Хатина дядька Тома

Розділ XV Про нового господаря Тома, історію його одруження і про рід Сен-Клерів

Доречно розповісти про людей, з якими звела життєва дорога Тома.

Спочатку про його нового господаря. Огюстен Сен-Клер був сином заможного луїзіанського плантатора. Його батько і дядько, схожі за темпераментом і складом характеру покинули свою батьківщину (а нею була Канада) і оселилися в Америці. Дядько — на чудовій фермі у Вермонті на півночі країни, а батько — на величезній плантації в Луїзіані, на півдні. Мати Огюстена — француженка-гугенотка, сім’я якої емігрувала у Луїзіану ще в ті часи, коли штат щойно почали заселяти. У них із чоловіком народилося двоє синів. Огюстен успадкував від матері слабке здоров’я. Лікарі наполягали ще у дитинстві відіслати його на постійне проживання до дядька у Вермонт, сподіваючись, що тамтешній клімат сприятиме покращенню його здоров’я.

Огюстен був чуттєвою дитиною. Така душевна організація властива здебільшого дівчаткам, а не представникам сильної половини людства. Та з роками він змужнів настільки, що мало кому вдавалося розгледіти його ніжну душу. Він був дуже здібним юнаком, його вабило усе ідеальне та прекрасне. Ділового боку життя він уникав. Одразу після закінчення коледжу у його серці запалала романтична пристрасть, як це завжди буває у юному віці. То були піднесені взаємні почуття, які двічі у житті не даються. На його небі засяяла зірка кохання. Але, на жаль, зазвичай зорі такої неймовірної краси з часом виявляються лише маревом. Саме так трапилося й у житті Огюстена. А було все так: у одному з Північних штатів юний Сен-Клер зустрів і покохав вродливу розумну дівчину, заручився із нею та й повернувся додому, щоб підготуватися до весілля як слід. Та одного дня листи, які він писав коханій, повернулися до нього із запискою від її опікуна, у якій повідомлялося: «Ще до того, як ви читатимете цю записку, ваша наречена стане дружиною іншого». Приголомшений Огюстен марно намагався вирвати, виполоти, мов бур’ян, із свого серця те кохання. Та це не раз намагалися робити і до нього, не раз намагатимуться і після… Він, як і багато інших молодиків, був загордий для того, щоб вимагати пояснень, і за цю помилку йому дуже дорого довелося заплатити. Однак він мовчки проковтнув це жорстокий жарт долі й рятувався як міг, із головою поринувши у круговерть світських розваг. По двох тижнях після отримання фатального листа він уже вважався нареченим фаворитки балів того сезону. Підготовка до весілля була швидкою, і скоро дружиною Огюстена стала жінка з прекрасною фігурою, великими карими очима і посагом у сто тисяч доларів. Усі вважали, що він улюбленець долі і щастю його немає меж.

Медовий місяць молодят пройшов на розкішній віллі біля озера Поншартрен разом із друзями, які після весілля мали стати для них спільними. Одного щасливого чи, може, й нещасного дня Огюстенові вручили листа, на якому до болю знайомим почерком була написана адреса. Слуга передав йому листа, коли у переповненій гостями їдальні велася щедро приправлена жартами та дотепами світська розмова. Побачивши цей почерк, Огюстен зблід, проте розпочату розмову з якоюсь із гостей закінчив, і лиш по тому непомітно для решти вийшов із їдальні. Він зайшов до себе у кабінет і прочитав там листа, якого вже, мабуть, читати було не варто. Писала вона. Це була довга, докладна розповідь про те, як опікун нав’язував їй свого сина на роль чоловіка; про те, як вона чомусь перестала отримувати листи від нього, Огюстена, та все ж продовжувала писати йому сама, поки в її серці не зародилися сумніви щодо серйозності його намірів; про те, що ці тривоги підірвали її здоров’я і врешті-решт вона збагнула: опікун підло обдурив їх обох. У кінці листа дівчина висловлювала вдячність, сподівання на їхнє спільне щасливе майбуття, присягалася у вічному коханні… Це мало не вбило нещасного Огюстена, та, узявши себе в руки, він негайно і категорично відповів:

«Я отримав Вашого листа, але воно прийшло запізно. Я вірю всьому, що Ви написали. Я просто у відчаї, що й казати! Але я одружений і тепер між нами все скінчено. Отож, нам буде краще забути один одного».

