасте на пам’ять про себе?..

— Дам, Топсі, звісно, дам! Ось, візьми цей локон і щоразу, дивлячись на нього, згадуй, що я тебе любила і дуже хотіла, щоб ти стала хорошою дівчинкою.

— Я стараюсь, міс Єва, стараюсь, як тільки можу! Але мені важко, не навчена я слухняності!

— Христос усе знає, Топсі. Він обов’язково допоможе тобі.

Топсі заховала дорогоцінний подарунок за пазуху, закрила обличчя фартухом і вийшла з кімнати, як їй було наказано.

Міс Афелія зачинила за нею двері. Ця жінка зронила не одну сльозу за останні хвилини, але турбота про стан небоги перемогла всі інші почуття.

Сен-Клер сидів у кріслі біля ліжка Єви, затуливши обличчя рукою.

— Тату! — прошепотіла дівчинка, торкнувшись його плеча.

Він здригнувся, та нічого не відповів.

— Тату, дорогий! — ще раз звернулася до нього Єва.

— Ні, я більше не можу! — сказав Сен-Клер, встаючи з місця. — Я цього не переживу! Чому Всесильний так жорстоко повівся зі мною? — гірко вигукнув він.

— Огюстене! Господь має право вирішувати людські долі, — мовила міс Афелія.

— Можливо, це й так, але мені від цього не легше, — стримано сказав Сен-Клер і відвернувся від доньки.

— Тату, моє серце обливається кров’ю від твого горя! — вигукнула Єва, піднялася вище і кинулася йому на груди. — Не можна так говорити! — заридала дівчинка. Ці сльози налякали усіх, і Сен-Клер опанував собою.

— Годі, Єво, годі, моя хороша! Заспокойся! Я був неправий. Я говоритиму так, як хочеш ти, тільки не плач, не засмучуйся. Мені соромно, що я вимовив такі злі слова.

Єва, втомившись від цих емоцій, затихла в батькових обіймах, а він усе шепотів їй щось на вушко, заспокоював і втішав.

Марі різко встала і вибігла з кімнати, а у себе в будуарі зайшлася істеричними риданнями.

— А мені ти нічого не подаруєш? — запитав Сен-Клер, сумно усміхаючись.

— Вони усі твої, — не менш сумно усміхнувшись, відповіла Єва. — І тітонька нехай візьме, скільки схоче. А моїм бідним друзям я роздала свої локони сама, на пам’ять, тому що… Тому що ви, коли мене не стане, можливо, забудете зробити це… Тату, ти людина віруюча, адже так? — у запитанні Єви забринів сумнів.

— Чому ти запитуєш?

— Сама не знаю. Ти такий хороший, не може бути, щоб ти був невіруючий.

— А як це — істинно вірити, доню?

— Любити Христа понад усе, — просто відповіла Єва.

— А ти любиш?

— Так, люблю.

— Але ж ти ніколи його не бачила, — сказав Сен-Клер.

— Це неважливо. Я вірю у Христа і скоро побачу його. — Єва аж засвітилася від цієї думки, її тьмяний погляд оживився.

Сен-Клер довго мовчав. Обличчя його матері світилося таким самим неземним сяйвом, коли вона говорила про Христа. У нього ж таких глибоких відчуттів не було.

Єва швидко згасала. Вже ніхто не сумнівався, що її хвороба смертельна. Надії на одужання не було. Міс Афелія днями й ночами не відходила від її ліжка, і лише тепер усі в домі змогли оцінити її належним чином. Вона була досвідченою сиділкою: вміло робила усе необхідне, уважно спостерігала за змінами стану дівчинки і діяла відповідно, підтримувала ідеальний порядок у Євиній кімнаті та створювала затишок, точно дотримувалася приписів лікаря і непомітно виконувала найнеприємніше, що може бути у догляді за важким хворим. Ті, хто раніше не розумів її суворих правил і максималізму в усьому, тепер визнали, що ніхто краще не допоміг би Єві у її передсмертні дні.

Багато часу в кімнаті Єви проводив і наш друг Том. Дівчинка не могла довго просто лежати. Їй було легше, коли її носили.

Для Тома не було більшої радості, як полегшувати Євині страждання, носячи її вимучене тільце по кімнаті чи по ґанку. А ранками, коли дівчинка почувалася жвавішою, а з озера повівало прохолодою, він ходив із нею по апельсинових алеях або ж сидів на дерновій лавочці, співаючи для неї її улюблених пісень.

Сен-Клер також часто брав Єву на руки, але він був слабший від Тома, і дівчинка, помічаючи, що батько стомлюється, просила:

— Тату, нехай дядько Том мене поносить. Йому так хочеться для мене зробити бодай щось.

— Але ж і мені хочеться, Єво! — відповідав Сен-Клер.

