Хатина дядька Тома

Розділ XVII Так борються за волю

У вечірню пору в дім Саймона Хеллідея почали сходитися люди. Рахіль спокійно ходила з кімнати у кімнату, добираючи те, що могло би згодитися утікачам у дорозі. Вночі Гарріси мусять покинути їхній дім.

Вечірні тіні довгими смугами лягали у східному напрямку, багряне кругле сонце, ніби у роздумах, застигло на небокраї й посилало своє проміння до маленької затишної спальні, де сиділа Еліза із чоловіком та сином. Джордж тримав дитину на колінах, рука Елізи лежала у його руці. Обличчя їхні були замислені й сумні, хоча на них досі сяяли сльози радості та тривоги.

— Так, Елізо! — сказав Джордж. — Твоя правда. І ти краща за мене! Тому я щосили прагнутиму бути гідним своєї свободи. Я постараюся щиро повірити у Бога. Господь знає, що душа моя завжди до добра тягнулася, навіть коли усе було проти мене. Тепер треба забути минуле і залишити там образи, зневіру і бажання помсти. Я старанно і вдумливо читатиму Біблію. Я справді дуже хочу стати хорошою людиною.

— Коли ми дістанемося Канади я також працюватиму… — сказала Еліза. — Адже я багато вмію: шити, прати і прасувати навіть найделікатнішу білизну. Удвох ми усі труднощі подолаємо.

— Так, боятися нам нічого, доки ми разом. Елізо, якби тільки мої вороги знали, яке це щастя — відчувати підтримку сім’ї! Скільки мені доводилося бачити сімей, у яких нічого не заважало радіти тому, що рідні люди щодня поруч, а люди усе одно знаходили причини для невдоволення. Зараз я відчуваю себе багатієм, хоча надіятися ми можемо хіба що на свої руки. Чого іще просити у Бога? Все життя я працював, мов проклятий, а у моїх кишенях — ані цента. Не маю я власного клаптика землі, навіть свого кута, але ні на що не скаржуся і прошу, аби лиш нам дали спокій. Я працюватиму і зможу заплатити містеру Шелбі за тебе і за Гаррі. А своєму господарю я нічого не винен, бо вже сто разів покрив усі його витрати на мене.

— Ми й досі в небезпеці, — нагадала Еліза. — Канада ж неблизько.

— Це так, але мені здається, що вітер свободи вже обдуває моє обличчя. Якби ти знала, скільки тепер сили у мені є!

Із сусідньої кімнати почулися голоси, а потім у двері хтось постукав. Еліза здригнулася й пішла відчиняти.

На порозі стояв Саймон Хеллідей. З ним був інший квакер, якого він представив Фінеасом Флетчером.

Фінеас був високий на зріст і справляв враження хитрого та кмітливого чоловіка. Він разюче відрізнявся від спокійного, великодушного, невразливого мирською суєтою Саймона. Натомість його товариш був настороженим, діловитим, навіть дещо пихатим. Усе це не пасувало до квакерського капелюха і по-квакерськи стриманого поклону.

— Наш друг Фінеас Флетчер привіз деякі новини, важливі для тебе, Джордже, і твоїх супутників. — сказав Саймон. — Послухай їх уважно.

— Так, мені вдалося дещо дізнатися, — сказав Флетчер. — Іноді треба мати очі й на потилиці… Вночі я заїхав у один поганенький готелик. Пригадуєш, Саймоне, торік ми продали яблука господині, такій дебелій, із величезними сережками? Так от. Я стомився з дороги, тож повечеряв та приліг на мішках у куті, накрившись буйволячою шкурою, поки господиня готувала мені постіль. І що ви думаєте? Міцно заснув!

— А очі на потилиці також спали, Фінеасе? — жартома запитав Саймон.

— Та … Зо дві години я спав, мов убитий — надто стомлений був. А потім розплющую очі й бачу: сидить за столом компанія, винце сьорбають. Почув слівце знайоме — «квакери». Ось я й почав прислухатися… Один каже: «Недалечко вони, у сусідньому селищі». З цього моменту я старався вже не пропустити ані слова, бо зрозумів, що мова про нас. Слово за слово, вони, не підозрюючи, розпатякали мені про усі свої плани. Переповідаю коротко: молодого мулата планують відправити назад до його господаря в Кентуккі. То й його провчить так, що науки до смерті вистачить, а заодно й решті рабів відіб’є охоту тікати від панів. Його жінку двоє з цієї гоп-компанії відвезуть до Нового Орлеана й продадуть щонайменше за тисячі півтори доларів. Сина віддадуть работорговцю, який його придбав. Джима зі старою також повернуть у Кентуккі. Работорговцям помагатимуть двоє полісменів із сусіднього містечка. Причому жінку спершу планують потягти до суду, де один із них, миршавий такий, зате майстерний оратор, присягне, що вона належить йому. Їм чудово відомо, якою дорогою ми збираємося їхати, й вони хочуть напасти на нас ушістьох — це в кращому для нас випадку. Такі справи. Що тепер робити? Доведеться швидко вигадувати новий план.

