Хатина дядька Тома

Розділ XXІІІ Енрік

Невдовзі після цієї розмови Єви з матір’ю до Сен-Клера приїхав погостювати його брат Альфред зі своїм старшим сином Енріком.

Спостерігати за двома братами-близнюками було прецікаво. Природа часом дуже непередбачувана, і замість того, щоб наділити їх схожістю, вона створила дві абсолютні протилежності, подарувавши їм водночас напрочуд міцні узи взаємної любові та дружби.

Вони годинами прогулювалися стежинами поншантренського парку — гнучкий, стрункий, енергійний, блакитноокий Огюстен та коренастий, солідний Альфред із темними очима та римським профілем. Вони сперечалися про все на світі, та це не заважало їм насолоджуватися спілкуванням один із одним — навпаки, це було якоюсь притягальною силою, як між двома полюсами магніту.

Дванадцятилітній Енрік був вродливим темнооким хлопчиком, дуже жвавим та веселим, і не на свій вік владним. Свою кузину Єву він побачив вперше і одразу ж був зачарований її янгольським характером і добротою.

У Єви був білий поні, дуже покірний і такий же сумирний, як і його маленька господиня.

Наступного дня по прибутті гостей під ґанок привели двох осідланих коників. Дядько Том вів поні, а тринадцятилітній мулат — вороного арабського коня, якого батько спеціально купив Енрікові за великі гроші.

По-хлопчачому гордий з такого подарунку, Енрік діловито оглянув коня, прийняв поводи з рук свого молодого слуги і раптом насупився:

— Додо! Що це таке? Ти, ледарю, навіть не почистив його!

— Я почистив, господарю, але він знову забруднився.

Слугою Енріка був чорноокий кучерявий мулат із високим відкритим чолом, однаковий із господарем на зріст. Судячи з того, як запально зблиснули його очі, коли він виправдовувався, можна бути впевненим, що в його жилах текла кров і білої людини також.

— Мовчи, негіднику! — верескнув Енрік, замахуючись батогом. — Як ти смієш ще й рота відкривати!

— Містере Енрік… — почав було Додо, але Енрік ляснув його рукою по обличчю, рвучко схопив за руку, кинув перед собою на коліна і заходився бити так сильно, як тільки міг.

— На, маєш! Я тобі покажу, як зі мною сперечатися! Відведи коня до стійла і почисти, як годиться. Знай своє місце, скотино!

— Пане, — заступився за молодого мулата Том, — Додо лише хотів вам пояснити, що кінь забруднився, коли він виводив його з конюшні. Він молодий, гарячий, от і розійшовся. А те, що Додо його чистив, я можу підтвердити, бо сам це бачив.

— Мовчи! Тебе ніхто не питав! — крикнув хлопчик і, круто повернувшись на каблуках, побіг на ґанок, де стояла здивована Єва, зодягнена у синій костюм для верхової їзди.

— Вибач, кузино! Через цього бевзя мусимо почекати. Давай посидимо тут, вони зараз повернуться… Та що з тобою? Чому ти така сумна?

— Навіщо ти образив Додо? Ти вчинив погано, жорстоко! — скрушно пояснила Єва.

— Жорстоко? — щиро здивувався панич. — Я тебе, люба Єво, не розумію.

— Я не дозволю називати себе любою Євою, якщо ти так поводитимешся.

— Кузино! Та ти не знаєш Додо! З ним інакше не можна. Він брехун і постійно прикидається. Його треба зразу на місце ставити, щоб не знахабнів. Тато завжди так робить.

— Але дядько Том сказав, як усе було, а він ніколи не бреше.

— Значить, цей негр якийсь особливий! Мій Додо що дихне, то брехне.

— Це він тому такий, що ти його залякав.

— Єво, чого це ти так про Додо піклуєшся? Ще трохи — і я почну до нього тебе ревнувати!

— Він ні в чому не винен, а ти його побив.

— Негрів і наперед бити не завадить. А Додо ще й свавільний. Та якщо ти так близько береш це до серця, то я при тобі його не битиму.

