Хатина дядька Тома

Розділ XXVIIІ Довгоочікувана зустріч

Один за одним минали тижні. Води буденності завирували спокійніше, поглинувши маленький човник, який не встиг доплисти до відкритого моря дорослого життя. Треба було жити далі: пити, їсти, втомлюватися і відпочивати, займатися справами, щось вирішувати, продавати і купувати. Іноді люди живуть за інерцією, мов пливуть за течією…

Коли Єва померла, Сен-Клер зрозумів: усе, що він робив від дня її народження, було для неї — усі його справи, заробляння грошей, покупки… Навіть свій час він розплановував так, щоб частіше приділяти їй увагу. А тепер усе це втратило сенс. Він не міг знайти собі місця, не знав, до чого узятися.

Щоправда, було й інше життя — те, яке у віруючої людини наповнює змістом усе. Сен-Клер уже знав це. Коли він нудьгував, навмисне усамітнившись, він часто чув дитячий ніжний голосок, який кликав його на небеса, бачив ніжну рученьку, яка кликала його за собою і вказувала йому путь. Але його і досі притискав до землі тягар невимовного горя. Сен-Клер був багатогранною, чуттєвою натурою і сприймав релігію глибше, ніж багато тих, хто виставляв свою набожнісь напоказ. Часто трапляється так, що суть християнства глибше розуміють ті, хто упродовж усього життя його заперечував. Так, мудрі слова-перли Байрона, Мура і Гете відображають християнську істину глибше, ніж завчені фрази тих, хто нібито живе цим щохвилини. Тому гріх мудрим нехтувати вірою, страшний гріх.

Сен-Клер ніколи не вдавав із себе того, хто у своїх рішеннях керується релігійною догмою. Він відчував, що релігія претендує на усю людську душу, без поблажок, що її вимоги високі, що вона є чимось абсолютним. Він думав, що не здатен на такі моральні висоти, тому й не приймав її, щоб не сперечатися зі своєю совістю. Люди схильні сумніватися, бо наділені розумом, особливо важко їм обрати для себе ідеал, тому часом вони і живуть так безпринципно. Потрібно пережити щось дуже важливе, щоб обрати для себе ідеал і тягнутися до нього. Таким потужним поштовхом для Сен-Клера стала Євина смерть. Він уважно читав Біблію, яка була настільною книгою його доньки. Він більш відповідально і тверезо почав ставитися до своїх невільників. Скоро по приїзді до Нового Орлеана він почав готувати папери для звільнення Тома. Залишалося виконати якісь формальності — і Том буде вільний. А тим часом Сен-Клер все більше прикипав душею до свого слуги, він йому нагадував Єву і те, що вона вважала найдорожчим. Він майже не відпускав його від себе, а інколи навіть думав уголос при ньому, хоча для всіх інших так і залишався замкнутим у собі. Та це й не дивно з огляду на те, яким відданим і щирим був Том своєму молодому господарю!

— Ну, Томе, — сказав Сен-Клер наступного дня після того, як усі папери на звільнення Тома були майже готові, — скоро ти будеш вільною людиною, тож складай свої речі у валізку і готуйся до від’їзду в Кентуккі.

Очі Тома спалахнули радістю, і він вигукнув: «Слава Творцю!» Така реакція неприємно вразила Сен-Клера. Він не очікував, що його слуга так втішиться і так легко залишить його.

— Не можу зрозуміти, чого ти так втішився? Хіба тобі у нас погано живеться? — сухо запитав він.

— Та що ви, господарю! Мені дуже добре у вас. Я тішуся, що стану вільним!

— Тобі буде гірше на тій свободі!

— Ні, містере Сен-Клер, ніколи! — палко заперечив Том.

— За свої заробітки ти не зможеш одягатися і харчуватися так, як тут, у нас.

— Звісно, не зможу, містере Сен-Клер. Та краще ходити у лахмітті й жити у халабуді, але знати, що це моє, а не чуже. Така, мабуть, природа людська, господарю, з цим нічого не вдієш.