Цим коротким листом Сен-Клер покінчив із мрією та сентиментами у своєму житті. Йому здавалося, що реальне життя стало схожим на берег після світового спаду рівня води: вкритий в’язким мулом, пустельний, безлюдний і сумний. Разом із водою, змістом його життя, зникли вітрильники і кораблі, і він більше не чує веслувальних сплесків по воді…

За класикою романтичного жанру, після такої події герой має втратити до життя усякий інтерес і врешті-решт померти з туги за коханою. Але ж люди не вмирають, втрачаючи зміст свого життя! У людей стільки важливих справ: пити, їсти, одягатися, прогулюватися, ходити у гості і приймати гостей у себе, купувати і продавати — коротше кажучи, робити усе, із чого складаються наші будні і свята. І Огюстен продовжував жити. Як? Це вже інше питання…

Якби Марі Сен-Клер була хорошою людиною, вона б допомогла йому, як може лише жінка. На жаль, вона не зуміла відродити у ньому прагнення жити весело, бо просто не помічала, яке зранене його серце. Та й, правду кажучи, не кохала вона його, і не відомо, чи вміла кохати взагалі. У цієї молодички не було нічого, крім красивої фігури, великих карих очей і завидного посагу. А це зовсім не те, що могло б вилікувати зболілу душу.

Коли у кабінеті вона побачила блідого, як смерть, Огюстена і почула, що у нього раптом страшенно розболілася голова, Марі порадила йому понюхати нашатирного спирту. Коли через три тижні блідість і головні болі так і не минули, вона сказала:

— Хто б міг подумати, що містер Сен-Клер так нездужає! Ця його хвороба дуже недоречна. Він неохоче супроводжує мене між люди, а їздити на усі запрошення самій просто непристойно — ми ж щойно побралися!

Взагалі-то Огюстен і не чекав від своєї дружини надмірної чуттєвості. Проте по закінченню медового місяця він почав розуміти, що його обраниця у подружньому житті може виявитися досить-таки черствою особою. Вона була красива, розбещена і обожнювала увагу до своєї персони від усіх без винятку — де там піклуватися про інших! Усі повинні піклуватися лише про неї! До того ж вона не була по-жіночому м’якою і лагідною, а навпаки, бачила, розуміла і любила тільки себе. Та це і не дивно. Від народження із нею панькалося безліч слуг, і Марі не сумнівалася, що мета усього їхнього життя — якнайшвидше виконувати будь-яку її забаганку. Задумуватися про те, що у них також є потреби, бажання, почуття, що вони мають свої радості і болі, що вони бувають втомленими, врешті-решт, дівчині було ніколи. Єдина донька заможного пана, Марі мала від батька усе, чого б не захотіла. Марі отримала пристойну освіту, виросла вродливою юнкою і до того ж надзвичайно заможною спадкоємицею. Чоловіки, які мали право претендувати на її руку та серце, не скупилися на компліменти. Вибравши Огюстена, панянка вважала, що лише за це він має бути їй вдячний аж до смерті.

Погано знають життя ті, хто думає, ніби безсердечні жінки легко пробачають своїх чоловіків! Егоїстки не прощають взагалі, особливо якщо мова йде про взаємини з представниками протилежної статі. Що скоріше чоловік до неї байдужіє, то дорожчою за це буде його розплата. Тож коли Огюстен Сен-Клер припинив палко улещувати самолюбство молодої дружини, то зрозумів, що душевного тепла і розуміння у цьому союзі він не матиме. Почалася подружня гра: ображено надуті губки, сльози і домашні бурі, поганий настрій, докори… Сен-Клер — неконфліктна від природи людина, до того ж добра, і йому дуже не хотілося розпалювати ці пристрасті, тож попервах він пробував гасити спалахи невдоволення щедрими подарунками та вишуканими компліментами. Однак усе це не задовольняло його молоду примхливу дружину. Коли Марі подарувала йому доньку, Сен-Клер навіть пройнявся до своєї дружини ніжністю. Він дуже старався.

Огюстен назвав доньку на честь своєї матері, сподіваючись, що разом з ім’ям дівчинка успадкує від бабусі благородність і душевну чистоту. Дружина ревнувала чоловіка до дитини, відчуваючи, що його серце належить доньці, а не їй. Крім того, після народження Єви її здоров’я різко погіршилося. Від фізичного і розумового байдикування, від нудьги, постійних капризів, а також від природного післяпологового ослаблення Марі, яка раніше була вродливою дівчиною, перетворилася на худу, зів’ялу, хворобливу жінку. Вона носилася зі своїми вигаданими болячками, як дурень із писаною торбою, і щиро вважала, що нікому непотрібна і що вона взагалі мало не великомучениця.

