Хатина дядька Тома

Розділ XXVII Так закінчується усе земне

Картини, статуї і дзеркало у кімнаті Єви позавішували білими простиралами, фіранки на вікнах опустили. Стримані зітхання і приглушені кроки не порушували тиші, яка запанувала у домі Сен-Клерів.

Ліжко також було застелене білим покривалом, а на ньому під схиленою фігуркою янгола вічним сном спала Єва.

Її одягнули у скромну білу сукеночку, яку вона любила носити за життя. Сонячні промені пробивалися крізь рожеві штори і м’яко освічували холодне обличчя дівчинки. Голівка її була повернута набік, ніби вона просто спала, але вигляд у неї був умиротворений і блаженний. Земний сон таким не буває, подібним спокоєм обдаровує Господь «улюбленців своїх».

Невтішний Сен-Клер стояв коло ложа померлої доньки зі складеними на грудях руками і не зводив із неї очей.

«Для таких, як ти, моя люба Єво, смерті не існує — ні смерть, ні морок, ні смертна тінь… Ти згасла, мов передсвітанкова зоря. Перемога дісталася тобі без бою. Ти заслужила небесну корону», — думав Сен-Клер.

Відтоді, як у Євиній спальні прозвучало слово «померла», туман згустився навколо його душі. Його щось запитували про організацію прощання, він щось комусь відповідав… Та коли потрібно було призначити день похорону і вибрати місце для могилки, він нетерпляче і нервово відрізав «Мені байдуже».

Адольф і Роза прибрали кімнату. Вони хоча й були легковажні та хвальковиті, проте добрі та співчутливі. І коли міс Афелія взялася до прибирання навколо ложа з Євиним тілом відповідно до похоронних обрядів Нової Англії, вони додали поетичних ноток у ту сумну обстановку.

У кімнаті, як і раніше, було багато білих квітів, ніжних і пахучих. На столику, застеленому білою скатертиною, стояла Євина улюблена ваза, а у ній — бутони рожевих троянд. Балдахін над ліжком і штори були зібрані у пишні складки. Адольф і Роза старалися від усієї душі, і у них все вийшло красиво.

От і зараз, коли Сен-Клер, глибоко замислений, стояв біля доньчиного ліжка, Роза знову увійшла до кімнати із кошиком білих квітів. Вона шанобливо зупинилася на порозі та, помітивши, що господар навіть не помічає її, увійшла і прибрала тіло померлої квітами. Мов уві сні бачив Сен-Клер, як Роза вклала гілку жасмину у безкровні, тоненькі пальці дівчинки і розклала решту квітів навколо тільця по ліжку.

Двері відчинилися знову. Це увійшла Топсі з опухлими від сліз очима.

Вона щось ховала під фартухом. Роза замахала на неї руками, виганяючи з кімнати, але вона зробила рішучий крок вперед.

— Ану марш звідси, — грізно шикнула на неї Роза. — Що ти тут забула?

— Пусти мене! Я принесла квітку — дивися, яку красиву! — Топсі витягнула з-під фартуха чайну троянду персикового кольору. — Я покладу її…

— Іди, іди геть! — ще наполегливіше мовила покоївка.

— Не чіпай її! — раптом із притиском сказав Сен-Клер і тупнув ногою. — Нехай кладе.

Роза відійшла назад, а Топсі, підійшовши до ліжка і поклавши квітку коло Євиних ніг, раптом розридалася і впала на підлогу.

Міс Афелія, яка прибігла на її зойки, кинулася піднімати Топсі і заспокоювати її, але все було марно. Дівчинка не приховувала свого жалю, як усі решта.

— Міс Єво! О міс Єво! Я хочу вмерти, як і ви! Я також хочу вмерти!

Кров прибула до мертвотно-блідих Сен-Клерових щік, коли він почув це дике, пронизливе голосіння. Вперше після того, як померла Єва, на його очі навернулися сльози.

— Устань, дитино, встань, — сказала лагідно міс Афелія. — Не треба плакати. Міс Єві уже добре, вона стала янголом на небесах.

— Але я більше ніколи, ніколи її не побачу! — не вгавала Топсі.

Сен-Клер і міс Афелія мовчали.

— Вона любила мене! Вона сама мені це казала. Господи! Що ж тепер зі мною буде? У мене більше нікого немає!

— Це правда, — сказав Сен-Клер. — Кузино, прошу вас, заспокойте її якось, бідненьку!