Така обіцянка Єву не вдовольнила, але всі її намагання переконати брата були марними.

І ось з’явився Додо з кіньми.

— Ну от, це зовсім інша справа, Додо. Тепер видно, що ти постарався, — поблажливо сказав юний господар. — Потримай поні, а я допоможу міс Єві сісти.

Додо підійшов і став поряд із поні. Обличчя у нього було сумне і заплакане.

Енрік хизувався своєю галантністю, вправно посадивши кузину в сідло і подавши їй повіддя. А Єва тим часом нагнулася до Додо і сказала:

— Дякую, Додо. Ти хороший хлопчик.

Здивований погляд мулата зустрівся з ніжним Євиним поглядом. Щоки його залилися рум’янцем, а на очі навернулися сльози.

— Додо! — наказовим тоном гукнув Енрік.

Хлопчик кинувся до нього.

— Ось тобі гроші на льодяники, — сказав господар, сідаючи в сідло, і поскакав за Євою.

Хлопчик-слуга довго дивився услід вершникам. Один із них обдарував його грошима, а інша — тим, що було для нього безмірно дорожче — добрим словом. Додо розлучили з матір’ю усього кілька місяців тому. Альфред Сен-Клер купив його на невільничому базарі, вирішивши, що він буде гарним грумом для сина, підходящим для породистого арабського коника. Енрік радо узявся дресирувати свого слугу і «показувати йому його місце».

Брати Сен-Клери з глибини саду спостерігали за попередньою сценою.

Огюстен обурився, але обмежився насмішкуватим зауваженням:

— То це так виглядає республіканське виховання, Альфреде?

— Енрік спалахує, мов порох, — холоднокровно відповів старший брат.

— Невже ти вважаєш, що такі спалахи підуть йому на користь? — висловив сумнів Огюстен.

— А що з ним робити? Справжнє чортеня. Усі домашні уже на нього махнули рукою. Але ж і Додо зайве покарання не завадить.

— Значить, отак твій син засвоює найголовніший республіканський постулат: «Усі люди народжуються вільними та рівними!»

— Та то все французькі сентиментальні нісенітниці у дусі Тома Джефферсона, — сказав Альфред. — У наш час згадувати їх недоречно.

— Взагалі, ти правий, — багатозначно відповів Огюстен.

— Навіть діти розуміють, — продовжував його брат, — що не всі люди народжуються вільними та рівними. А ці республіканські мрії — просто дурниці. Рівні права належать освіченим багатим людям із бездоганним вихованням, а не чорній челяді.

— Якби ти міг переконати в цьому ще й чорну челядь! — вигукнув Огюстен. — Адже у Франції вона продемонструвала одного разу, що думає про все це.

— Це тому трапилося, що їм дали поблажку. А слуг треба тримати в покорі! — сказав Альфред і тупнув ногою, ніби припечатавши своє переконання.

— Проте краще ховатись, коли вони піднімають голову! Ти згадай хоча б, що коїлося у Сан-Домінго.

— У нашій країні обійдемося без цього. Треба лише раз і назавжди припинити розмови про те, що негрів необхідно навчати, розвивати… Нижчим класам освіта ні до чого.

— Запізно. Цей процес незворотній, — мовив Огюстен. — Освіту вони все одно отримають, от тільки яку? Наша соціальна система може навчити їх тільки варварству та жорстокості. Ми самі винні, що негри втрачають людську подобу і стають тваринами. І якщо вони коли-небудь піднімуть голову, нам не позаздрить ніхто!

— Цього ніколи не буде! — вигукнув Альфред.

— Побачимо. Можеш вдатися до експерименту: пару в котлі прикрий кришкою, а сам сядь зверху. Побачимо, як тобі сидітиметься.

— А й побачимо! — відповів Альфред. — Якщо машина працює безперебійно і котел справний — сидіти можна.

— Еге ж, так само тішилося думкою і французьке дворянство за Людовика XVI, а у наш час такі самонадійні правителі Австрії та ще Пій ІХ. Та одного прекрасного дня котли вибухнуть, і нам усім настане кінець.