Скаргам на недуги не було кінця-краю. Особливо її мучили головні болі, які по три дні не дозволяли їй вийти із своєї кімнати. Усю роботу в домі виконували слуги. Сен-Клерові, звичайно, не подобалося таке сімейне життя. Єва також міцненькою не була, і батько всерйоз тривожився, що позбавлена материнської опіки дитина може втратити не лише здоров’я, а й життя. Тому, вирішивши провідати у Вермонті свого дядька, він узяв доньку з собою. Там він вмовив міс Афелію Сен-Клер, свою кузину, поїхати із ним до Нового Орлеана, щоб забезпечити дівчинці жіночий догляд і належне виховання. Тепер вони утрьох повертаються до Сен-Клерового обійстя. Проте поїздка вже скінчилася, і ось вони уже майже вдома.

Та поки мандрівники дорогою ще роздивляються шпилі й куполи будівель Нового Орлеана, ми встигнемо познайомити вас, читачу, з Афелією.

Ті, хто коли-небуть подорожував Новою Англією, ймовірно, пригадають великий фермерський будинок у одному з її затишних містечок. Він потопає у бузку, кущі якого торкаються своїми гілками вікон. Чисте подвір’я, надзвичайно спокійне і благодатне, заросло килимом із трави. А який тут усюди порядок! Жоден прутик не стирчить із огорожі, немає й сліду сміття на зеленому подвір’ї, обсадженому розлогими кленами. А у просторих кімнатах настільки чисто, що здається, ніби тут ніхто не живе і лише раз на тиждень хтось приходить, щоб стерти пил. Кожна річ — на своєму місці, життя протікає тут розмірено, і все відбувається точно, мов за ритмом старовинного годинника, який домочадців ще ніколи не підводив. У кімнаті, яка гордо іменується вітальнею, стоїть стара книжкова шафа із заскленими дверцятами, за якими поряд із іншими повчальними та відомими книгами красуються «Історія» Ролліна, «Втрачений рай» Мільтона, «Шлях прочанина» Бен’яна і сімейна Біблія у перекладі Скотта. Слуг у домі немає. А поважна літня жінка у білосніжному накрохмаленому чепчику і окулярах увесь день проводить за рукоділлям разом із доньками, наче інших занять не існує на світі. Коли б ви не завітали до цього дому, ви побачите їх у вітальні. «Хто ж підтримує такий ідеальний порядок?» — поцікавитеся ви. Усе просто: усю роботу вони виконують зранку.

Зазирнімо до кухні. Підлога тут завжди світиться чистотою, ніби її щойно вимили, столи і стільці стоять на місцях, усе кухонне приладдя розкладено по поличках. Здається, що до них навіть не торкаються, мов до музейних експонатів. А тут, між іншим, їдять тричі на день, а буває й частіше, тут перуть і гладять для усієї сім’ї, тут якимсь чудом, непомітно для сторонніх очей, виготовляють кілограми сиру і масла.

На оцій фермі, у колі такої-от консервативної сім’ї міс Афелія прожила сорок п’ять років, поки кузен Огюст Сен-Клер не запросив її погостювати у нього на Півдні. Міс Афелія була найстаршою донькою своїх батьків, але ті досі вважали її маленькою дівчинкою, і тому запрошення до Нового Орлеана на сімейній нараді обговорювалося як велика подія. Сивий батько дістав з книжкової шафи атлас Морза, визначив розміри міста, і щоб мати повну інформацію про Новий Орлеан, уважно прочитав «Подорож Півднем і Заходом» Флінта. А стара мати причитала: «Подейкують, що Орлеан — жахливе місто! Їхати туди так само небезпечно, як на Сандвічеві острови до язичників».

Поголос про те, що у домі Сен-Клерів обговорюється поїздка міс Афелії до кузена в Новий Орлеан, дійшов до шановних жителів містечка: священика, доктора і міс Пібоді — власниці модної крамнички, тож скоро усі городяни жваво обмінювалися думками з цього приводу. Отець, будучи аболіціоністом, висловив припущення, що це може укріпити позиції південних рабовласників, а доктор — колонізатор за переконанням — наполягав на необхідності такої поїздки. Він сказав: «Нехай мешканці Нового Орлеана переконаються, що ми не так вже й погано до них ставимося. Це крок їм назустріч!» Коли ж місцеве суспільство дізналося, що міс Афелія наважилася прийняти запрошення, друзі сім’ї та сусіди щодня упродовж двох тижнів влаштовували посиденьки з докладним обговоренням її планів, пов’язаних із поїздкою. Міс Мозлі, сімейна кравчиня Сен-Клерів, отримала щоденну перепустку до їхнього дому, бо міс Афелії необхідно було обновити гардероб. Скоро стало відомо, що сквайр Сен-Клер (так тут називали Огюстена) виділив їй п’ятдесят доларів на придбання найкращого вбрання, і що з Бостона вже доставлено посилку з двома шовковими сукнями і капелюшком. Щодо доцільності такої розкоші думки розділилися: одні вважали, що раз у житті, а надто враховуючи винятковість ситуації, не завадить таке собі дозволити; інші твердо були переконані, що ці гроші слід було переслати на потреби місіонерів. Та обидва табори одноголосно визнавали, що парасолька, привезена міс Афелії з Нью-Йорка, неймовірно красива, а одна з шовкових суконь — то взагалі восьме чудо світу: поставиш на підлогу, а вона не падає! Носові хустинки також усіх здивували, адже одна була оздоблена мережкою, а друга (цей факт, щоправда, і досі не перевірено) по кутиках вишита гладдю!