— Навіщо я взагалі народилася? — побивалася Топсі. — Я не просилася на світ, не просилася!

Міс Афелія лагідно і водночас рішуче підняла дівчинку і повела до себе, змахуючи непрохані сльози.

— Бідненька Топсі, — сказала міс Афелія, коли вони залишилися удвох. — Не впадай у відчай, я також тебе любитиму, хоча до нашої янгольської маленької Єви мені не дорівнятися. Але вона навчила мене християнської любові, і я зроблю все, щоб ти стала хорошою, побожною дівчинкою.

У голосі міс Афелії почуття було більше, ніж у її словах, та найбільш переконливими були сльози, що градом котилися по її щоках. Із цього траурного дня нещасна одинока Топсі прикипіла до своєї наставниці усім серцем.

«О моя Єво, ти, дитина, встигла зробити стільки хорошого, — думав Сен-Клер. — А як же я звітуватиму перед Богом, коли завершиться моє довге життя?!»

В кімнаті Єви було чути обережні кроки і стриманий шепіт — слуги один за одним приходили попрощатися зі своєю улюбленицею. А потім принесли труну, і до будинку почали під’їжджати екіпажі, з них виходили друзі та знайомі Сен-Клерів. Білі шарфи, стрічки, чорний траурний креп, молитви і читання Біблії уголос… Сен-Клер приймав співчуття, говорив, рухався, та робив усе це механічно, немов уві сні. Він бачив перед собою лише одне — золотаву голівку у домовині. А потім її накрили покривалом і закрили гріб кришкою… Сен-Клер попереду колони людей пішов у кінець саду. Там, коло дернової лавочки, поблизу альтанки, де Єва любила сидіти із Томом і розмовляти, слухати гімни і читати йому вголос, тепер було викопано могилу. Сен-Клер зупинився і задивився у яму. Він бачив, як туди опустили труну, чув урочисті слова: «Я — воскресіння і життя, хто вірує у мене, матиме життя вічне». І навіть коли над могилою виріс невеличкий пагорбок, йому й тоді не вірилося, що Єва пішла від нього назавжди.

І він був правий у своїх сумнівах, бо то була не просто його Єва, його добра донечка, а насінина тієї прекрасної нев’янучої квітки, яка зацвіте у день приходу Ісуса Христа, Господа нашого.

А потім усі повернулися в дім, її дім, де вже ніхто й ніколи не почує більше її янгольського голосу, її легких кроків, її дзвінкого сміху.

У кімнаті Марі опустили штори. Вона лежала на ліжку і, голосно ридаючи, щохвилини кликала то няню, то покоївку. Вони навіть не мали часу як слід попрощатися зі своєю крихіткою, не сміли навіть плакати. «Це ще що за вигадки, щоб слуги плакали?! — думала Марі. — Хіба у них є серце, щоб щеміти, і душа, щоб тужити?» Їхнє призначення — вічна робота, а конкретно зараз — допомагати Марі пережити її горе. Адже страждати могла тільки вона, інші ж неспроможні ні зрозуміти її, ні навіть поспівчувати.

— Сен-Клер не зронив ані сльозинки! — засуджувала чоловіка Марі. — Така байдужість, просто неймовірно! Хоч би мене пожалів!

Зовнішні вияви переживання нерідко бувають дуже оманливі. Слуги й справді вважали, що Марі найважче змиритися зі смертю доньки. А для більшої переконливості Марі почала істерику, кричала, що відчуває свій кінець і наказувала покликати лікаря. Піднялася страшенна метушня, треба було готувати то грілки, то компреси, то напої… Словом, оплакувати Єву слугам було ніколи.

А Том горнувся до Сен-Клера усією душею. Куди б господар не подався, він плентався услід за ним. Том відчував, що найгірше зараз почувається саме нещасний батько, хоча він і мовчить. Коли скорботний Сен-Клер, блідий, як сама смерть, сидів у Євиній кімнаті, тримаючи у руках її маленьку Біблію і невидющими очима дивлячись на навмання розкриті сторінки, Том розумів, що він переживає страшну тугу, яку Марі відчути просто не здатна, скільки б вона не плакала і не голосила.

Через кілька днів по похороні Сен-Клери залишили заміську віллу, озеро, сад зі свіжою могилкою і поїхали додому, в Новий Орлеан. Огюстен не знаходив собі місця, не знав, як йому жити далі, тому вирішив хоча б змінити обстановку. Отже, вони повернулися до міста.