— Поживемо — побачимо, — сміючись, сказав Альфред.

— Згадаєш моє слово, брате: маси збунтуються і нижчі класи візьмуть над нами гору.

— Припини верзти ці республіканські нісенітниці, Огюстене! Мені здається, ти хочеш стати вуличним оратором. Що ж, для такої діяльності у тебе є необхідні здібності. А щодо мене, то я волію вмерти скоріше, ніж брудні негри стануть панувати над нами.

— Брудні, чисті… А цей день, коли вони диктуватимуть нам свою волю, все одно неминучий, — не вгавав Огюстен. — А те, як вони владарюватимуть, залежить від вас. Французьке дворянство на свою голову розгнівило санкюлотів, народ Гаїті…

— Огюстене, забагато честі тому проклятому Гаїті! Якби гаїтяни були англосаксами, все було б інакше. Англосакси — ось справжні володарі світу. І так буде завжди!

— Домішки англосаксонської крові у наших рабів тепер не дивина, — слушно зауважив Огюстен. — Серед них чимало тих, чия африканська кров лише додає тропічної гарячності нашому практичному, врівноваженому розумові. Якщо ми станемо другим Сан-Домінго, то суміш англосаксонської та африканської крові буде переможницею. Сини білих батьків, у чиїх жилах кипить наша пихатість, не завжди терпітимуть, що їх купують, продають чи дарують. Вони повстануть, кажу тобі, і поведуть за собою негрів усіх відтінків.

— Які дурниці!

— А згадай-но древнє попередження на подібну тему, — правив своєї Огюстен, — «Завжди буде так, як за Ноя: вони їстимуть, питимуть, будуватимуть і отямляться лише тоді, коли вода підійде до їхнього порогу і продовжуватиме прибувати».

— Тобі треба виділити велику парафію, щоб ти доносив до своєї пастви слово могутнього Бога! — сміючись, відповів Альфред. — За нас можеш не хвилюватися. Наш фундамент — власність. Влада у наших руках, а нижча раса залишатиметься підданою нам! — І Альфред знову тупнув ногою. — Ми тримаємо свій порох під надійним замком.

— Годі й сперечатися! Ваші сини, такі, як твій Енрік, будуть надійно охороняти пороховий льох. Вони такі організовані, витримані та холоднокровні. Але щоб керувати іншими, треба насамперед уміти контролювати самих себе.

— Так, це неабияка проблема, — замислився Альфред. — Нелегко в умовах нашої системи виховувати дітей. Тепер так багато спокус для пристрастей, які в нашому кліматі й без того занадто палкі… Я маю чималі клопоти з Енріком. Він добрий, великодушний хлопчик, поки раптом не спалахне, мов сірник — тоді вже ніхто з ним не впорається. Я думаю, чи не послати його на навчання на Північ? Там ще не забули, як виховувати слухняних дітей. До того ж там він буде в оточенні рівних собі, а не підлеглих, тож йому доведеться зважати на інших.

— От бачиш! Таки є в нашій системі небезпечна розколина, якщо ми через неї не можемо належним чином виконувати найважливіший обов’язок людства — виховання дітей!

— Вади, звісно, є, але є і переваги, — відстоював Альфред право рабовласництва на існування. — Завдяки цій системі у хлопчиків виробляється мужність і сміливість, а пороки нижчої раси укріплюють їхні хороші риси. Мій Енрік, наприклад, тягнеться до правдивості, розуміючи, що брехливість і хитрість — невід’ємні риси рабів.

— Безсумнівно, це вельми християнський підхід до проблеми! — вигукнув Огюстен.

— Християнський, не християнський — яка різниця? Але погодься, це не найгірший підхід.

— Можливо, — сказав молодший Сен-Клер.

— Ми з тобою розмовляли на цю тему тисячі разів, Огюстене, та кожен залишився при своїх переконаннях. Марна трата часу. Пропоную партію в шахи.

— Із задоволенням, — прийняв пропозицію Огюстен.