Подивіться на Афелію. Висока, струнка, з гострими плечима, вбрана у дорожню сукню з міцного полотна. Риси обличчя у неї тонкі і гострі, губи стиснуті, як у всіх жінок, хто має визначені й незмінні погляди на всі життєві питання. Її очі пильно позиркують навсібіч, наче вишукують, чи часом не залишено десь безпорядку.

Рухи міс Афелії вольові, різкі та енергійні. Вона небагатослівна, проте якщо вже щось каже, то воно є важливим і добре продуманим. Вона уособлює ідеальний порядок, методичність і абсолютну точність. Вона настільки пунктуальна, що по ній годинники можна звіряти. Ця жінка до своєї мети йде наполегливо. Найстарша Огюстенова кузина вкрай категорична до всього, що не підпадає під її розуміння правильності й суперечить її переконанням.

Найбільшим світовим злом Афелія безкомпромісно вважає «недоладність». Це слово вона вимовляє з неприхованим презирством, засуджуючи невмотивовані вчинки. Людей, які беруться до справи, попередньо не вивчивши її нюансів, які абияк виконують роботу, Афелія не сприймає, а своє негативне ставлення до них виявляє не словами (забагато честі!), а холодним, суворим поглядом.

Вона вважається розумною. Принаймні начитана — це ні в кого не викликає сумнівів. Особливо добре знається на історії та класичній англійській літературі, тож обговорює ці теми на цілком пристойному рівні. Теологічні догми вона прийняла в своє життя раз і назавжди. Вона точно знає, як потрібно діяти у тій чи тій ситуації, якщо це стосується домашнього господарства чи політичних відносин у її містечку. Основний життєвий принцип міс Афелії — почуття обов’язку. Цим визначається усе її життя, кожен її вчинок. Він заполонив її розум і серце. Майже усі жінки, батьківщиною яких є Нова Англія, вірні цьому принципу, що є основою їхнього існування. Міс Афелія керується почуттям обов’язку з якоюсь рабською відданістю та покірністю. Якщо вона вибрала свій шлях, то ні вода, ні вогонь не змусять її звернути із нього ні на крок. Скоряючись обов’язку, вона здатна кинутися в криницю або героїчно стати танкові на дорозі. Її поняття моральності є дуже піднесеним, всеосяжним та непохитним. Вона ніколи і ні в чому не робить собі поблажок. Міс Афелія поставила таку високу планку самодосконалості, що не може до неї дістатися, незважаючи на свої героїчні зусилля. Тому себе вона вважає істотою недостойною.

Усе це сформувало її образ, суворий і похмурий, заснований на релігійності — у гіршому розумінні цього, загалом позитивного, поняття.

Для всіх залишалося загадкою, як їй вдавалося підтримувати хороші взаємини з непрактичним, безтурботним, неорганізованим кузеном Сен-Клером. Адже він, вільнодумний і гострий на язик, підсміювався над її найзаповітнішими переконаннями і звичками, що були її навіть не другою — першою натурою.

Просто міс Афелія любила його. Адже люди люблять тих, про кого піклуються. А коли Огюстен був маленьким хлопчиком, вона навчала його катехізису, лагодила його одяг, зачісувала його і взагалі слідкувала за ним. Оскільки в її серці все-таки був теплий куточок, то його зайняв Огюстен і вже ніколи не покидав. Тому тепер вмовити свою кузину йому було неважко, бо її обов’язок саме в тому і полягав би, щоб піклуватися про Єву і рятувати від розрухи будинок, у якому господиня постійно слабує. Думка про покинутий напризволяще дім поцілила у самісіньке серце міс Афелії. Окрім того, вона пройнялася ніжними почуттями до крихітки Єви. А що батька дівчинки вона завжди любила, то це було вирішальним, сестра просто не могла йому відмовити. Вона називала кузена «язичником» за його зухвалі жарти, та у глибині душі вони їй подобалися і, на превелике загальне дивування, вона великодушно пробачала йому усі вади. Більше інформації про Афелію ви дізнаєтеся з наступних сторінок розповіді. Поспостерігаймо, що вона робить просто зараз.