З людей, які нажахано слухали Фінеасові вісті, можна було писати картину. Рахіль Хеллідей припинила місити тісто, здійнявши до неба білі від борошна руки. Саймон закляк у глибокій задумі. Еліза, обнявши чоловіка, пильно дивилася йому у вічі. Джордж стиснув кулаки, і очі його палали вогнем ненависті. А чого ще чекати від чоловіка, який дізнався, що його дружину збираються продати на аукціоні, а сина — віддати работорговцю? І це все — з благословення так званої батьківщини!

— Що ж тепер робити, Джордже? — прошепотіла Еліза.

— Я знаю, що… — сказав Джордж і, вийшовши до сусідньої кімнати, почав оглядати свою зброю.

— Агов, Саймоне! — Фінеас кивнув головою у бік Джорджа. — Бачиш, до чого дійти може?

— Та бачу… — зітхнув той. — Молімо Господа, щоб вберіг усіх нас від цього.

— Не хочу нікого вплутувати у свої справи, — сказав Джордж. — Дайте нам, будь ласка, воза, вкажіть дорогу, якою ми доїдемо до наступної станції. Джим — відважний богатир, та й мене боягузом назвати важко…

— Все це так, друже, — перебив його Фінеас, — Але без супроводу вам не обійтися. Битися ти, безперечно, зможеш. А щодо дороги — покладися на мене.

— Я не хочу, щоб у вас були неприємності, — промовив Джордж.

— Неприємності? — перепитав Фінеас, і у його очах затанцювали лукаві вогники. — А ти мене повідом заздалегідь, коли саме вони почнуться.

— Фінеас — стріляний вовк, — сказав Саймон. — Послухайся його… — Він лагідно торкнувся Джорджевого плеча й показав на пістолети. — Не поспішай ними скористатися. Молода кров кипить, проте… Прибережи на крайній випадок.

— Я першим не нападатиму, — пояснив свою позицію Джордж. — Я хочу лише одного від цієї країни: аби нас відпустили з миром. Але… — він замовк, насупившись, а його обличчя аж смикнулося від якоїсь думки. — У Новому Орлеані на людському базарі продали мою сестру, а я знаю, навіщо їх там продають… Тепер і мою дружину чекає така доля. Невже я маю цьому скоритися? Ні! Бог мені дав сильні руки. З його поміччю я до останнього подиху боротимуся за дружину та сина. Хто мене осудить за це?

— Ніхто, Джордже. Ти дієш за покликом серця і крові, — сказав Саймон. — «Горе світові від спокус, і горе тим, через кого спокуса приходить».

— Невже ви, сер, на моєму місці вчинили б інакше?

— Не доведи Господи! Опинитися у такій ситуації… — відповів Саймон. — Плоть наша слабка…

— Моя плоть не дала б маху, коли б мені довелося опинитися на твоєму, Джордже, місці! — озвався Фінеас, протягнувши до нього свої руки, схожі на крила вітряка. — Хто знає? Може, я навіть потримаю за комір того молодчика, якому заманеться вас затримати!

— Інколи людина мусить чинити злу опір, — сказав Саймон. — І у Джорджа — саме такий випадок. Але наші пастирі вчили нас інакше. Гнів людський Божої правди не творить. Воля людини слабка, і нехай тільки той відповідає злом на зло, хто на це спроможний. Помолімося ж Господові, щоб не вводив нас у спокусу!

— До твоєї молитви я приєднаюся, та скажу відверто: якщо спокуса буде занадто сильною — нехай стережуться, — зізнався Фінеас.

— Одразу зрозуміло, що ти не вроджений квакер, — усміхаючись, сказав Саймон. — Надто сильний відголосок у твого минулого.

Пояснимо читачу, що донедавна Фінеас жив у лісі, був прекрасним мисливцем, влучним стрільцем, але, покохавши одну вродливу квакерку, перебрався у квакерське селище. Він став чесним, діловитим членом общини, але її вожді не могли не помітити, що новий друг не надто перейнявся їхніми поглядами.

