Хатина дядька Тома

Розділ XXХІІ Понурий занедбаний маєток

Том і його нові побратими пленталися по нерівній дорозі за відкритою бричкою, у якій їхав Саймон Легрі, а у відділі для багажу — все ще скуті разом Емілі і стара мулатка. Дорога до плантацій Легрі була неблизька.

Шлях пролягав через монотонні рівнини, зарослі соснами, по яких гуляв пронизливий вітер, через безкінечні багнища, де свічки-кипариси, оброслі чорним мохом, шуміли над трясовинням, всмоктаним в гать із колод. Все тут навіювало сум на подорожніх. І лише отруйні змії, які кублилися під гнилими гілляками і пнями, і повзали у них під ногами, змушували бути пильними. Навіть той, хто їхав би на доброму коні, не міг би почуватися безпечно на цій дорозі. А що вже казати про бідолашних рабів, яких кожен крок уперед віддаляє від усього, що дороге їхньому серцю, від тих, за кого вони моляться увесь час!

Їхні погляди були тужливі і покірні водночас. Вони прощалися зі своїм минулим життям і навіть боялися думати про те, що ж їх чекає там, у кінці цього жахливого бездоріжжя.

А Саймон Легрі, навпаки, почувався прекрасно. Час від часу він попивав віскі просто із пляшки. Ось він вже напився і побачив, що його невільники засумували. А цього він не любив, бо коли негри сумують, робити їм не хочеться.

— Ге й ви! Кроти понурі! Ану попіднімайте голови і співайте. Ну!

Негри мовчки перезирнулися. Саймонові довелося ще раз повторити своє «Ну!», а щоб воно було красномовнішим, загрозливо хвицьнув батогом.

Том почав було співати християнський гімн:

— Це що, мавпо, за завивання?! — заревів Легрі. — До біса ці нудні гімни! Щоб я це чув востаннє! Ану, веселішої давай, веселішої!

І один із негрів затягнув улюблену пісню рабів:

Соліст задавав ритм пісні, не дбаючи про слова, а решта підспівували хором:

Невільники співали голосно, з удаваною веселістю, та роль безтурботних мисливців давалася їм нелегко. Їхні серця страждали і безжурна пісенька розвеселити їх не могла. Та Саймону було байдуже, його «хлопці» співали голосно, виглядали веселими, йшли без зайвих зупинок — поки що йому від них більше нічого не було треба. Навівши порядок із чоловіками, Легрі взявся за жіночу половину.

— Ну, голубко, — сказав Саймон, повертаючись до Емілі й кладучи свою важку огидну руку на її ніжне плече, — ще трошки — і ми будемо вдома.

Емілі затремтіла, проте відразу побороти зуміла і не виказала її. Вона лише ще більше притиснулася до мулатки, як до рідної матері. Коли Легрі лаявся, Емілі тремтіла зі страху, та їй здавалося, що краще б він її побив, аніж терпіти його масний погляд і отакі доторки до свого тіла.

І вона недаремно боялася їх — у Легрі на неї був особливий план.

— Ти ніколи не носила сережок? — запитав Легрі Емілі, торкаючись брудною рукою її делікатного вушка.

— Ні, господарю, — тихо-тихо відповіла Емілі, тремтячи з голови до ніг і не піднімаючи на нього очей.

— Ну потерпи, приїдемо додому, я тобі подарую диво-сережки, ти тільки будь мені розумницею! Не бійся, ти у мене не працюватимеш, заживеш по-панськи…

Від віскі Легрі дещо подобрішав, та й те, що дорога підходила до кінця, також його гріло. Ось він побачив удалині огорожу своєї плантації.

Його маєток колись належав одному заможному панові, який облаштував його зі смаком, не шкодуючи грошей. Після смерті цього джентльмена Саймон придбав його маєток за дурні гроші, бо покійний нажив боргів і не встиг їх сплатити. Саймон не дбав про вигляд маєтку і про його добротний стан, тож не дивно, що через декілька років усе тут стало занедбане, як буває із кожним маєтком, де немає хорошого ґазди.

Газон перед будинком за старого власника був обсаджений декоративним живоплотом із жасмину і жимолості, а тепер він заріс бур’янами по коліна, а живопліт розрісся навсібіч. Частина газону коло конов’язі була витоптана кінськими копитами. Просто під ногами валялися діряві відра, об’їдені качани кукурудзи та інше сміття. Квітник, який раніше буяв рідкісними рослинами, тепер заріс бур’яном. Скло оранжереї було побите, на її поличках, покритих зеленим мохом, стояли глечики, а з них замість квітів стирчали засохлі патички.