А міс Афелія сидить у своїй каюті посеред безлічі валізок, кошиків, саквояжів — маленьких і великих, заповнених вкрай необхідними речами. Вона із серйозним обличчям закриває кожен, замикає на ключ і перев’язує для надійності ременями.

— Єво, ти пам’ятаєш, скільки у нас пакунків? Гадаю, ні! Діти такі неуважні — ніколи нічого не пам’ятають. Ану давай перелічимо: велика валіза — раз; маленька синя коробка з твоїм новеньким капелюшком — два; дорожня сумка — три; мій кошик із рукоділлям — чотири, коробка з моїм капелюшком — п’ять, моя коробка з комірцями — шість… І ось ця валізка — сім. А куди ти поділа парасольку? Давай сюди, я обгорну її папером і запакую зі своїми двома. Ось так!

— Але навіщо, тітонько? Адже ми скоро будемо вдома!

— Все, дитинко, має бути в порядку. Треба речі берегти, інакше у тебе все піде шкереберть. Єво, а ти поклала наперсток до кошика?

— Я не пам’ятаю, тітонько, чесне слово.

— Гаразд, я сама перевірю, що робиться у твоїй коробці для рукоділля: наперсток — ось же він, на місці, віск, дві котушки ниток, ножиці, ножик, гольниця… Начебто все в порядку. Постав її сюди. Просто не уявляю собі, як це ви з батьком удвох подорожували! Мабуть, усе губили по дорозі.

— Так, дещо губилося, але тато купував знову, коли ми зупинялися чи міняли транспорт.

— Боже ж ти мій! Хіба так робиться?

— Навпаки, тітонько, це дуже зручно, — з дитячою безпосередністю сказала Єва.

— Недоладність! — припечатала міс Афелія, фиркнувши.

— Тітонько! Що тепер робити? Ця валіза переповнена, вона не закриється.

— Мусить закритися! — рішуче сказала тітка Єви і, прим’явши зверху речі, підскочила і налягла кришку. А коли і це не допомогло (маленька щілина таки залишилася), сказала:

— Єво, ставай зверху. Ми маємо закрити цю валізу — значить, ми її закриємо! І замкнемо на ключ.

Валізка капітулювала від такої наполегливості, замок клацнув, визнаючи свою поразку, і міс Афелія із виглядом переможниці провернула ключ у замку і поклала його до кишені.

— От тепер усе готово. Час виносити багаж. А де ж тато? Єво, пошукай його.

— Тато їсть апельсин у кімнаті для паління, я його і звідси бачу.

— Може, він не знає, що ми під’їжджаємо? — захвилювалася міс Афелія. — Побіжи, повідом йому.

— Тато не любить поспішати, — відповіла Єва. — Та й до берега ще далеко. Тітонько, ви краще підійдіть до борту. Дивіться, видно наш дім!

Корабель, важко дихаючи, мабуть від утоми, пробирався до причалу поміж багатьох інших кораблів. Єва захоплено показувала тітоньці куполи, шпилі та інші ознаки, за якими вона впізнала рідне місто.

— Так-так, голубко, дуже гарно, — механічно сказала міс Афелія. — Але, Боже мій, корабель зупинився, а твого батька досі нема! Де він?

У каютах і на палубі запанував відповідний до ситуації безлад. Носильники гасали туди-сюди, чоловіки виносили валізи, коробки, саквояжі з кают, жінки скликали дітей, і всі юрбою направлялися до трапу.

Міс Афелія рухнула на найбільшу валізу і, розклавши по порядку всі пакунки, вирішила ще раз їх перерахувати.

— Винести валізку, міс?.. Дозволите взяти ваші речі, міс?.. Допомога потрібна?.. — посипалися питання носильників.

Але Афелія не реагувала на їхні пропозиції. Вона сиділа пряма, мов спиця, не випускаючи з рук зв’язаних докупи парасольок, і своїм похмурим та суворим виглядом відлякувала навіть носильників. А Єва мусила вислуховувати:

— Що у твого тата в голові? Мабуть, він випав за борт! Інакше я не можу пояснити його відсутність.

Коли відчай мало не остаточно переміг міс Афелію, до каюти преспокійно увійшов Сен-Клер, дав кузині апельсинову дольку й запитав:

— Ну, сподіваюся, ви готові, моя вермонтська леді?