— Наш Фінеас усе робить по-своєму, — гмикнула Рахіль Хеллідей, — але ми знаємо, що серце у нього добре.

— То нумо в дорогу! Мусимо поквапитися! — сказав Джордж.

— Я встав ще до світанку і коней не шкодував. Гадаю, дві-три години у нас ще є у запасі — це за умови, що вони діятимуть згідно свого плану. Так чи так, вдень їхати небезпечно. У селищах, де нам доведеться проїжджати, є підлі люди. Чого доброго, розпитуватимуться… Краще тут затриматися годинки на дві, аніж у дорозі. Я побіжу до Майкла Кросса й скажу, щоб виїжджав трохи пізніше, за нами. Якщо він побачить переслідувачів, то попередить нас. Його кінь прудкий та спритний, другого такого ще треба пошукати! Потрібно сказати Джимові з матір’ю, щоб теж збиралися. Заразом і коней дістану. У нас часу досить, встигнемо до місця без перешкод. Тож, друже Джордже, не хвилюйся. Мені не вперше доводиться допомагати таким, як ти. — сказавши це, Фінеас вийшов.

— Він знає, що робить, — сказав Саймон. — Можеш на нього покластися, Джордже, він усе зробить чітко й обережно.

— Мене тільки хвилює, щоб вас не підвести.

— Виконай моє прохання, друже: не згадуй про це більше! Ми ж діємо за велінням совісті… Мати, — звернувся він до Рахілі, — поквапся і ти: не годиться гостей випроводжати голодними!

І поки Рахіль із дітьми пекли пиріг, смажили курку, свинину та готували закуски, Джордж і Еліза сиділи, обнявшись, у маленькій кімнатці і говорили, як можуть говорити чоловік і дружина, знаючи, що їм загрожує розлука на все життя.

— Елізо, — мовив Джордж, — мені здається, що люди, у яких є дім, друзі, земля, гроші, не можуть сильніше кохати одне одного, ніж ми з тобою, бо у нас більше немає нічого. Мене любили мати і сестра, обидві нещасні, змучені горем. Я пам’ятаю Емілі того ранку, коли работорговець мав забирати її з маєтку нашого господаря. Вона прокралася нишком до мене і сказала: «Бідолашний мій Джордже, тебе позбавляють останньої рідної душі! Що ж буде з тобою?» Я обняв її і ми удвох розплакалися. Це були останні лагідні слова, які я чув, аж доки не зустрів тебе. Так, за десять років, які минули відтоді й до нашої зустрічі, серце моє зачерствіло. Та, на щастя, Бог дав мені твоє кохання, мов друге життя. Я став іншим. І тепер, Елізо, я до останньої краплі крові боротимуся за тебе. Той, хто захоче забрати у мене дружину, спочатку муситиме переступити мій труп!

— Господи, помилуй нас! — ридаючи, молилася Еліза. — Дозволь нам залишити цю країну разом, більше ми нічого не просимо…

— Невже Господь справді на нашому боці?.. — вигукнув Джордж, виливаючи уголос свої надії та сумніви. — Чи бачить він, що творять люди? А якщо бачить, то чи прощає? Вони підкріплюють свій спосіб життя цитатами з Біблії, стверджуючи, що ця книга виправдовує рабство. Мабуть, Господь таки дозволяє їм ці безчинства, бо сила й влада на їхньому боці. Вони багаті, здорові та щасливі. Вони є парафіянами приходів і, за тим вченням, це відчиняє їм ворота до раю! Та й у земному світі живеться їм весело і безтурботно. А бідні, зате справжні християни, нічим від них не гірші, мусять валятися у них під ногами! Вони купують, продають нас, торгують кров’ю наших сердець, сльозами й стогонами. І Господь їм це дозволяє!

— Друже мій, Джордже, — долинув з кухні Саймонів голос, — послухай псалом Асафів, може, на душі тобі полегшає.

Джордж пересів ближче до кухонних дверей. Еліза, змахнувши сльози рукою, стала поруч із чоловіком, і тоді Саймон почав читати:

— Чи не співзвучні ці думки з твоїми, Джордже?

— Так, так! Мені здається, що я сам написав їх.

— Тоді слухай далі, — сказав Саймон і продовжив зачитувати псалом: —

Сповнені вірою слова, проголошені цим добрим квакером, прекрасною музикою та спокоєм захопили Джорджів бунтарський дух. Тож, коли Саймон завершив читання псалма, вродливе обличчя молодого мулата засвітилося умиротворенням.