Було тут одне місце, яке з часів господарювання старого власника майже не змінилося — це живий коридор зі струнких ясенів, обвитих плющем. У цю алею і повернула Саймонова бричка, а за нею услід пройшли і його нові невільники. У кінці алеї вони побачили двоповерховий, красивий колись будинок, типовий для цих місць. Він був оперезаний широкими верандами, на які виходили двері усіх кімнат. Ґанок тримався на цегляних опорах. Але будинок був також у жахливому стані. Частину вікон було наглухо забито дошками, на інших перекошено звисали віконниці, а у решті було побите скло. Повне запустіння!

Подвір’я було звалищем розколотих бочок, поламаних ящиків, повалених дерев, соломи, тичок і дошок.

З-за хати на стукіт коліс брички із гавкотом вибігли чотири люті пси, і якби вчасно не вибігли слуги, то закутим невільникам ніхто б не позаздрив.

— А цих цуценят я тримаю про всяк випадок, якщо якийсь дурень надумає утікати, — попередив Легрі, гладячи псів. — Вони у мене научені негрів ловити. Не встигнете за огорожу вибігти, як загризуть! Добре це запам’ятайте!.. Ну, Сембо, доповідай, як справи у маєтку? — звернувся він до слуги-обідранця, який улесливо крутився коло господаря.

— Краще не буває, господарю.

— Квімбо! — покликав Легрі такого самого ланця, який із усіх сил старався потрапити своєму панові на очі. — Ти виконав усе, що тобі було наказано?

— Ви ж мене знаєте, господарю. Все зроблено!

Сембо і Квімбо були старшими робітниками на плантації. Саймон видресирував їх так само, як своїх бульдогів, от вони й були такі ж самі запобігливі та люті.

Зазвичай вважається, що негри-наглядачі куди лютіші, деспотичніші, ніж білі, яких призначено на таку саму роботу. Та це лише тому, що негри нетямущі, затуркані люди. На такі вади приречені усі пригноблені раси, а не лише чорна. Раб завжди стає тираном, коли доривається до влади. Легрі був одним із тих рабовласників-деспотів, який утримував порядок у своїх володіннях, нацьковуючи одних працівників на інших. Усі його негри завжди «дружили проти когось», оббріхували, зводили наклеп, підставляли таких самих, як вони. Ця система працювала. От наприклад, Сембо і Квімбо ненавиділи один одного лютою ненавистю і конкурували, старанно вишукуючи недоліки в роботі один одного. Таким чином, у Саймона був повний штат навуходоносорів.

Маєток Легрі розташовувався далеко від інших, тому товариства йому тут бракувало. Але ж людина мусить із кимсь спілкуватися, тож він і заприятелював зі своїми старшими підопічними. Та для них у цьому приятелюванні не було нічого доброго, бо вони самі накликали біду один на одного.

Ось вони обидва стоять перед нами, як два яскраві підтвердження того, що погані, люті люди гірші за звірів. Вони дуже схожі між собою грубими рисами обличчя, сповненими заздрості і злості поглядами, гортанними хриплими голосами, брудним довгим волоссям. Вони обоє дуже неохайні, чим прегарно вписуються у навколишнє запустіння.

— Сембо, — сказав Легрі, — відведи цих хлопців у селище. А ось цю красуню я привіз тобі. — Він зняв пута з мулатки і штовхнув її на Сембо.

Мулатка із жахом відскочила від Сембо.

— Що ви, господарю! У мене залишився чоловік у Новому Орлеані!

— Забудь про нього. Ось твій новий чоловік! І щоб без фокусів. Ану марш із ним! — крикнув Легрі, замахуючись на жінку батогом.

— А ти підеш зі мною, — звернувся він до Емілі.

Бідна дівчина зі страху втратила дар мовлення.

В одному з вікон дому промайнуло озлоблене жіноче темне обличчя, а коли Легрі відчинив двері з веранди до однієї з кімнат, із дому долинув розгніваний жіночий голос, але слів ніхто не розібрав.

— Мовчи! Я роблю те, що хочу!

Сембо погнав нових рабів у селище.

