Хатина дядька Тома

Розділ ХІІІ Еліза у селищі квакерів

А зараз нам усім не завадить трішки заспокоїтися. Пропоную поспостерігати за тихим, мирним життям у помешканні одного селища.

Отже, уявімо ідеальний порядок на просторій кухні: недавно вибілені стіни, чиста, ретельно наглянсована підлога, широка кухонна плита, акуратно пофарбована начорно, до блиску натертий посуд (мимоволі виникають думки про якусь смакоту), зручні дерев’яні стільці, пофарбовані зеленою фарбою та ще й полаковані. Ще тут є два крісла-гойдалки. Одне маленьке, на ньому лежить подушечка, зшита з яскравих шерстяних клаптиків; інше — велике, широкі бильця якого так і манять у свої затишні обійми, де ви зможете гарно відпочити. Ось у цьому кріслі-гойдалці, яке не поступається зручністю плюшевим і шкіряним фотелям у ваших вітальнях, — погойдується собі наша мила приятелька — Еліза. Так, це вона, хоч і важко її, худу і бліду, впізнати з першого погляду. З-під її довгих вій тече тихий смуток, стулені вуста вказують на тугу за чимось дуже дорогим її серцю. Ніжна душа молодої матері загартувалася в останніх перипетіях, подорослішала під тягарем недолі. Еліза час від часу піднімає очі на сина, який метеликом пурхає по кухні. Цей погляд насичений непохитною волею і рішучістю, такою відповідальністю і серйозністю, якої раніше у ньому ніколи не було.

Еліза з сином тут не самі. Поруч із нею сидить жіночка у консервативного фасону білосніжному чепчику, який свідчить про належність до квакерської общини. Вона вбрана у сіру сукню, плечі прикриті шаликом у тон, а на грудях зав’язано батистову хустину. Жінка перебирає сухофрукти, тримаючи на колінах миску. На вигляд їй років п’ятдесят п’ять, може навіть і шістдесят. Її обличчя належить до того типу, яке до певного часу років не боїться: кругле, рум’яне та свіже, мов стиглий персик. У її волосся, гладенько зачесане назад, вплелися кілька срібних ниток сивини. Ця зачіска відкривала високий світлий лоб, великі карі очі світилися добротою. А очі, як відомо, відображають душу, тож немає жодних сумнівів, що перед нами — добра, мудра, порядна жінка. Чому всі возвеличують тільки красу молодості? Чому ніхто не помічає, якою чарівною буває старість? Ті, кому ця тема цікава, нехай уважніше поспостерігають за Рахіллю Хеллідей (так звуть цю жінку). Зараз вона саме погойдується у маленькому своєму кріслі-гойдалці, що затишно поскрипує, бо вже стареньке. Може, коли воно було молодшим, хтось йому завдав шкоди чи батько-майстер припустився якоїсь помилки, створюючи його, — невідомо, але скрипить воно хоч і тихо, проте ритмічно і настирливо. Будь-яке інше крісло за такі звуки уже б давно викинули на звалище разом із рештою непотребу. Будь-яке інше, але не це. Воно ж бо належало пані Рахілі. До того ж старий Саймон, її чоловік, вважає, що це не скрип, а справжня музика, та й діти їхні обожнюють скрипіння материної гойдалки. Чому ця стара гойдалка так шанована у їхньому домі? Тут усе просто: до неї усі звикли. Ось уже двадцять п’ять років мати, сідаючи у неї, дарує чоловікові та дітям лагідні слова, м’які докори, мудрі поради, лікує сердечні і головні болі.

— Отже, Елізо, ти все ще думаєш про Канаду? — запитала Рахіль, повільно перебираючи сушені персики.

— Так, — відповіла гостя. — Я не можу затримуватися тут надовго.

— Гаразд. Треба ж подумати, доню, що ти робитимеш, коли таки доберешся туди.

Слово «доню», звернене до чужої молодиці, з уст Рахілі Хеллідей прозвучало надзвичайно природно, так само як те, що до цієї жінки багато хто звертається «Мамо».