— Якби життя наше обмежувалося лише земним світом, Джордже, — знову заговорив Саймон, — правда була б на твоєму боці. Тоді було б справедливим питання: «Господи, де шукати Тебе?» Але зазвичай трапляється, що до Царства Небесного він запрошує тих, у кого в цьому житті нічого немає. Довірся йому, що б не трапилося, і тоді воздасться тобі за страждання у житті небесному.

До кімнати увійшла Рахіль, лагідно взяла Елізу за руку і повела її вечеряти. Коли всі сіли до столу, у двері тихенько постукали. За мить до кухні увійшла Руф.

— Я на хвилиночку, — сказала вона. — Принесла хлопчикові панчішки. Подивися, Елізо, три пари — теплі, вовняні. Адже холодно в Канаді. Невже тобі не страшно їхати?.. — Руф підійшла до Елізи, палко потиснула їй руку і пригостила Гаррі м’ятним коржиком. — Я для нього таких напекла в дорогу, — сказала вона, витягаючи з сумки пакунок. — Діти люблять солодощі.

— Дякую вам! Ви така добра!

— Сідай, повечеряй із нами, Руфе, — запропонувала Рахіль.

— Ні, не можу. Залишила дитину і пиріжки на Джона. Хіба ж тут затримаєшся? Пиріжки згорять, а малюк неодмінно об’їсться цукром. Як і завжди, коли залишаю чоловіка господарювати, — сміючись, говорила молоденька мама. — Прощавай, Елізо, прощавай, Джордже! Щасливої дороги! Нехай вас Бог береже! — з цими словами Руф пішла.

Невдовзі до дому Хеллідея під’їхала велика закрита бричка. Ніч була безхмарна, зоряна. Фінеас зіскочив на землю, закликаючи своїх пасажирів. Джордж вийшов на ґанок, тримаючи на руках дитину. Кроки молодого батька були рішучими, погляд — сміливим. За ними вийшла Еліза, а за нею й Рахіль із Саймоном.

— Зійдіть на хвилинку, — звернувся Фінеас до тих, хто вже сидів у бричці. — Я спочатку влаштую жінок і дитину.

— Фінеасе, візьми ці дві шкури, — сказала Рахіль. — Примости їх там, аби зручніше — їхатимете ж усеньку ніч!

Джим зліз із брички і турботливо допоміг зійти своїй старенькій мамі, яка налякано оглядалася навсібіч, ніби на горизонті уже було чутно стукіт копит їхніх переслідувачів.

— Джиме, твої пістолі заряджені? — тихо спитав Джордж.

— Так, — відповів Джим.

— Ти ж добре знаєш, що доведеться робити, якщо нас наздоженуть?

— Не сумнівайся, друже, — мовив Джим, з важким зітханням розправляючи свої могутні плечі. — Я не хочу вдруге розлучатися з матір’ю.

Поки вони перемовлялися, Еліза встигла попрощатися зі своєю старшою доброю і розсудливою подругою Рахіллю і з допомогою Саймона разом з Гаррі залізла у бричку. Вони вмостилися під стінкою на буйволячих шкурах. Після них посадили і стареньку. Джим із Джорджем розмістилися на сидінні обличчям до жінок, а Фінеас сів попереду.

— Щасливої дороги, друзі! — крикнув Саймон.

— Нехай благословить вас Бог! — хором вигукнули із брички.

Бричка рушила з місця, стукаючи колесами по підмерзлій дорозі. Гуркіт до розмови не спонукав, тож утікачі їхали темними селищами мовчки. Їхня бричка то піднімалася на горби, то спускалася в долини. Години збігали одна за одною. Дитина швидко заснула у матері на колінах, бідолашна стара по деякому часі заспокоїлася, навіть Еліза задрімала. Лише Фінеас, залишаючись пильним та бадьорим, висвистував якоїсь веселої пісеньки, точно не квакерської.

Близько третьої години ночі Джордж почув часте цокання підков і ліктем штовхнув Фінеаса. То й зупинив коней, прислухався і сказав:

— Це скаче Майкл.

Він звівся на ноги і почав придивлятися назад на дорогу.

На вершині дальнього пагорба показалася фігура вершника, який галопом мчав до них.

Джордж із Джимом, не роздумуючи, вискочили з брички і завмерли у важкому мовчанні. Вершник зник з очей, спустившись в долину, але тупіт наближався. Нарешті він знову з’явився, вже дуже близько.