— Може, ти й правий, Томе… Так от, через місяць-другий ми з тобою попрощаємося. Я чекаю, щоб уряд підписав деякі документи… — невдоволено говорив Сен-Клер. — Хоча чому б тобі не попрощатися зі мною, щойно матимеш на руках необхідні папери? Що мало би тебе стримувати? Це нормально, що ти хочеш поїхати до своїх рідних, — додав він вже трохи веселіше.

— Я не поїду, поки потрібен господарю, поки ви у скорботі, — запевнив Том. — Я вас не покину.

— Поки я у скорботі? — перепитав Сен-Клер, сумно дивлячись у вікно. — А коли ж заглушиться моє горе?

— Тоді, коли містер Сен-Клер стане справжнім християнином і не сумніватиметься в істинності своєї віри, — пояснив Том.

— То ти вирішив бути при мені аж доти? — усміхаючись, запитав Сен-Клер і, підійшовши до Тома, поклав руку йому на плече. — Ех, Томе, наївна ти душа! Ми не чекатимемо того благословенного часу. Їдь до дітей, до дружини і передавай їм від мене вітання.

— Цей день настане! — зі сльозами на очах проникливо мовив Том. — Але треба почекати. Господь хоче, щоб господар доклав зусиль заради цього.

— Доклав зусиль? Ану, передавай мені волю Божу, пророче. Дуже цікаво, чого від мене хоче Господь!

— Навіть такі бідаки, як я, трудяться в ім’я Господа, а містер Сен-Клер — людина багата, вчена, має багато друзів. Ви стільки можете зробити для Бога!

— Томе, як тебе послухати, то Господь хоче від нас забагато, — із посмішкою зауважив Сен-Клер.

— Те, що ми робимо для своїх близьких — те робимо для Господа. Так написано, — сказав Том.

— З точки зору релігії логічно. Ти пояснюєш слово Боже набагато зрозуміліше, ніж отець-сповідник Марі у своїх проповідях, — сказав Сен-Клер.

У цю мить Адольф повідомив, що прибули гості, тож цю важливу розмову Сен-Клера із Томом було перервано.

Євина смерть по-різному вплинула на її близьких.

Марі відчувала втрату доньки, наскільки ця егоїстична особа взагалі могла щось відчувати. Оскільки страждати мовчки і на самоті вона не вміла, то робила ще більш нещасними усіх довкола себе. Слуги не раз вдячно згадували Єву, бо ж вона часто рятувала їх від нападок деспотичної і придирливої Марі.

Що ж до бідолашної няні, яку Марі розлучила з чоловіком і дітьми, для якої Єва була світлим променем у темному царстві, то вона надзвичайно важко переживала цю втрату. Няня плакала вдень і вночі, стала неуважною і розбитою, не могла, як раніше, ретельно доглядати Марі та виконувати її забаганки. Через це вона неодноразово наражалася на гнів своєї господині.

Смерть Єви змінила і міс Афелію. Ця сувора жінка почала прислухатися до голосу серця, стала добрішою та поблажливішою. Вона ще завзятіше узялася навчати Топсі, поборовши свою неприязнь до вихованки, і часто вголос читала їй Біблію. Назавжди запам’ятавши Євин урок, як потрібно ставитися до ближніх, вона побачила-таки безсмертну душу Топсі, яку їй довірили, щоб вона показала їй шлях до віри та спасіння. Топсі не одразу стала янголом та й, правду кажучи, не стала ним узагалі, але Євин приклад і смерть молодої господині справили на неї дуже сильне враження. Раніше їй було байдуже до всього, вона була холодна і замкнута. А тепер у неї з’явилися якісь інтереси, вона до чогось прагнула, пізнавала світ із відкритою душею. Щоправда, ставши на новий шлях, Топсі частенько збивалася з нього, та завжди знаходила в собі силу повернутися і йти далі.

Якось уранці, поспішаючи на поклик міс Афелії, Топсі дорогою запихала щось за пазуху. Це помітила Роза.

— Ах ти поганка! Знову щось свиснула! — крикнула вона, схопивши дівчинку за руку.

— Облиште мене, міс Розо, — сказала Топсі, вириваючи руку. — Не втручайтесь у чужі справи.

— Ти ще й пащекуєш! — не вгавала покоївка. — Я сама бачила, як ти щось сховала. Твої хитрощі знають усі!