— Я вже подумала, що щось із вами трапилося! А я, між іншим, була готова ще годину тому! — наскочила на нього із докорами міс Афелія.

— От і чудово! — сказав Сен-Клер. — Прошу, коляска вже чекає на нас, натовп розсмоктався і тепер можна без метушні, спокійно зійти на берег. Беріть речі, — звернувся він до візника, що стояв позаду.

— Я за ним прослідкую, — сказала міс Афелія.

— Ну що ви, кузино! Це зайве.

— Гаразд, але ось це… — вона відклала набік три картонні коробки і маленьку валізочку, — Я понесу сама!

— Дорога моя, тут недоречні ваші вермонтські звички. Пристосовуйтеся до тутешніх правил. Якщо ви отак нав’ючитеся, вас сприйматимуть за покоївку. Не тривожтеся за свої речі, їх нестимуть обережно, наче скло!

Кузина розпачливо подивилася на Огюстена. Заспокоїтися вона змогла лише тоді, коли переконалася, що усі їхні валізи вже у колясці.

— А де Том? — запитала Єва.

— Він біля коляски, крихітко. Я його подарую твоїй мамі як покаянну жертву за те, що той п’яний бевзь перевернув її екіпаж.

— Том буде прекрасним кучером! — вигукнула Єва. — І він не напиватиметься, я це точно знаю!

Коляска під’їхала до старовинної садиби, спорудженої у витіюватому стилі, в якому переплелися французькі й італійські архітектурні риси. Такі зразки часом трапляються в Новому Орлеані. Споруда була квадратної форми. Ворота увінчувала кругла арка, з якої відкривався мальовничий краєвид. Уздовж усіх стін будівлі простягнулися галереї на високих колонах з мавританським орнаментом. При їх спогляданні думка лине в Іспанію того часу, коли в архітектурі цієї країни панувала східна вишуканість. Срібні струмені водограю у центрі саду здіймалися високо в небо і бризками спадали у мармуровий басейн, по периметру якого росли ароматні фіалки. В кришталево чистій воді під водограєм виблискували, мов коштовні камінці, золоті та срібні рибки. Фонтан огинала широка стежка, хитромудро викладена галькою, а за нею простягався зелений оксамит газону, на якому біліли мармурові вази з рідкісними тропічними рослинами. Розлогі апельсинові дерева щедрим цвітом кидали на подвір’я густу тінь. У саду красувалися великі гранати з глянцевим листям і вогненними квітами. Темнолистий арабський жасмин був густо обліплений білими ароматними зірочками. Ще тут росли герань, пишні кущі троянд, пряна вербена — все цвіло, пахтіло, а магічне алое з м’ясистим листям, мов древній чарівник, величаво спочивало серед скороминущої краси своїх сусідів.

Романтичну розкіш маєтку ще більш вдало підкреслювали заслони з важкої тканини зі східними візерунками на них. Вони захищали галереї від палючого сонячного проміння.

Коли коляска зупинилася біля в’їзду, Єва, переповнена радістю, почала вириватися на волю, мов пташка з клітки.

— Нарешті я вдома! Ось мій милий, рідний дім! Тітонько, подивіться, як тут гарно! Правда ж, гарно?

— Так, дуже гарно, дитино, — сказала міс Афелія, злазячи з коляски, — Хоча, як на мене, є у цій красі щось несучасне, ба навіть дещо варварське.

Том зіскочив з козел і, роззирнувшись, усміхнувся. Усе йому тут подобалося.

Доречно пояснити, що негри як вихідці з найбільш екзотичного куточка світу обожнюють усе яскраве, барвисте і пишне.

Цією пристрастю вони накликають на себе кпини білих людей, чиї смаки більш витончені та строгі.

Сен-Клер не образився на такий кузинин відгук, бо мав епікурейську натуру. Він лиш усміхнувся до Тома, чиє чорне обличчя аж світилося захопленням, і сказав:

— Ну що, друже? Я бачу, що тобі тут подобається.

— Так, господарю. Тут у вас усе як годиться.

Поки вони перемовлялися, візник познімав пакунки з коляски і Сен-Клер розрахувався з ним. Тим часом їм назустріч висипав натовп слуг. Попереду стояв молодий мулат, вбраний за останніми приписами моди. Цей франт граційно помахував напахченою батистовою хустиною, намагаючись притримати негрів у дальньому куті ґанку.

— Назад! Назад, кажу вам! Мені за вас соромно! — покрикував він на них. — Господар ще не встиг переступити поріг власного дому, а ви вже заважаєте йому насолодитися зустріччю з рідними!