— Так і є! — сказав Фінеас і крикнув: — Майкле!

— Фінеасе, це ти?

— Що, наздоганяють?

— Близько… Десь восьмеро або десятеро осіб. П’янючі! І злі, мов голодні вовки…

Не встиг він договорити, як вітер доніс здалеку тупіт коней, які щосили мчали за утікачами.

— До брички, швидко! — скомандував Фінеас. — Якщо ви вирішили битися, то потрібно якнайдалі від’їхати.

Джордж із Джимом миттєво зайняли свої місця. Фінеас хльоснув коней, і бричка у супроводі Майкла затарахкотіла по дорозі, підскакуючи і хитаючись. Погоня наближалася. Жінки почули цокіт і, визирнувши з брички, побачили групу вершників на вершині пагорба, чиї силуети чітко вимальовувалися на фоні рожевого неба. За декілька хвилин утікачі почули переможні верески переслідувачів — мабуть, ті побачили біле брезентове покриття їхньої брички. Еліза, ледь не знепритомнівши, припала до дитини, старенька Джимова мати, голосно стогнучи, шепотіла молитву, а чоловіки міцно стискали в руках пістолети. Погоня була вже близько. І раптом бричка круто завернула до підніжжя скелі, яка самотньо вивищувалася над довгою кам’яною смугою, чорна на фоні посвітлілого неба. Фінеас це місце добре знав. Він квапився, аби встигнути сюди раніше, ніж їх наздоженуть. Новий друг утікачів щиро сподівався, що тут у них є шанс врятуватися.

— Вилазьте! — крикнув він, одночасно зупиняючи коней і зіскакуючи на землю. — Усі за мною он на ту скалу! Майкле, прив’яжи свого коня до брички, і кулею до Амарія, нехай він зі своїми поспішають сюди — маємо дещо пояснити отим молодцям.

Бричка спорожніла миттєво.

— Допомагайте жінкам! — керував діями Фінеас, підхоплюючи на руки Гаррі. — І мчіть якнайшвидше!

Вмовляти когось не було потреби. З неймовірною швидкістю втікачі перелізли через огорожу й опинилися на стежці. Майкл зіскочив із сідла, прив’язав свого коня до решти і погнав бричку.

— За мною! — гукнув Фінеас. — Я це місце добре знаю. Тут у нас була мисливська стоянка.

Фінеас, тримаючи на руках дитину, перескакував з каменя на камінь, мов гірський цап. Джим біг за ним, несучи на спині стару матір, Джордж і Еліза бігли за ними. Переслідувачі, лаючись і погрожуючи, під’їхали до огорожі та спішилися. До того моменту втікачі вже підбиралися до самої вершини кам’яної смуги. Звідси стежина пролягала через вузьку ущелину. Вони вервечкою по одному просувалися уперед, і ось перед першим з них, а це був Фінеас, нарешті показалася розколина, щонайменше зо три фути завширшки. Фінеас легко перескочив її й опустив Гаррі на пласку вершину гори, встелену кучерявим мохом.

— За мною! — скомандував він. — Перескакуйте, кому життя дороге!

І усі, один за одним, легко подолали розколину. Груди каміння, що обрамляли площину, сховали утікачів за собою.

— Ось ми і на місці! — сказав Фінеас, заглядаючи вниз на стежку, якою видряпувалися нагору переслідувачі. — І вони хочуть нас зловити!.. Що ж, подивимося, як вони це робитимуть. Тим, хто наважиться сюди попхатися, доведеться іти між цими подружками-скелями. Вони один по одному виступатимуть у ролі мішеней! Бачите, друзі?

— Бачимо, — сказав Джордж. — А оскільки йдеться про наші долі, битимемося із ними ми, а ви не втручайтеся. Ви і так нам допомогли!

— Бийтеся, Джордже, скільки влізе, — сказав Фінеас, жуючи стеблинку якоїсь трави. — Але подивитися на цю сутичку ти мені не заборониш! Гляньте-но… Радяться, зиркають сюди… Бояться. Ти б краще попередив цих добродіїв, на що вони, сердеги, наражаються.

Вранішня зоря освітила переслідувачів, які нерішуче товклися на стежці. Це були наші старі знайомі — Том Локкер, Меркс, а з ними двоє полісменів та декілька п’яниць, котрі за пляшечку міцненької горілки охоче згоджуються на будь-що, а розважитися у веселій погоні за неграми — й поготів.

— Ну, Томе, тепер не втечуть твої чорнопикі! — почулося знизу.