Сен-Клер дуже мало бував удома. Свої дні він проводив у щоденній діловій біганині, намагаючись заглушити біль. Він сподівався на нові враження, переконував себе, що життя триває. Якби не чорний траурний креп на капелюсі, ніхто б і не здогадався, що цей чоловік щойно втратив ту, кого любив понад усе. Він бував у товаристві, усміхався і розмовляв, вирішував справи, читав газети. Могло здатися, що він живе, як раніше, буцім нічого й не трапилося. Ніхто навіть уявити собі не міг, що ця безтурботність — лише маска, за якою ховається могильний холод і спустошена душа.

— Сен-Клер — предивна людина! — скаржилася Марі міс Афелії на чоловікову байдужість. — Я завжди думала, що Єва — найдорожча для нього людина, і прощала йому за це навіть холодне ставлення до мене, його дружини. А тепер розумію, що він взагалі нікого не любить! У його грудях не серце, а камінь. Він її забуває. Відмовляється навіть говорити про неї. Я навіть подумати не могла, що мій чоловік виявиться таким товстошкірим.

— Тихі води греблі зносять, — багатозначно сказала міс Афелія.

— А! Камінь каменем. Глибину горя приховати неможливо, бо воно все одно дає про себе знати. Ті, хто здатні на глибокі почуття, — нещасні люди. Як же я заздрю Сен-Клерові: живе собі, як і жив. Йому не збагнути мого страждання.

— Від господаря залишилися шкіра та кістки, місіс. Слуги кажуть, що він відмовляється їсти, — втрутилася в їхню розмову няня і додала, витираючи сльози: — Та хіба він зможе забути Єву?! Її усі пам’ятатимуть, нашу крихітку!

— Навіть не знаю… Хай там що, а мене йому зовсім не жаль, — продовжувала Марі. — Він жодного разу не висловив мені співчуття, а материнське серце… Воно… та куди там батьківському.

— Чужа душа — темний ліс, — заступилася за Сен-Клера міс Афелія.

— Правильно! Того, що відчуваю я, не знає ніхто. Лише Єва розуміла мене, лише вона єдина, та її більше немає зі мною! — Марі відкинулася на спинку крісла і гірко розплакалася.

Марі Сен-Клер належала до того типу людей, які цінують лише те, що втрачають. Їй усе не подобається, поки воно є, але те, що загублене назавжди, вона підносить до небес.

А тим часом у Сен-Клеровому кабінеті відбувалася інша розмова.

Том ходив за господарем і бачив, як той пішов до свого кабінету. Він довго чекав, але Сен-Клер так і не вийшов. Том вирішив подивитися, чи усе гаразд, і тихенько увійшов до кабінету. Сен-Клер лежав на дивані обличчям униз, а перед ним на подушечці — розкрита Біблія Єви. Том присів поруч, не наважуючись звернутися до господаря. Сен-Клер помітив його і, побачивши перед собою таке співчутливе обличчя, сповнене любові та скорботи, узяв Тома за руку і притиснувся до неї чолом.

— Томе, вірний друже, світ мені немилий!

— Я знаю, господарю, знаю, — сказав розуміюче Том. — Та якби ви подивилися вгору… туди, куди янголи віднесли нашу Єву, до Господа нашого!

— У тому й біда, друже, що я нічого там не бачу.

Том тяжко зітхнув.

— Мабуть, таке благо дароване лише дітям та ще простим бідним душам, як оце твоя. Чому це так, Томе?

Том тихенько процитував фразу зі Святого Письма, яка точно відповідала на Сен-Клерове запитання:

— «Ти приховав це від мудрих та розумних, відкривши немовлятам. О Отче, така була твоя воля».

— Томе, я не вірую. Не можу. У мене натура така, я завжди усе піддаю сумніву, — щиро говорив Сен-Клер. — Я так хочу повірити у те, що написано в Біблії, але у мене не виходить!

— Моліться, господарю, так: «Вірую, Господи! Допоможи мені повірити!»

— Що нам відомо? — продовжував Сен-Клер, ніби розмовляв сам із собою. — На чому трималася Євина віра, її любов до людей і неба? Може, це все дитячі фантазії, і вони розвіялися з останнім її подихом? І немає більше нашої Єви, немає небесної обителі, немає ніякого Христа… нічого немає?

— Є, господарю! Я вірю, я знаю, що є! — вигукнув Том, падаючи на коліна. — І ви вірте!