Усі, мов за командою, зробили кілька кроків назад, присоромлені цими докорами, і товклися на дозволеній відстані від господаря. Два кремезні негри заходилися носити багаж.

Відпустивши візника, Сен-Клер побачив перед собою лакея у білих брюках і атласному жилеті, до кишеньки якого тягнувся ланцюжок від годинника. Молодий мулат зустрічав господаря галантними поклонами.

— Привіт, Адольфе! — сказав Сен-Клер, простягуючи йому руку для привітання. — Як поживаєш, любий друже?

І Адольф заходився вітати господаря начебто імпровізованою промовою, хоча кожне її слово він обдумував упродовж останніх двох тижнів.

— Ну гаразд, Адольфе, я знаю, що ти молодець, — сказав Сен-Клер, і цього разу не зраджуючи своїй насмішкуватій манері. — Подбай про багаж, а я зараз вийду до людей.

З цими словами він повів міс Афелію до парадної вітальні, вхід у яку був із ґанку.

А Єва тим часом пурхнула, мов пташка, повз них у невеличкий сусідній будуар.

— Мамо! — радісно гукнула Єва і кинулася обнімати неньку.

— Обережніше, дитинко! Годі, бо у мене ще знову голова розболиться, — не підводячись із софи мовила мати, в’яло цілуючи доньку.

За дівчинкою увійшов Сен-Клер. Він, як годиться ніжному чоловікові після тривалої розлуки, обійняв дружину і представив їй свою кузину. Марі зацікавлено подивилася на міс Афелію і шанобливо її привітала, зробивши це так само в’яло. У дверях будуара вже скупчилися слуги, а поперед усіх стояла літня поважна мулатка і аж тремтіла від радісного нетерпіння.

— Це моя няня! — крикнула Єва, з розгону кинувшись їй на шию і цілуючи жінку.

І няня не зупиняла дівчинку, прикриваючись мігренню, — навпаки, вона притискала її до грудей, сміялася і плакала водночас, немов з’їхала з глузду від щастя. Єва пурхала з одних обіймів у інші, тиснула протягнуті їй руки, цілувала слуг, аж поки не привіталася з ними усіма. Така сцена міс Афелію вразила.

— Ну й звичаї! — вирішила вона не приховувати неприємного враження, що на неї справило це привітання. — У вас тут, на Півдні, діти поводяться так, що я й уявити не могла!

— Що саме вас так здивувало? — поцікавився Сен-Клер.

— Одна справа — ставитися гуманно, але цілуватися…

— З неграми? — закінчив її думку Сен-Клер. — Ви на таке не спроможні, еге ж?

— Звісно ні! Я не можу зрозуміти Єву!

Сен-Клер розсміявся і вийшов на ґанок.

— Ну, що тут відбувається, друзі? Ага, ви прийшли привітатися з господарем? Няня, Джеммі, Секкі, Поллі! — називав він кожного на ім’я, потискуючи протягнуті до нього руки, і раптом спіткнувся об маленьку чорну дівчинку, яка навкарачки пробиралася крізь натовп. — Заберіть дітей! Бо якщо я наступлю на когось із них, нехай не ображаються!

Усі голосно розсміялися і заходилися дякувати господарю за дрібні гроші, які той дав кожному.

— А зараз будьте слухняними і йдіть у своїх справах, — сказав Сен-Клер.

Негри кинулися за Євою, яка несла завелику для такої маленької дівчинки сумку. У неї вона наскладала для слуг гостинців, які збирала упродовж подорожі. Тут були яблука, горішки, льодяники, клаптики мережива і багато чого іншого.

Сен-Клер оглянувся і побачив Тома, який ніяково переминався з ноги на ногу, знічений пильним поглядом Адольфа. Той, фривольно зіпершись на перила, мов справжній денді, розглядав його у лорнет.

— Але ж ти і безсовісний! — вигукнув Сен-Клер і вибив у нього з рук лорнета. — То ось як ти вітаєш нового товариша? І до речі, Адольфе, якщо мені не зраджує пам’ять, це моє! — додав він, ткнувши пальцем у прикрашений візерунками атласний жилет на мулатові.

— Господарю, та він же весь залитий вином! Такому поважному джентльмену, як ви, не годиться носити брудні жилети. Я подумав, що тепер він може стати моїм, адже ніхто не осудить бідного негра за те, що він його на себе начепив.

— А й справді, — легко погодився Сен-Клер. — Ну гаразд. Зараз я покажу Тома господині, а потім ти проведеш його у кухню. І не смій задирати носа перед ним, зрозумів? Він вартує щонайменше двох таких молокососів, як ти! Пам’ятай про це.