— Я бачив, як вони туди дерлися, — сказав Том. — Ось цією стежкою. Давайте за ними. Звідти точно не стрибнуть униз! Ги-ги-ги! Нагорі ми їх усіх і злапаємо!

— А якщо вони з-за каменюк стрілятимуть? — засумнівався Меркс. — Тоді буде нам непереливки.

— Гм! — гмикнув Локер. — Меркс завжди припускає найгірше й труситься за свою шкуру. Не бійся! У цих безмозких негрів, напевно, зі страху душа вже давно у п’ятах.

— А чого б це мені не боятися за свою шкуру?! Чи, може, комусь тут життя не дороге? — захищався Меркс. — А негри часом б’ються, як чорти.

В цю хвилину Джордж показався на вершині скелі, спокійно і виразно звернувшись до переслідувачів:

— Джентльмени, ви хто такі? Чого вам треба від нас?

— Нам потрібні негри-втікачі, — так само чітко відповів Том Локкер. — Називаю поіменно: Джордж Гарріс, Еліза Гарріс, їхній син, Джим Селден і його стара мати. І ми, попереджаю, не самі. З нами полісмени, у яких є ордер на арешт усіх названих. Ясно? А ти, мабуть, і є той славнозвісний Джордж Гарріс, невільник Гарріса з округу Шелбі, штату Кентуккі?

— Так, я Джордж Гарріс, і містер Гарріс зі штату Кентуккі справді вважав мене своєю власністю. Але тепер я — вільна людина, стою на вільній землі. Зі мною мої дружина і син. І Джим з матір’ю також тут. Ми озброєні й захищатимемося. Якщо у вас стане сміливості й сил — піднімайтеся. Але я вас попереджаю: перший, хто сюди наблизиться, поляже від кулі. Ми перестріляємо вас, усіх до одного.

— Припини блефувати, — роздратовано сказав один із полісменів, товстий коротун, виступаючи вперед і голосно сякаючись. — Так не годиться розмовляти зі стражами порядку. На нашому боці закон і влада, тому раджу тобі здаватися без бою.

— Те, що влада і закон на вашому боці, я знаю дуже добре! — гірко вигукнув Джордж. — Опираючись на них, ви маєте право продати мою дружину на новоорлеанському невільничому ринку, мого сина, як телятко, посадити за огорожу, щоб він усе життя працював за черствий шмат хліба, а Джимову маму повернути господарю, який її бив і знущався над нею, аби помститися її синові, якого не зміг упіймати. Ви хочете, щоб ми скорилися тим, кого ви називаєте нашими господарями, і покірно терпіли їхні знущання. Що ж, такий закон! Але першу постарайтеся, спробуйте взяти нас! Ми ваших законів не визнаємо і відмовляємося від вашого громадянства! Ми — люди вільні й відстоюватимемо свою свободу до останньої краплі крові!

Виголошуючи цю декларацію незалежності, Джордж стояв у ворогів на виду. Вранішня зоря посилала щораз світліші промені на смагляве обличчя молодого мулата. Відчай, гіркота й рішучість розпалили вогонь у його темних очах. Він звів до неба руки, немов закликаючи Бога бути справедливим.

Якби на Джорджевому місці був юнак-угорець, що так хоробро захищає підступи до гірської твердині, де переховуються утікачі, які збираються утекти з Австрії до Америки, це називалося б вищим виявом героїзму. Але оскільки це був лише молодий син африканського народу і захищав він утікачів з Америки до Канади, то патріоти-американці героїзму у його діях не вбачали. Якщо хтось із читачів не згоден із нами, то вони мусять мати на увазі: така точка зору карається законом. Коли угорці емігрують до Америки, вони не бояться ніякого гніту від уряду США, наділеного великою владою. Навпаки, наша преса і політичні мужі вітають їх привітними оплесками. Коли те ж саме роблять африканці, це їх обурює… Дивно, чи не так?

Зауважимо, що горда постава, рішучий погляд і впевнений голос Джорджа справили на переслідувачів неабияке враження, про що свідчила мовчанка, яка запала серед них на певний час. Сміливість впливає навіть на черстві натури. І лише Меркс не відступав від своїх планів. Повільно відхиливши курок, він зненацька вистрілив у Джорджа:

— У Кентуккі за нього заплатять однаково — і за живого, й за мертвого. Так навіть менше мороки, — кинув він холоднокровно, пояснюючи свій вчинок товаришам.