Роза спробувала запхати руку їй за пазуху, але розлючена Топсі щосили від неї відбивалася, сміливо відстоюючи свої права.

На шум прибігли Сен-Клер і міс Афелія.

— Вона знову щось поцупила! — миттєво заторохтіла Роза.

— Нічого я не крала! — гірко плачучи, заперечувала Топсі.

— Ану, що там маєш? Давай сюди негайно! — строго сказала міс Афелія.

Наставниці довелося повторити свій наказ двічі. Топсі витягнула з-за пазухи стару панчоху, у якій було заховано якийсь предмет. Міс Афелія витягнула те, що там було: маленький збірник євангельських висловів на щодень та локон Євиного волосся у полотняному мішечку — подарунки Єви. Усе це було перемотане чорним крепом.

Сен-Клер розчулився від побаченого.

— А це навіщо? — запитав він, потягнувши за траурну стрічку.

— А це… Це на пам’ять про міс Єву. Не забирайте, будь ласка, залиште її подарунки мені! — дівчинка сіла на підлогу і, з головою накрившись фартухом, заплакала.

Це було смішно і сумно водночас — дірява панчоха, книжечка, траурна стрічка, шовковисте золотаве пасмо і гіркі дитячі сльози.

Сен-Клер усміхнувся, але в його очах блищали сльози.

— Припини плакати, дитинко! Тобі усе віддадуть, — він поклав «скарби» дівчинці на коліна і запросив міс Афелію пройти із ним до вітальні.

— Здається, це не безнадійний варіант. Її можна виправити, — показав він очима на Топсі, яка сиділа навпочіпки і складала дорогі їй речі назад у панчоху. — Той, хто так щиро тужить, не пропащий.

— Дівчинка щодня стає дедалі кращою, — похвалила Топсі міс Афелія. — Я дуже сподіваюся, що зможу довести до кінця те, що почала. Але, Огюстене… — вона торкнулася його плеча, — Я все-таки хочу з’ясувати, чия вона: моя чи ваша?

— Я ж її вам подарував, — відповів Сен-Клер.

— Подарували… Але це ніде не записано. Я хочу, щоб я мала на неї задокументовані права.

— Оце так! — аж присвиснув Сен-Клер від здивування. — А як ви дивитиметеся в очі вашим аболіціоністам? Церкві доведеться призначити зайвий день посту, щоб замолити гріхи нової рабовласниці.

— Дурниці! — сказала міс Афелія, зблиснувши очима. — Я планую забрати її з собою у вільні штати і подарувати їй свободу. Інакше всі мої старання — марні.

— Кузино, кузино! «Щоб з того добра ще й зла не вийшло!». Ні, я під цим не підписуюся.

— Я не жартую. І прошу вас серйозно поставитися до мого прохання, — сказала міс Афелія. — Я відмовляюся робити християнку з цієї капосниці, поки не врятую її від усіх небезпек, якими їй загрожує вічне рабство. Якщо ви твердо вирішили подарувати її мені, оформіть і дайте мені в руки дарчі папери, які це підтверджують і мають законну силу.

— Добре-добре! Я щось придумаю, — сказав Сен-Клер, аби кузина від нього відчепилася, і взяв газету.

— Прошу вас, зробіть це зараз.

— А що, небо падає на землю? Куди поспішати?

— Не варто відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні, — афоризмом відповіла міс Афелія і подала Сен-Клерові папір, перо та чорнило. — Ось, прошу. Сідайте і пишіть.

Сен-Клер ненавидів, коли хто-небудь чогось вимагав від нього негайно. Така наполегливість дратувала його.

— Та що це таке? — ображено вигукнув він. — Невже я коли-небудь не дотримувався даного слова? Чи не проходили ви, бува, курсів у якогось торгаша, кузино, що хапаєте мене зубами за горло?

— Просто я хочу довести справу до кінця якомога швидше. Ми не знаємо, що з нами трапиться завтра. Ви можете раптово померти, розоритися — і тоді нещасну Топсі продадуть із молотка!

— Ви напрочуд завбачливі! Ну що ж, якщо я потрапив у полон до янкі, доведеться бути покірним.

Сен-Клер добре знався на юридичних паперах, тож без сторонньої допомоги легко і швидко склав необхідний документ і підписався розлого і чітко.