— А звідки ти знаєш, що існує якийсь Христос-спаситель? Адже ти ніколи його не бачив. Як у це можна повірити?..

— Я душею відчуваю, господарю. Коли мене продали, розлучили з дружиною та дітьми, мені здавалося, що я помираю, бо мене позбавили усього, що я любив. А потім Господень голос сказав мені: «Нічого не бійся, Томе!» І я поклався на Нього, душа моя наповнилася світлом і спокоєм. Я тепер щасливий, я усіх люблю і ні на кого не тримаю зла. Я раб Господній, нехай буде воля Його в усьому, нехай моє життя буде таким, як він вирішить. Все, що я маю, — його милості. Я вірю усім серцем, що він допоможе і вам.

Голос Томів зривався, у його очах стояли сльози. Сен-Клер поклав голову йому на плече і міцно стиснув його чорну, мозолисту і таку надійну руку.

— Ти любиш мене, Томе? — запитав Сен-Клер.

— Життя не пошкодував би, щоб мій господар увірував!

— Дурний ти, Томе, дурний! — сказав Сен-Клер, устаючи з дивана. — Я не вартий того, щоб таке добре серце спопеляла любов до мене.

— Дорогий мій господарю! Не я один люблю вас. Христос також любить, у стократ сильніше!

— Ну і звідки ти це знаєш, Томе?

— Відчуваю, відчуваю її — «любов Христову, що перемагає розум!»

— Дивно! — вимовив Сен-Клер, відвертаючись від Тома. — Як же все-таки дивно, що життя і смерть людини, якої вже немає тисячу вісімсот років, і досі так сильно впливає на людей. Коли так, то Христос людиною не був, бо ніщо людське так довго не триває. Ось чого мене навчала мати, ось кому я молився, будучи дитиною. Я вірю в це й донині.

— Господарю, чи не будете ви такі ласкаві почитати мені? — попрохав Том, — Відтоді, як вона померла, ніхто мені не читав, а вона так проникливо читала ось цей уривок.

Том вибрав одинадцятий розділ Євангелія від святого Іоанна, де описувалося воскресіння Лазаря. Сен-Клер читав уголос, часто зупиняючись і борючись із хвилюванням, яке породжувала у його душі ця зворушлива розповідь. Том, молитовно склавши долоні, на колінах стояв біля дивана, і обличчя його світилося любов’ю та вірою.

— Томе, — прочитавши розділ до кінця, запитав Сен-Клер, — ти у це віриш?

— Мені здається, що я бачу це на власні очі, господарю!

— Я теж хотів би це побачити, Томе!

— Я молюся, щоб так і сталося.

— Послухай, Томе, я ж читаю не лише Біблію, як ти, я знаю наукові факти і ще багато чого. Якщо я скажу, що немає підстав вірити тому, що написано у Біблії, що це лише художня книга, як і багато інших, фантазія, літературна вигадка…

— О господарю! — сумно вигукнув Том, здійнявши до неба руки.

— Невже й це не похитне твоєї віри?

— Ні на йоту, — рішуче мовив Том.

— Але мені видніше, Томе, я знаю більше.

— Господарю, щойно ви самі читали, що Господь свідомо «приховав це від мудрих та розумних, відкривши немовлятам». Господар, мабуть пожартував? — з надією у голосі запитав Том.

— Так, Томе, пожартував. Не можу назвати себе невіруючим. Мені, здається, є у що вірити, та все ж віра моя слабка, вона гнеться під вагою сумнівів. Важко так жити, Томе.

— О, якби господар міг молитися!

— Я звідки ти знаєш, що я не молюся?

— Молитеся, господарю? Невже це правда?

— Я міг би молитися, якби точно знав, що мої молитви хтось чує, а так… Слова мої летять у невідомість. Томе, навчи мене, як це робиться.

І почуття, які переповнювали Томове чуйне серце, стрімкими життєдайними водами зруйнували греблю терпіння та мовчання. Том не сумнівався, що його молитву буде почуто, а Сен-Клер відчув, як сила цієї молитви піднімає його ледь не до небесних воріт, які в цю хвилину бачив перед собою Том. Зараз Сен-Клер був близько до них, ближче до Єви.

— Дякую, друже, — сказав він, коли Том підвівся з колін. — Мені було приємно поспілкуватися з тобою. А тепер залиш мене, будь ласка, самого. Ми ще не раз повернемося до цієї теми.

І Том мовчки вийшов із кабінету.