Джордж відскочив назад, Еліза скрикнула. Куля просвистіла над ними обома, дивом зупинившись у стовбурі дерева, а не у чиємусь тілі.

— Нічого, Елізо, пронесло, — заспокоїв дружину Джордж.

— Якщо ти хочеш виголошувати промови, то хоча б стань, аби тебе не бачили! — невдоволено буркнув Фінеас. — Адже маємо справу з падлюками, недолюдками, яким твоя честь і гордість… Ет!..

— Так, Джиме, — розпочав командування Джордж, — перевір пістолі й тримай стежину на мушці. У першого, хто на ній з’явиться, стріляю я, твій — другий. І так далі через одного. По дві кулі на одного витрачати не можна.

— А якщо ти не влучиш?

— Влучу, — спокійно запевнив Джордж.

— Оце характер! — схвально цокнув язиком здивований Фінеас.

Унизу тим часом ніяк не могли вирішити, що робити далі — вони не знали, чи влучив Меркс у Джорджа.

— Здається, поцілив, — сказав хтось із його товаришів. — Мені почулося, що хтось крикнув.

— Гаразд, першим полізу я, — визвався Том Локкер. — Негрів я не боявся зроду, тож і зараз в кущах не сидітиму. Хто за мною? — Не дочекавшись відповіді, він почав видиратися нагору по каменюках.

Джордж чув кожнісіньке його слово. Витягнув з-за пояса пістолет, оглянув його і прицілився в очікуванні мішені.

Якийсь сміливець серед переслідувачів таки знайшовся. Показуючи приклад решті, він поліз за Локкером.

Джордж приблизно хвилину чекав (вона йому видалася страшенно довгою) — і от на краю розколини виросла кремезна Локкерова фігура. Джордж вистрілив. Куля вцілила Томові у стегно, але той лише заревів, мов поранений бик, і таки перескочив через розколину.

— Тут ти, друже, небажаний гість, — сказав Фінеас, зіштовхуючи ворога своїми сильними довгими руками.

І Локкер полетів у провалля, ламаючи кущі та вдаряючись об дерева та каменюки. Таке падіння з тридцятифутової висоти для будь-кого закінчилося б трагічно, але работорговцю пощастило: він зачепився за гілку якогось великого дерева одягом і вцілів лише завдяки цьому.

— Помилуй нас, Господи, це ж справжні дияволи! — крикнув Меркс і пустився униз навтьоки. Зауважимо, що спускався він набагато енергійніше, ніж піднімався.

Всі решта, і вкрай стомлений товстун-полісмен у тому числі, скопом кинулися за ним.

— От що, хлопці, — сказав Меркс, — ви обійдете кругом й заберете Тома, а я зганяю по підмогу!

Не звертаючи уваги на невдоволені вигуки своїх товаришів, він скочив у сідло і помчав.

— От безсоромний негідник! — обурився один із полісменів. — Втягнув нас у цю справу і накивав п’ятами!

— Все одно того, другого, треба зняти з гілляки, — сказав хтось із групи. — Хоча, відверто кажучи, мені байдуже, вижив він чи здох.

Прислухаючись до Локкерових стогонів та лайки, вони почали продиратися до нього крізь густі чагарники, повалені дерева і уламки скель.

— Ого-го, як ти ревеш, Томе! Сильно поранений? — запитав один із них.

— Ох, друзі, не знаю… Прокляття на того квакера! Якщо б не він, вони б мені попалися! Чого ви стоїте? Піднімайте мене!

Переможеного героя з лихом пополам поставили на ноги і повели до коней.

— Допоможіть мені дістатися до готелю. Кров тече… Дайте хтось хустину абощо — треба перев’язати рану.

Визирнувши з-за скелі, Джордж побачив, що полісмени намагаються підсадити Локкера в сідло. Після двох-трьох невдалих спроб поранений захитався і важко рухнув на землю.

— Невже помер? — вигукнула Еліза, яка разом з усіма спостерігала за подіями внизу.

— А хоч би й так? Катюзі по заслузі, — сказав Фінеас.

— Ні, — заперечила Еліза. — Пам’ятаймо, що після смерті нас усіх чекає Божий суд!

— Так, так! — підхопила стара негритянка, яка увесь цей час пошепки молилася. — Страшно навіть подумати, що чекає його душу!

— Дивіться! Здається, вони його покинули! — вигукнув Фінеас.

Так і було. Спільники Локкера і Меркса, постоявши декілька хвилин, не знали, що робити далі. Порадившись, вони повискакували у сідла й покинули пораненого.