— Господар любить жартувати. Як мені приємно бачити господаря у такому прекрасному настрої!

— Ходи за мною, Томе, — звернувся Сен-Клер до нового слуги.

Том увійшов у будуар. Він побачив оксамитові килими, величезні дзеркала, вишукані картини та статуї, пишні завіски — і знітився, мов цариця Савська перед Соломоном, і боявся серед усієї цієї розкоші навіть поворухнутися.

— Ось, Марі, — сказав Сен-Клер дружині, — нарешті я виконав ваше замовлення на кучера. Він чорний і поважний, мов дороги, якими возять людей у їхню останню путь. Він не поспішатиме, коли везтиме вас. Ну, помилуйтеся ж на нього. Сподіваюся, тепер ви не жалітиметеся, що я забуваю про вас, щойно покинувши стіни рідного дому.

Марі відкрила очі і, не піднімаючись із софи, оглянула негра з голови до ніг.

— Він, мабуть, п’яниця, — сказала вона.

— Ні, мені його рекомендували як сумирного і непитущого.

— Будемо сподіватися, що так і є. Однак я не дуже схильна у це вірити.

— Адольфе! — крикнув Сен-Клер. — Відведи-но Тома у кухню. І пам’ятай, що я тобі казав.

Адольф дрібними кроками пішов вперед по ґанку, а Том, важко ступаючи, покрокував за ним.

— Бегемот якийсь! — миттєво відреагувала Марі на Томові кроки.

— Годі, Марі! — сказав Сен-Клер, присідаючи на пуф коло софи. — Не судіть його строго! І скажіть мені хоча б одне лагідне слово!

— Ви прокаталися зайві два тижні, — надувши губки, вимовила вона.

— Я ж вам писав, чому ми затримуємося!

— І це називається «писав»? Декілька рядків, до того ж таких холодних!

— Ну, не ображайтеся! Я не хотів пропустити пошту, тож вирішив написати короткого листа, ніж не написати ніякого.

— Ви завжди так поводитеся, завжди! Поїздки довгі, а листи — короткі! — скиглила й далі Марі.

— Гаразд! — сказав Сен-Клер, дістаючи з кишені гарний оксамитовий футляр. — Подивіться, що я привіз вам із Нью-Йорка.

Він розкрив його, і Марі побачила досконало виконаний дагеротип — фотографію Єви із татом, виконану на металевій пластинці, вкритій йодистим сріблом.

— А чому у вас така неприродна поза? — вколола вона чоловіка.

— Це суб’єктивна думка. Ви краще погляньте, як схоже! Правда?

— Якщо моя думка для вас так мало важить, то й запитувати не треба, — відрубала Марі й, голосно бахнувши кришкою, закрила футляр.

«Ну що ти робитимеш із цією жінкою!», — подумки збунтувався Сен-Клер, а вголос сказав:

— Ну справді, Марі, адже схоже! Як вам здається? Досить вже капризувати!

— Як це грубо з вашого боку — вимагати, щоб я щось розглядала, про щось говорила! З самого ранку мене мучить мігрень, а з вашим приїздом у домі зчинилася така буча, що я ледь жива!

— Вас мучать мігрені? — запитала міс Афелія, несподівано показавшись з глибини фотелю, де вона досі сиділа мовчки, подумки підраховуючи вартість обстановки будуара.

— Та я просто вмираю від постійного головного болю! — відповіла Марі, напускаючи на себе стражденного вигляду.

— Настоянка з ялівцю — найкращий засіб його позбутися, — поважно прорекла міс Афелія. — Принаймні так стверджує Августа, дружина диякона Авраама Перрі, а її поради дуже корисні.

— Щойно у нас у саду визріють ялівцеві шишечки, накажу зібрати усі, люба! — дуже серйозно пообіцяв Сен-Клер і потягнув за шнурок дзвінка. — Кузино, мабуть, ви хотіли б пройти до себе та відпочити… Адольфе, — звернувся він до лакея, який з’явився за першим дзвінком, — пришли сюди няню.

До будуару увійшла поважна мулатка, дуже охайно зодягнена, із зав’язаним на голові новеньким червоно-жовтим тюрбаном, щойно подарованим маленькою господинею.

— Няню, — сказав Сен-Клер, — доручаю тобі попіклуватися про міс Афелію. Вона-бо стомилася і дуже хоче відпочити. Покажи моїй кузині її кімнату і постарайся їй догодити.

І міс Афелія вийшла з будуара услід за нянею.