Серце у Тома стислося, коли він побачив дві вулички злиденних халабуд, де жили негри. Вони були розташовані далеко від панського будинку. Том був розбитий — він сподівався, що йому виділять хатинку, хай маленьку і бідну, але якусь таку, де можна буде відпочити після роботи, де можна буде прибити поличку для Біблії. Але те, що він побачив, можна було назвати псячою будою, а не людським житлом: чотири стіни, брудна солома замість підлоги, місце для сну і крихітне віконце. Все.

— У якій із них житиму я? — поцікавився Том у Сембо.

— А мені байдуже — шукай, де є вільне спальне місце і займай його, — відповів Сембо. — Уявлення не маю, куди вас усіх порозпихати!

Був уже пізній вечір, коли виснажені важкою роботою, обідрані і брудні невільники Легрі вервечкою тягнулися додому вечеряти і ночувати. Вони непривітно оглянули новеньких. Селище ожило: то тут, то там звучали злі голоси, сварки спалахували через ручні млини, на яких кожен мав сам собі змолоти свою мізерну порцію кукурудзи. Вечеряли ці трудяги тільки млинцями з кукурудзянки. У поле вони виходили на світанку і дотемна працювали під пильним наглядом Сембо і Квімбо, які за будь-яку незначну провину щедро ляскали їх батогами. Був саме сезон збору бавовни, тож Легрі своїх рабів не жалів, витискаючи із них останні соки.

«Пхі, не така це вже й важка робота», — подумає якийсь ледар. А ви також думаєте, що монотонно працювати все життя, від світанку до заходу сонця, не стомливо? А якщо ритмічно, безперервно капати вам воду на тім’ячко?.. Гадаєте, це дурниці? То знайте, що це було найважчим способом катування під час інквізиції. І робота, фактично не дуже важка, але яку людина мусить виконувати хвилину за хвилиною, день за днем, рік за роком, перетворюється на муку для тіла й душі. Том придивлявся до облич своїх товаришів по нещастю і не побачив жодного привітного і дружелюбного. Перед ним снували насуплені, озлоблені чоловіки та залякані, виснажені жінки, які свою жіночність давно втратили. Усі вони були згорблені, зморщені та понурі. Тут панував закон сильнішого. Із ними поводилися, як із тваринами, тож не дивно, що вони стали схожими на них.

Кукурудзу мололи до пізньої ночі. Млинків на всіх не вистачало, тому спочатку мололи сильніші, а вже потім слабші.

Поки негри готують собі вечерю, послухаймо, як Сембо «залицяється» до мулатки, яку привіз йому Саймон за жінку.

— Агов, ти! — крикнув Сембо, підходячи до неї і кидаючи їй до ніг мішок із кукурудзою. — Як ти називаєшся?

— Люсі, — відповіла мулатка.

— Слухай, Люсі. Ти моя жінка, то змели оце зерно і напечи мені на вечерю млинців. Я чекаю!

— Я тобі не дружина і ніколи нею не буду! — відрізала жінка так безстрашно, що стало одразу ясно: вона доведена до відчаю. — Не займай мене!

— Не напрошуйся, бо поб’ю! — пригрозив Сембо, заносячи ногу для удару.

— Бий, бий! Забий хоч до смерті! Що скоріше, то краще. Таке життя не варте того, аби ним дорожити!

— Ти що собі дозволяєш, Сембо?! — крикнув Квімбо, який прилаштувався до млина, відігнавши двох негритянок і ставши на їхнє місце, — Негрів надумав калічити?! Почекай, я розкажу господарю, як ти тут працюєш.

— А я йому поскаржуся, що ти не даєш жінкам молоти зерно, — огризнувся Сембо. — Не пхай носа в чужі справи, скотино!

Том зголоднів із дороги і був страшенно втомлений — ледве на ногах тримався. Нарешті він дочекався, що вділять пайок і йому.

— Ось, маєш, негре! — Квімбо жбурнув до Томових ніг маленького мішечка із кукурудзяним зерном. — Та будь ощадливий, це тобі на тиждень. З’їси скоріше — сидітимеш голодний.

Том узяв своє зерно і став у довгу чергу до млина. Коли ж дочекався, то допоміг спочатку двом утомленим жінкам, що стояли позаду нього: він змолов їхнє зерно, підкинув їм хмизу у вогнище, і лише після цього подбав про себе. Здавалось би, нічого особливого, просто ввічливість. Але тут вже забули, що таке доброта і людське ставлення один до одного. Жінки відчули велику вдячність за Томову послугу і аж просвітліли. Вони замісили йому тісто і заходилися пекти млинці для себе і для нього, а він тим часом сів біля вогнища і розкрив Біблію. Том прагнув спокою, а його він мав лише за читанням оцієї книги.