— Будь ласка, шановна кузино, тримайте свого папірця. Тут усе написано чорним по білому, — сказав він, протягуючи міс Афелії дарчу на Топсі.

— Молодець! Спасибі. Та, здається, тут ще бракує підпису свідка.

— А ви мудра жінка! Справді, бракує. Одну хвилинку, зараз організуємо і свідка. — Сен-Клер відчинив двері і покликав дружину із сусідньої кімнати. — Марі! Чи не відмовите ви кузині в люб’язності подарувати їй автограф на пам’ять? Підпишіть, будь ласка, ось цей документ.

— Що це? — запитала його дружина, пробігаючи очима написане. — Боже мій! А ми, виявляється, не знали, якою насправді є наша кузина. Та я розумію, ви так переживаєте за це дівчисько, тож хочете самостійно контролювати перебіг подій у її житті… Я тільки за. Добре, що ми її спекаємося, Сен-Клере, — звернулася Марі до чоловіка і підписала документ.

— Аж тепер Топсі уся ваша — і душею, і тілом, — сказав Сен-Клер, вручаючи кузині дарчу.

— Душа Топсі була і залишиться вільною, — заперечила міс Афелія. — А тепер я зможу про неї подбати.

— Гаразд, але згідно із документом, вона належить вам, — сказав, усміхаючись, Сен-Клер і пішов читати газету.

Міс Афелія не любила проводити час у компанії Марі, тож, сказавши, що мусить сховати документ у надійне місце, і подякувавши кузеновій дружині, вона пішла до своєї кімнати, а потім приєдналася до Сен-Клера у вітальні. Декілька хвилин вона мовчки в’язала, а потім мовила:

— Огюстене, а ви вже робили якісь розпорядження на випадок своєї смерті?

— Ні, — сухо відповів Сен-Клер, не піднімаючи очей від газети.

— В такому випадку ваша поблажливість може дорого обійтися вашим рабам у майбутньому.

Сен-Клер і сам часто думав про це, але люди зазвичай не усвідомлюють того, що можуть умерти, тому й відкладав цю справу.

— Ви праві, треба буде написати заповіт, — погодився він.

— Коли?..

— Ну… Найближчими днями, — роздратовано відповів Сен-Клер.

— А якщо не встигнете?

— Кузино! До чого ці розмови? — гнівно вигукнув він, відкладаючи газету. — Чому ви так переймаєтеся моїми посмертними справами? Ви помітили у мене ознаки холери, чуми чи жовтої лихоманки?

— Іноді смерть приходить без попередження, — сказала міс Афелія.

Міс Афелія була спостережливою жінкою. Їй неодноразово доводилося бути свідком прикрих випадків двох похоронів підряд у одній родині. Старі люди розповідають, що мертві не люблять залишати землю поодинці. Вважалося, що нерідко вони незабаром забирають із собою ще когось зі своїх близьких. Найчастіше тих, кого за життя любили найбільше. Міс Афелія знала, що найдорожчою людиною для Єви був її батько, і тепер вона страшенно переживала за нього, за його душу, побоюючись, що він може раптово померти. Цього вона вголос не говорила, але й чекати совість їй не дозволяла.

Терпець Сен-Клерові увірвався. Тема, яку зачепила кузина, була для нього вкрай неприємна. Він жбурив газету на підлогу і вийшов на ґанок. «Смерть!» — сам до себе сказав він і зіперся на перила ґанку. Сен-Клер бачив срібні струмені водограю, прекрасні квіти і дерева, вазони у дворі… Усе це було свідченням його розкішного життя, але зараз він думав про смерть — поняття, сповнене загрозливої сили.

— Дивно, — сказав Сен-Клер вголос сам до себе, — і слово таке існує, і поняття відповідне, і ми часто з цим стикаємося, проте забуваємо, ігноруємо… Але ж буває так, що сьогодні людина живе, молода і сповнена надій, амбіцій, а завтра її вже немає. Назавжди. До того ж смерть рідко приходить у відповідний момент, якраз навпаки… Кузина має рацію. Треба подумати про заповіт.

То й вечір був теплий, осяяний золотом заходу сонця. Сен-Клер пройшовся ґанком і у протилежному його кінці помітив Тома, який читав Біблію, водячи пальцем по рядках і пошепки вимовляючи кожне слово.