У Елізи затремтіли руки, очі зронили на шиття декілька скупих сльозинок. Проте вона досить твердо відповіла:

— Я виконуватиму будь-яку роботу. Десь мої руки та згодяться.

— Пам’ятай, що ти можеш тут жити, скільки сама захочеш.

— Щиро вам дякую! Але… Зрозумійте мене, — очима Еліза вказала на Гаррі. — Я ні на хвилину не можу розслабитися, не сплю ночами, а коли засинаю, то мені ввижаються жахи. От сьогодні, наприклад, мені наснилося, що той чоловік увійшов до вашого двору.

— Бідолашечка! — поспівчувала Рахіль, змахуючи сльози з очей. — Але ти дарма хвилюєшся. У нашому селищі, дякувати Богу, нікого ще не впіймали. Не впіймають і вас.

Цієї миті двері відчинилися, і до кухні увійшла маленька, повненька й рум’яна, мов стигле яблуко, жіночка. Вона була зодягнена в таку ж, як у Рахілі, сіру сукню, поверх якої на грудях навхрест була пов’язана батистова хустина.

— Руф Стедмен! — вигукнула Рахіль, радо піднімаючись назустріч гості. — Як ся маєш? — запитала господиня, беручи Руф за обидві руки.

— Чудово, дякую, — відповіла та, знімаючи темний капор і струшуючи з нього порох носовою хустиною.

Під капором у неї був квакерський чепчик, який вона ніяк не могла примостити належним чином: декілька неслухняних пасем грайливо вибивалися з-під нього, тож довелося постаратися, аби запхати їх на місце. Впоравшись із цим нелегким завданням, гостя — жінка років двадцяти п’яти — відвернулася від дзеркала. Здавалося, вона подобається собі. Та й кому могла не подобатися весела, добродушна і загалом дуже приємна особа?

— Руфе, познайомся з Елізою Гарріс і з її синочком Гаррі, про яких я тобі розповідала.

— Рада тебе бачити, Елізо! — сказала Руф, тиснучи у привітанні руку жінці, ніби давній подрузі, з якою довго не бачилася. — То це твій хлопчик? Я принесла йому гостинчик. — І вона дала Гаррі випечений у формі серця пряник.

Хлопчик несміливо узяв гостинця, спідлоба дивлячись на Руф.

— А де твій малюк? — запитала Рахіль.

— Зараз прийде. На порозі вашого дому твоя Мері вихопила його у мене і повела до комори, де бавляться дітлахи.

Не встигла вона це договорити, як Мері, рум’янощока дівчина з великими карими очима, зовсім як у її матері, вбігла до кухні з дитиною на руках.

— А ось і він! — вигукнула Рахіль, перехоплюючи у доньки нічогенького малюка. — Який він гарненький! А як підріс!

— Не днями, а годинами! — вдоволено сказала Руф.

Вона зняла з синочка блакитний шовковий капор і купу всіляких одежин, потім поправила на ньому сорочечку, розправивши усі збрижки, цмокнула у щічку і опустила на підлогу. Малюк запхав до рота палець і замислився, що б йому утнути на свободі. Руф присіла у крісло, витягнула з кишені довгу смугасту біло-синю панчоху і заходилася працювати спицями.

— Мері, голубко, налий-но водички у чайник, — лагідно попросила Рахіль.

Дівчина швидко побігла до криниці по воду, а повернувшись, поставила чайник на плиту. Вже скоро цей символ гостинності і затишку замуркав, огорнутий парою.

Мері за вказівкою матері поставила на плиту ще й каструлю із персиками.

Сама Рахіль поклала на стіл чисту і гладеньку стільницю, одягнула фартух і спокійно, без жодної метушливості узялася за майбутнє печиво. Між іншим вона сказала Мері:

— Ти би, голубко, попросила Джона обскубати курку.

І донька миттю вибігла з кухні.

— А як поживає Абігейл Пітерс? — запитала гостю Рахіль, замішуючи тісто.

— Краще, значно краще, — відповіла Руф. — Сьогодні вранці я була у неї, прибрала у кімнаті, змінила постіль. А Лі Хілз спекла для неї пиріг і хліб — на декілька днів вистачить. Проте увечері я ще раз до неї навідаюся.