— Татку, ти й так стільки всього робиш для мене! Читаєш уголос, сидиш зі мною ночами… А Том може тільки носити мене на руках та співати гімнів. До того ж він сильніший за тебе, йому легше.

Та не лише Том і Сен-Клер прагнули полегшити Євині страждання. Усі негри у домі старалися, хто як міг, потішити маленьку господиню.

Нещасна няня усім серцем прагнула до своєї улюблениці, але у неї не було жодної вільної хвилини через те, що Марі вимагала її уваги двадцять чотири години на добу. Вона сказала, що через доньчину недугу втратила спокій, а коли таке траплялося з господинею дому, то автоматично втрачали спокій і всі домочадці. Щоночі Марі змушувала няню по кільканадцять разів вставати до неї: то треба їй розтерти ноги, то покласти холодний компрес на голову, то щось подати, то дізнатися, що відбувається у Євиній кімнаті, то підняти штори, бо занадто темно, то опустити, бо занадто світло… І так без кінця. І вдень, коли няня могла б попіклуватися про Єву, Марі тримала няню біля себе чи вигадувала якісь домашні клопоти — коротше кажучи, бачитися з Євою няня могла лише нишком, та й то на хвильку-дві.

— Тепер мені особливо потрібно берегти своє здоров’я, я просто мушу триматися! — говорила Марі чоловікові. — Адже я понад силу доглядаю за нашою крихіткою.

— Мені здається, дорога, кузина позбавила вас цього обов’язку, — заперечував їй Сен-Клер.

— О, так думати можуть лише чоловіки! Ніби матір можна відгородити від обов’язку піклуватися про хвору дитину? Та з вами марно про це сперечатися. Ви й гадки не маєте, як я страждаю. Я просто не можу так спокійно сприймати наше горе, як ви.

Сен-Клер усміхався, слухаючи цю показну тираду про піклування. Так, він усміхався, бо просто не усвідомлював, що Єва насправді помре. Лише виняткові люди мають дар вірити в те, чого не бачили. До того ж останні Євині дні були такими світлими, спокійними. Неможливо було повірити, що її скоро не стане. Дівчинка не страждала, а лише відчувала слабкість, втому, яка наростала майже непомітно, але постійно. Близькі перейнялися її спокоєм. Вона була з усіма лагідною, привітною і вмиротвореною, як і раніше. Сен-Клер також почав відчувати якийсь дивний спокій. Але його заспокоїла не надія на одужання — її не було. І це не був вияв покірності долі, ні. Просто він волів тішитися прекрасним сьогоденням, аніж думати про неминуче жахливе майбутнє. З чим можна порівняти такий душевний стан? Так затишшя золотої осені проникає нам у душі, коли дерева ще красуються різнобарвним вбранням і останні квіти намагаються втримати пелюстки — тоді ми радіємо цій красі, знаючи проте, що дуже скоро все це щезне у лютих зимових морозах.

Єдиною людиною, з ким Єва ділилася своїми думками і передчуттями, приховуючи їх навіть від батька, щоб його не засмучувати, був її відданий старший друг Том. Саме йому вона довіряла ті таємні вісті, які приймає душа, коли ниточки, які зв’язують її з землею, розв’язує якась невидима сила.

Том більше не ночував у себе в комірці, а лягав просто на ґанку, щоб бути поряд, коли щось знадобиться міс Єві.

— Томе, що це за дивина? Чому ти спиш на ґанку, як бездомний пес? — якось увечері запитала його міс Афелія. — Мені здавалося, що ти серйозна людина, в усьому любиш порядок.

— Так і є, міс Феллі, — сказав Том, — але зараз нам треба бути готовими…

— До чого, Томе?

— Тихше, міс Феллі. Не треба, щоб господар почув, про що ми говоримо… Міс Феллі, сьогодні вночі до когось прийде наречений.

— Я не розумію, Томе.

— Пам’ятаєте, як сказано в Святому Письмі? «У опівнічний час пролунав вигук: „Ось наречений іде!“» І я щоночі чекаю на нього, міс Феллі, бо тоді, коли нашого янгола заберуть у Царство Небесне, ворота раю розкриються широко, і всі ми побачимо славу Господню.

— Я не чула, щоб міс Єва скаржилася, що їй погіршало…

— Мені також не скаржилася… Просто сьогодні вранці вона мені сказала: «Дядечку Томе, чекати залишилося зовсім трошки…» Це янголи підказують їй, міс Феллі. «Поклик труби пролунає до ранку», — процитував Том слова зі свого улюбленого гімну.

Ця розмова відбулася приблизно між десятою та одинадцятою годиною вечора, коли міс Афелія вийшла на ґанок, щоб замкнути на засув вхідні двері й помітила Тома.

Міс Афелія не була надто вразливою чи схильною до сентиментів, проте Том говорив так тверезо та проникливо, що вона задумалася над його словами.