— Томе, хочеш, я тобі почитаю? — запропонував Сен-Клер, присідаючи поряд.

— Якщо ваша ласка, господарю, — зрадів Том. — Коли ви читаєте, все одразу стає зрозуміло, — вдячно додав він.

Сен-Клер узяв у нього Біблію і почав читати з того місця, яке було обведене в рамочку.

«Коли ж прийде син Божий зі славою своєю і усі янголи Його разом із Ним, тоді сяде на престол слави Своєї. І зберуться перед ним усі народи, і відокремить він одних від інших, як пастух відокремлює овець від кіз».

Сен-Клер читав про Божий Суд над народами виразно і вдумливо. Ось що він зачитував далі:

«Тоді скаже цар і тим, хто по Його лівиці: йдіть геть від мене, ви ж бо не напоїли мене, коли я був спраглий; не прихистили мене, подорожнього; не зодягнули, коли голим я був; не провідали мене ні в лазареті, ні у темниці. Тоді запитають вони Його: Господи, коли ж ми не напоїли Тебе, коли Ти був спраглий, не приютили, Тебе, подорожнього; не зодягнули, коли нагим Ти був; не провідали Тебе ні в лазареті, ні у темниці? І тоді почують вони Його відповідь: істинно кажу вам: чого не зробили ви для одного з оцих менших, не зробили й для мене».

Цей уривок, вочевидь, справив неабияке враження на Сен-Клера, бо він прочитав його двічі, а другий раз — дуже повільно, немов обдумував кожне слово.

— Томе, — сказав він по невеликій паузі, — народи, яких засуджено так строго, жили так, як я — безтурботно. Їм було байдуже до спраглих, голодних, бідних і хворих.

Том промовчав.

Сен-Клер випростався і почав ходити ґанком туди-сюди, сумний і замислений. Він навіть не почув дзвінка, який запрошував мешканців дому на чай. Томові довелося окликнути його.

За столом Сен-Клер був неуважний і замислений. Після чаю він із дружиною та кузиною, обмінявшись кількома словами, перейшли до вітальні.

Марі вляглася на софу, затягнуту шовковим балдахіном від комарів, і дуже швидко заснула. Міс Афелія мовчки узялася до плетіння. Сен-Клер сів за фортепіано і почав грати якусь сумну мелодію з легким акомпанементом для лівої руки. Він ще не вийшов зі стану задуми, а ця мелодія, здавалося, допомагала йому спілкуватися із самим собою. Закінчивши грати, він устав, відкрив тумбочку поряд з фортепіано, і витягнув звідти пожовклий нотний зошит.

— Це ноти моєї матері, — сказав він, гортаючи сторінки. — Підійдіть-но, кузино, подивіться. Це «Реквієм» Моцарта. Вона сама вписала сюди слова.

Міс Афелія підійшла до нього.

— Вона часто співала його. Мені здається, що я зараз чую її голос, — сказав Сен-Клер і заспівав латиною «Божий гнів».

Коли господар пішов чаювати, Том залишився на ґанку і досі був там. Почувши музику з вітальні, він підійшов ближче і заслухався. Слів він, звичайно, не розумів, але та музика і чистий проникливий голос дуже йому сподобалися, особливо коли Сен-Клер заспівав «Recordare». Якби Том розумів значення цих слів, вони б вразили його ще більше. Для вас, шановні читачі, ми перекладаємо цей куплет:

Сен-Клер вкладав у цей спів усю силу почуття, йому здавалося, що він повернувся у дитинство і це не він, а мати, жива у його спогадах, співає і грає. Голос людини і звуки фортепіано з’єдналися у поклонінні божественному Моцарту, який знав, що цей реквієм він пише самому собі.

Закінчивши, Сен-Клер підпер голову рукою, посидів непорушно декілька хвилин, а потім піднявся і закрокував кімнатою.

— Який величний опис Судного дня! — сказав він. — Спокута вікових образ і несправедливості… Мудрість, здатна розв’язати будь-які моральні проблеми. Це неймовірно!

— І страшно, — додала міс Афелія.