— Я хочу зайти до неї завтра. Посуд помию, подивлюся, чи не треба чого зашити, — поділилась планами Рахіль.

— Чудово! — втішилася Руф і додала: — Ханна Стенвуд також занедужала. Джон заходив до них учора ввечері, а я планую піти зранку.

— Нехай Джон у нас пообідає, бо ж тобі, можливо, доведеться пробути там аж до вечора.

— Дякую, Рахіле! Побачимо, як воно буде. А ось і Саймон!

У кухню увійшов господар дому, Саймон Хеллідей, високий, статний мужчина. На ньому були чорні штани, темна куртка і капелюх із широкими берегами.

— Доброго дня, Руфе! — привітно сказав він, стискаючи її пухкеньку ручку у своїй широкій долоні, і запитав: — Як справи у твого Джонні?

— Наші всі здорові, і Джон також, — весело відповіла Руф.

— Які новини, батьку? — запитала Рахіль чоловіка, відправляючи печиво у духовку. Вони вийшли на задній ґанок, де Саймон мив руки у балійці з кришталево чистою водою.

— Пітер Стеббінс повідомив мені, що сьогодні ще до вечірньої зорі він буде тут із друзями, — відповів Саймон, багатозначно повівши очима.

— Он як! — вигукнула його дружина і замислено подивилася на Елізу.

— Твоє прізвище Гарріс — я правильно запам’ятав? — запитав Елізу Саймон, повертаючись у кухню.

— Так, — промовила Еліза.

З тривожного виразу її обличчя стало зрозуміло: вона хвилюється, чи не з’явилося, бува, десь в околиці оголошення про їхній із Гаррі розшук.

Рахіль кивнула чоловікові, а він, ідучи на ґанок, окликнув її:

— Мамо!

— Чого тобі, батьку? — запитала вона його, на ходу витираючи білі від борошна руки.

— Її чоловік тут, у селищі, і завітає до нас сьогодні уночі, — мовив Саймон.

— Та невже? — вигукнула Рахіль, аж засвітившись радістю.

— Саме так! Пітер учора їздив на станцію, де його чекали одна стара і двоє молодих чоловіків. Один із них назвався Джорджем Гаррісом. Те, що він про себе розповідає, і те, що ми чули від Елізи про її чоловіка, співпадає! Пітер каже, що він розумний і красивий. Як ти гадаєш, варто їй про це сказати просто зараз?

— Давай порадимося з Руф’ю, — запропонувала Рахіль і покликала молоду гостю.

Руф відклала плетіння і швиденько вибігла на ґанок.

— Руфе! Ти навіть не уявляєш… Саймон каже, що Елізин чоловік прибув із останньою партією і вночі буде у нас!

Ці слова молода жінка зустріла із таким вибухом захоплення, що аж підскочила на місці і голосно заплескала у долоні, через що два її неслухняні локони знову вибилися з-під чепчика.

— Тихше, люба, тихше! — м’яко попросила її Рахіль. — Ти краще порадь, коли їй про це сказати: зараз чи ближче до вечора?

— Просто зараз! Негайно! Навіть не думайте мовчати! Та якби це був мій Джон, я б так зраділа!

— Ти надзвичайно доброзичлива, — похвалив її Саймон, захоплено дивлячись на подругу сім’ї.

— Авжеж! Ми й живемо для того, щоб дарувати іншим добро. Якби я не кохала свого Джона, не любила нашого синочка, то чи могла б щиро радіти за цю жінку?

Руф обняла Рахіль і запропонувала:

— Піди, поговори з нею у спальні, а я почергую у кухні.

Рахіль повернулася до кухні і побачила Елізу за шиттям. Вона відчинила двері, що вели з кухні до маленької спаленьки, і попросила Елізу:

— Ходи-но зі мною, доню. Треба поговорити.

Кров порум’янила бліді щоки Елізи. Піднімаючись з крісла, вона ледь не впала — тіло її не слухалося в передчутті якогось лиха. Вона тривожно поглянула на Гаррі. Руф помітила цей переляк і поспішила заспокоїти жінку.