— Що це у тебе? — запитала одна з жінок.

— Біблія, — відповів Том.

— Господи! Я не бачила Біблії, відколи мене вивезли із Кентуккі!

— То ти звідти родом, землячко? — зацікавився Том.

— Так, мені так добре там жилося! І в страшному сні не снилося, що колись я потраплю у це пекло, — зітхаючи, говорила жінка.

— Ти вмієш читати? Гм! А про що ця книга? — поцікавилася її подруга.

— Це ж Біблія!

— Що ще за Біблія?

— Оце дивина! Невже ти не знаєш? — здивувалася перша жінка. — Моя кентуккійська господиня часто мені читала цю книгу. А тепер!.. А тепер, Боже милий, я чую тільки лайку та ляскання батога.

— Томе, почитай нам, — попросила друга жінка, побачивши, як зачитується цією книгою новий невільник.

Том зачитав фразу: «Прийдіть до мене всі засмучені і пригноблені, і я потішу вас».

— Обнадійливі слова, — сказала жінка. — А хто це каже?

— Господь Бог, — відповів Том.

— Хто б підказав, де його шукати — того, хто обіцяє спокій та втіху? Я б на край світу за ним пішла, бо тут про спокій годі й думати. Все моє тіло болить, мене мучить лихоманка, а Сембо кричить, що я повільно працюю і погрожує шмаганням. Раніше півночі повечеряти не вдається, а там лиш приляжеш, не встигнеш ока зімкнути — вже будять, і знову ненависний ранок, знову за роботу. Якби я знайшла Господа, повідала б йому своє горе…

— Господь тут. Він всюдисущий, — сказав Том, сподіваючись утішити цим нещасну.

Але це її лише роздратувало:

— Ти думаєш, я у це повірю? Немає тут Господа, — сказала жінка, — це прокляте місце. Тут і говорити нема про що. Краще посплю трошки, поки не розбудили.

Жінки розійшлися, а Том залишився сидіти біля вогнища сам, думаючи про злигодні земного життя. Срібний місяць був єдиним його товаришем цієї сумної ночі, він дивився на Тома спокійно. Нещасному негрові здавалося, що це сам Господь у подобі небесного світила дивиться на людські біди, на їхні сльози і на темношкірого невільника, який сидить біля вогнища і тримає на колінах розкриту Біблію — його заповіт смертним.

«А чи й справді є Господь серед нас? Отут, у цьому занедбаному, похмурому місці?..» — закралися сумніви у чисту Томову душу. Як же важко простому серцю встояти на шляху віри і не звернути з нього, живучи під владою самодура, серед жорстокості та несправедливості! Серце крається від безнадії на краще майбутнє. Таки нелегко було тут зберегти тверду віру у християнські переконання: «Бог є, Бог спокутує гріхи тих, хто невтомно шукає його», — такими думками старався перебороти свої сумніви сердега Том.

У сумнівах, які боролися із вірою, Том підвівся і поплентався до своєї халабуди. Негри вже спали там просто на підлозі, один коло одного. Повітря всередині було застояне. Том спершу хотів прилягти десь під відкритим небом, але ночі були холодні, та ще й ранкова роса… Мусив лягати з усіма. Він закутався у стару, діряву ковдру, ліг на солому і заснув.

У сні до нього прийшла Єва. Вони сиділи на дерновій лавці біля поншартренського озера, і дівчинка читала йому уривок із Біблії: «Я буду з тобою, коли ти будеш переходити через глибокі води, — і вони не потоплять тебе. Як підеш ти через вогонь, не обпечешся. Бо я — Господь Бог твій, Бог Ізраїлю, спаситель твій». Та слова ці затихали, зливаючись воєдино із божественною музикою. Єва перервала читання і подивилася на Тома проникливим, люблячим поглядом. Цей погляд наповнив нещасну Томову душу теплом і спокоєм. А Єва вже летить на ясних крилах угору. Ці крила кидають на землю яскраві, мов зорі, відблиски… І ось Єва щезла.

Том прокинувся. Невже це лише сон? А нехай і так. Та хто посміє сказати, що юна ніжна душа, яка за життя піклувалася про знедолених, не отримає дозволу від Господа творити добро для них і з того світу?