— Ви праві, я справді маю чого боятися, — задумано сказав Сен-Клер і зупинився посеред вітальні. — Сьогодні перед чаєм я читав Томові той розділ Євангелія від Матвія, де все це описано. Мушу зізнатися, прочитане мене вразило. Я собі думав, що з Царства Небесного виганяють за страшні злодіяння, а виявляється — вони покарані лише за те, що не робили добра, так, ніби звідси народжується все земне зло.

— Можливо, людина, яка не робить нічого доброго, автоматично творить зло? — думала вголос міс Афелія.

— А як же бути людині, — схвильовано заговорив Сен-Клер, — яку серце, виховання і вимоги самого життя марно кликали до благородних справ, а вона замість того, щоб прислухатися і робити це, просто здалася на волю течії і перетворилася на байдужого спостерігача боротьби, страждання та людських бід?

— Такій людині треба покаятися і почати нове життя, — відповіла міс Афелія не задумуючись.

— Ви точні та лаконічні, як і завжди, кузино, — з сумною усмішкою відповів Сен-Клер. — Просто так пофілософствувати ви не дасте, ваші думки підвладні поняттям «тут» і «тепер».

— Бо й живемо ми «тут» і «тепер», — пояснила міс Афелія.

— Бідолашна моя крихітка Єва! — вигукнув Сен-Клер. — Скільки добрих справ вона, дитина, підготувала для моєї душі!

Вперше з дня Євиної смерті Сен-Клер заговорив про доньку так чуттєво. Було видно, що він страшенно схвильований.

— Вам цікаво, що я думаю про християнство, якщо розглядати його з позиції «тут» і «тепер»? Що, на вашу думку, повинен робити сучасний християнин? Я впевнений, що він повинен віддавати свої сили на боротьбу з несправедливістю, покладену в основу нашого суспільства, а якщо доведеться, не пошкодувати й життя для перемоги рівності та свободи. Я не міг би діяти інакше, якби був істинно віруючим. Хоча… Я знаю багатьох богомольних людей, які зовсім не схильні до самопожертв. А душевна байдужість тих, хто вважає себе справжніми християнами, їхня тактика «невтручання у зло» цього світу сповнили мою душу жахом і зародили у ній скептицизм.

— Якщо ви все це бачите і вас це бентежить, — сказала міс Афелія, — то чому ж ви не дієте за велінням своєї совісті?

— Та я ж і належу до тих, хто надає перевагу лежанню на дивані і з презирством ставиться до церкви й духовенства за те, що серед священнослужителів перевелися страдники за віру. А посилати інших на муки — найлегше.

— І як ви вирішили жити далі? — запитала міс Афелія.

— Лише Бог знає. Я нічого ще не вирішив, — Відповів Сен-Клер. — Єва була моїм життям. Я втратив її, а разом із нею усе. Як відомо, ті, кому втрачати нічого, стають сміливими та відважними.

— І що ви робитимете за допомогою цих чеснот?

— Виконаю свій обов’язок щодо нещасних беззахисних людей, — відповів Сен-Клер. — Почну цю справу зі своїх слуг, усіх без винятку. А потім… Хтозна, може, мій приклад допоможе врятувати Америку від ганьби, яка принижує її перед усім цивілізованим світом.

— Невже ви вірите, що рабовласники добровільно відмовляться від своїх прав?

— Не знаю, — сказав Сен-Клер. Наш час — час великих перемін. Героїзм і безкорисливість зустрічаються дедалі частіше. Угорські вельможі дарують волю мільйонам рабів, незважаючи на незчисленні збитки. Можливо, серед наших громадян теж є ті, хто не вимірює честь і совість у доларах.

— Сумніваюся, — сказала міс Афелія.