— Ні! Це не те, що ти думаєш, — вигукнула вона, кидаючись до неї. — Не бійся, Елізо, новини хороші. Іди ж, іди! — лагідно підштовхнувши Елізу до дверей, вона підхопила на руки Гаррі і почала цілувати дитину. — Скоро побачиш татка, маленький! Розумієш? Татко твій приїхав! — повторювала Руф дитині, яка здивовано дивилася на неї.

А у спальні відбувалася інша сцена. Рахіль підійшла близько до Елізи і сказала:

— Дочко! Господь змилувався над тобою: твій чоловік вирвався із полону рабства.

Серце Елізи закалатало так шалено, що вона розчервонілася, а потім враз зблідла. Відчуваючи, що не може втриматися на ногах, присіла у крісло.

— Тримайся, — сказала Рахіль, кладучи долоню їй на голову. — Він у друзів. Сьогодні вночі буде тут.

— Сьогодні?.. Сьогодні! — повторювала Еліза єдине слово, немовби воно було чарівне, сама не розуміючи, що каже.

У її голові все миттю переплуталося, закаламутилося… і вона зомліла.

Отямившись, Еліза побачила, що лежить під ковдрою на ліжку, а Руф натирає їй руки камфорою. Вона блаженно розплющила очі як людина, яка скинула з себе важенний тягар.

Нарешті щезла та нервова напруженість, що закувала її душу у свої пута у першу ж хвилину втечі. Потім вона, неначе уві сні, побачила крізь щілину прочинених дверей, як господиня і гостя готувалися до вечері: накрили білосніжною скатеркою стіл, поставили на плиту чайник, що насвистував свою пісеньку… Ось Руф підходить до столу, ставить на нього пиріг, різні соління, пригощає Гаррі різними ласощами, пестить його по голівоньці, перебираючи довгі кучерики пальцями. Огрядна постать Рахілі зупиняється біля її ліжка, турботливо поправляє ковдру, подушки, при цьому великі карі очі цієї добродійки світяться сонячним теплом. Ось завітав і Руфин чоловік. Та кидається йому на шию, схвильовано щось розповідає, вказуючи на ту кімнату, де відпочиває Еліза. Ось усі сідають до столу: Руф з дитям на колінах, Гаррі на високому стільці під наглядом Рахілі. Еліза чує їхні спокійні голоси, мелодійне дзенькання чайних ложечок… Та сон знову долає її, дуже глибокий сон… Так спокійно вона не спала, відколи залишила рідну домівку, коли байдуже дивилися на неї холодні зорі, а вона бігла, не випускаючи з рук найдорожче, що мала — сина.

Їй наснилася прекрасна країна тиші і миру. Зелені береги, що сяють під променями сонця, прозора вода, острівці і чийсь затишний будиночок… Привітні голоси підказують, що це її дім, і вона бачить, як у саду грається її дитина. Ось вона дедалі ближче чує кроки свого чоловіка, ось він обіймає її, вона відчуває його пекучі сльози на своєму обличчі… і прокидається. Це вже не сон! Надворі давно вже ніч, дитя спокійно спить, коло ліжка горить свічка, а її коханий чоловік нахилився над нею і ридає, сховавши обличчя у подушку.

Радісним і жвавим був наступний ранок у домі квакерів. «Мати» встала удосвіта і заходилася готувати сніданок. При ній постійно були усі її діти, з якими вчора ми не встигли познайомити читача. Цікаво, що кожен із них миттю виконував її ласкаві прохання-накази, я-от: «Збігай туди-то, голубе», «Зроби те-то, голубко».

Приготувати сніданок для великої сім’ї у благословенних долинах штату Індіана не так легко, одна пара рук тут не впорається. Тому, поки Джон ходив до криниці по воду, Саймон-молодший через сито просіював борошно на оладки, а Мері молола каву, — Рахіль спокійно пекла печиво, розрізала курку на частини і зігрівала усіх променистим сяйвом своїх очей. Вона уміла залагоджувати будь-який натяк на конфлікт ще до того, як він розпалювався, досить було лише сказати: «Годі вам! Ану тихше!» — і усе поверталося до мирного і спокійного стану. Поети віками славлять Венерин пояс, який зводив людей із розуму — ми ж воліємо оспівувати Рахіль Хеллідей, яка спритно охолоджує надто гарячі голови і є взірцем спокою у своєму маленькому світі. Так, ми свідомо надаємо перевагу їй, тим паче, що наші вподобання співзвучні з духом сучасності.