Того дня Єва була жвавіша й веселіша, ніж за багато останніх днів. Вже давно її ніхто не бачив такою балакучою й активною. Увечері, коли Сен-Клер провідав доньку, йому здалося, що перед ним колишня, здорова Єва. Поцілувавши її на ніч, він шепнув міс Афелії:

— Кузино, може, нам ще й вдасться врятувати нашу дівчинку. Погляньте, їй покращало! — і він пішов до себе зі спокійним серцем, чого не було вже дуже давно.

Та саме вночі, у магічний, таємний час дуже часто люди приходять у цей світ і залишають його. Ось і цього разу завіса між тлінним земним і вічним небесним світами стала зовсім тонкою і показався передвісник смерті.

У Євиній кімнаті почулися швидкі кроки. Це міс Афелія, яка вирішила цієї ночі не спати, а спостерігати за дівчинкою, помітила у хворої ознаки «перелому», як це називали досвідчені сиділки. Вона вибігла на ґанок і гукнула Тома. Він одразу відповів на її поклик.

— Томе, біжи по лікаря. Не втрачай ані хвилини! — сказала міс Афелія і постукала до Сен-Клера. — Огюстене, вийдіть-но до мене!

Ці слова впали на серце Сен-Клера, як груддя землі на кришку домовини. Він прожогом вилетів зі спальні у піжамі, вже за мить схилившись над сплячою Євою.

Від чого у нього завмерло серце? Що він побачив? І чому вони із кузиною довго не вимовляли жодного слова? Відповідь на ці питання знають ті, хто пережив смерть близької людини, хто бачив на її обличчі ледь вловимі ознаки невідворотного кінця.

Тінь смерті тільки наближалася до Євиного тільця, та її обличчя поки що було ясне і спокійне. Сен-Клер і міс Афелія мовчки дивилися на Єву. В кімнаті лише годинник цокав, та так голосно у цій гнітючій тиші!

Ось до кімнати увійшли Том і доктор. Якийсь час доктор теж мовчки спостерігав за хворою, а потім пошепки запитав:

— Коли це почалося?

— Близько півночі, — відповіла міс Афелія.

Примчала Марі, яку розбудив приїзд доктора.

— Огюстене!.. Кузино! Що трапилося?

— Цить! — хрипко зупинив її Сен-Клер. — Вона помирає.

Няня, яка прибігла одразу за Марі, почула ці страшні слова і кинулася будити слуг. Вже скоро у домі не спав ніхто — то тут, то там позасвічували світло, звідусіль долинали кроки, за скляною стіною ґанку виднілися заплакані обличчя. Та Сен-Клер не помічав усієї цієї метушні. Він не відривав погляду від обличчя сплячої доньки.

— Невже вона не прокинеться більше, не попрощається зі мною?.. — вимовив він нарешті і, нахилившись над нею, прошепотів на вушко: — Єво, радосте моя!

Великі блакитні очі розплющилися, на губках дівчинки майнула усмішка. Вона намагалася відірвати голову від подушки, бажаючи щось сказати.

— Ти впізнаєш мене, Єво?

— Тату, любий! — ледь чутно сказала вона і з останніх сил обняла його.

А потім її руки безсило упали, а по обличчю пробігла смертельна судома. Вона засовалася, намагаючись захопити ковток повітря.

— Господи! — вигукнув Сен-Клер. — Томе, друже мій! Я не переживу цього! — і він, відвернувшись, сам не розуміючи, що робить, стиснув Томові руку.

Том стиснув її обома руками. По його чорному обличчю котилися крупні сльози. Він підняв очі й поглянув на Єву.

— Моє серце розривається! — сказав Сен-Клер. — Господи, благаю тебе, полегши її страждання!

— Вони скінчилися, слава Творцю! Господарю, подивіться на неї!

Дівчинка лежала, глибоко дихаючи, ніби дуже стомилася. Погляд її застиг, вона дивилася кудись угору. Чому вона дивилася не на рідних, а вгору? Що хотіла цим сказати: що хоче на небо і відмовляється від земного? Ми можемо лише здогадуватися. Але обличчя її при цьому було таким велично спокійним, що усі ридання враз стихли. Усі мовчки стояли коло Євиного ліжка.

— Єво! — пошепки звернувся до неї Сен-Клер.

Здавалося, що вона вже нічого не чула, та батько спробував ще раз.

— Єво! Доню, що ти бачиш? — прошепотів Сен-Клер.

Світла усмішка прикрасила її обличчя і вона насилу вимовила:

— Любов… Радість… Спокій… — зітхнула і перейшла у інший світ.

Прощай, мила дитино! Ворота вічності зачинилися за тобою. Ми більше не побачимо твого ясного образу. Горе тим, хто, провівши тебе на небеса, прокинеться і побачить над собою тільки сіре небо буденності.