— Але відпустити рабів на волю — це сумнівне благо для них. Адже спершу їх треба підготувати до нового життя. Хто, як не ми, їхні господарі, мусить навчити їх грамоті, пояснити закони виживання серед рівних? — палко говорив Сен-Клер. — Ми занадто ліниві, щоб виховувати у своїх рабів працелюбність. Вони ненавидять роботу від народження. А без любові до праці їм у суспільстві самостійно не вижити. Їм доведеться переїхати на Північ. Але чи багато знайдеться там охочих навчати їх? Грошей на місіонерство мешканцям північних штатів не шкода, але що то буде, як вашу територію почнуть заселяти чорношкірі?! Ось в чому полягає проблема. Якщо Південь звільнить своїх рабів, чи виступить Північ їхнім вихователем? Чи багато у вашому місті домів, які відчинять свої двері для негра чи негритянки, щоб навчати їх, щоб навернути до істинної віри? Якщо я пораджу Адольфові стати службовцем чи опанувати якесь ремесло, чи знайдуться майстри, які візьмуть його за свого помічника? Скільки шкіл у Північних штатах приймуть на навчання моїх покоївок Розу і Джейн? Гадаю, жодна, хоча шкіра у них біла, а кров червона. Я лише хочу, кузино, щоб ви зрозуміли серйозність завдання і були до нас справедливі. Я наприклад, можу звільнити рабів, але це означає покинути їх напризволяще. Більшість із них просто пропадуть. Так, ми гнобимо рабів, це правда. Але це зло, до якого вони вже звикли. А як вони переживатимуть гидливе ставлення до себе на Півночі?

— Ви абсолютно праві, Огюстене, — погодилася міс Афелія. — Такою ж була і я, поки не збагнула, у чому насправді полягає мій обов’язок. Я сподіваюся, мені вдалося побороти свої хибні переконання. Але для цього треба було пожити у вашому домі, серед негрів. У нас на Півночі багато є таких, хто просто забув про свій обов’язок, і їм достатньо лише нагадати про нього, щоб вони активно взялися за його виконання. Прийняти до своєї віри і домівок язичників нам буде важче, ніж посилати до Африки місіонерів, але врешті-решт ми зробимо це належним чином.

— Особисто у вас я не сумніваюся, — щиро сказав Сен-Клер. — Почуття обов’язку для вас священне. Та чи багато таких на Півночі?

— Я така не одна, — запевнила міс Афелія. — Інші робитимуть те саме, коли подивляться на проблему моїми очима. Я заберу Топсі з собою. Спершу це всіх здивує, але потім мене зрозуміють. До того ж на Півночі є багато ваших однодумців.

— Так, але це крапля в морі американської жорстокості та байдужості. Тільки-но наше рішення звільнити рабів відіб’ється на вашому способі життя, Північ на увесь голос висловиться про це!

Цього разу міс Афелія промовчала. Вона сама задумалася, який буде відголосок на її батьківщині від епохальних змін на Півдні.

— Сам не розумію чому, але сьогодні у мене увесь день перед очима моя мати, — тихо мовив Сен-Клер. — Мені вчувається її голос і ввижається її образ. Як дивно, що минуле іноді оживає в нас.

Він пройшовся по вітальні декілька разів і сказав:

— Прогулянка мені не завадить. Заразом і міські новини довідаюся.

Сен-Клер узяв капелюха і вийшов із вітальні. На ґанку він зустрів Тома, який смиренно чекав господаря увесь цей час. Том запропонував провести Сен-Клера, але той відмовився, пообіцявши, що скоро повернеться додому.

Був тихий місячний вечір. Том сидів на ґанку, дивився на грайливі стрілки водограю, прислухався до їхніх сплесків по гладіні води унизу і думав про свою сім’ю, про своє повернення додому. Він мріяв, як буде старанно працювати, ставши вільним, і зможе викупити дружину та дітей. Він помацав свої м’язисті руки і усміхнувся. Том радів, що ще має силу, якої не шкодуватиме, аби лише визволити своїх рідних із рабства!

Потім він задумався про Сен-Клера і почав за нього молитися. Потім він згадав про Єву і про те, що тепер вона серед янголів. Перед Томовими очима постало видиво: з-за струменів водограю визирало її усміхнене личко, розвівалося її золотаве волоссячко… Він дивився-дивився і задрімав. А сон був продовженням цього видива: Єва підстрибом біжить до нього, як колись, на її голівці — жасминовий віночок, її щічки рожевенькі, очі весело блищать… Та що це? Не добігши до Тома, вона раптом відривається від землі і піднімається у небо, її личко бліднішає, з очей ллється світло, а золото волосся схоже на ореол. Ще мить — і вона щезне в небесних просторах… Зі страхом втратити її з поля зору, Том прокинувся від звуків, що долинали знадвору, і голосного стукоту у ворота. Він побіг відчиняти. Незнайомі люди обережно внесли у двір ноші. На них лежала людина, прикрита плащем. Коли світло ліхтаря освітило обличчя потерпілого, Том зойкнув і побіг за носильниками до дверей вітальні, де міс Афелія досі сиділа за в’язанням.