Поки тривало приготування сніданку, Саймон-старший у сорочці і жилеті стояв перед маленьким люстром у одному з кутів кухні й голився. У кухні все йшло за планом: кожен із великим задоволенням виконував призначену йому роботу. Взаємна довіра і дружба відчувалися навіть у злагодженому передзвоні ножів і виделок. На пательні разом шкварчали шинка та курка. Усе було майже готово, коли увійшла щаслива сім’я — Джордж, Еліза і Гаррі. Їх зустрічали так радо, що вони аж знітилися.

Усі сіли до снідання, а Мері, стоячи біля плити, пекла оладки до золотистої скоринки і порціями подавала до столу.

Рахіль, задоволена і щаслива, сиділа на чільному місці. Навіть такі прості дії, як накладання на тарілки печива і подавання чашок із кавою, випромінювали душевність і материнську турботу, від яких страви ставали ще смачнішими.

Джордж уперше сидів на рівних правах за одним столом із білими, тож спершу ніяковів. Та від добродушності господарів це відчуття розвіялося, як туман на сонечку.

Ось що означає дім, рідний дім! Досі Джордж не міг збагнути цих слів. Від становища, у яке він потрапив, його серце наповнювалося вірою в Бога, який привів сюди спершу його дружину з сином, а потім і його. Відчай, руйнівний атеїзм відступали перед щастям, турботою і світлом, що ними освітлювали життєвий шлях ці добрі люди. Присутність живого Бога виявлялася у виразах їхніх облич, у кожному їхньому русі та вчинку.

— Батьку, а що, як ти знову попадешся? — запитав Саймон-молодший, намазуючи масло на млинець.

— Ну… Штраф заплачу, от і все, — спокійно відповів той.

— А якщо тебе кинуть до в’язниці? — не вгавав син.

— Невже ви з матір’ю без мене не впораєтеся на фермі? — усміхаючись, сказав батько.

— Наша мама впорається з чим завгодно, — відповів хлопчик, — Але ж ганьба тим, хто видає такі закони!

— Не смій погано говорити про наш уряд, Саймоне! — суворо зупинив його Саймон-старший. — Господь дає нам земні блага для того, щоб ми могли творити добро, а якщо за це урядовці вимагають плати, значить, треба платити.

— Але я все одно ненавиджу работорговців! — пристрасно вигукнув хлопчик. Так само сучасний реформатор обстоював би свої погляди на будь-що.

— Ти мене дивуєш, сину! — мовив чоловік. — Хіба цьому навчала тебе мати? Хто б не прийшов у мій дім зі своєю бідою, работорговець чи раб, — я б допомагав обом.

Саймон-молодший зашарівся, але його мати усміхнулася і заступилася за сина:

— Наш син — дуже хороший хлопчик. Він подорослішає і буде в усьому наслідувати батька, от згадаєте моє слово.

— Я сподіваюся, сер, що через нас у вас не виникне жодних клопотів, — захвилювався Джордж.

— Нічого, Джордже! Для цього Господь і послав нас у світ, щоб допомагати ближньому. Якби ми боялися боронити справедливість, то не варті були б зватися друзями!

— Але ж ви не повинні наражатися на небезпеку через нас. Це неприйнятно для мене!

— Та не хвилюйся ти, друже! — заспокоїв його Саймон. — Ми стараємося не заради тебе конкретно, а заради величі людського духу і слави Божої. День ви ще перебудете тут, а ввечері, десь о десятій, Фінеас Глетчер відвезе вас усіх на наступну станцію, до наших друзів. Переслідувачі близько, зволікати не можна.

— Якщо так усе серйозно, то навіщо ж чекати аж до вечора? — запитав Джордж.

— Вдень вам ніщо не загрожує, тут усі друзі. У випадку небезпеки нас попередять. Їхати краще вночі — ми у цьому переконалися на власному досвіді.