— Ходімо, — квапив друзів Фінеас. — Я послав Майкла по допомогу. Потрібно вийти їм назустріч. У такий ранній час його ніхто не затримає. Хоч би він якомога скоріше повернувся! Адже до місця призначення нам рукою подати, якихось дві милі. Якби дорога була хоч трохи краща, вони б нас нізащо не наздогнали.

Спустившись униз до огорожі, утікачі побачили біля своєї брички декількох вершників.

— Ось і Майкл, до того ж не сам! Ти ба, з ним Амарія та Стівен! — радісно сповістив Фінеас. — Тепер нам страшитися нічого.

— Почекайте, — сказала Еліза. — Треба допомогти цьому нещасному. Чуєте, як він стогне?

— Так, залишати його тут не можна. Вчинімо по-християнськи. Донесемо його до брички, — запропонував Джордж.

— А далі що? Нехай квакери його виходжують? Оце так! А взагалі, як собі хочете. Спочатку треба з’ясувати, що з ним, — сказав Фінеас і подибав до пораненого.

За роки свого мисливського життя він дещо навчився тямити у пораненнях, тож опустився на коліна поруч із потерпілим і почав оглядати рану.

— Меркс! — пролепетав Том. — Це ти, Мерксе?

— Ні, це не Меркс, — сказав Фінеас. — Не той випадок! Йому лише б свою голову врятувати. Твій Меркс давно дав дьору звідси.

— Тепер мені кінець, — пробурмотів Том. — Пес вошивий… Покинув мене на певну загибель… Мати казала мені, що так і буде.

— Ах ти Господи! У нього, бідаки, ще жива мати! — жалісливо озвалася стара негритянка. — Ну як тут не поспівчувати!

— Тихо, приятелю, не гарчи і зубами не стукай, — сказав Фінеас, коли Локкер зморщився від болю і відштовхнув його руку. — Якщо кров не зупинити, то прийде тобі амінь. — І він заходився накладати на його рану пов’язку із зібраних у всіх присутніх носовичків.

— Це ти мене штовхнув? — слабким голосом запитав Том.

— Я. Навіть можу пояснити, чому зробив це — щоб ти сам потім нас не зіштовхнув.

Том сіпнувся.

— Та потерпи вже! Дай перев’язати як годиться! Ми незлопам’ятні, нічого злого тобі не робитимемо. Відвеземо до добрих людей, вони тебе доглянуть краще, ніж рідна мамця.

Том охнув і заплющив очі. У таких, як він, сміливість і хоробрість прямо залежні від самопочуття й щезають разом із втратою крові. Тепер цей велетень у своїй безпорадності виглядав жалюгідно.

Тим часом утікачі й Майкл підвезли бричку. Сидіння з неї витягнули, буйволячі шкури склали на один край, і четверо чоловіків, добряче поморочившись, поклали туди Локкера. До того моменту він вже був непритомний. Жаліслива старенька сіла поруч із ним і поклала його голову собі на коліна. Біля неї сіли Еліза із Джимом.

— Рана небезпечна? — запитав Джордж, заскакуючи наперед до Фінеаса.

— Глибока. Та й побило його добряче, поки летів униз… Знесилів від втрати крові. Та нічого, видужає. Може, йому це й на користь — наука на майбутнє.

— Добре! — вигукнув Джордж. — Мені було б важко жити, усвідомлюючи, що він загинув через мене — навіть якщо правда й була на моєму боці.

— Згоден, — сказав Фінеас. — Убивство — справа брудна. Раніше я був мисливцем і не раз бачив, як дивляться поранені олені. Під таким поглядом почуваєшся останньою падлюкою. А людину вбивати ж іще гірше… Правильно каже твоя дружина: усіх нас чекає суд Божий. Квакери суворо засуджують вбивство. Я, згадуючи минуле, раз у раз дивуюся їхній правоті.

— Куди ж його нам тепер подіти?

— Відвеземо до Амарії. Там у нього є старенька Доркас Стівенс, то у неї захоплення таке — хворих виходжувати. У неї він за два тижні вже бігатиме.

Приблизно по годині змучені подорожні під’їхали до охайної ферми, де їх уже на столі чекав ситний сніданок. Тома Локкера обережно вклали в таку чепурненьку та м’яку постіль, на якій він, мабуть, не лежав зроду. Рани йому промили, перев’язали. Він лежав тихо, мов сонна дитина, важко піднімав повіки, позирав на білі завісочки і на людей, які навшпиньках ходили біля його ліжка.