Що ж трапилося? Сен-Клер зайшов у кафе погортати вечірню газету. Поки він там сидів, двоє джентльменів напідпитку затіяли бійку із різаниною. Відвідувачі кафе кинулися їх розбороняти, а Сен-Клер, намагаючись забрати у одного з них ножа, був смертельно поранений у бік.

Важко передати словами, як у Сен-Клеровому домі зустріли цю новину. Одразу ж у обійсті запанували хаос, тривога і метушня. Слуги з плачем бігали по ґанку, рвали на собі волосся і качалися по підлозі. Марі билася в істериці. Лише дві людини тримали себе в руках. Міс Афелія розпорядилася, щоб Сен-Клерові підготували постіль у вітальні. Він знепритомнів від болю і значної втрати крові, але через декілька хвилин прийшов до тями і, побачивши коло себе знайомі обличчя, із тугою в очах обвів поглядом кімнату, зупинившись на портреті матері.

Скоро привезли лікаря. Коли він оглянув пораненого, з виразу його обличчя усі зрозуміли, що надії немає. Та він спокійно перев’язав рану за допомогою міс Афелії й Тома, мовби не чув плачу тих, хто юрмився під вікнами та дверима вітальні. Завершивши перев’язку, лікар сказав:

— Накажіть їм піти подалі звідси. Йому необхідний спокій. Інакше я ні за що не ручаюся.

Сен-Клер розплющив очі і уважно подивився на своїх ридаючих слуг, яких доктор і міс Афелія випроваджували з ґанку.

— Нещасні! — сказав він сповненим відчаю та гіркого каяття голосом.

Адольф був шокований, він кинувся на підлогу, мов з’їхавши з глузду від страху, і відмовлявся підводитися. Решта ж зрозуміли, що їхні ридання можуть прискорити смерть господаря, як пояснювала міс Афелія, і пішли геть.

Сен-Клер лежав мовчки з заплющеними очима. Та було видно, що його мучать сумні думки. Так минуло зо дві години. Том увесь час сидів біля нього і молився. Раптом Сен-Клер торкнувся до руки свого вірного слуги, який стояв на колінах біля його ліжка, і сказав:

— Бідолашний мій друже!

— Чого це ви, господарю?

— Я помираю… — тихо вимовив Сен-Клер, стискаючи руку Тома. — Молися…

— Може, ви бажаєте послати по священика? — запропонував доктор.

Сен-Клер заперечно похитав головою і знову сказав Томові:

— Молися, друже!

І Том став голосно, ревно, зі сльозами на очах молитися за душу, яка полишала земний світ і яка так мужньо і водночас сумно дивилася зараз із цих синіх очей.

Коли Том замовк, Сен-Клер знову взяв його за руку і довго, не кажучи ні слова, дивився йому у вічі. А потім, заплющив очі й не відпускаючи Томової руки, бо перед воротами вічності руки не мають кольору, а мають значення лише душі, і тихим, переривчастим голосом шепотів:

Слова гімну, звернені до Творця світу, він співав вдруге за той вечір. Тільки коли він співав їх першого разу, то лише передчував щось, а тепер уже точно знав, що його земній дорозі настав кінець і що Суд Божий уже близько. Закінчивши куплет, Сен-Клер замовк.

— Він знову знепритомнів, — сказав доктор.

— Ні, — ледь чутно заперечив Сен-Клер. — Я все бачу і усвідомлюю. Я знаю, що це — моя дорога додому! Там моя Єва… Нарешті! — сказав він знесилено. Покійницька блідість розлилася по його обличчю, воно стало спокійним, як у сонної дитини, мов прикрите крилом янгола.

Минула хвилина, друга, третя. За мить до того, як його душа покинула тіло, Огюстен Сен-Клер розплющив очі, які світилися зсередини, прошепотів: «Мамо…» — і помер.