Брати піднялися на ґанок і присіли за переносний бамбуковий столик. Розставляючи фігури на дошці, Альфред зауважив:

— Якби я думав так, як ти, то не сидів би склавши руки.

— Навіть не сумніваюся. Ти ж людина дії, активіст. То поділися, що на моєму місці ти б робив?

— Ну, наприклад, почав би навчати своїх рабів грамоті, — насмішкувато порадив Альфред.

— З таким самим успіхом ти міг би навалити на них Монблан і наказати їм випростатися під цим тягарем! Один не може йти наперекір суспільству. Освіту негрів має взяти на себе держава, а якщо ні — то нехай хоча б не встромляє палки у колеса своїми варварськими законами.

— Твій хід, Огюстене.

Брати захопилися грою і відволіклися від неї лише тоді, коли в саду почулося цокання кінських копит.

— А ось і діти, — сказав Огюстен, встаючи з-за столу. — Подивися, Альфе, що може бути прекрасніше за це?

І справді, картина, яку вони побачили, була прекрасна. Енрік, кучерявий, рум’яний, сміявся, нахилившись до своєї чарівної сестри. Щоки дівчинки також розпашілися від швидкої їзди, і це ще більше підкреслювало золото її волосся, пасемце якого вибилося з-під синьої шапочки.

— Яка ж вона у тебе красуня, Огюстене! — вигукнув Альфред. — Прийде час, коли вона розіб’є багато сердець!

— Так, ти правий! — із гордістю та гіркотою у голосі вимовив Євин батько і побіг вниз сходами, щоб зняти доньку з сідла.

— Єво, щастя моє! Ти стомилася? — з цими словами він пригорнув її до грудей.

— Ні, татусю, — відповіла дівчинка, та її переривчастого дихання не помітити було неможливо.

— Навіщо ж ти так швидко їхала? Адже тобі це шкодить!

— Мені було так добре, що я забула про все на світі!

Сен-Клер на руках відніс її у вітальню і вклав на диван.

Альфред із сином пішли за ними.

— Енріку, ти повинен берегти Єву, — звернувся Огюстен до племінника з проханням. — Не забувай, їй взагалі не можна стомлюватися.

— Я берегтиму її, дядьку Огюстене, — пообіцяв хлопчик, присідаючи біля Єви на софу і беручи її за руку.

Незабаром Євине дихання вирівнялося. Її батько і дядько знову засіли за шахи, залишивши дітей самих.

— Як мені сумно, Єво, що тато не може затриматися тут довше! Коли ж тепер ми знову побачимося? Якби ми жили разом, я б постарався виправитися і краще поводитися із Додо. Я нічого проти нього не маю, просто я надто запальний. Він не має підстав скаржитися на погане ставлення. Я постійно даю йому кишенькові гроші, він прекрасно зодягнений і взагалі йому непогано живеться.

— А тобі добре жилося б, якби поруч із тобою не було жодної людини, яка тебе любить? — спалахнула Єва.

— Звісно, ні!

— Але ж ти розлучив Додо з матір’ю, з рідними і друзями, і тепер у нього нікого немає!

— То що ж мені робити? Адже я не можу ні привезти його маму, ні тим паче сам його полюбити.

— Чому ж ні?

— Полюбити Додо? Та ти що, Єво! Він може мені подобатися, може не подобатися, але хто любить своїх слуг?

— Я люблю.

— Ото дивачка!

— Біблія закликає любити усіх.

— Ну, Біблія… Там багато чого написано… Та хто живе за тими закликами?

Єва промовчала і задивилася кудись удалину.

— І все ж, Енріку, — сказала вона після тривалого мовчання, — постарайся полюбити Додо, не ображай його… Хоча б заради мене.

— Заради тебе, дорога кузино, я ладен полюбити кого завгодно! Ти найкраща з усіх, кого я знаю! — вигукнув Енрік, залившись рум’янцем.

А Єва навпаки, слухала його спокійно.

— От і добре! — сказала вона. — Тільки пильнуй, щоб не забути своєї обіцянки.

Дзвінок до обіду перервав їхню розмову.